Бiля "Веселки" валка зупиняється; дехто бере пиво, чута жарти, смiх.
Находяться знайомi чехи.
- А! Матвiй! Єдете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже дєлате!
Матвiй завжди добре жив iз чехами, ставив їх за взiрець господарiв,
брав з них приклад, але чехи i його любили.
Постояли хвилинку i далi. Нема часу довго бавитись, попереду далека
дорога. По часi в'їжджають, нiби до тунелю, до старого, темного, мiшаного
лiсу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, пiдводи
тягнуться поволi, мiсцями дядьки пiдтримують свої вози, щоб не
перекинутись.
Володько не може всидiти на возi - стiльки тут цiкавого. Злазить i
бiжить лiсом край дороги. Хведотовi також дуже кортить так побiгти, але
йому не можна. Ще забiжить куди, а тут нема кому за ним дивитися. А тут
такi величезнi, значно бiльшi, нiж у Лебедщинi, рiзнi дерева, що саме
розвиваються, сонце ледве продирається крiзь їх вiття, безлiч усiлякого
птаства гармидерить угорi i безлiч усiлякого рясту росте пiд ногами.
Володько радiсно, раз-у-раз викрикує, луна пiдхоплює його голос i несе
кудись у хащовиння. Потiм вiн нариває цiлий оберемок рiзного квiття i несе
матерi. Вiд квiтiв пахне мiцною свiжiстю лiсу, вони дуже нiжнi, i особливо
подобаються Володьковi тi на високих стебельцях, що подiбнi на сережки
якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такi, як бiлий ряст чи синi
фiялки, i трапляються вони не так часто.
Далi дорога спускається круто вниз i стає такою глибокою, що валка,
ранiш нiж до неї в'їхати, зупиняється, гальмують колеса i дядьки
вигукують: "Агой-агой!" - чи не їде там хто знизу, бо на такiй дорозi годi
розминутися.
Унизу лiс раптово уривається, несподiвано виринає долина з рiчкою, iз
селом i млином. Краєвид трохи також мiняється, земля пiскова, зовсiм нема
садiв i будинки лише з дерева. Їдуть селом, доїжджають до великого,
мурованого млина i тут зупиняються. Є то знаний млин, що про нього не раз
згадував Матвiй, з великим ставом i стависьком. Вода в ставу дуже чиста,
майже прозора, i дуже добре видно в нiй цiлi зграї рибок, що пливуть у
рiзних напрямках, а також як повзають по бiлому, крейдовому днi всiлякi
рачки. Стависько густо заросле очеретом, шуваром, лепехою, по краях
широким листом водяних лiлей.
Починають поїти у ставу коней i худобу, пiдвiшують до дишлiв опалки з
обороком, попасають корови. Люди снiдають. Появляються великi куснi паски,
кiльця ковбаси, миски холодцю. З'являється i пляшка оковитої - дай-бо
здоровля! Згадали i "Христос воскрес", стало знов гамiрно.
Володько з Хведотом беруть по кусневi паски, по крашанцi, лишають усiх
i йдуть на греблю. Мати гукає за ними, щоб "дивилися". Хлопцям тут дуже
подобається, у прозорiй водi плавають рибки, вони кидають їм шматки паски.
По снiданку рушають далi. Одразу за селом знов починається лiс. На цей
раз лише сосновий. Височезнi, рiвнi, стрункi, мов восковi свiчi, дерева,
що, здається, їм тяжко стояти i вони ось-ось зiгнуться. Деякi з них таки
злегка погнутi. Такого лiсу Володько ще нiколи не бачив. А яке чисте й
пахуче повiтря.
- То лiсок! - розважають дядьки.- З такої сосонки платiвка вийшла б,
що? Аршинiв тридцять-сорок.
- А лiсок, рiзал'-ма, нiчого. Кажуть, на кораблi зрубати хочуть... кiсь
хранцузи чи мараканцi...
- Усе тi хранцузи та хранцузи,- озивається ззаду Клим.
- Та... Що ж... Капиталу треба. Без капиталу, скажу вам, нiчого не
втнеш,- зазначує Макар Улiянiв.
