- почав Матвiй. Пан напiвсмiшки,
напiв з жалем почав, що нема о рiшення. Княгиня, мовляв, мовчить. У неї
там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни... Все там,
бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський, банк селянський, я
сам весь дурний з того.
- От тобi й на! I як його з цим до людей звертатися?
- Ну, та що робити? - каже пан.
- Та воно звiсно... Княгиня... В Парижi,- каже Горбаєць.
-А люди так уже збулися. Дехто за безцiн,- додав| Матвiй.
Панок хотiв ще погомонiти, але дядькам нiколи. Натягнули шапки i йдуть.
Перед вiдходом Матвiй ще раз запитав;
- Значить, поки що нiякої надiї?
- Значить, нiякої! - каже пан.
- Так бувайте здоровi!
Матвiй нiс тягар, нiби на нього сто пудiв наложили. Аж угинався. Перед
обличчя люду сором стати. Матвiй вилiз з панських покоїв першим, Горбаєць
за ним. i першим його словом до людей було:
- Iдiть ви, люди добрi, додому, нiякої тут у чорта купiвлi. Усе то
було...- додав негарну лайку.
Люди витрiщали очi, дух їм заперло, коротку хвилю все занiмiло. А як
отямились, як усе загуло, загомонiло: - Та як? Як то? Що ви, Матвiй,
добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!
- Та що ж там той пан казав?
- Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.
- От тобi й маєш! От тобi й накупили! А стiльки шелесту! Отак воно
завжди - з великої хмари та малий дощ. Отак воно...
А дощ мрячiв, а грязюка по колiна, осiннiй день догоряв швидко, пiтьма
тяжкою дергою лягала на землю.

КУПIТЬ МЕНI БУКВАРЯ
- Воно то, Господоньку, як подумаєш... Хто його знає. Може воно для нас
i краще,- говорила ввечерi Настя, коли Матвiй розповiв їй, що сталося з
купiвлею.- То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б
ми стiльки... От тi бiднi дiтиська, що вони у нас бачать i знають. Навiть
наїстися як слiд немає. Шкода лишень - тi люди отак за безцiн худобу
позбували. Хто тiльки з того мужичиська не наглумиться.
Матвiй мовчить, i його злiсть бере. Отак за гарма-дарма стратив кiлька
робочих днiв, а тут навколо стiльки того набралося - i корчунок, i зябля.
Володько поправляється, око починає дивитися i сливе не потрiбно його
зав'язувати, у хатi здiймає обв'язку зовсiм. Василь, через погоду,
трапляється, по кiлька днiв не приходить додому i ночує в селi у своякiв.
Щенюка мусить Володько доглядати самий, вiн швидко росте i хтозна чи
вдасться довго продержати його в схованцi. Ось тiльки пiдросте, щоб
брехав, i тодi мама напевно погодяться. Вони тiльки проти зайвого на
подвiр'ї дармоїда. А їсть вiн не однi помийки з борошна, а й кусники
розмоченого хлiба i навiть шматки картоплi.
Продали також Маньку Куцохвосту, i Володько пасе тiльки Рябу та
теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки,
як не кажiть, а двi хвостяки куди легше пасти, нiж три. А пiшла Манька, як
кажуть, на люди, вiсiм рокiв прожила вона у Матвiя, привела вiсiм бичкiв i
нi одної телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, пiд шкiркою саме
масло. Купили її за тридцять вiсiм карбованцiв, ще молодою, а продали за
п'ятдесят. Та хiба можна було її зрiвняти тодi i тепер. Тепер це корова, а
тодi кусень сухореброго нещастя.
Пiд кiнець жовтня починає примерзати, i Володько може пасти на житах.
Пашнi гарно рунились, розходу, як оком глянеш, шкоди нiде нi на пiпетку,
по городах навiть капусти впорянi - розкошуй! Але Володько добре батькову
науку тямить i стереже свою худобу пильно. Ряба, видно, дуже сумує за
Манькою, все реве, а де тiльки, боронь Боже, яку худобину здаля вглядить,
задере хвоста i драла. Володько не раз за сiм дурних наганяється, нiг не
чує, а що наплачеться. Корова бiжить, а вiн за нею.
