Аж на старостi лiт, як сивий волос показався, як злисiла голова, як
цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося якось
зiгнати отих п'ять десятинок.
Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила двоє дiток -
Катерину i Василя. Та вже й вiд другої має також двоє: Володька i Хведота.
Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi живе на хуторi у дiда, а
Василь пасе худобу.
Зросту Матвiй великого... Постать його потужна, мiцно збудована, "яких
сьогоднi вже немає". Робота в його руках горить. Ступить - земля гнеться.
Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн
для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи
плуг - все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя в
години сварки обдаровує його такими назвами, як дуб, ведмедисько,
слонисько. I все це, як нiкому, личить, але Матвiй все те зовсiм
легковажить. Йому це не дошкуляє.
Але де вже тепер та сила дiвається? Меншає її та щорiк убуває. Висихає
якось. Багато її випили то трачка[4], то косiння, то корчунок пнiв чи
залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому вiку немало камiння у
дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом
усе ширшає - розростається. Але все-таки "коли б Господь продовжив вiку,
то сили ще поки старчило б". А вiн що-небудь дiтиськам припас.
Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.
Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлiбиська. А хочеш
петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то пшеничка, дай
Боже, як росте. Вилягає. Але новини тiєї мало, а до того корчунок живота
рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв трапилось. Крижi
зiрвав - пролежав з пiвроку. Зашивали, гоїли, але воно то вже не те.
Трачкуючи, з риштовань злетiв - руку лiву у плiчку вивихнув. Не вдався
завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво зросталася i так залишилась
нижча вiд правої. Сутулуватим виглядає, а це дається вiдчувати тепер при
трачцi та й при iнших тяжких працях. Не "дєйствує" вже вона як слiд, та й
годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-третє, скажений щенюк колись
укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторiв ще тодi "таких
спецiяльних" не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець знайшовся i
зiлляччям якимсь вiдпоїв. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов".
А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало, коли
"ще в гуртi були",- то всю свою роботу польову й домашню - i жаття, i
косiнку, й оранку - все це завше ночами робилося. А день по день у дворi
чи у чехiв повзаєш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили свої. Тепер
ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба - сала шматочок, вареника якого там, по
недiлях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хатi не було.
Як є кусник хлiба, то й добре. Натер цибулею, огiрок як трапиться -
покомлав i тягай далi. Як той народ видержував - Господь святий знає.
Бувало, за турецької вiйни... Хм... (при цьому, як сидить, то
обов'язково засовається на лавi, ногу на ногу заложить i голосно носом
повiтря втягає). А треба знати, що зими тодi не тi, що тепер, були. Як
зима, то зима...
У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а зимою по
злотому за день до машини в двiр бiгав). Хлiба вiд м'ясниць бракувало.
Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець - пуд. Наїсися тим
пудом, коли дванадцять ротiв у родинi, i то самi лежнi. Одна мама
покiйничка, я та старший Єлисей заробляли. Решта пухли на печi та
гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи того... у люди
вишкребеться.
Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка десятина пiд бокомi Не
купиш - грiх. Великий грiх вчиниш, бо ще рiк-два i за землею посвищи. У
Сибiр пiдуть шукати, а дiтвора росте. А як його купити? Корови збудешся,
залишишся з ялiвкою, дiтиська цiлий рiк без молока, а це ж, звiсно вже...
Веприка позбудешся, знов-таки за свiжину в святки забудь, бо хоч воно й
запас у боднi деякий i є, та все-таки того не вистачить надовго. Та нiчого
його не вдiєш. Мус є мус.
Хiба що карi лошаки продати та якiсь дешевшi, старшi шкапини купити?
Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили рiллю. Хоча, що то - господар
без доброї коняки? А мабуть, таки прийдеться це зробити. Десятина поля
напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це... Та хто його,
зрештою, знає. Напевно, прийдеться й корiвки, та ще й обидвi, загнати.
Може, карбованцiв сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти. За годовану
льоху, як ще не спаде цiна... ну, може, карбованцiв сорок, а й то ледве.
Та вiд замiни коней яких двадцять рубликiв перепаде. А пашня цього року,
вiдомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Бiльш над пiвсотню нiколи не можна
рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликiв, якi чоловiк копiйку
до копiйки складав, дiтям вiд губ вiдбирав, чобота нiколи людського на
нозi не мав... Як зложити це все, ну то й, може, половинка потрiбного
набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А де другу половину
вишпортаєш? Хм... Легко сказати: двiстi п'ятдесят карбованцiв. А попробуй
їх ниньки дiстати. Чекати хiба до другого року? А дiтиська тим часом
пухнiть. Ростiть, як поросята, да картоплi. А пiсля вiд такої дитини працi
вимагай, сили вiд нього чекай. А про яку там лахманину й не згадуй.
Володько он вже свiтить колiняками, а треба б щось дитинi справити.
Принаймнi як мiж люди вилiзе. Хведот то сидiтиме ще пару зим на печi. От
уже iнша сторiя з Василем. Чей же до школи лазить; нiяково, щоб дитина
темною залишилася, а тутка i школа. Бог вiдає, де. Попотьомбай-но щодня
милю туди та милю назад. Прийдеться-таки ликами запасатись та постали
плести. Мусить переходити вже ту зиму i в постолах. Що подiєш? Що при
такiй дорожнечi? I чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби
то ще воно обережно, обачно. А тож, де тiльки льоду шматок, то й ковзне.
