Ходить до самого кiнця. Ганка також
ходить, але бiльше з нею не балакав. I так осоружнi хлопчиська проходу не
дають. З Фоном знов побився, навiть учителька зауважила, що "наш Володько
балує".
З вiйни доходять чутки, що в руськiй армiї появилися "iзмєннiкi".
- Ота проклята дрань! Ота зволоч! - лаявся Матвiй.- Кров людську
продають. А що робить Нiколай Нiколаєвич? Чому не вивiшує все дотла...
Кажуть, вiйську потрiбнi "снаряди", а вони сухарi печуть. У Карпатах
худоба гине. Коней гнилими снiпками зi стрiх кормлять. А такi конi. Боже,
Боже!..
Вiд Василя знов нема нiяких вiсток. Хто його знас, чи живий. Великдень
цього року, нiби поминальниця. Нема горiлки, нема спiву.
При розговiнню свяченим яйцем, i в Єлисея, i в Матвiя, всi Василя
згадували.
Одарка оповiдала:
- Прийшла я, голуб'ята мої, на всюночну до церкви... Господоньку
Святий! I церква та сама, i свiтла не менше, i спiвають хороше, а на душi
у мене нiби гнiт лежить. У Велику П'ятницю висповiдалась, до Причастя аж у
недiлю пiдступила, два днi рисочки в устах не мала. Стала навколiшки перед
Матiр'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодiв мною.
Кажуть, що то грiх за людинею та побиватися, та ще й у церквi... Але що
дiяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за "нього" не думати. Грiх -
грiшний, але не могла... Про Бога треба б, так нi... Вiн, мiй сокiл, мiй
орел, моя кохана дитина, замiсть святого образа стоїть сумний перед моїми
очима.
А як розговлятися почали, Палажка впала на постiль i так, мої людоньки,
зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна, офiрку
в руках тримаю, хочу перед образом засвiтити. В очах моїх темно, темно
зробилося, нiби хто мене узяв та й закрутив, а пiсля раптом поставив на
землю. Не можу на лаву звестися, щоб офiрку прилiпити. Вчепилася за рiг
столу, але не вдержалась. Як стояла, так i звалилася до землi. Плакати не
було сили.
Нiде нема радостi в тi днi. Нi на землi, нi на небi. Отже, i дзвони
дзвонили, але звуки їх, мов тiнь вiд густого лiсу, мов траур вiд чорного
серпанку. На цвинтарi дiвки не виводять "кривого танку", анi пiсень не
спiвають. Голови, як i завжди, барвiнком та паперовими квiтами квiтчанi,
але смiху не чути. вивiскувань нема, парубкiв чубатих нема. Є недолiтки,
що тягнуться догори, на пальцi спинаються i плачуть вiд мiцної затяжки
тютюном.
Там десь у Карпатах парубки. "Ой, по горах, по горах австрiйських,
солдатскiє костi пiд снiгом лежать",- виспiвують дiвки.
А чиї костi? Пiшов Василь, Петро, Данило... Скiльки їх пiшло. Все в
Карпати, все пiд Варшаву, все у мазурськi багна, все в Августовськi
лiси... Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори... I
звiдки вiзьметься радiсть?
На Великдень якийсь москалик плiвся шляхом i до Матвiя забрiв. Матвiй
запросив до столу, а Настя ковбасу i печеню, i все, що мала, виставила.
Матвiй розiйшовся, що вiйна, мовляв, вiд Бога. Бог так, видно, хоче. I
слава Йому, все-таки "нашi" хоробро "деруться". Все-таки погнали нехриста
углиб його царства.
Матвiй говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все
"оплiтав та оплiтав"...
- Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте,
по-простому...- вибачалась Настя.
- Нiчаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаварiш... Да! Ти
старий чоловiк, ситий i дома. На фронтах ти не бував i вiйни отiєї самої
не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче вiд нього
був, а також не бачив. А вiйну оту саме хай собi чорт спокiйно вiзьме.
Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родiну? Карпати родiна моя? Так?
Помиляєшся. Плювать менi на тi самi Карпати... От що... Родiна моя
Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не
розберу...
Матвiй замовк i знiяковiв. Видно, в тон не потрапив. Знати, це
"роззлоблений" москалик.
- Я уж, мамаша,- звертався москалик до Настi,- три рани в Карпатах
дiстав...
А от i третiй раз несу туди свою башку, по четверту рану; а нi, то куля
в лоб. I все до чорта хай прахом стелиться...
Хто його знає, що то за москаль. Може, надiсланий, може, втiкач який,
що народ бунтує... Але що Матвiєвi до того за дiло... От наїсться i хай
йде собi з Богом. Може, вiн Карпат i не бачив, а тiльки хвалиться ранами.
Зараз по Великоднi кiнчився шкiльний рiк. Пiсля випадку з Ганкою
Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрiчатися, не усмiхався.
Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дiстав, а Володько
навiть не зацiкавився, навiть оком не кинув.
Пiсля останньої лекцiї останнiм вiдходив Володько. Учителька йшла за
ним i, коли Володько сухе "досвiданiя" кидав, протягнула руку i мовчки
взяла його за карк. Вiн оглянувся.
