Там, де село кiнчається i починаються хутори, зустрiчає Володько
"маршовi роти". Сьогоднi пригнали їх видимо-невидимо. Нiби повiнь залили
вони село, кричать, матюкають. Все молодi кацапчуки, що говорять з
прихрапом у нiс, ковтаючи слова. Одягненi добре. Новi до самих п'ят
шинелi, вовнянi сiрi шапки, добрi з довгими халявами чоботи.
Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж i женуть. Володько йде повз лави
воякiв i, здається, не буде їм кiнця. Йдуть i йдуть, топчуть дорогу. Все
по чотири, навантаженi. Бряжчать металевi речi.
Дома застав повно. Увiйшов до хати i, здається, попав у густий чагарник
з живих дерев. На лавцi, на печi, на миснику - скрiзь, де тiльки є якесь
мiсце, гори наплечних мiшкiв, пояси з патронташами, мокрi шинелi, газовi
маски, лопатки,сокири.
Пiд плитою вже топиться, а на плитi два здоровеннi баняки води. Пiд
комином безлiч котьолкiв i в кожному щось З харчiв видно.
- Ага! Вот, вот! Мальчiк паявiлса... Рєбат', рєбат'! Вот нам мальчiк за
булкамi сбєгаєт...загуторили солдати.
- Хош', малиш, за булкамi iтi? Да?
- Да! - кивнув головою Володько.
- Рєбат'.' - загукав один солдатик,- Давай дєнгi. Мальчiк за булкамi
йдьот.
- Пачьом булкi?
- Да чьорт знаєт. Па десятi, что ль...
- Мне две.
- Мнє трi!
- Нам с Грiшкой п'ять.
- Да нє галдiте всє, как лєшiє! Па парядку! Мiтька! Падай маю сумку.
Вот та, каторая с пятном... Да нє брасай на голаву! Вот, сукiн син, мать
твая вєдьма, нiкак рускiй чал'єк нє деєржiт парядка!
- Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти заднiцу
туди прьош!..
-Ей, щенкi! Нє арiтє! Вот мальчiк ждьот! - встав i крикнув старший
солдат.
Вирвавшись на вiльний простiр з купою марок у руцi, Володько знов жене
в село. Дивне вiдчування. Здається, село змiнилося, зникло. Неймовiрно
велика кiлькiсть людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрiзь
ворушиться. Дим над стрiхами зводиться, подвiр'я гудуть, вовтузяться,
дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає снiг i
рiденька грязюка збiгає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди.
Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглi, мов
барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого мiсяця.
Подекуди миготять зорi.
Коло бувшої шкальнi черга за булками виповзає кiнцем аж на дорогу. До
неї прилипають все новi i новi кiльця. Але Володько не дурень. Вiн знає
ходи до крамницi i по короткому часi з мiшком булок на плечах вертається
додому.
Тут чай на столi. Парує, димить. З вояцьких облич стiкає пiт. Булки
розхапали, i почалася жерня. Володько заробив пiврубля, але це його не так
особливо тiшило. Нема де сiсти, а вiн i так цiлий день мерзнув надворi.
За чаєм розмови i сварка. Найшовся старший вояк, який розносив
начальство. В той час хтось застукав у вiкно.
- Хазяїн! Хазяїн! Вийдi, атєц!.. Матвiй почув голос "бiловусого
фуражира". Накинув кожуха i витиснувся надвiр.
- Ти, атєц?
- Я. А що таке? - Матвiй бачить, що фуражир не сам. З ним ще один
кiнно-гарматник.
- Прiнiмай, старiк, нас начєвать!
- Ну,знизує плечима Матвiй.- У мене й так повна хата. Навiть сiсти
нiде...
- Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с'єздiлi... Там єщьо хужей твоєво. У
сараях людi сплят...
Що робити? Завiв конi до клунi, а люди втиснулися до хати. Вояк далi
розмову веде.
- ...У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк,
чи офiцир - все одно. Дiстiплiна то дiстiплiна, але не наша. У нас солдат
- грязь, багно, сплювак,афiцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч
сапогом по лицi - нiчаво, афiцир салфеткою тавос пiдпирає. Два рази був у
плiну, два рази втiк. Три рани дiстав. Тепер пiду i посвищу... Сам в полон
пiду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого
невидимого царя, штихом i груддю захищав. Там он Распутiна робота наривом
на Росiї сходить. Цариця у дворцi гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах
дерись. От наженуть дiтвори... Ну, от ти! Ти, жовторотий?
- Чаво? - витрiщив очi молоденький кацапчук.
