Всi знов встали. Був це Олег...
- У-У, Олег!.. - продовжував мову Рона.- Якими вiтрами? - пригадав, що
в Олега померла сестра, намагався стримати настрiй.- Пробачте... Дуже й
дуже пробачте. I матушку Лiдiю Константиновну перепросiть за мене.
Сьогоднi я не мiг... Якраз веселе перебило смутне... Але я заїду завтра
зложити мої спiвчуття...
- Але ти все-таки вип'єш? Вип'єш? - приставав Кiндрат. Не чекав на
вiдповiдь i наливав... Олег, мiж iншим, розмовляючи з Роною, взяв чарку,
не дивився на неї, а говорив... Потiм, нiби пригадав, що в нього чарка,
кинув на неї побiжний погляд, проговорив "за здоров'я всiх" i вихилив.
Кiндрат налив ще...
- Я,- казав вiн,- розумiю. У мене також вмирали сестри. Пий, пий,
брате! I предки нашi колись лили за померлих, а ми також... Як це ти
кажеш, Володьку?.. Тра... тра...
- Традицiя,пiдказав йому Олег.
- Трамтадицiя! Чу-у-удо-о-ово! От слово, хоч i не наше... А що всi
пили, то це так... Пили, небiжчики. Завжди й скрiзь... Родились - пили,
женились - пили, вмирали - пили... Купували щось - також пили, а
продавали... Пили-и-и! Ух, i пили! А ми, брате, також... Не вiдстаємо й
ми... О-о, нє-є! Бо от я так думаю: наша людина... ну, як вам сказати...
Мала, безсловесна, нудна... Сидить, чухається, як Сергiїв батько, й думає,
думає, як наш Тараско... Все думає та зо всiх бокiв думає... А вип'є чарку
й одразу: рух, мова, спiв... Гори верне... Подивись на одного, коли пiд
чаркою! Не мужик, а людина. Щось їм, нам, вам - всiм бракує... Мабуть, ми
надто тверезi... Нi, Володьку? Скажи от ти. Ти завжди нас навчав, а тепер
мовчиш i також думаєш, i горiлки не п'єш, i дiвчат не так любиш, i не
куриш... Ну, от кажи: неправду кажу? Га? Не є ми до чорта тверезi i, коли
щось до чогось, мусимо трошки п'янiти, щоб показати себе... Юнаки... Ми
всi юнаки... З бородами... Не вiдважнi, i вiриться, i хочеться, та мама
боронить...
- Кiндрате! Закрий сплювачку,- проревiв Антiн. Кiндрат урвав мову й
подивився на Антона, на Сергiя, на Рону, на всiх по черзi...
- Що? - гостро запитав вiн.- Образив кого?
- Бога.
- Нi... Жартуєш. Бог на таких не гнiвається. На п'яних нiхто не
гнiвається. П'янi роблять грiх - нiчого. Б'ють слабших - добре. Рвуться
наперед i завжди своє беруть... Але я тебе, мудреця, одного й другого,
спитаю: як бути п'яним без оцього? - Вiн загорнув широкою долонею пляшку й
стукнув нею об стiл. Швидко подивився на всiх - очi бiгали.- Мовчите? Так.
Нiхто не скаже. Без цього ми швах... Ми нiщо... Ми отакi... - I показав
рукою при самiй землi.- А я вам скажу, що є люди на землi, що й без цього
п'янi... От як. Завжди п'янi! От такi, як ми тепер... Нi, Володьку?
- Йон каже, що ми iдiоти,- проговорив понуро Володько.
- Ха-ха-ха! - розреготався Кiндрат. За ним посмiхнулись iншi, кожний на
свiй лад.- Кажеш, Йон? Йон ще нiчого не знає. Йон ще зелене... Вiн на
фронтi не був. Вiн смертi не бачив. Вiн ще лiтає... А! - зненацька
зупинився Кiндратi з пiднесеним, брудним, зачовганим пальцем.- А знаєте?!
Маємо! Ми маємо п'яного й без цього... Йон! Вiн, вiн! Ах чорт бери! Вiн
большевик, а тi п'янi... I через те вони беруть. Нi, Андрiю Андрiйовичу?
Тож ми з вами як-не-як, а... гниємо... Ми старi, добрi люди, що ллємо
пляшками горiлку... А тi, сучi дiти... Треба б хiба й нам щось таке...
