Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та бебехи,
буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа
вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий
брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що "ото
жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i хай який суд
прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужої соломини для
себе не взяв.
Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.
- Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їдi, старiк, домой i сiдi на
пєчкє.
От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i
ротом, i вухами впиває слова i з кожним згуком з душi його сповзає тягар
великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки
якогось намулу...
У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях
риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки
хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна ж
не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять рокiв мають,
платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок.
Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу.
Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають.
Працi досить, та хiсна мало.
Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на
похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель,
покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме
тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули.
А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi
ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими
вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога
погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку.
Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожної хати по двох, по трьох.
Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях
пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у
казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень - руб'.
Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не
хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот".
На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не
вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в
наказ по селi пустило. Тi буревiєм пролетiли селом, вiд п'ят до очей в
багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати
ввiгналися, застали людей при обiдi - столи, миски, горшки,- все
стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до
працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого
дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька
разiв нагаєм.
Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз.
Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi
свiтанком встають. Мати варить "кiрпiчний" чай, Катерина, Василь i
Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi.
По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають
землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами,
перебiжками, захоронками.
На весну, видно, наступу сподiваються. По цiлому запiллi фронту - йде
чи повзе праця. Копають ями, їх заносив снiг, снiг розтавав i ями
заливались водою, обвалювались, ринулись. Пiсля їх оправляють. Часто цiлу
лiнiю окопiв касували i починали нову.
Чому це так, пощо - Володько не мiг знати. Нiхто й iнший цього не знає.
На то є там вгорi iнженери. В мудрiсть тих iнженерiв навiть останнiй
непомiтний хлопчина Володько не вiрить. Стiльки народу, стiльки працi -
зайвої, нерозумної. Стiльки грошей. Нiчого не робиться докладно, освоено.
Знаряддя працi, якого цiлi гори навезли, не шанується, нищиться. Купи
iржавих з вiдбитими ручилнами келепiв, лопат валяється без догляду, i їх
розтягає, хто хоче.
Доглядачi сапери вiд найменшого до найстаршого дивляться на все "з
наплюватєльной точнi зрєнiя". По блiндажах горять огнi i там гуляють з
дiвками Бикови, Рикови, Колумбаєви. Пики в них повнi, червонi. Одягненi у
довжелезнi шинелi, взутi у валянки, в папахах, з-пiд яких стирчить лиш
нiс, пiд котрими безупинно димить махорчана цигарка.
Деякi дiвки набирають собi багато "днiв". Iншим їх знов недостає.
Володько в своєму пальтечку та чобiтках надто гостро вiдчуває холод. На
нього не звертає уваги нiякий Биков, а жене "у баранячий рiг". Тiльки
Володьками й тягнулася праця, наскiльки ставало їх сили. Мозолi на
хлоп'ячих руках, душевне огiрчення, злiсть на несправедливiсть. З
Володьком сотнi iнших хлопчикiв, подiбних на виколупленi землянi брили.
Всi вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки її сiчуть у
вiчi. Вiтер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою.
Червоне буревiйне сонце поволi хилиться й спадає за вашковецький лiс.
У суботу в хатi Трохима Пацюка коло церкви "рощот" за цiлий мiсяць.
Низька, простора кiмната. У передньому кутi пiд двома ярусами образiв
довгий стiл. За столом штабскапiтан Смiрнов. Червона, випещена пика. Чуб
їжаком, випущенi сiрi очi, на них пенсне. Борiдка - шпаньолка. Перед
Смiрновим скринька новеньких, нi разу не вживаних банкiвок:
двадцятип'ятирублiвки, десяти-, п'яти-, трьох- i однорублiвки. Побiч
Смiрнова секретар з трьома личками. Перед ним список i рахiвниця.
Вiд столу до порога черга, плече в плече, людей. Дiвки, старшi дядьки,
молодi хлопцi. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбитi, очi загнанi в
свої мiсця мiцно й рiшуче. Черга вривається коло дверей, якi ввесь час
рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голiв. Все то за
"получкою" за "днi" свої прийшло. Кожний добре лiчив тi днi, випiкав їх
жарiючою думкою на мозку. Є мiж тими людьми троє з Матвiєвої родини -
Катерина, Василь i Володько.
Черга його, на щастя, не далека. Лiтера Д тут багато допомагає. Ось вiн
уже добрався за порiг хати. Викликають:
- Горпiна Гудз!
- Є!..
- Сколько дньов?
- Двадцять...