- На-на-на, Рябенька,- просить вiн її спочатку, але куди там
"рябенька". Вона i не думає слухати когось там далеко ззаду. Тодi Володько
пiдносить i собi голос:
- А куди ти бiжиш, щоб тобi повилазило?! А здохла б ти! - Та й це не
багато помагає. Тепер хоч сядь та плач.
Не легка, далебi, праця пасти таку навiжену скотину, тяжко цiлий той
божий день за нею волочитися. Хоча Володьковi iнодi цiкаво буває, особливо
коли дещо вiд хати вiддалиться та залишиться на такiй самотi, що тiльки
вiн, та корова, та теличка, обрiї, та небо. I десь-не-десь якась ворона
пролетить... Починає задумуватись, забуває, де вiн знаходиться i що
робить. Iнодi йому здається, що вiн зовсiм не пасе Рябу, а блукає в
чарiвному царствi, мов той Iван Царевич, що свою царiвну, за горами та за
лiсами, у три-дев'ятому царствi й государствi у полонi у Кощея
Безсмертного, шукає. Лiс, долина, яр, так званi Вали, де, кажуть, був
колись замок, чи фортеця, чи щось таке...
А недавно цiкаво було: пiшов вiн з мамою "на Лебедське" опеньки
збирати, i зайшли геть далеко за зруб, аж за Mapтинове займище. Вийшли на
горбок i перед ними на пiвнiч простяглася широка рiвнина. Володько бував
тут уперше. Здаля чи то межа, чи то дорiжка, низка дерев широких на тлi
холодного неба, забудiвлi, огорожа.
- Що там, мамо? - запитав Володько.
- А, то Клони,- байдуже пояснює мати.
А! Вiн уже знає. Там же мешкає дiд Юхим, перший Матвiїв тесть, Василiв
i Катеринин дiд, що у нього син Клим "з ума зiйшов", що має ту велику
пасiку i "щось там до бджiл" знає, i де живе тевер старша Катерина.
Скiльки про нього наслухався Володько у млинi, що то чарiвник,
характерник, що до нього самi бджоли летять, що має вiн таку дубельтiвку,
на яку сама звiрина бiжить, що якогось там колись пана Борщовецького за
нiс водив... Так от де вiя живе? Володько тут ще не бував, бо мама не
хочуть сюди ходити, щось вони на того дiда гнiваються, але Володьковi
страх як кортить побувати там i пiзнати того дiда ближче. Вiн бачив його
кiлька разiв, але то було все-таки не те. Десь бiля церкви, мiж людьми,
завжди з кимсь. От коли б так з ним сам-на-сам, та поговорити, та
розпитати, як то вiн тi чари робить, та хто то його тому навчив.
А мiсце тут гарне, та тихе, та барвисте, особливо влiтку, як усе цвiте
та бринить. Але й тепер тут дуже гарно. Зеленiють руннi жита, небо десь
отуди за той темний лiс водоспадом спливає, сонце заходить з хвалою i
величчю i, здається, пiсню при тому спiває i горить, як велика пожежа
огнем незгоряємим.
I страшно iнодi тут буває. Одного разу Ряба затягнула Володька геть пiд
самий Клопiтський лiс. Що вiн тут находився та настраждався. Лiс.
Порожнеча. Безлюддя. Сам-самiсiнький. А корова клятуща нiяк не хоче додому
вертатися, до всього десь там ззаду загубилась теличка. Ледве, ледве дав з
тим раду i притьомбав додому геть о смерку, приволiк ту коровиську i
теличку якось вiднайшов.
Притягнувся додому, нiг не чує, весь замазаний, i боїться, що
дiстанеться йому за таке спiзнення. А що вiн тут винен? Та хiба "вони"
його зрозумiють?
- Де то ти так довго барився? - питає батько. Захлинаючись, Володько,
п'яте через десяте, оповiдає, що то за страшне те коровисько i скiльки то
воно його попомучить...
- Ну, ну, дурний! Не плач! Мати он пiшла тебе шукати, але нiчого. Зараз
вернеться.