П'янюче, отруйне, щоб кров заграла, щоб ми могли бити козака за те, що той
зi злими людьми... Що видає нас... Що продає... Та ж ми мовчимо. Нi?
Мовчимо! А Йон б'є його!
Тут Кiндрат рiзко урвав слова. Дивився на всiх своїми глибокими, малими
очима, що бiгали, нiби в слiпця. Здавалось, вiн намагається щось особливе
побачити. Здавалось, перед ними завiса димова й вiн швидко шукає мiсця,
куди б можна глянути й побачити. З його уст виривались i бризкали I
навкруги слова - спочатку смiшнi, потiм поважнi, ще потiм сердитi. Всi
дивилися на нього i, хоч у всiх очi п'янi, бачили, що Кiндрат паленiє не
тiльки вiд горiлки, але й сам вiд себе., У ньому вже щось засiло й
вимагало прояву. У ньому є другий Кiндрат, i це всi вiдчули.
Ну, але де його прояв? Це питання вже не раз ставив собi Володько. Це
розумiв також Сергiй. Рона над цим не думав, бо його думки йшли в iншому
напрямку, але йому не чуже розумiння дiйсностi. Хворої дiйсностi, п'яної й
нерозумної...
Одначе цього досить. Всiм обридає таке положення, й всi пiднiмають
чарки. Дзвенить шкло, переломлюється свiтло в чистiй рiдинi, горять
променистi очi, гримить сильна пiсня., Антiн, Демид, Олег - з другого боку
Кiндрат, Сергiй, а над всiм Рона.
Десь опiвночi всi вийшли. Глибока, чорна, мов угiль, нiч Все мовчить,
тiльки вiтер поволi по верхах дерев ступає зачiпаючи ту чи iншу галузку.
Але внизу кущi бозу, що от чують ронiвський будинок, мовчать зовсiм, I
молодi смеречки мовчать. Грабовий висад також стоїть непорушне й мовчки.
Далi садовi дерева - яблунi, що закривають гiллям i невидиме небо, творячи
темноту густим мороком.
Парубки йшли поволi. Спереду Володько й Олег. За ними сам Сергiй.
Кiндрат зiстався в ронiвської наймички. Антiн з Демидом обнялись, тупали
по вогкому снiгу й намагалися спiвати...
Трохи нижче над самою дорогою, де було кiлька кущiв лiщини, на стежцi
щось лежить. Щось чорне.... Володько й Олег насилу помiтили й майже
спiткнулись. Чорне миттю зривається й свiтить Володьковi в обличчя
електричним лiхтариком...
- Який чорт! - гукнув Володько. Але в той час зо всiх кущiв вибiгли
люди. Володько вiдчув на головi мiцнi удари чимсь твердим. Миттю пiдняв
руки й схопив чийсь кiлок. Вiд несподiванки з'явилось безлiч сили, рванув
кiлок через голову наперед, вiдчув на плечах тягар, але крутнувся, й тягар
спав. Кiлок зiстався в його руках. Був на пригiрку. Знизу бiгли проти
нього три чи чотири чорнi постатi, але вiн розмахнув кiлком i бив зверху
просто по головах. Бив пристрасно, з запалом... Чув, що влучає добре, i,
хоч це йшло швидко, вiдчув насолоду справжнього, небезпечного бою. Але
саме тодi його вдарено по головi. Раз, раз, раз!.. Чути, б'ють, хоч не
болить, тiльки бризнула кров i посочилася з-пiд кепки на чоло. Потiм хтось
схопив його кiлок. На голову падали все новi удари... Вiн пригнувся, й
кiлок виховзнув з його рук. Почав тiкати й бiг вниз понад проваллям
дороги. Не бачив нiчого, крiм снiгу пiд ногами, нiчого не чув i навiть
забув, що тут десь його товаришi. Здавалось, що вони десь зникли, а все,
що сталося, рухнуло на нього самого. Пробiг крокiв п'ятнадцять i
оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кiлком, i Володько
побiг далi. За ним чути матюк, i одночасно на його голову вище вуха над
чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув i пальцями обох рук
торкнувся снiгу. Але зараз зiрвався знов i смертельно схвильованим голосом
викрикнув:
Iльку!
