Вона
перелякана.
- Стiй, дитино! Вiн тебе заб'є! Стiй!..
- Не бiйтесь! Не заб'є,- кидає Володько i жене далi. Большевик пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi".
Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст i перечiкує.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, синє, безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли, змiнилися. Володько знає
причину цього, але не розумiє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi, що боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi сьогоднi гнанi i переслiдуванi.
Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина
людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi,
про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди
вилазять зi своїх пустинь, степiв, пролiтають гураганом, поруйнують
святинi, мiста, заплiднять проклятим плодом жiнок, щоб, вичерпавшись
ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та йдуть
до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста, цi
знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон.
Краю мiй! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Нiколи не був ти
упокорений ворогами. Ти був, є i довго ще будеш рабом власної натури,
накинутої тобi в сiру давнину не ворогом, а стихiєю. Будь тверезим i
мужнiм.
Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок тремтять пiд
подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця обцiловують зо всiх
бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук їх пестощiв.
Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився.
- Ти тут? - запитав вiн.
- Не хочеться лiзти чортовi в зуби,- каже Володько.- Перестою тут.
Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти.
- I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався вiд того
шарпатюги.
Володько задоволене посмiхається. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира.
- Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i
оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись, бувало... Не знаю, що
сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не так. От
квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок... Квiту
того... Безлiч. А все такi барвистi!..
Матвiй не має багато слiв, щоб висловити всi свої почування, але
Володько стократ бiльше розумiє його, як виявляють тi слова.
- Шкода, що мене не вчили,- продовжує Матвiй.- А то - сiв би i все
списав би. Все чисто. Як було, як є i як буде...
- Як буде?..
- Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер кажу:
нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших днiв ми всi
переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ. I хай там дiється, що
хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине i
не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Україна буде. Це вже я
бачу... А ти - мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного
житнього хлiба, який i сам їв, ти йди далi... Може, станеш доктором. Може,
будеш редактором яким... Може, будеш бiльше, нiж я, знати. Може,
учителем... Нiчого тобi не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душi i ти сам
вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощiв i
заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат паперу i все, що
чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили на
цiй землi, що думали вони, що пережили, якi вiйни, свари були... Кожний
день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша
будуччина...
Говорячи це, Матвiй присiв на пеньочку. На чолi його дрiбненькi
крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає вiн пiт i думає. В
мiжчасi Володько вставляє своє:
- Я, тату, думав над цим...
- Так?
- Думав,продовжує Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде
на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як свому... А чому? Бо ми
хлiбороби. Вмiємо землю орати, сiяти, жати, але не вмiємо добро своє
спожити... Ми потоптанi. Ми упослiдженi. Ми нiщо! Сьогоднi, там... Я,
знаєте, хотiв кинутися на того хама i роздерти його на кусся. Отак просто
роздерти i все... Лють мене їсть...
Матвiй думає.
- Аби тiльки,- каже,- всi до цiєї думки дiйшли. Нi. Не кажу кинути
плуг. Нi. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай
тямить: поки ми тiльки коло плуга, а там на горi сидять вужi - нема нам
щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чеснi люди, що родились тут i
тут мiсце!..
А по хвильцi додає:
- Але до працi. Праця всьому дасть життя. А тi перешумлять i загинуть.
Знаю, що загинуть!.. Ходiм, зрiжемо кiлька деревин. Думаю собi: вiн там
поїхав, стоїть, i конi стоять, а тут стiльки роботи. Гадаю рiзати дерево
звiдсiль, вiд запусту. Тут молодий лiс ростиме. Гарно засiявся.
Батько i син встали й пiшли. Батько показав великого старого граба...
- Ну, зрiжемо цього.
Вмостилися i почали рiзати. Сонце заходить. У лiсi кладеться тiнь.
Тиша, тiльки шурання пилки чути. По часi пiдрiзаний граб затрiщав,
похилився i, пробиваючи собi помiж гiллям iнших дерев дорогу, цiлим своїм
тягарем грюкнув об сиру землю. Батько i син хвильку стоять i обтирають iз
чола пiт.
Цiєї ночi Шпачка ожеребилася. Через пару днiв ожеребилася i Гнiда. Двоє
шустрих малят лошачкiв родилося на свiт. У село наїжджають "товаришi" i
вибирають все новi та новi "самообложенiя". Роз'їжджають усе новi та новi
агiтатори. Сходки, мiтинги. Володька ще раз беруть "в наряд". Три днi
проїздив з агiтаторами по селах. Приїдуть до села - сход. У школi
збираються дядьки. Обличчя їх на квiнту. Настрiй - нуль. Знаємо, мовляв.