- Хiба в Росєї мало тих лiсов,- чути голос Кальчука.- Када служив на
Уралi, дак там отакий лiс просто випалювали.
- Випалювали? - дивуються дядьки.
- Не може бути! - зазначують iншi.
- А от випалили,- продовжує Кальчук.- Ще кращий, нiж цей.
- Звiсно! Росєя! - докидає Макар.
- Ах, Боже, Боже! - тошнiє про своє Настя.- їдемо, їдемо, а кiнця й
краю не видно. Завезе нас десь на край свiта.
- Ха-ха-ха! - регоче Кальчук.- Тобi, Насте, лише на печi сидiти.
Плужимось пiвдня пiском, а вона - кiнець свiта. Росєя широка!
- Широка, а мiсця брак,- розважає Матвiй. А день ясний, мов око. Сосни
стоять сливе непорушне, Часом якась людина по дорозi зустрiнеться.
- Дзiнь добрий! - вiтаються тi люди.
- Чого вони, тату, дзiнькають? - питає Володько у батька.
- Та ж то ляшки. Хiба не знаєш? По цих-о лiсах самi ляшки. Голота. Сама
бiда.
Дядьки i на це мають свою думку:
- Польськi, кажуть, пани насадили їх тут. То, кажуть, пiсля польського
повстання хотiв цар забрати панам землю. Так вони взяли та й своїм
вiддали, насадили чиншовикiв. Але кепсько їм на цих пiсках ведеться.
Подивiться на їх життя.
- А докеди, люди добрi, єдєцє? - питають iнколи пiдвiдчикiв.
- У свiт,вiдповiдають тi.
- Свiт великий.
- Кому великий, а кому малий. Думаємо, що вам у тих лiсах не дуже вiн
великий. Не поїдять вас тут вовки часом?
- А! Ми самi, як вовки. Коби тiльки взявся звiдки.
А пiсок дiйсно грузький та сипкий, вози тягнуться поволi, деякi
розтягнулися. Помiтна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.
Минають кiлька лiсових хуторiв, минають зовсiм заборсане в хащовинах
село Зелений Дуб, вози тягнуться то нагору, то знов згори. Природа
рiзноманiтна, мiсцями видно свiжi зруби, стоять стоси дерева, безлiч
хворосту... Василь видобув свою губну гармонiку i заграв щось там далi
спереду. Конi помахують хвостами, пирхають, риплять вози.
У невеликому селi, також над рiчкою, знов зупинка. Поять i попасають
тягло i самi полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенцiв - Миколу
Гнидку iз сiм'єю. Радiсне вiтання. У Миколи нема стiльки майна, що у
Матвiя - всього чотири пiдводи.
Полуднають спiльно, розстелили на зеленiй травi настiльники, накраяли
пасок, хлiба, ковбаси, печенi, сиру, масла. Знов появилася пляшка,
закружляла чарка - на одну, на другу, за святу трiйцю, за чотири вугли
хати. Дехто затягає "Христос воскрес iз мертвих". Жiнок збiльшилось. Була
лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й Марта зi своєю молодою
племiнницею Ганною. Василь заграв якогось гопака. Клим схопив Ганну, i
пiшли в танець. За ними пiшли iншi. Довкруги лiс, зелень, сонце. Всi
веселяться, одна тiльки Настя нiяк не може розворушитися. Дуже вже її,
чуєте, пройняло.
З полудня виїхали на шлях бiля Шумська. Їхали дуже болотяною дорогою
через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова. Коли вибрались на рiвне,
конi ледве ступали. Для Володька нове видовисько. Злiва .видно великий
став, велику рiчку, мости через неї, далi мiстечко, будинки критi черепом,
високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлює. Дуже тут гарно,
даремно мама так нарiкають.
I десь надвечiр нарештi Жолобки, нарештi той лiс останнiй i нарештi
тилявецькi поля.
- Тилявка! Тилявка! - гукає перший пiдвiдчик.