По храпi, по мокрому, пiсля не обшкрябає чобота, не висушить. Там шкорбне,
там шпирхне, i чобiт горить. У мене он (i вiн гордо показував свої
широконосi тяжкi, на вiйськовий зразок, чоботиська) - у мене он третiй рiк
чобiт, а ще дивись... Має вiн хоч одну лату? А там пiдметку пiдоб'ю,
пiдлатаю i ще з рiк виходить. Бувало, парубком ще був. Думаєте, бачив того
чобота? Постоли. Як був який чобiт, хоронив його тiльки до церкви по рокiв
п'ять одного. Тепер же... Ще рiк не минув. Дивись. То закаблук вiдлiтає,
то зуби шкiрить... Все на згубу, все на пропало.
Так розважає старий. Розважає, мiркує та все головою покручує. Все
воно, звiдки не зайдеш, скрiзь скупо.
Настя з Володьком пiшли "до батькiв", а звiдти пiдуть на "вечiрню" до
монастиря. Матвiй довго бавився з Хведотом, який дуже скидається на
батька, "тiльки такий крикун, як мати", а опiсля лишив його самого в хатi,
а сам пiшов поле та садок оглянути.
Садок свiй оглядає i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки має вiльну
хвилину. Знає його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна
врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то виховали,
все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий вiн
тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i бджолу тут завiв, та вона
догляду потребує, а йому нiколи. Радiє десь глибоко в собi якоюсь
особливою матвiївською радiстю. Нiхто її не помiчає, не помiчав її,
мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти є чого.
Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн з усiх усюдiв
дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв їх там, заливав, оповивав - i от
тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребує там когось!), перевiз
на хутiр, iз садiвником монастирським порадився i посадив деревця
по-людському. А сорти все якi! Самi, можна сказати, найкращi: золотi,
зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго лежати, гарно пахнуть i мають
добрий збуток. Особливо зеленi ренети). Опiсля цеголки, цякiвки
червонобокi - солодкi, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до
масляної). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi - пiвхунта кожне).
Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй не садив, бо
"який з того толк"? Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди,
облетить, поб'ється, погниє... От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше
осiннi. Цi вже можна й продати. Папiрiвки добрi. Нiчого сказати, але
нiякого з них толку. Двi всього i має їх Матвiй у своєму садку. Грушок; як
то для себе - досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових - хунтiвки та
бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом грошики лупнути.
Всього дерев понад сотню, вже от пiд овочами погнулись. "Своєї фрукти
доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв". Тут вже й шкiлка при садi. Садок
розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись.
Глянеш - око радiє. Все на мiсцi. Все виплекане. Огорожа одна чого
варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями обсадив.
I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть дещо можна
буде.
Так то так. Але що то з тiєю дiтворою буде? Четверо вже їх. А хто може
заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п'ятдесят, та "баба"
його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному... Що то є? Починай,
кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько.
Матвiй зупиняється за садом i окидає зором Сумiжну нивку лебедця
Григорчука. Ходять поголоски, що вiн її продати хоче. Думка про неї вже не
виходить з Матвiєвої голови, хоча цiна її, мабуть, куслива... О, куслива.
Рубелькiв круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити її, це значить
краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу. Поле вироблене,
вигноєне, пiд сонцем.
I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже зябльованiй нивцi, розчавлюючи
тяжким чоботом бiльшi грудки, нiбито те поле вже його. Порою навiть
зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши її iз землi, викинути
на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось.
I коли Матвiй зiйшов з Григорчукової нивки й уважно зайнявся пiдпорою
одної гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його
поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу.
- Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiмає голову.
- Дай-бо здоров'я! - автоматично вiдповiв Матвiй i побачив на своїм
полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка: "Ага. Приходить за поле
балакати, а вдає, що тiльки оглядати прийшов".
Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй купив його поле з таких причин:
по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому iншому, бо "це ж пiд
порогом". По-друге, "краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова
додержить, i грошей, хоч, може, готових i не має, то швидше роздобуде. Бо
йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть".
Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але "при таких оказiях чоловiк має
степень свою знати та бути чуйним". Вiн сам було не раз збирався скочити
до Григорчука, та не знав, як його краще того... А тут нагода сама
допомагає.
Обидва зустрiлись заклопотано, руку один одному подали i байдуже
по-жидiвськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди... "аж
випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвiй не забув заявити, що у
нього "геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй
кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей рiк прийдеться. О,
скрутно".
- Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть,- завертає назад
Григорчук... - Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти
"дiвствiтельно" наробили. Геть аж шапки в пiвколах позеленiли. У самого
мене п'ятнадцять кiп, як золото, пшеницi... ну просто, можна рахувати,
зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере? Чи то вiн
хоче його вже заразом розкидати замiсть паренини, заорати та пшеницю
сiяти?
- Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись.
- Проходжу ото коло вашого саду i просто мене аж оскома бере... -
починає Григорчук. (А це ж Матвiєва слабка струна - садок. Нiби знає...)
Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач.
- По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй.
- Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук.
- А як виробиш та погноїш, то росте нiчого,- зм'якшував вартiсть
земельки обережний Матвiй.
- Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя десятина (тут є ще кiлька сажнiв лишнiх, отам те
заглубисько коло Харитонового рiвчака, але то не рахується), їй-бо,
вона... ви ж самi бачили, двадцять кiп пшеницi дала. А яке зерно.
Змокло... Ото-то тiльки...
- Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
- Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглицi
"польза". Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землi, як тут. Оця мастка
глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у
москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовськiй це було
губернiї. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони
кажуть, сохою. Покопирсає... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А "почва", знаєте, не видержує сушi. Твердiє, репає... Ото,
знаєте, часом такi рiвчаки порепають, що ой...
Це все оповiдає Григорчук, коли обидва господарi лiньки, переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.
У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвiй
i шевство знав. "Отак для своєї потреби"), нанiс полiн, дров i якусь,
видно, фортецю будував.
Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так i валяються серед
хати.
- Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на своє мiсце,- Баба моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите...
- А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи скорiше стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142