Ого, думає Володько. От бреше. Вона бiльше, нiж вiсiм днiв, не має. Та
й то лиш по блiндажах з Биковим перекидалась.
Цок-цок на рахiвницi - i новенька десятирублiвка у Горпининих руках.
- Та, Хресто святий, ота Горпина має щастя. Капiтановi замiтала
пiдлогу, а диви...- шепочуть iншi дiвки.
- А хiба тiльки капiтан?.. А з тим... як його, отим рудим Риком, чи як
його... Хiба не бачила.
- Софiя Гладюк! - викликують далi.
- Є!
- Сколько дньов?
- Та двадцять...
Цок-цок. Софiя дiстала дрiбними. Вона й рахувати не має часу. Скорше
випихають геть, бо он ще сотнi ждуть.
Раденька, що дiстала, бiжить надвiр, перед вiкном пiд свiтлом лiчить.
- Маатiнко Божа! А, Хрестосвятий, вони менi рубля не додали. А грiм
мене побий, коли не так.
У дiвчини плач рветься. Але куди його бiгти, кому скаржитись? Он сидить
той капiтан, але добийся до нього. Он вiн i виплату перервав, бо "диньчик"
чай у глечику принiс i шклянку i блюдечко. Поставив шклянку, чай через
цiдилечко блискуче процiдив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорбає по
трошки та малюсiнькими сухими коржиками закусує.
Володько ще вiд полудня нiчого не їв, але, дивлячись на блискучий чай i
на сухарцi, йому зовсiм не хотiлося їсти. Не тi почування виринають.
Капiтан i його срiбнi "пагони", i гудзики блискучi з орлами, i чай з
цiдилочкою та коржиками, i тi купи грошей... Все те щось не з цього свiту
працi. Це щось iншого. Це щось недосяжне нам усiм, що стоїмо тут довгою
чергою, щоб "получити" отi п'ять, десять, п'ятнадцять - по заслузi -
рублiв. I люди коло нього, нiби пружини. Все "ваш' всок' бродь" та
закаблуками цокають. Навiть отой з трьома личками, також в окулярах, а i
той все:
"Так точьно, ваш' всок' бродь! - Нiкак нєт, ваш' всок' бродь!.."
Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячi... Тож там тисячi,
їй-Богу, тисячi! I капiтан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з
тiєї, то з онтiєї коробки бере папiрець i дає Гординi, Софiї, Килинi,
Ганнi. Кому скiльки хоче, як хоче, що хоче.
"Боже, який я маленький проти того капiтана",- думає Володько.- Одно
слово його - i мене нема".
Нарештi:
- Довбенко Владiмiр!
- Єсть! - викрикнув Володько i здригнувся. Тремтить, мов пропасниця
його напала. Стояв у черзi, тиснеться наперед, шапку у руцi зiм'яв.
- Сколько дней?
- Двадцять.Вiн добре пам'ятає - двадцять.
- Ти вот, - починає капiтан, пiдперши лiвою рукою клинцеву борiдку, -
уже бальшой. Сколько тєбє лєт?
- Я рождьон тисячу... i такого-то года,- мудро вiдповiв хлопець.
- Да. Значiт, ти нє малий. А кто тєбя так научiл врать?..- i очi впер
на хлопця гострi i сердитi.
Володько знiяковiв до болю. Врать? Що ж вiн "вре"? I його очам так
зробилось, нiби їм соромно стирчати в головi.
- Да! - пiдносить капiтан голос.- Ти врьош, как хiд! Сразу вiдно, что
вором будеш!.. На, палучай i марш атсюда!..
Як Володько брав тi грошi i як зробив "марш отсюда", про це можуть
краще розказати iншi, що за ним стояли. Сам вiн якось не пам'ятає всього.
Знає, що вилетiв на подвiр'я. Знає, що в темних сiнях зачепився кишенею за
завертку дверей i як слiд розпанахав пальтечко. "Чорт його бери",- подумав
вiн.- "Хай дереться. Уже є нова шинеля, i йому самi тато обiцяли одвезти
її до Шумська та перешити". Ось i грошi є.
Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублiв цiлих, а
ось чотирi по рублi. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав
би десять. Десять рублiв все-таки - копiйка. А так вже зжився був з думкою
- десять рублiв... Но...
Пiдпер носа кулаком i... "а що його сказати татовi? Що подумають... що
взяв собi рубля... Хто там ще репетує?"
Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прiзвище. Написали
Ет-тоє. Який вiн Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному
зве, то це не значить, що i в "бамаги" так записувать...