- Боже! Тилявка! Так от де вона! - дивуються iншi. Велетенське сонце
спадало над нею, назустрiч линули дзвони. То ж це ще Великдень, то ж на
Великдень без перерви б'ють в усi дзвони, але мандрiвцям здавалось, що те
сонце i тi дзвони лише для них, що це їх так вiтає ця нова земля. Настя
розглядалась на всi боки, бажаючи до чогось недоброго причепитись, але
нiчого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:
- То, чуєте, куме Матвiю, що поле то поле!
- Поле неплохе!
- А їй-бо, неплохе!
- Таке поле хоч би кому.
- Я вже шкодую, що й собi не пристав до кумпанiї.
Довга валка возiв тягнулась поволi рiвною, простою дорогою назустрiч
сонцю. Виднiлись будови, двiр, огорожа. Усе то наближалось i наближалось.
Зустрiчалися чужi люди, що цiкаво оглядали прибульцiв. I ось при заходi
сонця валка в'їхала на широке подвiр'я двору.
Подвiр'я дiйсно просторе, збоку великий, бiлий, але критий соломою,
будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далi стайня й короварня.
Перед короварнею калюжа, що показалась Володьковi цiлим ставом.
Одразу з мiсця почали розвантажуватись, бо деякi дядьки бажають на цiлу
нiч їхати назад. Усе зносили до одної кiмнати у великому домi, що її
резервував Матвiй для себе. Кiмната не дуже велика, двоє вiкон, хiд через
кухню i через iншу кiмнату, що її зайняв Титко. У цiлому будинку таких
кiмнат чотири i одна кухня, i в кожнiй з них по родинi. На кухнi
примiстився Микола Гнидка. Всi новосельцi вже поприїжджали, за винятком
Тараса Здорова. Вони, розумiється, не могли всi тут змiститися, i друга їх
половина поселилася в iншiй хатi, що була призначена для батракiв.
Коли Матвiєва валка в'їхала на подвiр'я, сюди негайно висипали всi
новосельцi, а до того найшло ще людей iз села. Почалось вiтання,
посипались запити, дехто помагав зносити речi. Настя, як побачила "гой
ярмарок", серце її не видержало, i знов заголосила:
- I що я тут, людоньки, робитиму? I де ми тут усi змiстимось? I куди
вiн мене ото привiз? А там же було простору стiльки, i такий спокiй, i
така краса...
Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його, здавалося,
що вiн тут найбiльший пан. Вiн носив що мiг до своєї кiмнати i з-пiд лоба
позирав то на тю, то на iнших, а особливо звертав увагу на таких, як i
сам, але їх тут було стiльки, що не мiг усiх затямити. Запам'ятався йому
лише якийсь хлопчисько у доморобних, барвлених, позакачуваних штанях,
босий, без шапки i дуже залишаєний. Видно було з мiсця, що це не
дерманський хлопець, бо в Дерманi таких крашених штанiв не носять.
Кiмната, призначена для Матвiєвої родини, скоро заповнилась по береги.
Не було де нi стати, нi сiсти, а про лягти i не думай. Деякi речi
прийшлося поставити на горищi, а дещо в присiнку перед кухнею. Там також
помiстили бодию iз салом. Конi, корови, свинi i дрiб дали до спiльних
хлiвiв, вiз залишається на подвiр'ї.
I коли все розвантажили, пiдвiдчики пiдкормлювали лише конi, приходили
прощатися i один за одним, вже порожняком, трусилися до себе. Новосiльцi
лишилися. Настя стогнала: нема де навiть колиски повiсити, нема де голову
прихилити. Але всi були такi втомленi, що не дуже-то перебирали мiсцем. Чи
хто що з'їв i де тiльки знайшов яке мiсце, там i клався. Володько з
Хведотом заснули на двох розстелених мiхах-кропивияниках, що в них везли
коням обрiк. I спали добре. I нiчого їм не снилося. I спали всi, навiть
Настя. Лише Василинка щось скiмлила у своїй колисцi. Мабуть, була голодна.
Сварня мiж новосельцями розпочалася з першого дня. Розумiється,-
першенство бабам. Котрась котрусь обiзвала позаочi, тiй донесли, та
вiдповiла, обiзвалась у вiчi, а там недалеко й до кiс.
