С пєснямi шагом мааррш!
- Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!..
Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сiрi шапки, хитаються рушницi
на смiрно, разом з помахом рук...
За нею друга рота, третя!.. Кожна пiсню виводить, ноги самi вибивають
крок, а за ротами юрби дiтей, дiвчат. Позаду два вози i пара кiннотникiв.
Пiзно вечором вертається Володько до дому. Цiлий день сторчав коло
монастиря, придивлявся до всього, що дiялось на його очах. Спочатку навiть
захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутiрки, промови. I аж вечором,
коли йшов додому, на нього сходить незрозумiлий острах за наслiдки всього,
що власними очима бачив сьогоднi.
Острах побiльшується дома. У хатi тихо i сумно. На комiнку, як
звичайно, свiтиться маленька лампочка. Коло печi на стiльцi сидить Єлисей
i читає якусь книжку. Одарка лежить на печi, Палажка десь пiшла.
Лампочка дає дуже мало свiтла i куцозорий Єлисей тримає книжку обома
руками пiд самим носом. Почувши Володька, вiн пiдводить голову i питає:
- Ну що? Пiшли?
- Пiшли,вiдповiдає понуро Володько i ходить по хатi.
- А нашого не бачив? - питає Одарка.- Ми вже вечеряли. Отам картоплi в
горщику й огiрки з олiєм,- додає...
- Бачив,каже Володько.- Скиданець на конi... Пiшли всi, а половина з
них без "вiнтовок". Чорт їх знає, що вони там робитимуть...
Володько бере картоплю, огiрки i їсть. Одразу видно, що настав великий
пiст. Одарка суворо притримується постiв.
- А я от тут сиджу i читаю,- каже Єлисей.- Взяв у Iванового Захара оцю
книгу. Iсторiя... Ото, як то воно, рiзун його матерi, i колись те саме
було.
- Так,- каже Володько.- I колись нашi на наших походами ходили, билися,
нищились.
Єлисей прикладає носа до самої книги i вголос прочитує:
"i всi городи, i всi села, i весь люд хрещений, що називає себе
русо-українським, встає, як один муж, для захисту краю своїх батькiв i
дiдiв. Ворог не видержав великої сили i побiг. Шлях уступу його вкрився
трупом, на котрiм виросла i розцвiла воля переможцiв".
"Здавалось, треба тiльки прикласти рук i розуму, щоби на руїнах
звiльненої батьковщини будувати й закрiпляти силу й потужнiсть свою. Так
нi. Воля слiпила очi, п'янила розум. Надто довго предки нашi несли ярмо
неволi, щоби, визволившися, втримати присутнiсть розважностi та рiвноваги.
Всi стали, як були числом у сотнi тисяч, панами. I не один не хотiв
признати зверхностi другого. Що вiн менi? - казав перший. Вiн так само
говорить, як я, так само одягається, як я, так само молиться, як я... I
чому я маю коритися йому? Другий казав: вiн не є нi князь, нi воєвода, анi
пан великий. Його iм'я таке ж просте i зрозумiле, як моє. Як може бути вiн
зверхником моїм? Були й iншi голоси. Вони подiбнi на цi, що я сказав вам.
Всi зворохобилися... Встав брат проти брата i вбив один другого пiдступною
кулею. I як холодний лик мiсяця з плямою вiчної ганьби перед цiлим миром
стоїть, так холоднi тепер серця мертвих братiв, що лежать на землi. Нiхто
не сказав їм: брати! Вас родила одна мати i старший хай буде старшим, а
молодший його опорою. Брати! Вчините ганьбу велику, коли станете один
проти другого з пiною лютi на устах i вогнем зненавиди в очах. Ви
прохромитесь на вашi списи i ворог лютий реготатиме над вашими кiстками".
Володько перестає жувати i слухає. Якi правдивi слова. Де взялися вони
тут, якраз цього вечора? Єлисей зупинився. Володько питає:
- А де ви взяли цю книжку?
- Кажу ж - Захар принiс... Прийшов, i ми посперечалися. Я одно, вiн
друге. Ну, каже. Принесу вам, каже, iсторiю. Пiшов i з монастиря принiс.