Досить нам наговорили. Баки тiльки забивають.
Але входить товариш комiсар. Рудий, сiрi очi, плитке чоло, вуха
вiхтями. П'ять лiт у Сибiрi на каторзi за червоний жовтень страждав, вiд
перших днiв революцiї на всiх фронтах диявольську контрреволюцiю громить.
Вилазить на стiлець:
- Товаришi селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари
якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слiв, за
якими нема нiчого, крiм брехнi... Але, товаришi! Всi, хто не прийшов до
вас, кожний тiльки брав. Кожний тiльки намагався використати наше
втомлене, вимучене довгою революцiєю село. Нiкого не обходить те, хто тут
жиє i чи має вiн що їсти i в що вдягнутися... Нiхто також не завдає собi
працi подумати над тим, що селяниновi нiхто не дає анi одної соломинки
даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох
рук...
- Правильно! - перебиває хтось. Настрiй слухачiв прояснюється.
- Так,продовжує товариш.- Я сам син бiдного селянина, який родився i
вмер на рiллi у працi, у ярмi. До мозку костей знаю, що значить вперта
день-денна в потi, брудi, в голодi каторжна праця, наслiдки якої: болi,
болi i тiльки болi. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один
щасливий день, добре з'їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Нiхто, Бо ми
дiти працi, дiти землi, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень
i нiч тягне цiлу фабрику, не смiємо зупинитися, випростатися, вiдпочинути.
- Правильно говорить,- чути з юрби. Настрiй ще бiльше теплiшає.
- Але, товаришi селяни! Кожний з вас хоч i здалека бачив i iнше життя.
Он у селi стоять палати. До них належить за селом кiлька тисяч десятин
доброї земельки. Власники їх не купували її, не орали, не сiяли, а збирали
бiльше, як ви всi, що тут зiбралися. I ви бачили їх життя. Бачили,
роз'їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони,
як пиячили. Все це ви бачили i нiкому з вас не прийшло на думку: а за що
то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони отi великi маєтностi,
отi добра, отi четвернi? Не приходило це на думку, бо всi думали, що так
треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так
воно не мусить бути. Всi мусять знати, що земля i все, що на нiй є, не
належить однiй людинi - пановi, поповi, царевi. Нi! Сто разiв нi! Все це
належить усiм людям, що живуть iз працi рук своїх; належить порiвну,
однаково, без всяких винагород i викупiв! Так воно мусить бути.
Голос промовця пiдноситься, набирає звучностi, сили, переконання.
Селяни слухають. Очi їх поволi загоряються. Промовець згадує партiю
комунiстiв-большевикiв, що пiдняли священний червоний прапор боротьби за
волю та землю. Згадує свiтову буржуазiю, що йде на допомогу Денiкiнам,
Петлюрам, Пiлсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У
рожевих барвах малює привабливi картини прийдешнього, коли то могутня
селянсько-робiтнича червона армiя переможе всiх своїх ворогiв.
Тодi настане час вiдпочинку працюючих, час, коли за людей будуть
працювати машини, коли всi будуть рiвнi, щасливi i свобiднi. А це настане.
Це не слова, а дiйснiсть. Це мусить статись, бо цього бажає собi сто
п'ятдесята мiльйонiв працюючого народу. Але для цього треба останнiми
силами пiдтримати славетну червону армiю, армiю героїв боротьби i працi.
Так. Селянський люд знає, що буде далi. Їх обличчя, їх очi холонуть,
мов метал. На їх устах знов сходить ознака лютi. Чотири роки кров лив. По
Карпатах, пiд Варшавою, у пiнських багнюках. А тепер приходить ось тобi
отакий i рве - брехнею, пiдступом, силою,- останнє вiд уст своїх рве.
Iди, Арйоне, додому. Вiйна не з'їла ще одної твоєї красулi. Одв'язуй її
вiд жолоба i як офiру вiддай добровiльно. Бо, бач, герої працi й боротьби,
що ордою з кацапiї насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив,
пiт лив, орав i сiяв гречку, ти дай i ще раз дай... Себе, жiнку i дiтей.
Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б'ють, сто тисяч
коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку,
комуну...
Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. "Председатель" списки зробив.
Десять ялiвок, п'ятдесят пудiв хлiба "добровiльно" за гарнi слова, як
тьху, пiшло.
На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З
села в село пiдуть i обберуть, мов липку обдеруть гречкосiя.
Їде Володько, перегортаються рiднi поля, он село - одно, друге i
вiтряки, i обрiй сивий, звiдки вилазить кiлька брудних хмарин. Стернi
наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилi, посивiлi полукiпки.
Недоораний загiн i забута борона, на якiй ворона голосно харчить, нiби
лається.
I чує Володько виразно, що земля почала вiдступ. Вона нiби охолола. На
нiй, мов на мерцевi, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п'янючий дух
здiйнявся i хтозна-куди вiдлетiв.
Нi, не буде вже бiльше тих завзятих коханцiв землi. Нi, не буде весни,
рiллi, великого неба i сонця для орача, що пiт, кров, душу разом з Богом
згорне, бувало, в одно зерно i вiддасть землянiй грудi на пожертя. Нi, не
буде бiльше таких. Тi, що були, ображенi, побитi, обдуренi. I та образа
передасться вперед на всi поколiння, i кожне з них iз приємною жагою
бразне плуг, i скаже: "Ганьба моїх батькiв - моя ганьба! Я i син мiй, i
мiй онук хай росте, як хижак, у лiсi, в лузi, в землi пiд скибою, i хай
день i нiч рахує вiд початку, бо наш час пiде вiд того дня вперед, вiд
котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так
буде!"
Бiжiть, конi мої, по рiднiй дорозi. Несiть мене пiд стрiху батька.
Звiдти я вийшов у свiт, звiдти почну роботу. Всi днi, а їх буде безлiч,
вставатиму бадьоро i нi одного не вiддам умарне. Почну вiд себе. От серце
моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, i хай приймає гарт, i хай
от так ствердне, мов лiпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобi, що
родився в час, коли родиться вiра моя - в Тебе, в Батькiвщину, в Працю.
Iдуть днi. Лiто хилиться до спаду. Величне лiто, яке було один раз на
триста лiт. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того лiта, той скаже:
так! Iстинно велике було. Бо того лiта народилися новi люди, мiльйони
нових людей i мiж ними Володько Довбенко. I вiн гордий з цього. Бо земля,
вiд котрої вiн узяв силу свою, барву кровi й огонь серця, нарештi, дiстала
- одних, що пiшли i впали, других - що родилися i живуть, їх очi бачать i
вуха чують... їх молодi барви формуються так, щоб взяти на себе страшний
тягар в iм'я Бога, честi i слави землi своєї...
Син Володько i батько Матвiй привчають покинуту большевиками молоду
булану лошицю. Вона шарпається i стрибає в плузi, мов спутана блоха. Але
Матвiй зацiпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулацi сирицевий
повiд. Лошиця зводиться дуба, мотає запiненою мордою, хвицає заднiми
копитами.- Нiчого! Нiчого! Пiдеш! Пiдеш! - Через зацiпленi зуби промовляє
Матвiй. Володько тримає чепiги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий,
мокравий чорнозем. Уночi лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, i .
тепер ще он валуни по синьому розкиданi. Вiтер дме i булана грива лошицi
шарпається на всi боки, а бурштиновi її очi почервонiли.
- Пiдеш, пiдеш! - крiзь зуби говорить Матвiй.- Мусиш!.. Вьйо!
Булана рушила i потягнула плуг. Плита верне скибу, тне корiння, трiщить
пирiй... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на куснi. Раз, два
обiйшли, на буланiй пiт виступив. Стала, прискає пружнiм диханням. Ти три
роки. Струнка, пружна, мов стрiла.
- А тепер впряжем до неї Шпачку,- зазначує Матвiй.- Хто сказав, що вона
не пiде? Пiде! Тiльки треба вмiти її заставити...
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнанi до
останнього. Не помагає нi матюк, нi нагай.
- Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свiжу скибу.
- Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвiй зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках
чепiги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
- Стiй! - крикнув Матвiй.- Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура
нагана.
- А вот!.. Не хоть в лоб? Очi його, мов шротини.
- Падайдi толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режiм...
Матвiй наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху.
Великi його чоботи злилися з землею i, видається, нiби вiн вгруз в її
поверхню, нiби вирiс з її чорноти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142