Бризнула свята вода, задзвенiв спiв, заграла
оркестра. Через кiлька хвилин невеличкий, бiлий будинок залитий людьми.
Здається, небарвисте море навкруги, а на ньому бiлий корабель стоїть
непорушне, мiцно заякорений.
В серединi будинку також повно. Залитi всi кiмнати, всi закутки. Там
стоять довгi столи, обставленi лавами. Поволi, урочисто засiдають за
столами гостi. Ось вже засiли й чекають початку гостини. Кого тут тiльки
нема. Священики, просвiтяни з Крем'янця, гостi з чужих сiл, свої дядьки.
Саме в той час надворi закалатали дзвiнки. Всi глянули в вiкна. На
подвiр'ї розступився народ, i увiйшов до середини "вуйт" в супроводi
коменданта полiцiї. Вiн був сердитий, насуплений. Чоло його загорiле,
брови довгi, настовбурченi. Вступив i, здавалось, хотiв крикнути. Одначе
не крикнув. Пiдiйшов до Андрiя Андрiйовича й зложив якесь привiтання.
Андрiй Андрiйович засадив його й коменданта за стiл.
В той час встав Володько. Його хлопцi стояли бiля гостей.
Володько подивився на всiх. Вигляд мав трохи збентежений. Уста його
злегка тремтiли й висихали. Одначе вiн збирає всi свої сили й починає
говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова виривались з нутра якось
силувано. Кожне з них вiдривно падало куди попало i, здавалось, боялось
лишитись на цьому мiсцi. В очах його стояв якийсь туман. Всi тi обличчя,
що були зверненi на нього, заволiкалися серпанком мороку. Вiн не бачив їх
виразно. Вони були десь далеко перед ним тi всi, що дивились на нього з
рiзних мiсць, тi всi, що його бачили, й тi, що чули його схвильованi,
живi, вийнятi просто з глибин душi слова.
Вже по короткому часi його мова набрала певностi. Слова полились
вiльнiше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю
рiдну, про рiдних людей. Говорив про могили предкiв, що жили тут i тут
вмирали. Говорив про будуччину, про чужих людей, про далекi країни й
свiти. "Збурились ми - ми пiвмертвi, ми немiчнi. Збурились i встали! На
буревiйних хвилях революцiї виплили нашi кораблi в далекий рейд! У наших
жилах, мiцних руках стерно майбутностi. Вiрю в нас!"
На цих словах Володькiв голос рвонувся i його звуки впали в народ, нiби
блискавка. Тiсно затиснутий його п'ястук вдаривсь об стiл. Очi його
горiли... Вiн був пiднесений, вищий, потужнiший, нiж звичайно. Це говорить
Матвiїв син. Це слова, сказанi за батька, за дiда, за всiх дiдiв! За цiлу
землю сказанi цi гарячi слова!
- Слава! - крикнули Володьковi товаришi. Задзвенiли чарки, заграла
музика... Ось вони всi, тi милi хлопцi. Сергiй... Кiндрат... Антiн...
Демид... Никон... i багато iнших - стоять тут на сторожi мiцнi, потужнi й
готовi...
Гримiла слава, бряжчали келихи. Вирвалась пiсня широка й свавiльна.
Йшов великий день просто у вiчнiсть, весь задивлений вперед, весь налитий
снагою вiри...
Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Вiн спiвав зо
всiма, вiн танцював зо всiма, вiн бiгав з мiсця на мiсце... Вiн радiв.
Чого йому сьогоднi так весело? Безлiч треба слiв, щоб сказати це. Можливо,
навiть звичайними словами не скажеш такого. Можливо, це такий час...
Можливо, у вiчностi є хвилинка найбiльшого щастя, й одна незначна людина
випадково переживе її... Навiть гнана, вiть переслiдувана, навiть
прицвяшена на розпуттi сталiть помножена на сорок п'ять мiльйонiв...
Скiльки тут тих людей. Два кола танцюристiв. До Левинських приїхала
Женя. Чи Володько її пам'ятає? Певно, I той день, чи вечiр, коли танцював
з нею й коли вона з нього смiялась... Все пам'ятає. Це було недавно, перед
двома роками... А однак, як все змiнилося...