По короткiй перервi Єлисей пристрасно спльовує i киває головою. Вiн,
видно, сам собою невдоволений. Пiсля без нiяких передмов висловлює
продовження своєї прикрої думи вголос:
- А який чорт знає, що ми не рускi, а українцi?.. Я за руского царя
воював, чин носив, татарами командував. Дiд наш польських харцизяк, що
збунтувалися, по лiсах косою витинав... Звiдки я мав знати, що син мiй має
за Україну встати? Га? Що, я Бог чи пророк? Правильно! Ми ось бунтуємо!
Може, там i є яка власть, що думає добре, а хто її в нас бачив чи знає?
Чому нiхто не покажеться, не скаже: народе, чорте, бiсе, чи як там!.. Так
i так. Ми от, мовляв, задумали царя i Росiю збурити, а на їх мiсце Україну
встановити. А пiсля розкажи все честь честю про ту саму Україну. Кожний, i
такий i сякий, мусить знати, за що воювать має. А не отак на
галай-балай...У країна! Україна! А яка Україна, що за Україна, звiдки
Україна!? Здраствуйте вам... Ось ми за Україну, мовляв. Добро пожалувати,
будьте з нами, бо ми так само говоримо, як i ви... Мало хто сьогоднi не
так само, як ми, говорить... Нє, нє... Це ще не все.
А от iз цiєї книжки видно: царi й королi гризлися за нашi землi, а ми
їм помагали. От i так. Але царство наше, царство руске знали ми всi i в
душi носили його. Осьдечки Хмельницький Богдан до царя московського
царство руске прилучив i я сам у Києвi бачив його пам'ятник. На баскому
конi, нiби на небо виплигнути хоче... I на пам'ятнику виховано:
"Єдиная недiлимая Росiя". От що... А я ще, як в Якутському полку
старшим унтер-официром служив, не раз бачив: не єдино недiлимая. Кацапи
були кацапами. Ми хахли - хахлами. Татари, яких я сам учив, татарами. I
раз Хмельницький управляв нашим краєм, значить, вiн був наш князь рускiй,
що до Московщини зi союзом пiшов. От як... I Московщина, як з цiєї книги
бачу, союз зламала, землю нашу в пустиню обернула, iм'я наше собi
присвоїла, а нас назвала хахлами - значить, кiнець. Значить, нема бiльше
дружби. Значить, ти менi, а я тобi вороги смертельнi i нiчого нам не
поможе, хiба брань войскова!
А за той час, потайки вiд народу, край наш Україною став. Хто знав про
це? Спiвали ми: повiй вiтре на Україну... Але то десь там далеко земля та
лежала... Так звалась вона. Сьогоднi, видно, все так звати хочуть. От
як... А власть українська, може, зараз i є в Києвi... Але в нас нi... У
нас ще Росiя. Нiхто у нас не пройнявся Україною, тому i не диво, що ми
бунтуємо. Хай би не боялися нас, а прислали якого оратора i все... Хiба ти
не бачив, скiльки книжок розкидали мiж людьми отi-о, що революцiю
повели... А що ж українцi? Чому нiчого нема?..
- Є,- каже Володько.- Он i Захар знає. У семiнарiї "Просвiту" роблять.
Хуру книжок привезли...
- Мало! - рiзко i твердо заявляє Єлисей.- На Дермань не хуру, а сто хур
треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папiр, а
книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повиннi мiж люд
пустити. Скажiм, хто не знає читати... А є такi,- взяв книжку i скурив. А
живе слово всiх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..
- Сам вiн усього не може робити. Стiльки мiст, стiльки сiл,- пробує
захищати Петлюру Володько.
- То... Хм... Сам. Сам нi. Наказ треба дати. Послати когось. Мало
горлаїв?
Дивним став Єлисей. Вiн нiби сам на себе сердиться. Книжку цупко тримає
у правiй руцi. Вiн сердиться, що все так нiби просто, а нiхто як слiд не
зробить. Чому, мовляв, нема нiде чоловiка. Сказав так i є так.
Не бере цiєї ночi сон. Усi знають, що дiється сьогоднi на свiтi.
Володько довго вичiкує, поки дядько пiде спати, щоби скористати з його
таємничої книжки. Нарештi до справи втручається Одарка. Вона сердиться:
Старе дупло, а вiчно з отими книжками носиться. I нащо воно тобi?..