- Навiть до мене не зайдеш, Володику? Навiть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвiр босi дiвчата з хуторiв. Вiдходив з маленькою
порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дiтей не було нiкого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кiмнати. Там чистенько,
пахнуть квiти, на стiнi чiтко тикає бiлий годинник з тягарками, жовтим
мiдяним вагалом, прикрашений квiточками-незабудками.
- Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти
мене? Не хочеш книжок? Я ось тобi тут, подивись, скiльки приготовила. Нашi
рускiє билiни... Ось про богатиря Iллю Муромця, ось...
- Ааа! Я то знаю! - аж викрикнув Володько.- Я вже знаю. Вiн був на
службi у Володимира Красного Сонечка i воював бiсурменiв та збив з сiмох
дубiв великого Солов'я-розбiйника... Але дайте... Я ще раз прочитаю...
- Ну, бач,каже вчителька,- Ти знаєш вже бiльше, нiж я думала. Ах, ти
мiй синочок!..вирвалося у неї i вона обняла Володька i мiцно поцiлувала в
чоло. Пiсля довго гладила його по головi. Володьковi соромно i нiяково.
Вона назвала його синочком. Хiба ж вiн її?
- Ти, Володику, не маєш на мене гнiватися. Я не хотiла тобi щось
кепського зробити. О, нi... Нiколи... Я знаю, за що ти на мене сердишся,
але я тепер сама шкодую, що так тодi випало. А Ганка також гарна дiвчина.
Вона казала, що у недiлю прийде до мене... Хочеш, можеш i ти прийти...
- Нi... Я не гнiваюся. Ет... То не те... Я... У нас... У мого дядька
пiшов на вiйну Василь... Вiд нього нема вiстки... Я не знаю... У недiлю
мене, напевно, пошлють пасти худобу.
- Ну, як хоч. Матимеш час - зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко.
Матимеш на олiвцi, на пера, на ручки... Скажи свому татовi i мамi, що
учителька їх вiтає, i будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцiлував учительку в
руку i вiдiйшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що вiн так довго сердився на свою
учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього i попросила
вибачення. Йому було б куди приємнiше, коли б це вiн зробив перший... А
так...
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звiдкись вертається Ганка. Вона
не тут мешкає. Вона мешкає по тому боцi школи на долинi.
Зустрiлись не вiтаючись.
- Гершкова Теся обiцяла менi пошити блюзку на Великдень, а ще до
сьогоднi не пошила...каже Ганка.
- Чому? - питає Володько.
- Каже, працi багато. А що менi до того... Менi в недiлю треба пiти до
учительки... У чому я пiду... А ти ще ходиш до школи?
- Ходжу. Сьогоднi послiднiй день. Хiба не знаєш?
- I я ходила б. Дiд посилають за вiвцями... У нас їх щось з шестеро є.
Тата мого таки вбили...- i повiсила голову.
- У первих боях? - запитав Володько тiльки тому, що не знав, що
сказати. I вона мовчала. Тихо.
- Мабуть, пiду...- сказала нарештi...
- Треба йти,- сказав вiн. Обоє повернулися i вiдходять. Володько щось
пригадує, обернувся i гукає:
- Ганкоо!..
- Чогоо?
- Почекай. Ось я маю тут пуделко. Менi дала учителька, але нащо воно
менi... Вiзьми.
Ганка усмiхнулася й взяла. А пiсля розiйшлися. Цiлий день до вечора
думав за Ганку.
Знов гонив товари пасти. Цього лiта паринина на "придатку" пiд
тилявецькими городами, тому не має нiчого спiльного з угорщанами.
Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з вiдром
до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не
видержала i трiсла. Шубовснув у воду i захлинувся. При цьому викрикнув.
Першою почула мати, прибiгла, затошнiла, наробила лементу, стрибнула,
як була, у воду i вирятувала.
З клунi летiв розхристаний батько. Схопив хлопця на руки i почав
гойдати. Обличчя його червоне. Тiпав Володьком з усiєї сили, поки не
полилась ротом вода. Володько живий. Але усi його дубочки були знищенi.
Батько не вважав його пралю за необхiдну. Все одно нiчого з того не вийде.
Дубочки повиривав i повикидав. Засохли навiть тi, що вже вчiпились були в
землi за живе i зрослись з нею. Краше хай ростуть у лiсi, на своїх мiсцях,
там де їм треба рости.
Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевностi.
Вiн перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав
товариства, а особливо нiмого.
Натомiсть вiн залiз у гущавину книг. Цi славнi, тихi приятелi оточили
його зо всiх бокiв, розгорнули перед ним необмеженi обрiї i манили кудись
- далi, все далi у безконечнiсть, пiд зоряне небо, на степ розлогий, на
моря та океани у борню з буревiйними хвилями. Там хвилi, мов гори, котять
i б'ють об скелi, об гранiт. Там блискавки рiжуть олив'янi хмари, сiчуть
їх легко на куснi i вiтровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грiм
клекоче, мов мiльйон орлiв якоїсь незнаної породи.
Ах, який широкий свiт! Як далеко можна йти, як багато можна бачити.
