Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема
часу на всiлякi витребеньки, I з цiєї нагоди Володько пiшов до Рони,
Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Вiн сидiв у своїй порожнiй
їдальнi бiля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром.
Перед ним, на другому кiнцi столу, сидiв його молодший брат Михайло, а
праворуч, на головному мiсцi сидiла сама стара панi. Всi вони були
заклопотанi, поважнi i невдоволенi. Справи села вже дiйшли також i сюди.
- Вєдь етот самий "вуйт" скатiна,- говорила стара панi по-московськи
своїм переконливим, певним, категоричним тоном.- Пачєму єво нє вибросят?
Удiвляюсь... - i при тому вона демонстративно знизувала плечима.
Михайло дивився крiзь пенсне в золотiй оправi i сардонiчно казав:
- Ти, мама, можеш єще удiвляться... Я удiвляюсь тоже... Но твоей
наївностi.
Андрiй Рона п'є спокiйно, повiльно вихололий чай, допиває склянку i
автоматично закурює. Його думки розсiяно гасають десь в iнших просторах.
- Андрюша... Пажалуста... Ти здєсь нє курi,- швидко загомонiла стара.
- Пардон, мама. Забил,- спокiйно вiдповiв Андрiй. Стара панi не лишень
стара, але й глухувата, у справах села i взагалi "полiтицi" вона
розбирається мало, а тому Андрiй пiдвищеним голосом старанно їй пояснював:
- Все ето, мама, к лучшему. Вот такiє глупiє вуйти учат народ. Да,
мама... Ну, i что ж? Ну, упьорся... Ну, вижiл нас iз сєльськаво дома?
Гаварiт, там будєт школа... Нiкагда там школи нє будєт, но новий
коопєратiвний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставiм. У нас єсть место...
Харошеє мєсто... В центре села... I там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!
- Украiнскiй? - питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.
- Какой би он не бил.... Ето нє iграєт ролi,- жваво i певно вiдповiв
Андрiй.
- Как не iграєт? Андрюша! Как нє iграєт? Вєдь iграєт. Iграєт, Андрюша.
А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлi би в дєревнє стоял польскiй
дом... Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украiнци нє Польшу делят... Делят
анi Расiю... Да, мой мальчiк... Расiю. Польша? Что ж... Вєдь его тоже
часть Расiї... За нашiх врємьон... Вєдь падумай... Прiвiслянскiй край...
Нет, нет... Ти абаждi. Я гаварю... Нашє рускоє село... Польскiм ано
нiкагда не станет... А украiнскiм может... Видумалi язик. Ну, как, скажi,
по-укрiнскi будєт рукомойнiк?
- Гаспадiн Довбєнко! - почувся глухий голос вiд дверей з темного,
сирого коридору. Це Марко.
Пан Андрiй швидко повернув голову на голос i повторив: - Давбєнко? Завi
в маю комнату. Їзвiнi, мама. Дела.
Вiн встав повiльно, мав заклопотане обличчя i своєю розгойданою ходою
вийшов.
Володько мав з ним довгу розмову, Андрiй курив цигарку за цигаркою,
його мала кiмната наповнилась димом, а розбита мармурова попiльниця
попелом, але саме з цiєї розмови зродився план побудови нового
кооперативного будинку. Вуйтовi вдалося добитися свого, читальнi не було
закрито, але позбавлено й примiщення. Тодi промовило село, i, можливо,
вперше мовою господаря. Рона поклав першi двi тисячi злотих, Володько
завзявся органiзувати робочу силу, хлопцi й дiвчата кинулись до працi.
Домашнi справи, футбол, залицянки вiдiйшли набiк. I вже за пару днiв, на
подарованому Роною клинi городу, що навпроти дякiвської садиби, де
примiстилась станиця полiцiї, почалась завзятюща, сливе безперервна, день
i нiч дiяльнiсть. Пiвсотнi молодих, здорових хлопцiв i чоловiкiв, жартуючи
й спiваючи, копали фундамент, двадцять пiдвiд возило з долини камiнь, пара
десяткiв дереворубiв валили в Жолобеччинi дубину, пара тузинiв теслярiв
витесувало з неї пiдвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярiв заповняли
рови фундаменту муром. I все це складалося, стягалося, зводилося, будова
росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух,
завжди гармидер, завжди спiв, безконечнi жарти i гарячi залицянки ясними
мiсячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стiкалося цiле село,
прихильники i противники, нацiоналiсти й комунiсти, баптисти й
православнi. Бажання показати своє право i свою силу було бiльшим, нiж
особистi розрахунки.
Прийшли жнива, але праця бiля будови не вгавала. Здавалося, що всiм
хотiлося зробити це чудо за одну нiч, це стало вимогою, щоденною потребою,
обов'язком. Двi були гарячi, насиченi сонцем, потом, спрагою, випивалися
бочки води, напиналися м'язи, гартувалася вола. I за два таких
гарячо-барвистих мiсяцiв будинок був зовсiм готовий. Бiлий, гордовитий,
вкритий сiрою черепицею, сiм вiкон, двоє дверей, простора крамниця,
кiмната для засiдань, мешкання продавця i зала-читальня. I все це
красується на колишньому невжитку, тiшить око тилявчан, наповняє гордiстю
кожного, хто не гляне... Чутки про це рознеслися широко й далеко по всiх
селах, i святами та недiлями приходили чужi люди, щоб глянути на таку
несподiвану дивовижу.