Хоч це вiдноситься до Єлисея, але ж йому не догаряє, бо це не первина.
Як розтолкуєш "їй", що значить книжка? Де є таке слово? Чи ж зрозумiє
вона, сухенька, оточена клопотами, горшками, кумами жiнка, що поза тим
iснує величний свiт - вширiнь, вдовжiнь, взад i вперед, на безлiч вiкiв i
верстов... Що в тому свiтi живуть люди... I люди творять iсторiю, вбрану
ось у цю купку пов'язаного паперу. Вiзьмеш його, пiднесеш пiд нiс i твiй
короткий погляд стає безконечно довгим. I вiдкривається перед ним страшна
картина, подiбна на страшний суд. I чуєшся ти великим судiєю з насупленими
бровами, бо серце твоє болить - чому так, а не так, сталося? Береш вагу,
кладеш на терези добро i зло й бачиш безлiч зла i так мало добра. I
думаєш: нi. Далi так не смiє бути. Моя мудрiсть - велика мудрiсть. Я
зроблю так, як сам Бог хоче. Перед моїми очима тисяча помилок, якi я
розумiю, вiдчуваю i якi напевно тепер обмину. Предки! Я болiю вашими
хибами, але я благословлю вашу вiдвагу, з якою ви їх робили, щоби показати
менi, як їх обминути.
Єлисей думає. Пiсля кладе книжку i виходить надвiр. Поки вернувся,
Володько вже заволодiв книжкою, вiдхилив першу завiсу до входу її великого
свiту i захлинувся ним. Увiйшов Єлисей. Постояв коло Володька, а пiсля
каже:
- А знаєш... Коли вони збиралися, сам радiв. Треба ж нам твердої влади.
А ось тепер. Вийшов, знаєш, надвiр, щоби послухати на Здолбунiв... Чорна
нiч i тихо. Шкода, що вони пiшли туди. Вони ж пiшли, щоби покласти на наше
село i на наш люд вiчну пляму ганьби... А хiба ж це справедливо?.. А хiба
ж наше село не лiпше зi всiх сiл, що є навколо? I як то так?
Цi питання заскочили Володька, Як на них вiдповiсти? Вiн подумав i
сказав:
- Може, то тому, що тут стрiлося двi сили. Сила порядку i сила
непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто знає. Отi матроси...
Самi ж ви сказали, що Сергiй все знає, бо вiн усе бачив. Вiн бачив
хтозна-що. Вiн усе торочить про Лєнiна i Маркса. Ви ж чули. А хiба ж наше
село це потребує? Село хотiло твердої влади... Правда ж? А Камiняка з
Корнiйчуком Маркса. Дурнi дурних пiзнали i пiшли валити Петлюру. А
Петлюра... Хто знає, хто вiн... Але, що вiн не помiщик, це вiдомо. Вiн за
Україну i все...
- Бо вiн сам винен... Сам i бiльш нiчого. Я це казав, кажу й казатиму!
- сердито з притиском зазначив Єлисей.- Раз берешся за дiло, то роби так,
щоби пальцi твої на всьому видно було. Щоб усi чули, що ти господар. З
нашим народом усе можна зробити, але треба руки... Хiба не знаєш, як твiй
батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст - все розповзалось. А
взяв у жменю вiжки, закрутив на п'ястук i поїхав. От як треба.
Пiсля цього Єлисей ще раз сердито спльовує i вiдходить до кухнi, де пiд
бугаєм кладеться. Але спати не спить. Чути, як перевертається з боку на
бiк, щось бурмоче пiд нiс, лається.
А Володько пiшов у книгу. До нього заговорив його вiчний голос, голос
бажання знати. Кожна картка це ступ у невiдоме. Вiн читає i бачить перед
собою стару Україну. Степи, луги, пралiси, дикi трави. Це рай, повний
звiра всякого, повний меду i квiтiв запашних. I ходить у тому пралiсi
чоловiк, що зветься козак. У очах його далечiнь, за якою не бачить того,
що перед ним. А коли гляне в землю - забуває, що, крiм цiєї плямки, на
якiй спинилось око його, iснує великий мир навкруги.
