А
коли востаннє цiлувалися, не видержав i соромливо спустив сльози. Ах, коли
б принаймнi всi зi школи не так витрiщали на нього отi зiрки. Ганка
все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь "поляг у
первих боях".
У сiчнi прийшли вiд Василя першi поклони. Кому тiльки не кланявся до
самої землi i чиїх не обцiлував "сахарних уст i бiлих ручок". Так уже
казав закон. Сам Матвiй вiдписував йому "подробно", як i що. Пiдписував
великим, чiтким письмом: "твой отєц Матвiй Довбенко" з добiрним, лапатим
гачком над й, який, здавалось, хотiв на подобу шулiки здiйнятись у
височiнь i бозна-куди вiдлетiти.
...а у березнi сталася революцiя.

Революцiя
- Ну, дiти,сказала одного ранку матушка-учителька.- Сьогоднi не будемо
вчитися. Прийшла телеграма, що наш цар Нiколай Алєксандровiч вiдрiкся
престолу.
Щооо? - став вад дiтьми довгий запит. Голови всiх звернулися на стiну,
де висiли в позолочених рямцях два портрети: царя з добрим ласкавим
поглядом i червонощокого наследника у вовнянiй шапцi.
Дiти принишкли. Нiхто нiчого не каже, але вогляди розгублено бiгають по
класу з невiдомими запитами. Не вiриться! Кажiть що хочете, але не
вiриться.
Пiсля ж учителька сказала сторожевi зняти портрети царiв. Незграбний, у
величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю i мовчки знiмав не
тiльки царя i наслiдника, а також "царя-миротворця" Александра
Александровича i "царя-освободителя" Александра Нiколаєвича.
Всiх їх сторож Євмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далi
один за другим заставив за грубку. На стiнах залишилися тiльки мiсця, якi
ще довго нагадуватимуть про портрети.
- А тепер усi ставайте парами i пiдемо до церкви. Помолимося за
"нiзверженiє" царя, що так довго тримав Росiю у кайданах неволi. Тепер
засяє над нами сонце свободи i наша Росiя буде зватися республiкою.
Навiть Володько дивився на все витрiщеними очима. Решта слухали так
дивно i разом так байдуже, що сама учителька нiяковiла. Сторож Євмен обтер
руки об "палатковi" штани i також нiяково запитав:
- Так я, матушко, можу вже йти? - i обернувся до дверей. У дверях
чомусь зупинився i кинув: - Вiрте, матушко, менi чи не вiрте, але ото все,
що ви кажете... Ой! Боюся я, що тут щось не те... Цар штука собi, кажiть
не кажiть, не така проста...- i вийшов.
Матушка, як могла, пояснює, чому цар вiдрiкся престолу.
Мабуть, тому, що покаявся, бо чує за собою велику вину, але як же тепер
без царя? Хто буде правити? Добре собi сказати - республiка... А що то
таке? Що каже душi i серцю те дивне слово, вiд котрого мало язик не
поломиться?.. Хто в нiй буде царем, бо ж без царя, кажiть не кажiть, а
жити таки не можна... Хтось мусить правити народом...
Так розважають селяни. Так говорять вони, зiбравшись того дня на
колодках. А школярi йдуть з прапорцями до церкви, кричать "ура", слухають
"благодарствений молебен".
Матвiй з приводу всього того заявив:
- Но... Я казав i кажу: не був вiн хазяїн... Росiї не такого царя
треба.
- Ну. а хто ж тепер буде? - питав Володько. Це уперше зацiкавила його
полiтика. Матвiй не має з ким подiлитися своїми, з цього приводу,
мiркуваннями. Нi Стратона, нi Iвана Кушки. Один Володько.
- Хто ж,каже вiн.- Государственна дума. Хто ж iнший? Народ виборний.
Вiд нас також там є. З Людвищ один чоловiк там... Ех, i платять їм...
Каплицю збудував...
- А що ж цар? - питає Володько.
- Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торiк москалi...
Невдовольствiє пiшло. Як не захочуть воювати - фронт унутр Росiї рухне.
А село жило далi своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов
фуражири за вiвсом, за сiном, за соломою. Гнали людей на стiйку, але ще
далi, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на мiсце царя стало
"Временное Правительство". Згадувалося часто Корейського, Гучкова,
Мiлюкова, але що i хто вони, годi розiбратись. Кажуть, вони нiби за народ.
Кажуть, землю у помiщикiв вiдняти мають i працюючому людовi роздати.
О, це так! Землi треба. Це справедливо.
- За що я кров на всiх фронтах проливав? - дорiкає iнвалiд Степанко,-
Землi давай!
Влiзли до вжитку слова: буржуй, революцiя, республiка, земельна
реформа. Ще далi все частiше згадувалм Распутiна.
Одного разу потрапив Володьковi в руки часопис "Шiповнiк". Там
намальовано в дуже смiшному виглядi царя, який зовсiм придушений тяжечою
царською шапкою. Пiд малюнком напис: "Ех i тяжела ти, шапка Мономаха".