До речi, за цей час i само село внормувалося. Зникли зайвi витiвки
парубкiв, вiдiйшло вiйсько, не стало озброєних варт. Село готувалося до
великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свiй будинок. Це
має бути велика урочистiсть, це приклад, це iсторiя. На Угорщинi, в
Жолобках в Людвищах, у Башкiвцях знають про це. Цiла околиця, небо i
земля, i навiть далекi яснi зорi готуються взяти в цьому участь.
А жнива йшли своєю чергою... Поля горiли то росою, то срiбно-золотими
стернями, то зернистими вiвсами... Перепiлки, як завжди, бурхливими
ранками пiдпiдьомкали, моргастi зайчики металися полями, зграї курiпок
полохливо перелiтали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою
на золотому саванi золотих нив.
Матвiйове поле, як i завжди, пересiчене вузькою дорожиною, справа й
злiва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вiвсом з широкою i щедрою
благодаттю мудрого, загорiлого як обличчя женця, неба. Божа рука була
щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах
велике життя всiлякого гомiнкого цвiрковiння. О, яке безпосереднє диво!
Здiймiть шапку, станьте на межi i послухайте те... I хай вашу мокру вiд
поту голову погладить вiтер. Пiднiмiть вашi втомленi груди, звiльнiть
серце i берiть оберемками свiже, бадьоре, пересичене сонцем повiтря.
Саме такого часу отам, на дорожинi, раннiм ранком, коли сходить iз-за
Мозолянки сонце, а на шпоришi дорожини разом з курявою бринить роса, на
пiвденному боцi за пагорбком з'являються двi постатi. Ось вони
зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвiй та його син
Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченiй за нiч землi
рiвним, широким кроком. Сонце ллє їм назустрiч просто в загорiлi обличчя
своє м'яке тепло, свою живучу радiсть, свою невсипущу бадьорiсть.
Хода Матвiя така ж, як i колись, як i завжди - розважна, певна, рiшуча.
На його ногах старi, великi, посiрiлi, з короткими халявами чоботи.
Кортовi його штани на колiнах i ззаду залатанi великими чорними латами.
Бiла його сорочка, як звичайно, пропечена i порудiла, а його кашкет
вигорiлий i просяклий мiшаниною поту й куряви.
Роки i все, що з ними було, залишили на Матвiєвi свiй тривкий слiд, що
його не вiдмиєш нiякими водами i не вiдмолиш нiякими молитвами. Зморшки ще
гострiше врiзалися в загорiле, як стара бронза, порепане лице, погляд
мудро злагiднився, вилицi бiльше вип'ялись, борода просякла згустками
сивини. Але все-таки вiн той самий дужий, могутнiй, з великими, твердими
руками король поля i працi - Матвiй.
Володько зростом дорiвнюється батьковi, тiльки у плечах вужчий та м'язи
тiла молодшi й прудкiшi. Мiцне українське сонце поклало тривку бронзовiсть
на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з
позакачуваними рукавами сорочка, на головi доморобний, крислатий
солом'яний бриль, на босих ногах сiрi, зношенi вiдпорки.
Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покiс i з "Боже поможи"
розмахнулися. Батько клав покiс рiвно i методично, мов по ниточцi, син вже
дорiвнював до його розмаху вширiнь i вздовж, але його покiс був значно
гiрший, нiби поломаний i рахiтичний. Грубi стебла вiвса-зеленяка покiрно
клалися перед ними, їх очi уважно стежили за лiнiєю, м'язи їх рук
напиналися, груди широко здiймалися з ритмом помаху грабок.
Сонце пiдноситься... Його променi все бiльше i бiльше припiкають спину,
з чола виступає пiт, груди i чоло вiдчувають дотики повiтря,
На половинi покосу, бiля борозни, косарi зупиняються. У спокiйному
повiтрi знайомим дзвоном задзвенiли пiд мантачками i брусками коси,
хвилинка перерви, кiлька слiв про овес i погоду i знов покiс... Доходять
до межi Ет-тоє, закидають на плече грабки i повiльно, рiвним ходом,
вертаються назад.
- Дякувати Богу,- каже Матвiй,- погода видержала... Коли б так ще пара
таких днiв, i ми той овес змахнемо.
А по короткiй перервi додає: - Я все вагався, чи сьогоднi зачинати, але
добре, що почали... Хоч завтра недiля... Та що накосимо - висохне i баби в
понедiлок зв'яжуть, А там i докосимо... Сонце, здається, чисте...
Володьковi думки iншi. У нього село, будова, посвячення, але на слова
батька вiдповiдає:
- А! Погода видержить...