Володько далi хлипає, витирає рукавом очi i помiчає, що його хворе око
зовсiм добре дивиться i все, як звичайно, бачить. Це його хоч трохи
пiдбадьорило, вiдхлипався, щось там, сього-того, лемезнув i полiз на пiч,
щоб бодай трохи погрiтися. У запiчку спить спокiйно Хведот.
- От, щасливий,- думає Володько.- Йому не треба анi Рябу пасти, анi
кудись по ночах лазити.
I вiдогрiвшись, вiн починає обдумувати минулий деиь.I той нововiдкритий
лiс страшний, i хутiр Юхимiв, i багато iншого. Боже, як добре, що вiн
тепер не там, а тут. Там лиш вiтер шугає, та вовки виють, та хрюкають
дяки. Ух! I вiн згортається калачем, щасливий, повний далеких страхiв у
теплiй безпецi... На нього нападає i морить такий твердий сон, що коли б
тут стрiляв з гармати, нiколи б його не розбудив. Так сонного i зняла його
з печi мати, положила на пiл, з сонного стягнула "штаниська", прикрила
якоюсь гунькою й перехрестила...
- Отой смаркач! - було її останньою ласкою, а Володько спить, зрiдка,
глибоко схлипує...
Пiзнiше дуже кортiло Володьковi розпитати когось про той лiс, але мати,
звичайно, мало в таких справах розбирається, а батько - той такий вiчно
зайнятий, що питати його Володько не вiдважиться. Батько все в дорозi та в
дорозi, то знов щось там в клунi, то в хлiвi, то на полi. Возить,
молотить, рiже, коле. Господи! I коли вони будуть мати час, думає
Володько, i як було б добре, коли б i вiн мiг щось помогти батьковi.
Одного вечора Володько почув одним ухом, що у банку обiцяли двiстi
карбованцiв позичити. Володьяо не знає ще, якi то великi грошi, але вiн
так трохи догадується. З приводу того батьки щось довго розмовляли,
Володько не все як слiд зрозумiв, хоча дуже натягав уха. Справи батькiв
його дуже цiкавлять, лише вiн нiяк не може збагнути, чого це вони так
часто сперечаються i чого тi тато завжди так працюють, нiколи не мають
часу, нiколи з ним не поговорять.
Мабуть, усе це тому, що вiн "ще малий", що не вмiє анi читати, нi
писати. Он Василь також ще не дуже великий, диви, вiн уже "ученик", сам
ходить до Дерманя, до школи, до дядька Єлисея... I як там мусить, у тiй
школi, бути цiкаво. Будинки з такими вiкниськами, як нашi дверi, на два
поверхи. Багато учнiв, уже великих, що так гарно спiвають у церквi i що
всi однаково одягаються. Минулої весни на проводи, коли вiн вертався з
мамою з могилок, вони проходили бiля тiєї школи. Усi вiкна вiдчиненi, зо
всiх бокiв чути музику, спiв, аж луна розходиться по високих залах. А учнi
ходять по сходах, раз наверх, раз униз, дивляться з вiкон другого поверху,
сонце геть усе заливає бiлим свiтло" i слiпить очi.
"Ах, Боже!" - виривається у Володька,- як то мусить бути все цiкаво.
Вiн може на те хiба здалека дивитися, iнодi, як пасе на Валах, бачить: в
синявi маячить монастирська! дзвiниця, гора, що на нiй могилки, каплиця,
що на могилках, а iнодi, коли ясна погода, видно навiть золочений хрест
приходської церкви, що стоїть дещо в долинi, в садах.
I скiльки вони так напевно знають, чого доброго, бiльше, нiж "самi
тато". I Володько божиться, що як тiльки виросте, пiде одразу до
учительської семiнарiї i буде вчитися, i будете грати на скрипцi, i буде
спiвати, i носити такi самi гарнi одяги, i блискучi ваксованi чоботи... I
шапку зi звiздою.
Але поки що йому треба навчитися букв. Вiн же ще нiчого не знає,
дивиться в книгу, а бачить фигу, як каже Василь. Ах, той Василь. Вiн мiг
би його вже давно навчити, та не хоче. Просив його не раз, а вiн усе
тiльки: "А! Вiдчепись!" - i не хоче. Має стiльки тих "титрадiв", та пер,
та "карандашiв". I стiльки книжок з малюнками гарними, i нiчого не дасть,
нiчого не покаже, такий вiн вредний, той Василисько, i недаремно мама його
не люблять.