Распутiн, Мясоєдов, Сухомлiнов, Штюрмер, цариця... Зрада, розпуста. Всi цi
прiзвища все бiльше i бiльше вилазять на поверхню народного моря. їх дiла
i подвиги дивують селян. "Святий Старець". Распутiн переходить з уст в
уста, виростає у народнiй уявi до величi чорного духа царської держави...
Це вiн винен! Повiсити катюгу!..
- То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем...
- Брехня. Не вiримо, щоб такого чорта розстрiляли... Напевно, десь зi
шлюхами людське добро пропиває.
- Чуєте, Корейський, кажуть, також не зовсiм з народом. Кажуть, князя
Орлова держить, капiталiста Родзянку. А вже, як буржуазiя залiзе, не чекай
наш брат добра.
- Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самi заберемо. Обернемося
зi штиками проти помiщикiв, i давай землю. Нам вона належить. По десять
десятин на душу!
Ей, стягаються на обрiю тяжкi хмари, гураган буде. Народне море
почорнiло i пiнити почало. Хвилi на поверхнi кошенятами збiгаються, аж
нутро бурхливо пiдносить свiй тягар. Буревiй буде!
Ось хтось принiс до села: "Кто такiє большевiкi?", "Волинскiй
гвардєйскiй полк", "Релiгiя опiум народа", "Керенскiй i керенщiна".
Володько перший накидається на тi неохайнi, в червоних палiтурках
книжечки. I довiдується, що велетнi волиняки збили царський трон.
Довiдується, як охороняли вони царя, як вникали до них агiтатори "вiчної
правди", як бурилися гвардiйцi... Бачить Володько офiцерика в золотих
окулярах з їдкою гадючою усмiшкою.
- Смiiiрнааа! - кричить вiн, вганяючись в казарму. Гвардiйцi муром
мовчать. Нi одна брова не моргнула.
- Бунт! Разстрєлять!
- Далой! - ревуть вояки.- На вулицю!
Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню рухнув солдат на вулицю.
Червонi прапори: "Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!" - горять
лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його
сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючої воячнi. Гей! "Вєдь
ми работнiкi єдiнай, вєлiкай армiї труда. Владеть земльой iмєєм право, а
паразiти нiкагда"...
Далi i далi читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!
Цi слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожнi уста, що
промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке
написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох. А
от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя. Її видумали
вороги народу, щоб краще володiти ним, щоб тримати народ в страху i
покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман. А сам Бог,
сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений як посмiховисько,
як шмат мальованого паперу, як поганський iдол...
- Боже! - виривається у Володька само з себе, так як тодi, коли його
зненацька вдарила коняка копитом в око... Глянув на образи, глянув на
матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там
читає їх син. "Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це є
дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими вiками заковану тримали
пiд царським троном. А що, як їх усiх темних, забутих працiвникiв, дiтей
землi, дiйсно дурили?.."
Але одночасно... Володько згадує Дермань, монастир, шипучi смереки i
бамкання вечiрнього дзвона. I згадує також церкву, де сяють ризи образiв i
пломенiють тоненькi восковi свiчечки, порскаючи свiтлом i тiнями по
обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами. I бачить
Володько там матiр свою зi зложеними працьовитими руками, як хитається
вона поволi, нiби її гойдають хвилi приємного спiву. Очi її майже закритi,
а уста шепочуть...
"Свiте тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного..." - ллється
з-пiд зводiв склепiння чернечий спiв. I Володько чув, що в душi його
загорявся дiйсний огник могутньої вiри у великiсть Бога. Вiн же це чув так
виразно, нiби сам той Бог десь стояв над ним i дихав на нього своїм
життєтворним диханням. Невже це був обман?
Але червонi прапори лопотять. Лiтери їх горять i слiплять очi гiрше як
сонце. Спiв несеться з нутра Росiї, шириться мов пожежа, захоплює село за
селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у нiй вiру, святiсть,
захоплює i батюжить бажанням невiдомого, пре у безвiсть...
I Володька зхопило. Закрадався сумнiв: монастир, чернечi спiви, матiр -
чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повiяв з далекого сходу, що
пече, п'янить. Чи правда не в ньому? Залiзна, рiзьблена страшним рiзьбарем
правда, чи хто вiдважиться протиставитись їй?..
Але Матвiй... Нi. Цей послухав, що пишуть, i прорiк:
- Хай то буде сто раз правда, а по-моєму - це брехня.
- Таату!...
- О, ти ще побачиш... Мовчи лiпше...
Вiн це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навiть правиця його з
розгорненою долонею простягнулася i придушила Володькiв спротив. Володько
хитнув головою, а слова з уривками слiв лишилися в устах. Кутики уст
опустилися, а на юному чолi збiгли пiнно-нiжнi хлоп'ячi зморщки.
У селi колись не було нi книжки, нi газети. Звiдки пливуть вони тепер?
