- Навiщо вам ото,- ледве промовляє стара Кущиха,- все кидати? I чому ви
того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хiба вам чого бракує? А вiн
прийшов до "нашого", намовив його, а тепер тягне нас у свiт за очi на край
свiта, а я, дивiться, стара, хотiла б уже зложити костi свої приI своїх.
- Нi, серденько бабусю, нi, голубонько! Нiчого нам, чуєте, тут не
бракує, але що я можу подiяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий знає куди,
десь отуди, як до Почаєва, а може, ще й далi.
Ридали обидвi, нiби їх на смерть виряжали, i не могли наридатися.
Здавалось - геть-чисто обидвi в сльозах розiллються.
Пiдступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвiй з Василем.
Не можна їх впiзнати - такi вихудлi, вивiтренi, аж темнi, очi - як нори.
Василь ледве лазить, Матвiй сама кiстка.
У хатi, мов у домовинi - чорно, непорано, паски якiсь спекла, але не до
них тепер. А Матвiй ще було думав, що одразу отак i поїдуть, бо дехто вже
виїхав, там, мовляв, i паску з'їдять i кiмната там у панському будинку
приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть iншi, а тодi
живи на дворi, та й земля, та й городи, та й усе скрiзь чекає.
Але Настя вперлася i хоч ти рiж її:
- Не поїду перед самим святом, не будеш бачить мене живою! Без своїх,
без могил не буду десь там святкувати!
I Матвiй здався, хай уже, думає, вiдсвяткує, а в самого серце не на
мiсцi, думка все там i там, цiлий тиждень треба чекати i хто зна, що за
такий час може там статися.
Прийшла свята нiч, на покутi перед образами лампадка блимає, Настя,
худа, як мощi, стоїть, руки чорнi зложенi, i молиться... Хреститься,
поклони б'є i плаче потиху.
А Василь, а Володько, а Хведот також невеселi, але цi мають своє горе.
Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрiзь смутно. Володько,
наприклад, анiтрохи не шкодує, що вони iдуть. Йому навiть цiкаво, що там
буде, поїдуть кудись далеко, невiдомо куди, але все-таки то дуже, дуже
мусить бути цiкаво. Питав Василя, як там є, але той так уже вирiс, що й
балакать з ним не бажає... Отже, всi в турботi, одна Василинка пищить собi
в колисцi, як звичайно, їй ще зовсiм байдуже, що там у тому Божому свiтi
коїться.
Паску святити, як звичайно, їздили, хоча конi i дуже нагоненi, бо хто
зна, чи Настя дiйшла б до церкви. Бiля церкви зiйшлися всi тi жiнки, що ще
не вiд'їхали а мають їхати, i зчинили таке, хоч у землю лiзь.
Христосуються, цiлуються, а самi, мов тiнi, а ридають, мов по мерцевi. До
них долучилась рiдня i ну, просто тобi не Великдень, а похорон.
Чоловiкам таке нiяк не вгод, але вже мовчать, що подiєш з такими
плакучими бабами, але найгiрше все-таки Матвiєвi, бо ж то вiн до всього
приводець, а його Настя, це треба одразу признати, таки найбiльше
розливається, iншим разом вiн би взяв напругу i показав би їй, як то i вiд
чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всi замки i мовчить, мов той
камiнь, що лежить при дорозi i по ньому всi колеса котяться.
Другого дня Великодня стало дещо веселiше, пiшли, як звичайно, на
могилки та набрали зi собою, як велить звичай, i поїсти, i попити, щоб
побути разом з мертвими, коли Христос воскрес iз мертвих. Iдуть, на
могильних горбиках настiльники розстеляють, кладуть три крашанки, паску,
свiчку розсвiчують, кличуть священика i правлять панахиду. А по вiдправi
зiйдуться куми, та свати, та брати, та сестри, знесуть усе докупи i
почнеться поминання покiйничкiв, дай їм Боже царство небесне i пухкенький
рай, i при тому так навпоминаються, що не тiльки живi, а й мертвi в гробах
починають обнiматися, та цiлуватися, та христосуватись, i скiнчиться все
то на: "Ой, чарочко медовая" та iнших їм подiбних, що аж лунадовкола
цвинтаря розлягається.
