..
- Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити,- сказала мiж iншим
Галя. Вона говорить по-московськи. Питання цi її не цiкавлять. Вона
зайнята зовсiм iншим. Саша має намiр вiд'їхати, й це її хвилює.
Обiд тягнеться довго. По обiдi Володько йде в село. Була гарна погода.
У читальнi почали збиратись учасники вистави. Прийшли всi. Настрiй трохи
натягнутий, але нiчого. Проба пройшла добре. Пiсля проби вирiшили
остаточно день вистави. Далi тягнути не можна. На цьому особливо настоював
Володько. Вистава в наступну недiлю.
Вечором у дiбрi на подвiр'ї Юхима заграли музики. Парубки та дiвчата
пiшли туди. Володько пiшов також. Мав добрий настрiй, без огляду на
вчорашнiй вечiр. Всi дiвчата дивились на нього з незатаєною цiкавiстю.
Мабуть, цiле село знає, що сталося вчора в читальнi.
Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював
кiлька разiв з тiєю самою Вiркою, що вчора ввечерi покликала його бiля
Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дiвчина, їй,
видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповiдає йому, що
казала їй Ганка.
- Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталцi не
подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Нi?
Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всi видатнiшi
хлопцi. Йон також тут. Вiн ходить, пiднявши голову. Так само й танцює.
Здається, i тут вiн сердитий. Сердито крутить дiвчиною й мiцно притупує
великими, вичищеними чобiтьми. "Комунiст",- думає Володько. Пiсля танцю
бiля Йона гуртується кiлька хлопцiв. Вони тримають себе зухвало. Мають в
собi щось Йонiвське. Вони вiдрiзняються вiд решти хлопцiв, хоч, крiм
Володька, нiхто того не помiчає.
У вiдчиненому вiкнi хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо
свiтла на подвiр'я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молодi без
перерви ворушиться. Смiх, вигуки, миготять i зникають у темнотi обличчя,
бовкає великий бубон i все заглушує.
Кiндрат вже встиг випити. Вiн мне пiд ясенком якусь дiвку, а бiля нього
стоїть Роман. Де вiн тут взявся?
- Оксано.
- Мовчи. Чого кричиш, нiби тебе рiжуть! - каже Роман. Вiн також п'яний.
Володько побачив Мокрину й пiдступив до неї.
- Хочу з вами поговорити,- сказав вiн. Вiдiйшли набiк.
- Де Наталка? - питає Володько.
- А хресто-святий, не знаю,- спiвчутливо вiдповiдає Мокрина.- Вона ж
була в читальнi?
- Була. Куди пiшла - не знаю. Не можете її викликати?
- Сергiю! - гукнула Мокрина. Пiдiйшов Сергiй.
- Побудь тут. Я скоро прийду,- сказала вона. Сергiй не питав, куди й
чого йде. Вiн тiльки сказав:
-Добре.
- Пiдем,сказала Мокрина. Володько пiшов з нею. Мокринi подобається ця
таємнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона любить Наталку, так
само, як Сергiй
Володька. Вона охоче їм поможе...
Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.
- Добривечiр!
- Дайбо здоровля!
Потiм звернули на вигiн до колод. Дiйшли до рiчки. Хтось у темнотi йде.
- Агов! Хто йде?
Володько стрибнув i одразу був бiля Наталки. Це вона. Пiзнав її по ходi
й по голосi. Вона його також пiзнала.
- Йшли за тобою! Де провалилась? - грубувато казала Мокрина. Але в її
голосi чулась велика приязнь.
Потiм Мокрина пiшла назад на музики, а Володько з Наталкою зiстались.
Темнота, безлюдця... Там у дiбровi бовкає бубон i гудуть труби. Потiм
хлопцi заспiвали пiсню. Чути хрипкий голос Кiндрата. Вiн псує ту гарну,
буйну пiсню. "Ой, на горi вiтер вiє... Та жито половiє... А козак дiвчину
та вiрненько любить, а зайнять не посмiє..."