Нiхто не взяв козака за свого i нiхто не випустив його з рук своїх. I
так тягнулось лiт триста.
Ще оповiдає Володьковi книга про царства та королiвства. Встають в уявi
якiсь, не то хижi, не то дикi царi. Набубнявiлi сiрi очi дивляться в чорну
безодню, де плач, муки, слизька плiснява здовж i вширш безконечної тюрми.
Сатана по нiй верхи на дикому огирi гасає, топче погнутi спини своїх
пiдданих, сiче живi голови сатанинським мечем. I нiхто не вирве з його рук
влади, бо за ним диявольськi, заклятi великим прокльоном, легiони. Вони
такi ж безогляднi, як смерть, i рятунку вiд них нема нiкому.
Володько бачить ще королiв. Нiщо в свiтi не може бути бiльш бундючне,
зi закопиленою навмисне для показу губою, нiж цi безкостi постатi. Вони
сходять угору i вниз по сходах, що нагадують мармур, а в дiйсностi є
звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблює барву того каменя.
I це якось так дивно виглядає, нiби в комедiї. Кунтушi, лемент, штучнi
слова, штучнi постави, штучнi рухи. Одна, друга, третя дiя i падає завiса.
Все зникає, тiльки лишаються спогади, лiси, повстанцi, дивна мова, химерна
тiнь, чи свiтло, що час вiд часу вибухне i згасне.
Далi Володько все знає сам. Знає iмперiю, що все пiд себе взяла: i
короля, i козака, i самого сатану. Назвалась iм'ям предкiв цих самих, що
сьогоднi, в цю страшну нiч, трощать ту назву i в боротьбi кують нову
пiдвалину нової iмперiї. Бо сила цих людей - вiчна сила. Вона родить нову
назву, що стане знов назвою усiм королям, козакам, царям... Так хоче вище
Велiння.
Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка... Захекана, перелякана.
- Стрiляють! - кинула вона одно слово.
Володько шарпнувся i вирвав себе з цупких обймiв книжки. Його чоло,
щоки, очi в огнi. Як сидiв, зiрвався i бiжить. У кухнi зривається Єлисей,
натягає босонiж чоботи, накидає куцана. Всi бiжать надвiр.
Там чорна, дзвiнка, зi зорями нiч. Там, де на небi Великий вiз, видно
заграву вогню, що пiднiмається i промiнює знизу уверх. Звiдти ж чути
глухе, довге, майже безупинне тукотiння, так нiби з якоїсь ями. Всi знають
цi звуки. Луна їх ще не ущухла у вухах вiд часу, коли геть упоперек цiлої
землi лежала лiнiя смертi, з назвою фронт.
Це кулемети. Вони тукотять без перерви. Час вiд часу двократно
вибухають сильнiшi звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту.
Єлисей, Володько й Палажка стоять зi запертим диханням. Нема слiв i не
тра слiв. Все ясно i зрозумiло. Там, у ту сторону, лежить Здолбунiв. Туди
пiшли дерманськi хлопцi шукати, однi - твердої влади, другi Маркса i
Лєнiна...
Вернувшись до хати, Володько ще довго сам собi мiркує над тим усiм, що
дiється на рiднiй землi в цей час. Пiсля заснув.
Прокинувся вдосвiта. Ледь свiт побiг до монастиря. Там уже рух. Щойно
привели полонених "петлюрiвцiв". Привiв їх Скиданець. Цей подiбний на
справжнього рубаку. В кожушку, на раменi револьвер, через плече карабiнка,
при боцi шабля. Здається, його куций зрiст створений на кiннотника. Просто
вростає в сiдло.
Полоненi, мабуть, старшини. Одяги все новi. Чоботи зi жовтого ременю.
Їх долучили до тих, що привели перед парою днiв.
Вiстки, якi привiз Скиданець, пiдняли дерманцiв. Успiх повний.
Здолбунiв зо станцiєю в руках повстанцiв. До них пiдходять усе новi i новi
ватаги. Захопленi цiлi потяги зброї та набоїв. Завтра вимарш на Рiвне.
Пiд вiкнами "корпусу" мiтинг. Захопленi вiсткою дядьки вимагають
"повної мобiлiзацiї всiх до п'ятидесяти лiт".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142