I нема тодi грiха, i нема смутку. "I друг друга об'iмем i тако
возопiєм" - спiвається у святiй пiснi, а дiвчата аж ви-вискують вiд
христосувань, що їм подай тiльки, така сила тiєї святочної радостi.
Не дуже спiвала i не дуже тiшилась родина Матвiєва. Зiбрались разом уся
рiдня i присiли на травi у семiнарському саду. Кружляла як слiд чарка,
гуторили весело, а Матвiй, просить на завтра всiх "на пiдводу", усiх - як
рiдних, так i тих, що купили в нього землю. Просить усiх прибути завтра
раненько, щоб скорше виїхати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки
на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки се,
а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, здається,
зовсiм сприяє, дякувати Богу.
Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж
прикрикнув на Настю:
- Ну вже, ну... Ще менi розiллєшся. Досить того. Не на смерть же їдемо!
I там є люди такi ж, як i ми.
Нiч довга, турботна... Остання на хуторi. Усi в напруженнi. Настя
зморена сидить на лавi, нiщо її не цiкавить. Думає i думає. Завтра тут нас
не буде... Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i рiчка,
а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки, що ото на стрiсi. Але тi
вiдлетять i вернуться, а ми нiколи.
Першим заснув Матвiй - завтра повнi руки роботи i йому нiколи думати.
За ним заснули дiти. Володько довше не мiг забутися, все i все приходило
щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно, що вони ось так вибираються
звiдсiль i кудись їдуть. Йому трохи шкода матерi, що так дуже побиваються.
Вiн не розумiє, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А
мати сидить i сидить перед колискою, у колисцi Василинка, нога на поножi,
колиска потиху хитається. Володько привстав, пiдсунувся до матерi i
пошепки питає:
- Мамо?
- Що тобi, дитино? Чому не спиш?
- А чому ви не спите?
- Не можу, дитино, не можу! Куди ми поїдемо? Що нас там чекає?
Володько щось хотiв їй сказати, та не знаходив слiв. Чув серцем свою
матiр, щось у нiй було таке дивне, таке величне i таке святе. I хотiлось
йому до неї молитися.
Нiч. Чорна, весняна, як оксамит, нiч. Спить родина глибоким сном,
сплять дорослi, сплять дiти. Ледве помiтний огник блимає на коминку.
Настя, не роздягаючись, похилилась на краю полу бiля колиски i також
здрiмнула.
А нiч iде, ступає невмолимо, остання на тому мiсцi, де горiло огнище
оцього маленького, далеко на край свiта закинутого, гурточка людей; де
цвiло їх щастя, де болiло їх горе...
Тi чеснi, здоровi, повнi сокiв життя люди, тi борцi за поступ i
володiння, тi вузли, що в'яжуть народ i землю воєдино.
Нiч. Чудесна, свiжа, пахуча нiч! Весна дихає пристрасним диханням,
шумить лугом вода, а горою сосни. Зорi в небi жарiють... Земля набрякає,
мов жила, що наливається свiжою кров'ю... Росте нечутно трава.
"ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА" _
Спочатку долиною, помiж заставською сосниною та лебедським зрубом,
повiльно хвилею котився перший, легкий, весняний туман. Потiм небо над
лебедським пригiрком легко зарожевiлося. Кущ вiльх, що над криницею з
кадубцем, звiдки Матвiєва родина черпала воду, чiтко зарисувався на
рожевому тлi. Запищала якась пташина. Лугом повiйнув вiтрець, похитнув
купками жовтих, болотяних квiтiв i шпичаками прибережних очеретiв.
Хутiр Матвiїв спить. Довгий будинок хати разом з хлiвом для худоби.
Навпроти такої ж довжини, рiвнобiжне вад дорогою клуня на мурованих з
каменю стовпах. Упоперек вiд городу свинюшник, дровiтня i хижка. Дверi
клунi наростiж вiдчиненi. Серед двору стоїть надовго розворений вiз. На
подвiр'ї розтрушено солому.
Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кiнець i що
зайво далi перечити. Вона це знає вже давно, але ще вчора здавалось, що ще
не все страчено. Устала i вийшла надвiр.
Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрiзь сонце, по всiх верхах, по вербах,
по вiльхах, по соснах, по дубах. Свiт - храм, а в нiм засвiчено всi свiчi.
Настя голосно молиться до сходу.
Устав i Матвiй. Пiдiйшов одразу до цебра, вилив на обличчя кварту
степлiлої за нiч води, гукнув на дiтей уставати i пiшов кормити худобу.
На хуторi рух. В'їжджають одна за одною замовленi пiдводи - брати,
швагри, сусiди. Приїхав i Клим Юхимiв, а з ним Катерина. Ця вже не
вертається бiльше до дiда, а ще з Матвiєм до Тилявки. Юхим привiз її
скриню, її вiно, її корову. Не гаючи анi хвилинки, взялись до роботи.
Розворювали[8] вози, кормили конi. Василь кожнiй парi коней сипав по два
гарнцi вiвса до опалок. Виносили "добро" - з хати, з комори, з горища, з
повiтки, з клунi. Кадуби з борошном, бодню з салом, дiжки з капустою,
огiрками, столи, стiльцi, лави. Iншi в'язали свиней i вкладали до возiв,
тi гули, мов фабричнi гудки. Бiгали по городi за курми i запихали їх до
клiток. Виводили з хлiва корiв, теличку...
Володько дивився на цiлу ту руйнацiю, на заплакану матiр, на
заклопотаного, в однiй сорочцi, батька, що з нього лився цюрком пiт, на
дядькiв, що старанно кожний вантажив свого , воза, i йому було весело.
Нiяково було радiти одверто, вони ж кидають старе гнiздо i "волочуться,
мов цигани, у свiт", але хiба це не приємнiсть усе то лишити i їхати
валкою возiв кудись "у свiт", бачити новi мiсця, iншi лiси, iншi рiчки,
iнших людей. Приїдуть на якесь нове мiсце, там напевно знайдеться багато
дiтвори, можливо, знайде собi приятеля. Йому лише прикро, що все то, як
звичайно, тягнеться надто довго i що весь час так дуже побивається мати. I
щоб усе то якось приспiшити, вiн рiшає й собi помагати. Лiзе на горище,
вишукує там рiзнi старi речi, якiсь чоботи, якесь ганчiр'я i все то несе
оберемком до воза.
- Тату! Тату! - звертається до батька. Той саме двигає щось тяжке,
якогось кадуба з борошном i зовсiм не зважає на малого.
- Чого ти хоч? - кричить спересердя.
-А куди з цим?
Батько мигцем оглядається:
- А, кинь там куди-небудь!
Але куди його кинути, скрiзь повно, все завантажено, i Володько
носиться зi своїм крамом i кожного, з дуже поважним виразом, питає: куди
то покласти. З нього посмiхаються, з ним жартують, але вiн не зважає. Не
такий час.
А сонце заповiдає гарний день, тепло, свiжо, приємно. 'Високо в блакитi
кружляють лелеки "на погоду".
Нарештi все готово.
- Все, здається,- сказав Матвiй, пiшов ще раз до хати, до хлiва. Хата
порохня, з брудними стiнами зi знаками, де були образи. Нi стола, нi
лавиць, лише мiсце, де вони так довго стояли. Став на хвилинку, i щось
зворушливе пройняло його. Труснув головою i вийшов. Скрiзь порожньо. У
хлiвi, у клунi. I вичував у серцi смуток. А найгiрше той садок, тi рядочки
щеп. Нiяк не вiрив, що все то отак на поспас лишається. Вернувся до
пiдвiд.
На подвiр'ї все готове, опалки знятi, конi загнузданi, вiзники чекають.
- Ну, так! - вирвалось у нього.- 3 Богом! Помолимось, люди, на дорогу!
- i зняв мокрого вiд поту кашкета.