Тут i Тараско. Вiн сьогоднi сам собi не пан, а цар. Вiн знов розгулявся
i все до Володька лiз цiлуватися... Тут i пан Лiнкерт з Романом. Обидва
вже випили й Лiнкерт побожився, що наб'є вуйтовi морду, але його стримали.
Тут i Габель, тiльки без Рози. Тут i дядько Кузьма, що пiдписував
декларацiї... Староста, вуйт, комендант полiцiї... Тiльки не прийшов пан
Глiб. Вiн боявся. За таке його проженуть з посади, I Саша також не
прийшов. Вiд'їхав геть i не вернеться. Нема й Ольги, I Йона нема, i
Ганки... I ще кiлькох нема... Зате море iнших людей, що ще нiколи тут не
були, а тепер прийшли i є.
Пiзно вночi скiнчилось свято. Розходились, роз'їжджались на всi боки
люди. Спiвали, гукали, радiли, хто як умiв i мiг.
Один Володько не мiг пiд вечiр радiти. Староста знайшов його i "вручив"
повiстку на завтра до повiтового староства. Володько зневажливо впхав її в
кишеню, не читав, не дивився... Але вiн знав, що там написано. Не треба
читати. Зрозумiло. Намагався взяти себе в руки й не пiддатись. Прощався з
рiзними людьми, подавав руку, усмiхався.
Потiм зiстався, щоб знайти Наталку. Майже цiлий день не мiг побути з
нею. Знайшов її в Теклi разом з Мокриною, що чекала також на Сергiя.
Теклина хата низька, простора. Лавицi старi, вигнутi. Стiл також старий i
скривлений. Двi постелi збитi дошками, щоб не впасти. Свiтло маленької
лампи ледве освiчувало простiр. Наталка лежала на лавi за столом i думала:
прийде? Не прийде?
Вiн прийшов iз Сергiєм. Наталка швидко звелася. Володько присiв на
хвилинку, потiм знов встав. Наталка знає, що вiн нервується.
- Сергiю? Що ти з ним зробив? - Голос i очi Наталки жартують...
Пiдiйшла до нього, дивиться в вiчi, смiється. Володько також посмiхнувся.
Сергiй пiдступив до них, тiсно обняв їх обох.
- Вiн вас бiльше любить, нiж мене,- казала Мокрина й голосно
смiялася... - Ви холєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба
женитись... Землю орати, дiтей плодити...
Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посмiхалася й
погоджувалась зi словами Мокрини. Обернулась у бiк Мокрини.
- А думаєш! I хотiла б... їй-бо! Дитинку... Володьку, нi?
- Що кому, а курцi просо,- сказав Сергiй i вiдiйшов.
- Йдем! - коротко кинув Володько.
- Спiть тут... Мiсця досить... Там, там... - казала Мокрина.
- Добранiч, Мокрино! Можливо, не побачимось,- проговорив Володько й
подав їй руку...
- А-а, на вас частець! - зсунула брови i крикнула жартом Мокрина,-
Вмираєте? На окописько вас винесемо.- Вдарила його кулаком по спинi. -
Йдiть!
- Сергiю! Здуши її! За мене! - Кинув Володько й вийшов. За ним вийшла
Наталка.
Вони пiшли через садок униз. Володько обняв Наталку за стан. Йшли
вузькою дорожиною, що поволi сходилась у стежку... Город вiдгороджений вiд
вигону плотом. Вигiн круч то спадає в долину до рiчки. Бiля перелазу
Володько зупинився. Вiн поволi, обережно, нiжно обняв Наталку й мовчки
пригорнув до себе.
- Що? - шепнула вона.
Було темно. Мiсяць затягнутий хмарою. З заходу подуває вiтер. На селi в
рiзних кiнцях чути спiви й вигуки. Бiля криницi хтось голосно на цiлу
долину верещав:
- Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте!
Одночасно звiдти чути розкотистий регiт.
Володько й Наталка не звертали нi на що уваги. Вiн пiднiс свої руки й
стис гарячими долонями її щоки... Хвилинку вдивлявся в її очi, але темнота
закривала їх. Потiм нахилився, вона пiднялась, i уста їх злилися. Цiлував
її не так, як звичайно. Цiлував уста її, раз, ще раз... Цiлував очi, одно
й друге... Вона була здивована, чула щось i все чекала якогось слова.