Доходили до середини поля i робили перерву. Василинка приносила обiд -
борщ в "близнюках" з пiвбуханцем чорного хлiба, куснем сала i огiрками.
Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що
стояла в тiнному мiсцi. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим
смаком, що його, здавалось, годi успокоїти, пiсля чого вимагалось лягти
просто на сирiй землi i дозволити, "щоб в'язалось сало".
Але чверть години пiзнiше вони йшли знов далi покосом - нестримним,
рiвним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося
до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвiй звичним, повiльним рухом
здiймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, пiдходить
до баньки з водою, пiдносить її i перехиляє над головою. Сонце скiсним
промiнням освiчує його кремезну, помiтно втомлену постать, чорна, вкрита
налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, i її
потьоки спливають по бородi i широких, вiдкритих, зарослих сивастим
волоссям грудях. Напившись, вiн ставить баньку на її мiсце.
- Ну,зауважив вiн, оглядаючи поглядом довкiлля.-Змахнемо ще пару
покосiв, i досить.
У природi вiдчувається наближення суботнього вечора, здається, про це
знає все. Сонце хилиться маєстатнiше, барва неба спокiйнiша, з ледве
помiтним вiдтiнком огненностi в тому мiсцi, де воно має намiр зайти за
почорнiлу стiну лiсу. Тiнь вiд лiсу вiдступила й поширилась, цiле
Стратонове поле, разом з в'язальниками на ньому, затягнулось м'якою
прохолодою, в'язальники помiтно квапляться, дов'язують покоси, на схилах
Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в бiлих одягах, облитi
сонцем. Вище шляхом в тому мiсцi, де вiн випинається з-за пригiрка,
помiтно тягнуться великi фури, наладованi снопами, а мiж ними в рiзних
мiсцях ступають повiльно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує
соняшний промiнь i розбарвлює її матовим срiблом. I все робиться тихо,
лише десь отуди, з угорської сторони, чути розтяжнi, безконечнi обжинковi
спiви.
Нарештi й Матвiй з Володьком докошують свiй покiс, майже половина ниви
докошена, густа тiнь лiсу затягнула ген цiле поле аж до Жолобеччини.
Володько чує велику втому, але свiжiсть вечора так чудово злагiднює
втомленiсть твердих м'язiв, що не хочеться кiнчати недокiнченого дiла.
Матвiй також з жалем поглядає на нескiнчене поле i шкодує, що день був
такий короткий.
Але святий, великий, трудовий день скiнчився, вiд сходу сонця до заходу
сонця, весь залитий наснагою сили тiла, природи, неба i землi огненного
духа, що ним живе всесвiт. Kocaрi лишають поле i йдуть... Поволi, без
поспiху... Тiло неохоче рухається, кожний м'яз, кожна кiсточка вимагають
вiдпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межею вiд Хомового по
застарiлiй ховзькiй травi з посохлим бадиллям деревiю, громобою з його
брязкучим насiнням, заплутаної кашки i повитої на стебла повiйки. Зо всiх
бокiв гомiнким хором невтомно i настирливо вибивають свої одноманiтнi
трелi цвiркуни.
Нарештi вийшли на шлях... Ще кiлька сотень крокiв, i хутiр... Ось вiн
злiва у сутiнку вечора - такий знаний, рiдний, свiй. Густий малинник перед
хатою, широкий, молодий горiх, кiлька рядкiв малих ще слив i високий,
густий живоплiт вiд дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться
дим.
Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'якої куряви, весь час
тягнуться скрипливi вози, повiльно котяться тяжкi колеса, з-пiд кiнських
копит збивається хмарками курява.
- Добрий вечiр! - озивається кожний, що порiвняється з косарями.- Як
косилося?
- Слава Богу!
- Чи видержить погода?
- Дасть Бог - видержить.
З села чути бамкання дзвону. Його звуки повiльно вириваються з садiв i
розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зi
звуками обжинкових пiсень.
Дома чекає на косарiв вечеря. Хведот привiв вiд води конi, Василина
порається з коровами, Настя попiдтикала спiдницю, позакачувала рукави й
бiгає бiля печi. По хвилi на столi парує гаряча, бараболяна, затерта
затiркою юшка...
По вечерi Володько одразу береться за бритву. Пiсля вже смерком бере
вiдро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти
вузькою стежкою мiж маком, що вже доспiває, коноплями, буряками та
капустою. На все впала роса. Бiля обсадженої вербами копанки пiднiмається
ледь помiтний теплий туман i чути скрекотiння жаб.
Вода в копанцi тепла, дощова Я чиста. Володько швидко роздягається
донага, набирає вiдро води й обливає себе цiлого. Пiсля натирається мiцно
милом... розтирає набряклi м'язи рук, спини, живота. Йому робиться дуже
приємно... Чується сильним, пружним, молодим... Пiсля виливає на себе ще
кiлька вiдер води й швидко витирається. До тiла з ледве чуйним бренькотом
торкаються комарi. Вiн швидко надягає сорочку, штани й почуває себе
обновленим.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142