.. Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися в
його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в
переконанню, що цим вони оберiгають границi своєї держави. Нiколи не
догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серцi i душi
звичайного Володька зi звичайного села Тилявки. Тисячi i мiльйони
нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки б
поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах.
Серпень, вересень, жовтень... Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце виглядає
рiдше.
Одного негожого понедiлка Володька покликали за браму, напевно, на
побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За брамою,
як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi прийшли навiдати своїх
синiв, чоловiкiв, братiв. Володько сподiвався побачити мiж ними також
своїх рiдних, але нiкого з них не мiг вгледiти, а натомiсть до нього
пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка.
- Це ти? - здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокiйна,
вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи не сподiвався її тут
побачити.
- Пiзнав мене? - питала вона з ноткою кокетства.- Я тут на мiщанах у
тiтки. Почула, що i ти тут... Моя тiтка має знайомого дозорця... Той
дiстав менi дозвiл... Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синiми, злегка посмiшкуватими
очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована,
коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлатi... Володько не
знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка.
- Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок.
- Була ти в Тилявцi? - запитав вiн нарештi i прийняв без подяки
пакунок.
- Була. На Чесного хреста.
- Що ж там?
- Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але вагався про це
питати. Вона вiдгадала його думку.
- Тебе також згадують... Сергiй хотiв навiть зайти сюди, але його не
пустили. Я танцювала з Йоном.
Цi її останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати значно бiльше, нiж
лишень про танець з Йоном, i Володько це. вiдчув також. Здавалось, вiн
бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком бiлих
пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися їй у вiчi.
- Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там читальня? - квапився
перейти на iншу мову.
- Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергiй з Роною. Не
розумiю того Сергiя... А знаєш? - Ганка на мить завагалася... - Наталка не
вийшла замiж.
Володько швидко глянув на неї, нiби його вкололи.
-Як то?
- Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко
захворiла... Мала запалення легенiв... - i Ганка замовкла.
- Ну, i що? - хотiв вiн довiдатися бiльше, але очi їх зустрiлися i
настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докiр, жаль i щось ще
iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла.
Але залишила по собi враження. Навiть вже в камерi Володько все ще
бачив її докiрливий погляд, а разом чув її голос, повний натякiв i
тривоги. Як також та вiстка про Наталку... Така справдi болюча рана в його
серцi - хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там було, але
один i тiльки маленький натяк - i все знов оживало величезними хвилюючими
картинами чогось такого, що раз приходить у життi i лишається в ньому
назавжди.
Дарма що за цей короткий час його мандрiв Володько помiтно змiнився.
Змiнився сам його м'який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки...
I вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету -
безпосереднiсть i довiр'я, особливо те до людини. Починав бачити
противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо на горi,
так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче або не
може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її
мати вища сила поза нею. Поняття доброго i недоброго дуже виразно
розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цiєї штуки, щоб цi речi
вiдповiдно бачити.
Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось, вiн вирiс,
змужнiв, згрубiв, спотужнiв... У кутиках його рота залягла твердiсть. Мiг
бути рiзким i мiг без на-думи кинутись у бiйку i битись до кровi за
передачу, яку хотiли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого
кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути... При цьому
мiг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув
переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися
вiд норовистої фортуни, байдуже до яких категорiй добра i зла вони б
належали.
Мiсяцi йшли далi: листопад... грудень. Рiздво. Новий Рiк. Сiчень...
Лютий...

XI
У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить
восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться. На лавi сидять Стратон,
Iван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє... Всi вони курять. Над їх
головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий до
сорочки, комiр розщеплений, обличчя виголене, вимите, свiже. Волосся
дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом. Перед ним тарiлка яєшнi.
Їсть виделкою i розмовляє з сусiдами.
Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слухає оповiдання
сина. Той щойно вернувся з тюрми.
За вiкном виє метелиця i раз у раз сипле у шиби снiгом. Володько
говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i
назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi, зате потрiбнiшi i певнiшi...
Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно.
- То вiн, їй-бо, у тiй казелюпi поправився,- казав Iван Кушка,
вiтаючись з Володьком.
- То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон. На
це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом...