- Що? - питала пошепки...
Нiякої не давав вiдповiдi, а тiльки мовчки горнув, цiлував i знов
горнув.
- Що? Що, Володьку? Любий? Що? - вирвалось у неї вголос.
- Наталко! - Слово впало, i знов тиша. Вона напружилась. "Ну! Кажи!" -
кричала її iстота. "Кажи!"
- Ми розлучимось! - впали знов слова. Тиша зробилась ще бiльшою.
Наталка раптом опала, нiби пiдтята десь у серединi. Голова її спустилась
вниз.
- Наталко! - голос Володька хоче висловити те, що не скажуть слова.
Чулий, з глибини, вiд серця. Наталка мовчить. Голова її ще нижче
опустилася...
- Мушу! - кидав вiн далi слова.- А так тебе... Люблю!
Вона мовчить. Його слова витискаються поволi, одно за другим в
непорядку.
- Мушу! Покину все... тебе i батька... i матiр... i сестру... i
брата... I землю свою покину.
Вона не промовила нi слова. Чекав хвилинку й далi казав:
- Дякую!.. Тобi!.. всiм. Завтра мене ще вкарають... Це буде востаннє...
Нi, Наталко! Не думай - боюся. Нi! Але йти треба! Мушу!
Голова її все опускається. Вона тисне в собi чуття. Потiм зненацька
вибухає... Був це страшний, стиснений, невiльний плач. Не плач, а ридання.
Сльози лились з очей, як у дитини. Навiть не втирала їх. Текли по щоках i
капали, тiльки Володько не бачив їх. Вiн горнув її все сильнiше й
сильнiше, нiби хотiв навiк пригорнути, щоб не втекла... З уст його падали
гарячi, нiжнi, повнi кохання слова...
Грiзнi, суворi думки тягнулися за ним. Йшов серед темної ночi, як
тяжкий злочинець... Переступав ногами по святiй, рiднiй землi. Тiкала вона
з-пiд його нiг, не гнулась... А хотiлось, щоб розступилася й проглинула
його. I коли вийшов за село до свого хутора, зупинивсь, оглянувся, зняв
шапку... Дивився довго, довго в темноту, звiдки чути гавкання собак... Очi
його широко вiдчиненi, i на чорному тлi йому ввижаються тiнi... Безлiч,
безлiч рiзних тiней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що
кивають йому, що посмiхаються й погрожують. Багато рокiв бурхливого,
кипучого життя... Любовi, щастя, радощiв, грiху й страждання. "Прости,
свята, рiдна земле, що мало для тебе зробив!.. Що кидаю!.. Що йду...
Прости, село, Наталко, рiднi люди!"
I йому здавалося, що вiн вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що
вiн вже вiдiйшов i тiльки згадує все, що було. Лебедщина, Дермань, школа,
революцiя, посвячення будинку... Все те було колись i вiн те бачив, i
пережив, i затямив, I здавалось йому також, що вiн не зробив усього... Що
зробив не так, недобре... Здавалось, що не виконав того, що хотiв... Був
не добрий, не сильний, грiшний... "Ну!" - вставав у ньому iнший, тихший
голос. "Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тiльки йди! Йди звiдсiль. Тобi
тут не мiсце...".
На другий день рано Володько йшов до Крем"янця. Йшов через село,
зустрiчав людей, зупинявся, казав кiлька слiв, розпитував, як спалося, i
йшов далi. Вчорашнiй його настрiй пропав. Сiруватий, вiтряний день розвiяв
його. Знав тепер, що вже кiнець. Вiн iде до староства, вислухає, що йому
скажуть, вернеться, скаже батьковi, матерi й вiдiйде. Напрямок Львiв. Далi
знайде дорогу. Це рiшено остаточно. Вiдвороту нема.
Бiля магазину побачив десятника, що прилiплював тiстом якiсь папiрцi.
- Дай Боже, Арйоне! Що лiпите?
-Ет...Незнаю... Не вмiю читати по-панськи... Учитель дали... Володько
пiдiйшов i читав. Маленьке, писане гектографiчно оголошення... "Зе
взглєнду... так, так, так... Встомпiло... тiльки-то деклярацiй...