Хто пише їх i хто друкує стiльки, щоб нагодувати ненаситний голод
мiльйонiв? Хто, яка сила пригадала отой "народ", що подiбний на лютого
звiра, але разом на ягня? Його голодна душа i тiло, мов губка воду, пили
все, все, що попадалося, бо треба було, бо вiн жив i горiв. I той, хто
перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непiдкупну нiчим
мужицьку душу. Темнота, що тяжiла над ним вiками, була тяжча для нього за
всi бiди на свiтi, i вiн, хоч нерозумно, та рiшуче пробивав мури тьми до
ясних i соняшних просторiв.
I дивно... Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говiркий, але
не було для нього Бога. Так. Не було. I в церквi порожньо. От старенька
бабуся церкiвця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою...
Пiст, поклони. Володько ж так любив цi днi, якi нiколи не видавалися йому
сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з
надзвичайних Великдень, вдарять дзвони... Спiв "душе моя, душе моя -
возстанi" кликав прокинутись i зустрiти якийсь особливий кiнець. Може,
отой "страшний суд" з трубами архангелiв, з громами i блискавками, коли то
сам Бог засяде на престолi i роздiлить усiх "яко пастир добрий роздiляєт
козлiща от овець".
Хiба ж не найбiльше щастя було б пережити таке видовище, коли то цiла
земля поставиться на суд вiчностi. Володько смiло, з розбудженою душею
може стати на такий суд. За тата i маму йому також нiчого боятися. Бог
напевно скаже їм: "Я алкав, i ви наситили мене. Я хворiв, i ви прийшли до
мене, був у темницi, i ви вiдвiдали мене. Iдiть до царства вiчного,
приготовленого для вас мною".
I от... Все те зникає. Вiн, як i завжди, стоїть у своїй церковцi на
крилосi i спiває. Тут також спiває i батько. Страстi. Батюшка читає
дванадцять євангелiй. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим,
свiчки. Голос священика, як i колись, повiдає про муки Розп'ятого
Галилеянина, про Петра, що вiдрiкся, поки "алєктор не возопiв троєкрати",
пiсля чого вiдречений "iсшед вон i плааакася гооорько",закiнчує священик.
Хор спiває. Спiває i Володько. Спiває вiн свою улюблену "Єгда славнiї
ученiци на умовєнiї вечерi просвiщахуся". I бачить вiн ще раз перед очима
чорний облик "Iуди злочестивого", що "сребролюбiєм вопомрачахуся i
беззаконним судiєм Тебе Праведного Судiю предадє"...
Ах, революцiя, революцiя! Дух мiй є з тобою. Але я кричу, як пес, як
божевiльний! Я люблю свого Бога i не руйнуй менi Його святостi!..- так
кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його блiднуватому
обличчi бiгали: тiнi, сяйво, радiсть i мука. Очi горять, як нiколи перед
тим. Чоло вже в напруженнi думки, що хоробливо працює, кипить, топить в
собi бiжучi подiї, мов огонь залiзо, i ллє з них закони, яким прийти на
землю пiзнiше...
Одна мати незрушна. Так, як i "бувало", так i тепер Вербниця, Страстi,
Плащаниця. Так, як i бувало, десь розшукує своє знаряддя до писання
писанок, цю найулюбленiшу Володькову процедуру, до якої з запертим
диханням придивлявся. З'являється мацюпенький обвощений горщик, пензлик,
зроблений з тоненької бляшки з образiв та патичка, вирiзаного з березового
вiника. Так, як i бувало, вечором, як топить у плитi чи в печi, бере вона
на череп'яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском i,
коли вiск розтає, мачає у нього пензлика i виводить по злегка пiдогрiтому
яйцю свої невибагливi, але чудовi вiзерунки. Виводить "зiрки", виводить
"ключки", виводить "кривий поясок". I ще, i ще виводить всiлякi назви
писанок, все вiдмiннi, все одна краща вiд другої. I при тому виглядає вона
натхненно. Очi її, звичайно заклопотанi, повнi смутку, починають тепер
горiти тихим, рiвним i дiйсно теплим огнем. Уста її щiльно затиснутi, а
чоло майже непорушне.
Революцiя? О, нi. Маму революцiя не торкається. Мама йде рiвно вперед
по простому, знайомому шляху. Мама священно-дiйствує, мама працює, мама
страждає... Це мiняється, як мiняються часи року, як мiняється мiсяць. I
яка тут революцiя...
I прийшла свята нiч, москалiв у хатi нема. Гармат не чути. На столi
бiлий настiльник, кiш iз паскою, крашанками, ковбасою, сиром i маслом. Пiд
образами, тими самими, що були й у Дерманi, i в Лебедщинi, такими
знайомими, що за сто рокiв людина виразно пам'ятала б їх облики, горить та
сама червона лампадка й у хатi вiд неї той самий спокiй, розведений теплою
радiстю.
Але коло церкви другого дня мiтинг постав. По розговiнню зiбрався народ
- старе й мале. Прилiз один-другий iнвалiд, що в первих боях стратив щось
вiд себе, прийшли пiдлiтки, прибули "дiди-обозники", що стояли в селi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142