Причин для цього бiльше, нiж треба. По-перше - те дiлення всього
панського: i дорослi, i дiти, кожному бiльше i бiльше хочеться - iдуть,
рвуть, розносять. Один хiба Матвiй наказав своїм "нiчого менi не рушити",
але Володько все-таки має свiй склад в однiй з порожнiх бодень, де повно
всiлякого панського майна, знайденого по горищах та по рiзних смiтниках.
По-друге: Мотринина курка десь "губить покладки", Мотря каже, що її
приманила Параска до свого гнiзда. Параска божиться i клянеться, що Мотря
бреше. Однi за Мотрею, iншi за Параскою, i гамору повний двiр.
Зiнчин Хведорцьо потовк носа Лiкерииiй Улянцi. Улянка до мами, мама до
Хведорця, Хведорцю до своєї мами, а потiм Зiнька й Кiкера стоять,
попiдтиканi вище колiй, на своїх ганках i на цiле село обмiнюються
прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як забракне
аргументiв - лiзуть одна однiй до кiс або частують одна одну краєвидами
заднiх своїх частин, завзятюще конкуруючи докладнiстю процедури.
Клуня на всiх одна, у клунi сiно, солома, мiшки, збiжжя, картопля - i
Настя майже переконана, що Миколина Марта вчащає до її картоплi, бо де
вона бере тi продукти, коли своїх не привезла, а картопля її зовсiм
подiбна до Настиної, а Марта до того звiсна давно своєю поведiнкою.
Недурно вона вийшла за того злодiяку Гнидка. Марта довiдалась, i коли
Настi треба спекти чи зварити, дверi кухнi, де живе Марта, перед нею
закритi. До справи втручається Матвiй, за Матвiєм iншi чоловiки.
Мiж цими останнiми також не краще. Дiлять будинки, цеглу, паркани,
дошки, гнiй, солому, полову. Галасу безлiч. Кожному видається, що вiн
дiстав гiрше, а його сусiд лiпше. Починається зi слiв, а кiнчається
цурупалком по головi, а тому Матвiй може часто чути з уст своїх сусiдiв
ось такi, для себе, побажання:
- А бодай його звело з розуму, як вiн звiв нас осюди на муки! А бодай
йому так ноги покрутило, як вiн покрутив наше життя! А бодай його так
свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цураємося! А чи нам там дома
,чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою?
Винахiдливiсть тiток у цьому напрямку не має меж, i Матвiй це чує, i
сливе кожного ранку, але вiн на таке не зважає. У нього повнi руки
важливiшої працi, та й усi не дармують, кожному хочеться вийти скорше "з
того западенного гайдеру", а що вже до Настi, так та їдьмом "його" їсть,
що вiн виволiк її осюди на муки пекельнi. А тому на нововизначених
десятинах городiв, уздовж, по обох боках шляху, зазеленiли грядки, зiйшла
городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть не
днями, а годинами, а до того оранка, сiянка, кошанка, рубання дерева,
тесання, воження гною...
Матвiєва родина вся як є вiд свiтання до смеркання в роботi. Навiть
Хведот не дармує, навiть i його заставляють пильнувати отам грядки, щоб
ворони сiянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не забрав. Василь
же, Катерина i Володько в роботi, мов у запряжi, вiчно.
А Матвiй вирiшив будуватись не на тому занедбаному городi пiд самим
селом, що його вимiняв у Титка, не буде вiн тиснутись на тiй десятинцi i
все з усього поля туди звозити, краще вiн побудується на головному своєму
"участку" посерединi, над шляхом. До речi, i не є то так далеко вiд решти
сусiдiв, але що йому тi сусiди, от хiба до води трохи далi, бо треба
їздити за нею аж у долину села. Одначе на майбутнє Матвiй i з цим собi
дасть раду. Викопає отам в долинi колодязя i буде вода.
I почав вiн одразу звозити туди дерево, камiнь та цеглу, i почав копати
фундамент вiсiмнадцять аршинiв довгий та вiсiм широкий з намiром наперед
хлiв звести, щоб у першу чергу худобу пiд стрiху взяти, а потiм щось i для
себе злабудати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142