паньствови єнзик... школа ве всi Тилявце бендзє утраквiстична..."
- А цо там написано?..- спитав на жарт Арйон...
Володько вже на ходу вiдповiв:
- Брехня.
Одвернувся й пiшов. Вiтер дув назустрiч. На дорозi пiднiмав куряву...
Небо затягнене хмарами й погрожує дощем. Бiля кооперативного будинку на
хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тiльки зiв'ялi квiтки, втоптана земля
й розкиданi папiрцi. Пiшов далi...
Коло одинадцятої години прибув до староства. Увiйшов у знайомий
коридор, пiднявся на сходи. Уявляв насуплених урядовцiв, непривiтливi
погляди, короткi сердитi слова. Нi Помилився. Урядовцi привiтливi... "Цо,
пану? Прошен бардзо!.. Прошен долє зачекаць... Пан референт..." I так
далi, i так далi...
Володько вийшов на коридор, переступив за дверi й зупинився на схiдцях
збоку. Накрапав поволi дощ. Вiтер вiяв по верхах будинкiв i дерев. Деколи
залiтав униз i вривався у дверi староства. На дверях рiзнi оголошення -
друкованi, з орлом i писанi машиною, навiть пером... Володько читає одно i
друге, третє... Накази, застереження, повiдомлення. Мiж ними бiльший,
сiрий папiр з пiдписом мiнiстра внутрiшнiх справ. "З огляду,- читає
Володько,- що до мене доходять чутки про "нєвласцiве" поводження "владз
адмiнiстрацiйних" зi "стронами"... "Скарги вносити просто до
мiнiстерства... " Володько усмiхається й усмiхається... Слова йому
видаються смiшнi, нiби гумор це, а не розпорядження. Вiї тепер не боїться
й так нiчого. Можуть далi кричати, тупати ногами й можуть слинити... Вiн
тепер нiчого не боїться... Нема тут страшних речей i грiзних слiв... Все
звичайне, пережите й буденне.
Почув своє прiзвище. Швидко побiг нагору.
- Прошен вправо!
Знайомий сам референт Лiванський... Пiзнає Володька й посмiхається.
- Пан Довбенко. Добрий ранок... Прошу сiдати. Ви в нас частенько
буваєте... Ну, ну... Що там нового?
Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папiр перед
собою.
- Агiтацiя, пане Довбенку! Зле! - сказав твердiше й коротко. Вiдiрвав
погляд вiд паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.
- Пане Довбенку. Послухайте, що вам скажу: ви ще людина молода.
Попереду маєте багато рокiв життя. Невже ви хочете їх змарнувати? Так?
Хочете? (Коротка перерва). Ах, якi ви легковажнi. Б'єте об мур головою й
плачете, що болить голова. А я вам можу вiд себе додати: голова ваша
трiсне. Так, пане! Ми вам нiчого не даруємо. Що ви там у себе в селi
задумали... Вам то, можливо, потрiбне, а нам нi!.. I тут: ви чи ми! Нi?
(Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нiчого вам не даруємо... Нiчого вам не
попустимо. Хтось з нас добровiльно чи силою мусить пiддатися...
- Пане референте,- почав Володько, нiби збирався казати промову.- Я
збирав пiдписи на декларацiї. Це ж законне дiло...
Референт його перебив;
- Вас карають не за законне дiло, а за пропаганду. Ви десь, комусь
сказали: "Держава ця розвалиться, а на її руїнах розцвiте новий квiт -
Україна". Казали це? Кому?
Референт уважно дивився Володьковi в вiчi. Володько пiднявся,
посмiхнувсь i сказав:
- Сказано гарно. Я не сподiвався, що Габель чи козак так вмiють... I їх
не карають?
Референт насупив раптом брови й обурився.
- Я з вами не жарти строю. Ви забуваєте, що тут уряд! - Але в цю саме
хвилину, мабуть, згадав про мiнiстерське розпорядження й знов зробився
ввiчливим.
- Ви це казали?
-Нi!
- Ми знаємо. Будьте ласкавi почекати внизу!
Володько вийшов i зiйшов униз.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142