- Знаєш ти, куди йдеш?
- Вєстiма. На фронт.
- Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, однi
ратицi лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч i виложать.
З Пiтера, з Владiвасгока, з Бердичева, з Самарянських степiв - всiх
дуракiв зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, якої свiт не бачив.
I вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурiя - все
ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячi верст ногами своїми
робив. А коли кiнець? Спрашую: коли кiнець? Далой!..
I зненацька в цю саме мить, коли всi напружено слухали промовця,
тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всi замовкли. Лампа згасла i
хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула i майже умлiла. Мала
Василина, що спала на полу, прокинулася i почала плакати.
- Какой там сукiн син балуєт? - реве з темностi густий голос.
Блиснула бензинова запальничка й освiтила хмарку диму, що поволi
розповзався над головами солдат. Деякi з них поблiдли на папiр.
Виявляється, "бiловусий фуражир" обурився мовою солдата i пострiлом
револьвера припинив її.
-Ти што, мать твою разтаку! - накинувся фуражир на промовця. Бунтавать?
Бунтавать вздумал? Знаєш, что за такiє розгавори дають? Нє вiдiш, здєсь
дєтi...
- А ти кто такой? - смiло, вперто i виразно питає промовець.- Супчiк?
Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукiн син, нє вiдал. Плюю я на тваї
угрози. Миє всьо равно, хоть сєводня, хоть завтра пулю в лоб вганi.
Плювать мнє на всю ету ваєнную жiзнь! Вiжу, рило твайо вот как разнесло,
ряжка хоть памої вилiвай!..
Вiдрубав i тиша. I що ж? Нiчого. Тиша, нiби всi скам'янiли. Фуражир
виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого
пiхтура за горло, але тут, нiби по командi, стало мiж ними кiлькох солдат.
- Нєєєт, братци! Драться дудкi.
Схопили обох i погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на
лавi коло столу. Пiсля цього напружена мовчанка. Далi хтось щось
заговорить уривком лайки.
Матвiй i родина на полу, коло печi. Всi нагострили цiкавiсть. Матвiй
бiльше байдуже, Настя уже хотiла кинутися розбороняти. Василь, Володько i
Хведот з виразом недовершеного страху, цiкавостi i навiть якогось
вдоволення.
Клалися спати. Несли солому i хто де мiг, схилив голову. Володько чув
надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настiльки проймаюче, що
уривки втомленої думки весь час чiплялися бачених i пережитих людей i
картин.
Перший раз почув кiлька незнайомих слiв. Перший раз бачив огонь в очах
вояка, який сказав простими i певними словами те, що таїла в заледенiлому
нутрi бiльша частина солдатської маси. I як рiшуче! Якi очi! Якi зморшки
коло кутикiв уст i як цiпився кулак. Це, чорт бери...
Сон, виплата, Смiрнов... Знов новенькi банкiвки. Чорний простiр i
безлiч вояцьких облич у папахах, з торбами. Пострiл.
Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повiтря
i почали рiвно й мiрно гойдатись, нiби спокiйне море пiсля ущухлого
буревiю.

V
Чорний простiр без початку i кiнця, сiрi клуби туману в сприсках
стрiльних iскор, що вириваються i зникають. Земля була не влаштована i дух
Божий - всеможний шум несеться в серединi всього i лишає по собi творчi
початки.
Як дiлилось свiтло i тьма. Як радiв i яснiшав етер. Як завертався
перший раз хаос, задзвенiв у пружнiх руках Великого Майстра, що дув на
прискаючу вогнем масу своїм натхненним подухом творчостi. Клались гори
вправо й улiво, океан вздовж сяючим плесом опав, вiдбив блакить i жбурнув
в далечiнь i ширiнь.
Родилась людина. Брав Майстер першу частину землi - як основу. Брав Вiн
також частинку вiд дерева живого i вiд мертвого каменя. Брав воду солону i
не забув барву вiд лiлей, i вiд рож пахучих, i вiд фiалок весни... I ще не
все. От стоїть твiр перед очима Творця, має вигляд, барву, але не має
того, що зветься кров. I тодi брав Творець частинки вогню, та дiлив їх на
барву i тепло. Зачерпнув роси, з пiднебесних височин, що впала була на
лист рослин, змiшав з барвою вогню. Далi все запалив. I вийшов твiр
прекрасний. I сказав Творець:
- Насолода творчостi хай буде вiчною. Хай нiколи не буде вiднятий менi
мiй рiзець. Я буду безконечно нищити тебе, мiй великий твiр, щоб мав змогу
безконечно творити наново. На ось i вложи у груди твої цей червоний
злiпок. Барви його - барви вогню. Йому властивi властивостi хижого звiра i
невинного ягняти. По цiй сторонi його добро, по цiй зло. Вони є тим
коромислом, на котрому спочиває тягар життя.