- Моя фамилiя, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородiє. Так є
правильно. Мiй ет малий без слуху, онiмiв, а хтось за нього пiдсказав i
вийшло Етоє. Я його законний отєц i прийшов за нього получить гєнгi. Бо що
ет з нiмим. Його куди пхнеш - пiде, а находив вiн двадцять днiв по
пiврубля (мало, чуєте, ваше благородiє, по п'ятдесят копiйок такому
хлопцевi. Дуже мало) 10 рублi... Ет маю получити.
Хома ще до свого "ет-тоє" не любить докiнчувати слiв у родових
вiдмiнках. Смiрнов подивився на такого говiркого чоловiка, зняв окуляри,
витер, знов наложив. Пiсля грошi вилiчив i мовчки дав Хомi.
Той хотiв одразу й полiчити.,
- Вон, вон, старiк! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощiтаєш дома на пєчкє.
Пхають Хому, але вiн опирається i рахує.- Ееее,- крикнув вiн коло
дверей.- Так це, ет звєнiтє, обман! Малий мiй лазив до отих окопiв... Ваше
благородiє! Тут всьо вiсiм рублi... Такi ет щота менi... такi щота...
- Куда прьош?! - визвiрився на нього солдат. Але Бондарець на таке не
зважає.
- Ваш' благородiє,- кричить вiн,- тут ось ошибка случилась. Мiй малий
нiмой. Його...
- Кто там шумiт? - пружньо встав i ревнув Смiрнов, а очi його ще бiльше
вип'ялись, нiби їх хто видув зсередини.- Пазвать єво!
Бондарця штовхнули в плечi, i вiн опинився перед самим благородiєм.
- Так вот его ти врьош? - визвiрився Смiрнов, ах нижня челюстина
подалася йому наперед. Юрба людей принишкла.- Ти вот шуметь вздумал?
Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатiш? Салдат!
- Слуш'ь, ваш' всок' броць!
- Я,- не злякався, а смiло i навiть задавакувато почав Хома...- Я ет,
ваше благородiє, тiльки за правду. У мене ет-тоє талько i єсть ще один
отой нiмой. Старший мiй сни упав пiд Варшавою, а середнiй кузнiцой у
кавалерiї служiть. Я маю право за свого нiмого сина слово пiднять...
- Малчааать! - скипiв одразу Смiрвов. Вiн нiби з пороху злiплений, а
тут якийсь паршивець Бондарець пiдсунув сiрника. I очi, i брови, i борiдка
- все танцює по обличчi. Кулак раз, два брязнув об стiл i кiлька банкнотiв
пiднялось i в темний низ вертко спустилося.
- Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукiнаво сина, в
православную вєру обратiм!
Хому вхопили, нiби вiн гарячий вуглик, i виперли...
- Це кров моя! - гукав вiн.- Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет i слово
не скажи!..- але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах i той
заїкнувся на пiвсловi. Кажуть, кров так i полляла йому через шпакуватi
вуса i бороду геть-чисто перебарвила.
А Смiрнов бiльше не мiг виплачувати. Пiсля такого хвилювання хто б мiг
виплачувати.
Люди масово рухнули додому.
- I треба було йому за якогось рубля знiмати бучу! - сердився хтось...
- Нєєє! Я несогласен,- перечить другий.- Тут перву ролю грає
справедливiсть. Хiба ж не сукин син отой самий капiтан...
- Та це ж звiсно. А хiба вони не всi такi? Їздив я оце до штабу на
стiйку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а вiн, таку його мать, визвiрився
до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома
зовсiм i не маю. А якби й просто на в'язцi сiв... Що, йому вiдлетiла б?..
То-то... То зветься вiйна. Один на фронтi в мерзлому багнi лежить, а
другий, бач, на в'язцi соломи не сяде... Бо, бач... Ееет! Тьху!..
Порядки...
- Що, чуєте, про отого капiтана говорять, то тiльки "мразь i стид".
Живе ото в школi. До нього нiби всi отi вищi члени з'їжджаються.
Позавiшують, каже, вiкна червоним. На столi пляшок повно, "Боже цара"
ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'їли, роздягли її...
Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нiчого собi, а от до чого
докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили...
Володько вертається додому i слухає, що гуторять. Бачив i сам вiн, що
за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочiв, з рiзними написами
валяється. Горпина хвалилася, що вино туди "ящиками" привозять.
"Чорт його бери, того рубля",- вертиться у хлопця думка. Добре, що
принаймнi й тi дiстав. А рубля вiн дома має, доложить i все батьковi на
перешиття шинелi вiддасть.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142