Вiн не здавав собi рахунку, що це дiйсно Iлько, але голос, що матюкав,
здавався Iльковим... Володько побiг три кроки й клякнув знов... Знов
торкнувся пальцями снiгу й знов зiрвався. Потiм ще раз клякнув над самим
проваллям дороги, причому послизнувся й полетiв сторчголiв.
На цьому скiнчилось. Ця подiя налетiла несподiвано й швидко, як
буревiй. Загуло, закрутило, кiлька неясних викрикiв, тупiт i - зникло.
П'ять-сiм хвилин -не бiльше.
- Володьку-у-у! Володьку! - це бiжить згори Олег.
- Олег! - викрикує Володько. Олег пробiг було, але круто повернув i
стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися... У головi
i шумiло й очi запливали мокрим. "Ах, чорт... Ах, чорт!.." - повторяв вiн.
Правою рукою впирався в снiг, лiвою згрiбав з чола кров, що лилася
безупинно. Болю не вiдчував, тiльки в головi шумiло... Олег був
надзвичайно схвильований.
- Що тобi? Що тобi? А я пiзнав. То був Iлько. Я спiймав за полу його
венгерки, але вiн мене навiдмаш вдарив. Ах, коли б я мав кiлка... А Антiн
одного здушив. Повалив на землю й здушив... Йон також був... Вiн вдарив
Демида... їх було з десять...
- Але ж Йон у полiцiї...
- Демид добре його бачив... Мабуть, пустили... Надiйшли Антiн, Сергiй i
Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергiй засвiтив лiхтарку.
- У-У-у! - вигукнули всi, побачивши Володька.
- Що? - казав вiн спокiйно й посмiхався. Той смiх виглядав дивно.
Криваве обличчя й бiлi зуби.
- Розбили голову? - падали запити.
- Це так, як менi у Башкiвцях,- сказав байдуже Антiн.
- Ах, шкода... У нас не було нiякого патика... А напали на одного...
Всi погналися вниз... I Йон, Вiн був. Я бачив.
- I я бачив,- сказав Демид.- Вiн мене потягнув через спину. Я
розмахнувся, але вiн втiк.
- А я пiдбив одного... Здається, Трохимового Кiндрата... I Впав на
нього, а вiн вереснув, як заєць... Так запищав.
- Куди ж тепер? - питав Сергiй.
- Тiльки не додому,- сказав Володько.- Вернемось назад. Я мушу
обмитися...
Вiн зняв кепку й обережно обмацував голову.
- Цiла ще... Нiчого! Загоїться... Той останнiй удар мене зрiзав... Це
був Iлько... Чув його лайку.
- Хто б не був, але ми їм цього не подаруємо. Як вiйна то вiйна! -
сказав рiшуче Антiн.

XII
На голову Володька, крiм тих кiлкiв, валилось все бiльше й бiльше
неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку.
Болiла голова. Не зав'язував її, щоб не страшити матерi. Прикрив струпаки
волоссям i так ходив. Але з кожним днем бiль не зменшувався, а навпаки. По
селi скрiзь говорили... Про нього, про Йона, про козака. Втручалась
полiцiя. Кликали всiх i питали. У понедiлок прийшла "повiстка" на суд. У
вiвторок мав iти на похорон, але замiсть того пiшов до суду. Принiс
тридцять злотих кари. "Фатальне число". Тридцять, тридцять i тридцять...
Запас тридцять, рублiв тридцять, кара тридцять...