Володьковi було приємно бути зиов мiж цими сирими обрубками людських
подобизн з їх незмiннiстю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в
далекi правiки минулого i що їх думав було залишив назавжди i бiльше
нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе...
Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку - гамiр, метушня, тiснота,
сморiд, грати, а це ось знов запах махорки i тепло родинної берлоги...
Рано, о дев'ятiй годинi, його викликали до канцелярiї "з речами", боявся,
що це може бути вивiз до iншої тюрми, а тут несподiвано сказали, що вiн
може йти на всi боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу
пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома...
Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про "порядки в свiтi", про
Польщу, що, на їх думку, "не вдержиться довго", про "совєтiв", якi,
кажуть, "змiнилися", про цiну жита, про вивiз гною на придатки... Стратон
так само, як i колись, оповiдає про Антихриста-Троцького, безупину курить
тi свої товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi його
пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудої глини. Iван Кушка купує
знов землю i на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, пiд саму
границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також i
бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану хату,
помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього
сiм'ї лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-тоє помiтно постарiв,
його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно
вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом
i наймолодшим Олексою.
Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав стiльки клопоту Матвiй, вже
давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як i
спочатку, тримаються вiд села здаля, їх мало обходять справи села, вони
собi самi по собi... I дивуються, що отой Володько весь час тiльки там й
чапить. I що йому до села? Щоб тiльки дражнити полiцiю?
Але, як вiдомо, Володько думав про цi речi далеко не так само, село для
нього жива, велика, кровна справа, вiд якої залежить майбутнiсть цiлого
народу. Усi тi "сiльськi справи" не лишень сiльськi справи, а також його
особистi справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя i
як мiсяць пiд сонцем. I особливо тепер. Ось вiн довiдався, що за час його
вiдсутностi у селi збiльшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон,
що несподiвано одружився з Ганкою i тепер там на всю ширiнь верховодить.
I навiть ось зараз, не дивлячись на вечiрню годину, анi на те, що
тiльки що прибув, як тiльки наївся, встав i почав одягатись. Настя з
острахом лишень запитала:
- Що? Ти хочеш йти? А куди?
- Вийду в село,- буркнув Володько.
- Але ж там мете... Свiту не видно.
- Кому треба - видно,- вiдповiв спокiйно вiн.
Матвiй, як звичайно, до слова не втручався, а сусiди дивувалися. Трохи
згодом Володько був одягнутий, вийшов i пiшов проти вiтру в напрямку
заходу. I коли вийшов - вiдчув стiльки пружностi й сили, що далебi не
йшов, а гнався, бiг, летiв. Хотiлося швидше там бути. О, як вiн все-таки
зрослий з тiєю сiрою просторовiстю, заставленою купками солом'яно-бiлих
хижок з тими прорiзами розсвiтлених вiконець. З тими дядьками, тiтками,
запахом диму i гною, гавкiвнею собак, скрипiнням ворiт та криничних
журавлiв. Так. Село. Ось воно довкруги в темнотi, тут затишнiше, вiтер
топчеться по верхах дерев i шумить навiжено, до очей сипле дрiбним
снiгом... Вiконечка в темнотi ледве манячiють, темна закутана постать,
"добривечiр", копка, бiла пiд ногами рiвнина.
А ось i читальня, всi вiкна свiтяться, через них видно людськi постатi
всерединi. Володько рiшає не заходити одразу до читальнi, це наробило б
забагато метушнi. Чи не краще було б знайти десь Сергiя i розвiдатись, що
тут, властиво, дiється, але вiн напевно тут в читальнi. Вирiшив все-таки
йти до Сергiя i коли б не застав його дома - просив би когось, щоб його
покликали.
Але Сергiй був дома i не сам, а з ним Кiндрат i навiть Антiн. Звичайно,
нудились, сидiли похнюплено, перекидались окремими словами, i коли
вiдчинились хатнi дверi i в них появився у своєму жовтому кожушку i чорнiй
кепцi Володько, вони всi троє зiрвалися зi своїх мiсць, мов облитi
окропом.
- Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопцi! - викрикнув, звичайно
неголосний, Сергiй.
- Амiнь! Справжня! Здоровi, козарлюги! - енергiйно увiрвався Володько i
мiцно потиснув кожному руку.- Що нового?