У той час Настя голосно викрикнула, припала до землi устами, цiлувала
її, рвала пальцями молодий шпориш:
- Земле моя! I як тебе покинути? Боже, поможи менi! Усiма пройшло
зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвiй читав
голосно "Отче наш".
По молитвi валка возiв рушила. Наперед Василь i Катерина гнали корови i
телицю, за ними пiшли вози. Завйокали, зацмокали, загойкали пiдводчики,
заскрипiли вози, один за одним, поволi i обережно, виїжджали на дорогу.
Настя залишила подвiр'я останньою, вiдходячи повернулася, похрестила все
на всi чотири боки i пiшла. Сльози тихо текли по її щоках.
- Ну, що ж, кумо,- гуторили дядьки.- Не побивайтеся. Звикнеться й там.
Не в Туреччину ж iдете.
Настя мовчала, вона й сама це знає, що не в Туреччину, та що ж, коли
серце так болить, а сльози самi з очей бринять.
Поволi тягнеться валка, минають город, останню межу, минають
дерево-трепеток, що самiтнє росте на межi Григорчукового поля i що правило
хуторянам за якусь межу їх простору... Ось i до млина повертають, на
греблi чужi люди, мельник.
- Щасливої, Матвiю, дороги!
-Спасибi!
- Дай Боже i на новому мiсцi зажити!
- Дай Боже, дай Боже! I ви здоровi зiставайтесь! Не згадуйте лихом!
Якщо зробив недобре - простiть!
- А, хай Бог боронить, Матвiю! Не робили ви вам нiякої кривди. Хотiли б
завжди таких, як ви, сусiдiв мати.
Мельник, мельничиха, їх дiти. Прощаються як з рiдними i проводять геть
далеко на гору.
Згори Володько востаннє глянув на свiй хутiр, на луг, на рiчку, на тi
верби, що по них лазив, на того млина, де стiльки вислухав казок, на став,
на стависько.
-Так їдеш уже? - питає його Пепiк мельникiв.
- Їду,- каже Володько.
- А приїдеш ще коли?
- Не знаю. Ми їдемо далеко. П'ятдесят верстов.
- Ого,дивується Пепiк.- Але ти все-таки приїдь. Приїдь!
- Колись приїду,- обiцяє Володько i вони розстаються, Валка возiв
поволi тягнеться глибокою, виїждженою, немощеною дорогою з пригiрка на
пригiрок через заставське поле, попри монастирський млин, через Городнє,
в'їжджає "бiля Лисiв" до села. Гавкають собаки, виходять на дорогу
святочнi люди, вiтають Матвiя, деякi проводять валку, бажають щастя на
новому мiсцi, деякi навiть виймають пляшку i на ходу частують "на колеса",
жiнки дарують на згадку крашанки.
Настя вже лише сидить з дитиною на возi, вона так зморилася, що йти вже
не може. їдуть побiля монастиря, побiля приходської церкви. Тут скрiзь
повно людей. Усi ще святкують. Настя знов у плач.
Поволi, поволi i по часi виїжджають за село з другого боку. Їдуть
горою, звiдки дуже добре видно цiлу запорозьку долину зi стосами каменю i
саме Запорожжя на горi з другого боку долини. Видно бiлу, нову, криту
чорною бляхою хату дядька Єлисея, збудовану минулого лiта, видно клунi,
сади. Усе то до болю дорогi, близькi i знанi мiсця, i навiть сам Матвiй
поглядає туди з виразом затаєного смутку.
Валка тягнеться далi полями. Жайворонки заливаються, ниви криються
зеленню, злiва виднiє багата чеська колонiя Борщiвка, справа на обрiї
манячить та сама черешенька, що бiля неї "водило не одного", а в тому i
покiйного Ровiцького, навпрост на перехрестi та сама корчма "Веселка", де
то попивав покiйний Ровiцький з добрячим чехом Шалтою.
Володько ще не був тут i тому все то дуже цiкаве. Гарнi будинки, гарнi
Сади, пишнi хмельницi, рiвнi дороги. Спереду на пiвдень стоїть стiною
густий, старий, мiшаний лiс i просто на нього тягнеться валка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142