Читальня йшла зле. Село подiлилось на два табори. Пiсля останнiх подiй
не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кiндрат не хотiв нiчого
чути. "Зiб'ю Йона на квашу й кiнець". Говори з ним. Вечором село жило
обережно. Тi й другi ходили з дрюками. Червонi (до них придали цю назву)
сходилися в хатi Йона або в когось з "товаришiв". У читальнi грали в шахи,
спiвали, читали часописи. Вечорницi частинне скасовано. Останнiми днями
село облетiла вiстка, що в хатi Симона Кисiлюка сходяться якiсь
"баптисти"... Кажуть, сходяться, Симон їм читає, вони слухають, потiм
Симон проповiдує, що настав час наближення страшного суду, на землю зiйде
Христос, що буде карати грiшникiв. Має нiби приїхати якийсь чужий
проповiдник. Навеснi буде хрещення. Вже нiби приступило п'ятдесят людей,
бо, кажуть, "вони" мають правду. Вони за те, щоб не пити горiлки. Вони,
щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як
себе самого... А тут всi, як вовки. Жеруться, б'ються, розбивають голови,
проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли
нема доброї церкви, коли її слуги впали в грiх i коли священики стали
єретиками, тодi сам Бог посилає людей праведних, щоб виводили з неволi
сатанинської грiшникiв. I таким правовiрником, таким Божим посланником у
селi став колишнiй столяр-п'яниця, тепер брат Симон Кисiлюк. Вiн працює
кожний день у потi лиця, як Iосиф праведний. Струже, теше... З хати
повиносив "iдолiв", бо "Бога чоловiку невозможно видiти", а люди саме
Святе письмо поганять i малюють Бога з бородою, з вусами, з носами i
рiвняють до себе, нiби вiн їх брат. Симон зрозумiв, що, як так буде далi,
страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь i все спалить, як
це було в Содомi й Гоморрi.
Переконати його нема сили. Вiн вже iнша людина. У нього руки, ноги,
голова, але вiн не такий, як всi. Вiн якесь дерево. У ньому нема нi гнiву,
нi смiху, нi захоплення, нi обурення. Вiн, мабуть, своєрiдно вмер, тiльки
один натяк його зiстався на землi. Вiн виразно бачить Бога. Вiн говорить з
ним у своїй робiтнi. Геблює, струже... З нього капає пiт, а уста його
шепчуть: "так, Боже!" Або: "даруй менi. Боже. Ти ж знаєш... Я слаба
людина. Я подумав зле... Грицько надi мною смiявся. Я в душi сердився на
нього, але це було зле. Я мусив прийти до нього й вклонитися йому до
землi. Нi?" А Бог йому живими словами вiдповiдає: "Певно. Так. Ти, коли
хочеш спастися вiд вiчних мук, мусиш якраз так робити...". "Але це, Боже,
також грiх. Я хочу себе спасти, а мої брати мають iти в гесну огненну, у
пекло". "Ти думаєш правдиво,- каже Господь Бог.- Але мусиш i братiв вести
за собою .."
Через те кожного тижня Симон збирав до себе братiв i смиренно
переказував Божi глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього
з Жолобок, з Угорська, з Чугалiв. Вiн ходив на Одерадiвку. Це невеличке
сiльце далеко вiд шляху, у долинi серед лiсу. Там люди завжди були
похмурi, а тепер Симон забрав їх усiх, i вони зовсiм вмерли, так само, як
вiн. Зникли пiснi, зникли вечорницi, зникли музики. По хатах тихо, тiльки
час вiд часу хтось завиє побожну псальму.
I взагалi село було якесь напружене... Так, нiби воно до цього часу не
жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось i починає
швидко думати про релiгiю, про полiтику, про науку. Думає не в порядку й
надто поспiхом... Збивається, заплутується, але вперто думає далi...
Матвiй дивився на все по-своєму. Спокiйно, поважно, розумно. Раз пiсля
того, як Володька побили, сказав йому:
- Знаєш. Якось треба тобi змiнити роботу. Так не пiде. Нас заморять
карами. Сам подумай, скiльки я вже заплатив, а це не кiнець. У нас
недобудована хата.
Володько мав необережнiсть вiдповiсти:
- Я не за це думаю.
Батько подивився на сина суворо.
- А що? - сказав вiн твердо.
- Я таки тут не буду.
- Ага! - кинув старий i вiдiйшов. Другим разом вiн казав синовi:
- Як таки можна бути таким... Все кудись у чужину i в чужину... Ну, а
тут? А своє? Не любиш землi?
- Я хочу здобувати право,- вiдповiв син,- Для неї самої. Ви ж завжди
мали землю! Нi?
Матвiй допитливо подивився. Що, мовляв, хоч'... Володько продовжував:
- Всi ми мали землю, а де було право на неї? Хто був наш дiд? Раб!
Прадiд? Також раб! Ми? - I вiн зухвало пiдкинув головою, вимагаючи
вiдповiдi. Батько мовчав.- I через те от треба йти. Думаєте, я знаю куди?
Нi! Я не знаю, але йти треба. Це знаю!
У нього гоїлись на головi струпаки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142