Туди! Он... Геть, геть туди!..
У тi самi днi, коли поля починали сiрiти, коли вилазили зi своїх
схованок серпи, коси, грабки i люд хрещений знов збирався знiмати дари
великої землi, в тi днi шляхами потягнули на схiд першi валки
"галiцiянiв".
Сухi, спокiйнi, з впалими очима, у солом'яних капелюхах, чоловiки.
Тихi, байдужi жiнки. "Вiсьтагей!" - пiдганяли вони свої конята, запряженi
у довгi з будами вози.
На возах усякий домашнiй крам. За возами тягнуться корови. Цi потужнi,
гарнi тварини, що є цiлим багатством втiкачiв, виглядають дуже сумно.
Пiдбиваються, кульгають i не зводяться.
- Ви звiдки, люди, їдете? - питає Матвiй.
- Еее, пане Газдо... Най не казати... Здалека...
- А куди?
- А ци знаємо куди? До Росiї... Туди... ген... Володько пригнав корови
додому. На подвiр'ї вiз з будою. Вiз не "наш", галицький. Пара худих,
тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з
напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на
жiнку, що сидить коло неї на землi, обгорнувши босi ноги спiдницею. На
руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза пiдвiшена плетена з
лозини колиска.
Матвiй стоїть коло кiпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править
за льох,- з вiдром у руках i поважно розважає з "газдою". Це старший,
жилавий, високий чоловiк, що дивно вимовляє лiтеру "о. У нього виходить
вона м'яко, аж свище. Вiн каже: "Я сi находив... Я сi наробив..." Дивно.
Володько дивується, що говорить зовсiм по-нашому, от тiльки кiлька
таких дивацьких змiн. Але що там дивуватись. Ось навiть тилявчани деякi
слова iнакше, нiж дерманцi, вимовляють... А то ж "австрiяки".
Матвiй все на генералiв нападає.
- Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росiю продають, сукини
сини... Коли б не "змєна", думаєте, що нашi вiдступили б? Нiколи! Вiн б'є
"снарядами", а нашi чим? Сухарями? Не даром Нiколай Нiколаєвич в морду
кiлькох набив. Мало повiсити мало. Нiмець газою душить, огнем палить, а
нашi... Ет! Тьху, та й годi! Порядки такi в Росiї!.. Сухомлинова якогось
дали...
I Перемишль, кажете, здали?
- Напевно, здали. Ми ось вже два тижнi по дорогах... Ая...
- А скiльки кровi за нього пролили... Ех...
Прийшла дiвчинка. Маленька, щупла, рокiв дванадцять... Ноги бруднi,
порепанi. Тонесенькi, мов патики, литки. Обличчя блiде, обвiтрене, волосся
вилиняле, аж бiле. Однi очi гарнi, живi, великi i розумнi.
Вона видоїла корову, процiдила молоко, принесла горнятко матерi, а сама
також ще теплого вiд корови кварту випила.
Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього
Хведот. Мати варить в хатi вечерю. Сонце зовсiм спадає й обiцює сховатися
за велетенськi черешнi, що ростуть на городi Iвана Пустяка.
Майже щовечора Володько з Хведотом бiжать на город, який колись вимiняв
батько у Тизя. Там зародили рясно грубезнi черешнi. Чужi дiти лазили перед
вечором туди ж, м'яли пiд черешнями овес i обривали ягоди.
Володько має i тепер бiгти на черешню, але соромився сказати дiвчинцi,
щоб i вона з ним пiшла. Нарештi вiдважився. Та згодилася.
- Можна менi, мамо, пiти з сим хлопчиком нарвати ягiд?
- Iди, доню... Але чекай...
Мати вiдложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала
i подала дiвчинцi. При тому щось їй шепнула на зухо.
- Добре! - кивнула дiвчинка головою.
I вони обоє побiгли. Володька дуже кортiло побалакати з "австрiячкою".
Вiн ще нiколи не розмовляв з людьми з австрiйського царства. Вона,
напевно, знає тих мадярiв, що рiжуть, вiшають...
Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягiд, як звичайно... Вiн
рвав їх до кишенi з намiром вiддати дiвчинi, яка взяла фартушок, щоб
"нарвати мамi". А вже скоро стемнiє. Багато не нарве. Треба ж їй
допомогти...
При цьому вiн її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягненi, як
говорять... Далi про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до
школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп... Класи... Ага, добре.
А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадiв. От це так. У
Австрiї й по-руськи... Дивно... Видно, по цiлому свiтi "руський язик"
первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи "Сєятєль" книга друга? Нi... А
чи знає вона "Дедушка Федот",- стiхотворенiя таке... "Пiсмєцо от унука
получiл Федот"...? Нi? А "Стрекоза i муравєй"? Це басня Крилова... Або
Пушкiна "Люблю тєбя, Петра творенье"? Також нi? . Ну, а що ж вона знає?
ке розчарування. Вона знає: "мова рiдня, слово рiднє"... Це Вороб...
-- Ха-ха-ха! Як, як? Мова рiдня?.. Як це ти казала? - реготить
Володько, аж за ягоди забув.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142