Увага! Вiдкрий свої очi i вуха! Бач i чуй!
Щум океанiв, пралiсiв, спiви птахiв, рокоти грому брязнули зi всiх
бокiв. Небо дивилося синiм оком i вiдбились у нiм квiти, дерева, мов у
дзеркалi.
I сказав Майстер:
- Збери всi шуми, спiви, вигуки i вибери з них найлiпше. Це буде твоїм
словом. I всi барви, якi є, якi я складаю в число днiв мого творення, хай
будуть доступнi оку твоєму. Я так хочу!
Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло свiт. Найбiльшим
даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко - людино...
Полем iде Матвiй. Захiдний вогкий вiтер протискається до чорної плотi
землi i жере хрусткий соковитий снiг. Гарматнi рокоти трiпотливо мiшаються
з першим спiвом жайворонка. Повiтря крає лiтак, що прямує над жолобецький
лiс. Там гу-понуло кiлька вибухiв, на котрi вiдповiв дрiбним цокотом
скорострiл.
Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава.
А лiтак все кружляє. Ось вiн над головою Матвiя. Став чоловiк, задер
галову: "Дивись, рiзун його ма', гармидер..." - i не договорив. Щось
неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма з
блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого.
Клякнув до чорної лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву вiдкинув
вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi виступила
червоної барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенiсся,
лiве око i покапала на землю.
- Тааатууу! Тааатууу! - женеться i гукає Володько. Бiжить через поле,
грязюкою. Земля рветься за його чоботятами i розлiтається закарвашами
навкруги. Вiн вже не чує нi лiтака, що все ще кружляє у блакитi, нi
вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що
там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, i серце його йокнуло таким
рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч вибухiв шаленими
рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його нутра. Цей
один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах чорний дим вився
дивовижними клубами.
- Тааатууу! Тааатууу! Прибiг.
- Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно
i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн не знає,
що робити. Судорожно стискає батька, а колiна його вгрузли в землю.
- Тату, тату! - вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?!
Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола i на нiй лишилась
одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. "Ой!" - вирвалось у нього,
нiби йому пекло. А батько непорушний...
Але переляк, окам'янiлiсть змислiв, вiд чого, здавалось Володьковi,
окам'янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один
удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей i
навiть затримавсь. Чує... Так!.. Б'ється! З неуявної глибини доходять,
удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б'є
рiвним боєм могутня чорна земля.
Дикий i розгублений побiг в напрямку своєї оселi, з подвiр'я котрої,
незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi блiдi,
всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б'є проти них.
Коли добiгли, батько вже дивився. Дивився рiвно й спокiйно. Очi
темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно звернув увагу на той
погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба.
Земля мокра. Колiна Матвiєвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надiя,
благання Бога. Нi, це не родина. Це сам-один Матвiй у своєму великому
продовженнi. Це вiн - безперечно, вiн. I той жахливий рев "Юнкерса", що
летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом, не в станi
стлумити непереможного бажання жити... Вiн жив, хоч не раз, бувало,
виривалось з уст його: "Чесна людина смертi не боїться. Страшно хiба те,
що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця. А
решта..."
I правда. Матвiй не брехав. Спокiй, який спочивав на його обличчi,
пiдтверджував силу його душi... Так. Такi люди, як Матвiй, не кидають
своїх слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, i
замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом
стирчало воно в думцi.
Мати пiзнiше казала:
-I от, кажуть, що нема чуда. Хiба ж то не чудо?.. А пiдiть-но,
людоньки, та подивiться... Яму таку вирило, що кiнь сховається, а "його"
тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено - Не вмре. От
дивiться... казали: ее, що йому... Вiн старий, його на "позицiю" не
заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, i на тобi позицiю...
Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не вiдходив вiд його леговиська.
Видумував, що б батьковi дати поїсти. Бiгав до "лавки" i принiс булки.
Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не забуде тiєї усмiшки.
Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця.
- Еее, цим мене не накормиш. Булка - пiнка, а менi щось поживного
треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала двоє курей.
- Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав грижу, живота рiзали,
кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як подумаєш... Цiле
життя - одна вiйна... Руку вибив... Ет... Видно, iнакше годi.
Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся i дибав
пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем
пахучi променi. Рiй раннiх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля
висихали. Брость дерев оберталась на бруньки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142