- Ти,каже,- менi подереш, а учитель скаже, що то я зробив.
- Я не подеру - не бiйся,- каже Володько.
- Но! Не подереш! Знаю я тебе. Та що ти в тому будеш розумiти? То
по-руски.
А! По-руски! Це трохи погано. Мови тiєї вiй дiйсно ще не знає, але ж
вiн навчиться. Там такi казки гарнi, що варто хоч якої мови навчитися, щоб
їх читати, а воно й так кожний мужик тiєї мови навчитися мусить, якщо хоче
"чимсь бути". Як не будеш знати тiєї мови, нiчим не будеш, хiба мужиком,
хоч би ти який був розумний.
Нi, нi! Володько мусить учитися, будь що будь, а мусить. Вiн мусить сам
якось тi букви пiзнати. Ось кiнчається осiнь, пiчнеться зима... А вiн же ж
i не такий вже й малий. I знає вiн вже кiлька букв. Знає, наприклад, А -
таке, як крокiвка, знає О - як око, як круглий бублик, знає Ж, як жук
лапате i кричить, як жук - жжж! I знає вiн тi букви тому, що їх знає його
мама. Бiльше, на жаль, мама не знає, бо дiд, мамин батько, казав колись:
- А, школа! Ми ось не вчилися, а їмо хлiб, не треба i вам того. Школа
хлiба не дасть, а попадею також не будеш. Дiвка аби шити, варити та прати
вмiла... Хлопцi - хай. Пiде "в москалi", то хоч "письмо" напише...
Але Володько мусить знати багато бiльше букв, усi букви, мусить всi
казки прочитати, книги великi, як та Бiблiя, читати. Йому лиш треба
букваря. Треба просити маму, щоб купили. Знаю - будуть казати: "Де вiзьму,
в повiтри лихої, на все тих грошей? Менi он на сiль, на "керосину", на
мило треба..." Але все то не може вплинути на Володька. Вiн мусить мати
букваря, i годi!
Володько має дуже великий з цим клопiт: День i нiч журиться, пасе Рябу
i журиться. Усе йому той буквар в головi. А Василь також... Мусить вiн
його навчити, як не захоче задурно, Володько щось дасть йому. Але що? Ще,
чого доброго, заманеться тому, аж страшно подумати, щоб Володько вiддав
отого ножика-рачка, з червоною колодочкою, що його мама минулої Покрови в
Мизочi за три копiйки купили, яким вiн усе струже. Це було б те найгiрше.
Ножика вiддати? Нi. Чим буде стругати? Вiн готовий вiддати Василевi навiть
тi двi копiйки, що йому на Великдень дали тiтка Зiнька... I навiть свiй
склад забавок, а там же стiльки добра всiлякого - i паличок з кривульками,
i колiщат з соснової кори, i горщикiв з гончарської глини, i мушлiв
усiляких, i пуделок вiд пасти й сiрникiв, i срiбних папiрцiв з цукорок,
назбираних бiля монастиря, i безлiч, безлiч iншого. Усе це готовий
Володько вiддати тому Василевi, але ножика? Нi.
О, як гарно, коли людина вмiє читати! Он батько... У недiлю чи свято,
коли вiн лишається дома i не йде до церкви, через сльоту чи там через щось
iнше, вiн бере свою стару, замацану i обтрiпану Євангелiю, що в шкiрянiй
оправi, яку вiн, кажуть, дiстав ще у школi, при iспитах за те, що добре
вчився, накидає на плечi свою свиту, стає розкроч i читає вголос, виразно,
протяжно, як пiп у церквi:
- Во время оооно! I приїде Iсус з Назарета в Галилеееею! Чи щось iнше
таке, а Володько з великою побожнiстю сидить на печi, дивиться на образ
Бога на покутi i слухає усiм i своїм єством. Шкода, що вiн так мало того
розумiє, там мусить бути щось дуже цiкаве в тiй святiй книзi, коли її так
скрiзь, i в церквi, i дома, читають. I як Володько навчиться сам читати,
тодi i вiн вiзьме ту книгу i буде так само, як батько, читати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142