Володько веде Наталку трохи далi вiд стежки. На вигiн лягла роса. Вiд
рiчки тягне вогкiстю. За рiчкою вiльшина зливається з горою, гора з садом
Рони. Все те чорне. Видається, що там чорна безвiсть i в неї, не дивлячись
на нiщо, йдуть цi двоє людей.
Наталка оповiдає, що сталося.
- Нiчого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А куди я ходжу?
Ти-но менi дивись, I почали сваритись. Потiм прийшов тато. Спочатку
нiчого, а по часi кажуть: не смiй з ним ходити! Iнакше буде зле. А я не
видержала. Я не ваша худоба й ви не маєте права мене продавати. Ну, й
пiсля цього пiшло. Ет... Я зроблю, як хочу... - закiнчила Наталка.
Володько уважно її слухає. Потiм мовчки горне її до себе. Серце його
стискається. Знаходить її уста. Вони теплi й вогкi. Чує її пружнi дiвочi
груди. Пiд рукою вигинається тонкий стан. У головi туманiє.
- Мила моя! - шепче пристрасно.- Ти!
Вона мовчки горнеться до нього, а серце швидко б'ється в грудях. У
Ронiвському саду голосно затьохкав соловей. З другого боку села чути
пiсню. Але це вже не та пiсня, й спiвають її на горi бiля Демида.
Володько пiзно вертався додому. Нiчого не умовився з Наталкою. Нiчого
не сказав їй, а вона йому. Не хотiли говорити про те, що буде. Жили тим,
що є. Воно таке коротке. Вiн тiльки зайшов до криницi й сьорбнув кiлька
разiв чистої, холодної води. Був майже п'яний, i це трохи освiжило його.
До вистави все-таки не дiйшло. Повiтове староство не дало дозволу. Це
сталося в останнiй момент. Все було готове. Розлiпленi плакати - у
Тилявцi, на Угорську, в Жолобках, Башкiвцях i Людвищах. Готова сцена.
Готовi перуки. Готовi ролi. У суботу вечором ще була надiя, але приїхав
Сергiй i привiз вiдмову.
Пiд читальнею ще бiльше людей, нiж звичайно. У читальнi також повно.
Вiсткою, що її привiз Сергiй, всi були приголомшенi, але найбiльше пан
Рона. Вiн був так переконаний, що дозвiл буде. Володько встав i сказав
кiлька слiв.
- Товаришi,сказав вiн.- Не сумуйте й не падайте духом. Це тiльки
початки!
Можливо, що його й не всi зрозумiли. Потiм вiн сказав кiлька слiв до
людей пiд читальнею. Говорив через вiдчинене вiкно.
- Прошу уваги! Вистави не буде. Повiтове староство не дало нам дозволу!
Надворi зчинився гамiр, але Володько його не слухав. До слова прийшов
Рона.
- Так, панове! - казав вiн.- Тимчасом до побачення... У Другу недiлю
влаштуєм шаховий турнiр. Будемо змагатись без дозволу. А тепер пiдем.
Вiдходячи вiн ще звернувся до Володька.
- Перекажiть вашому братовi, що я продаю землю. Вiн був у мене, але я
ще тодi не знав... Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись...
Вiн подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили iншi - хлопцi й
дiвчата. При цьому кпилися з себе самих. Настрiй не був пригноблений.
Навпаки. Кiндрат, мабуть, пригадав собi минулорiчнi вибори й затягнув
хрипливим голосом "Ще не вмерла"... Йому дехто пiдтягнув. Впало кiлька
непристойних вигукiв, але Володько втихомирив.
- Спокiй! Без iстерики!
Вiн залишився останнiм. Мав намiр вiдiйти за Наталкою. Вона там напевне
десь його зачекає. Але до нього прив'язався Йон. Був вiн, як звичайно,
напханий сердитими словами i всi хотiв одразу висипати перед Володьком.
- А що? Не казав тобi? Бачиш!.. Треба iншого...
- Ну, що? - сердито питав Володько. Це вже йому докучило.
- Органiзацiї... Опертися на силу. Кажу тобi: не сиди тут. Йди туди.
Займай там мiсце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, i ми матимем опору.
Не розумiю, чого ти ждеш...
Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далi.
- Тут вже є велика органiзацiя. Ми мусимо включитися до неї...
Невiдмовно мусимо. Ти все: "Просвiта", "Просвiта"...
"Просвiта" не поможе. "Просвiту" можна придушити за один день, а тут
треба...
Вiн все говорив i говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його словах
безлiч ненавистi. Володько мовчав, слухав нiчого не перечив. Здебiльша вiн
годився з Йоном. В його вухах тiльки звучали слова, сказанi колись Глiбом.
Не мiг переказати їх Йоновi. Той ще не розумiв Москви i не-Москви. Його
чуття було ще чисто земляне. Його брат був десь там бригадиром, писав
гарнi листи, багато обiцяв, прислав навiть свiтлину. Це Йон розумiв. Все
решта в нього - "петлюрiвство" й "сентименти" - слова, заученi на
партiйних сходинах у Крем'янцi.
- Все це сам знаю, Йоне! - накiнець казав Володько.- Тiльки воно не
таке просте, як ти думаєш...
Йон на це сердито сплюнув. Вiн покинув Володька й пiшов. Обiцяв, що
буде сам органiзувати хлопцiв. Тодi побачить, хто переможе.
Подiї останнiх тижнiв поважно вплинули на Володька. Мусив думати.
Враження вiд книжки. Наталка. Ранка. Йон iз своєю сердитою мовою.
Заборонена вистава. Стiльки вложено працi, напруження, надiй. Це змушує
думати про будучнiсть. Що буде далi? Днi летять, роки йдуть. Вiн сам, нiби
в повiтрi. Так. Вiн жив своїм великим коханням, але життя робить удар за
ударом i змушує дивитись на свiт тверезими очима. Необхiдно вiдважитись i
зробити якийсь рiшучий крок.
Переказав батьковi слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.
- Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?
- Казав записуватись...
- Ну, добре... Але ж... Якраз такий час. Як ми йому скажемо? Може, ти
пiдеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?
Матвiй хвилинку подумав i сказав ще рiшучiше.
- Пiди. Це треба. Я тимчасом сам зайду до Рони. Василевi земля
потрiбна.
Потiм Володько сказав батьковi про заборонену виставу. Це його менше
торкнуло.
- Ти-но пильнуй бiльше землi. Це главне,- сказав вiн.
- А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як впильнуємо, коли
нам її вирвуть. З рук рвуть.
- Думаєш, поможе вистава!
- Поможе собi свiдомий народ.
- Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогоднi збирайся та йди! Якраз
недiля... I скоро вертайся, бо всюди повно працi.
Одночасно сказав Настi:
- Зготуй йому що на дорогу. Скоро!
При цьому вiн, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може втiкти
й Василь не пiймає її. Треба робити скоро. Не можна гаяти нi одної
хвилини. Володько знає, що в такi моменти перечити старому небезпечно.
Одразу почав збиратися в дорогу.
Збори невеликi. Документ, вузлик харчiв i готово. Перед ним п'ятдесят
кiлометрiв дороги, але знає її дуже добре. Навiть приємно ще раз пройти
тими лiсами, пiсками... Пригадати старi стежки. Вийшов з дому бадьорий i
пiшов навпростець через Угорщину. Шкодував тiльки, що не мiг ще побачити
Наталки. Хлопцi будуть також без нього. Там ще стiльки роботи. Все треба
розбирати й приводити до порядку. "От будуть лаятись,- думав вiн.- От
наберуться огню..."
Матвiй одразу пiшов до пана Рони. Той ще спав. Не хотiв чекати даремно.
Пiшов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очi хотiли бачити ще.
Вийшов алеєю з саду й зупинився. Перед ним не поле, а ласкава долоня.
Сонце освiчує її, i Божi дари хвилюють сюди й туди, як морська вода.
Старий зняв шапку. Вiтер поворушив його сивим, рiдким волоссям. Очi його
прояснилися. Вiн вже бачив свого улюбленого Василя, що йде тим широким
полем, оре його i сiє. Отам може поставити хату. То добре мiсце. На город
там також добре. Трохи до води далеко, але потiм, з часом можна отам нижче
дiстати воду... Глибоко тут вода, але дiстати можна... Тимчасом буде
возити воду з долини.