- Що нового! - озвався бурхливо Кiндрат.- Тут, брате, без тебе просто
канiтєль. Ось сидимо i радимось. Добре, що прибув - тепер рiшай. У нас
вiйна.
- Що за вiйна? - смiявся Володько.
- Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив.
Розкажи... - звернувся Кiндрат до Сергiя.
- Е-е-е! - досадно говорив Сергiй, i його верхня, iз заростом губа
помiтно здригалася.Йона ти знаєш... Ходив, ходив аж доходився. Тепер вiн
тут пан, Троцький... Як тiльки ти вiдiйшов - почав збирати та намовляти...
I на тебе вказував... Диви он, мовляв... Ге! I багато пiшло за ним... I
Iлько вже там, i Никон там, i Демид хитається... Побрався з Ганкою, а вона
тепер Кляра Цеткiн, обробляє жiнок... Хочуть перебрати кооперативу...
Стара управа... Ти ж знаєш: Рона - голова, Iлько - секретар, я -
бухгалтер, Кiндрат, Антiн i Симон - члени... Але ж Симон - зайво казати...
П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства "мокрого клубу". А я
оце був у Крем'янцi i менi там сказали: як тiльки переберуть камонiсти -
кiнець нашiй лавочцi... Тепер до нас перевели "постерунок",у дяковiй хатi
сiм полiцаїв, по селi бешкети... На Рiздво Йон зробив дебош y церквi -
зiбрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з цигарками в зубах...
Люди мало його не розiрвали. Тепер вони збирають пiдписи, щоб зiбрати
надзвичайнi збори, i завтра це має статися... Я, Антiн i Кiндрат вирiшили
воювати. До останнього. Проти Йона... А тепер нам цiкаво, що на це ти...
Всi три дивились на Володька.
- Яз вами,промовив вiн.- Ясно. Я "туди" йти - йшов, але не дiйшов i
добре, що не дiйшов, а за науку заплатив, бо бачив на власнi очi людей з
того ославленого раю... Тисячами тiкають... А тут ми мали б самi лiзти в
його лабети. Хлопцi! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо
боротись... До останнього! Або ми, або вiн.
На це звiвся Антiн, а його дебела постать сягала пiд самий сволок...
- Ти, Володьку, викликав того вовка - ти його мусиш загнати назад. Село
кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршуковi викришив
кiлька зубiв. Йди ти, кажу, iк чорту з тими своїми лєнiнами... А вiн до
мене з матюком... О-о, коли ти вже до матерi заїжджаєш, то вже зась.
Мазнув його по зубах, що той полетiв в коцюбник, а два зуби у смiтник
виплював. На мене хотiли накинутись, але не вдалось.- I Ангiн байдуже
пiдняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.
- Зате Йон. Ех! У нього ще всi зуби i тверда рука,- докинув Кiндрат.
- Ну, що ж... У нього зуби - у мене зуби. Будемо гризтись,- розвiв
незграбно руками Антiн.
- А знаєте... Я чув,- заговорив Кiндрат,- Йон хоче вiдкрити свою
"лавку". На мiсцi козака... У Григорковiй хатi...
- Та бре... - озвався Антiн.
- Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака... А козак
зв'язався з комендантом...
- 0-ха-ха! Отодi б наш кооператив дiйсно ляснув,- сказав Володько.- Але
ж то буде коломийка, I козак... А в нього все ще купують? - питав
Володько.
- Як не будуть купувати,- озвався Сергiй... - Тож наш "прикажчик" там
днює й ночує. Ех, Рона, Рона... Казав йому не в'язатись з таким
пройдисвiтом... Всiх покупцiв до козака спрямовує. А Рона не вiрить... То
ж його Бухлов... Iнтелiгентний человек... Щоб вiн здох, такий.
Говорили довго, жваво, гаряче. У хатi дим вiд цигарок. На сiрих стiнах
балухатi тiнi. Аж то прийшов Сергiїв батько, був трохи напiдпитку i
розмова припинилася. Почала про вечорницi... А трохи згодом, коли
розiйшлися i Володька проводив, як звичайно, Сергiй, вернулися знов до
тiєї ж справи.
- Маю найбiльшого ворога: батько. Злигався з "ними". I все за Мокрину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142