Любить вiн того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого, але
зостався братiв. Його дiти не такi. Розходяться, куди можуть. Не чують так
землю, як вiн сам. Вiн би мiг її цiлувати. Обняти старими руками й
цiлувати. Оцю саму, що топче ногами, що наступає кожний день. Шкода,
шкода! Ах! Так роки втiкли. Ще хотiв би змагатись. Тi дiти... Що вони? Не
зовсiм довiряє їх силi. Якiсь такi все перечуленi, панькуватi... А з
панськими руками до дiла не пiдступай. Дiло робить мозоль, твердiсть...
Пiшов у напрямку долини. Там, здається, суглинок. Коли б отак викроїти
його... Ну, але не бiда. Погноїти - родитиме. Тут земля - земля. Пригадав
старий Володьковi слова: "З рук вирвуть". Якi дикi слова. Людинi вирвуть з
рук власний шматок хлiба, а її випхнуть... Куди? I не спитають, куди. Йди,
куди хоч - у воду, у далекий свiт, вiшайся на банти...
Але... Тут старий зупинився i випростався. Подивiться! Вiн ще все-таки
великий. Вiн ще має силу. Вiн вже постарiв, так... Одначе навкруги нього
ростуть пасинки - сини й дочки з його кровi й костi, що вийшли з цiєї
землi, на якiй стоїть вiн, його дiд i прадiд. Це, мабуть, i є закон! Той
найбiльший, найсильнiший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба,
думає старий, сили... О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону мала рiч,
то сам закон без сили - нiчого... Так воно є...
Потiм старий пiшов до пана Рони. Той вже встав.
- Здєсь какой-то мужiк прiшол,- доложив Марко.
- Кто там? - гукнув з кiмнати пан Рона, але Матвiй вже протискався
незграбно у вузькi дверi.
- Це я,сказав вiн.- Добре утро!..
- А-а-а! Дядько Матвiй! Здрастуйте! - казав пан Рона, зав'язуючи
краватку.- Що скажете?
- Чув, знаєте,- казав повiльно Матвiй,- що продаєте землю.
- Продаю.
- От я й прийшов... У мене, знаєте, племiнник Василь, син мого брата.
Так вiн ото хоче...
Пан Рона зав'язав краватку й обернувся до Матвiя.
- Я вчора казав Володьковi про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо дiло.
Землю продам. Не вмiю на нiй робити... Матвiй затупцяв.
- То знаєте... Що кому... Воно так. Хочу, значить, довiдатись цiну.
- Триста рублiв. Золотом,- коротко сказав пан Рона.- Нi, нi, нi! -
казав далi пан Рона, хоч Матвiй йому нiчого не перечив.- Нiяких iнших
грошей не прийму. Тiльки золото.
Матвiй згоджувавсь:
- Золото так золото. Землi за марки не купиш. А от що триста рублiв...
Воно...
- Дорого? - перебив пан Рона.- Не дорого. Остання земля. Дякуйте, що
продаю. Не продав би вам - прийшли б iншi й забрали б...
Матвiй це сам знає. Перечити тут зайве, а до того цiна можлива. Сам
колись дорожче платив.
- Ну,проговорив вiн.- Я нiчого. Будем брати. А за грошi не бiйтесь...
Згодились. Хай тiльки приходить Василь i вiдкроює, скiльки потрiбно.
Матвiй вдоволений. Вийшов вiд пана Рони осяйний i щасливий. Все-таки ще
вирвав шматок землi з нероботящих рук i передав у роботящi. Це йому не
первина. Вирвав її на своєму життю досить, але не за дурно. Своїм потом,
працею й золотом... Не хотiв би iнакше. Хотiв, щоб було то його за всiма
правилами...
А Володько все йшов i йшов. Цiлий день. Через лiс - просто так, як
бачать очi. Часом тiльки виходив на дорогу. Дорога пiщана, копка. Пiсок
розiгрiвся сонцем i пече в ноги.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142