Чесний, порядний будинок нiколи такого не
сподiвався. Багато рокiв виконував вiн сумлiнно свою, самим царем
визначену роль й не чув за собою нiяких свiдомих чи несвiдомих грiхiв. Але
загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за кроком, вперед i, як
тяжка Божа кара, повисла над будинком.
Одного вечора несподiвано зайшов до Габеля Володько. Габель зрадiв,
розтягнув ще ширше свого рота, нiби разом з усмiшкою бажав проковтнути й
Володька.
- А-а-а! Моє поважання, моє поважання! - заспiвав Габель.- Давно,
Володимире Матвiйовичу, не мав шани вас у себе бачити. Сiдайте, сiдайте!
Ось тут краще... Дядьку, Трицю. Подайте менi отого стiльця. Прошу!
Сiдайте... Чув, чув... А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка вiд'їхала. А як
вона грає! У-у-у! Як вона грає! Нi! Ех, минулося!.. I я колись грав, та ще
й як. Бувало, як виведу тобi в "Наталочцi" Петра - публiка млiє!
- А я до вас у справi,- сказав Володько.
- О-о-о! - витягнув наперед голову Габель.- Це менi тiльки приємно.
Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити.
- Нашi хлопцi й сiльський староста доручили менi передати вам оцей
лист,- сказав Володько й передав Габелевi пописаний безлiччю пiдписiв
листок. Габель почав читати.
- Ого! - сказав вiн i заклав ширшу нижню губу на верхню.- Листочок цей
хтось мудрий складав, але вийшло немудро. Це звучить, як погроза.
"Пропонуємо вам до трьох тижнiв вичистити помешкання, у якому живете", й
так далi... А знаєте ви, кому те помешкання належить? А чи знаєте, з ким я
робив умову? А також, чи ви знаєте закони, як i коли вимовляється
помешкання? "В разi невиконання нашого бажання будем змушенi шукати бiльш
радикальних засобiв". О-о-о! Це вже зовсiм-таки по-бандитськи, пробачте за
слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над цим,
шановний Володимире Матвiйовичу?
- Можете передати його, куди хочете,- вiдповiв Володько спокiйно.-
Хлопцi всього села так бажають, а староста, як бачите, також. Ось тут i
печатка.
- Бажання гарне... Але... Цього папiрчика я все-таки дозволю собi
заховати на спомин. Може, вiн менi коли й пригодиться... - казав Габель.
- Цього вам нiхто не боронить. Можете заховати й, як хочете, навiть i
дiтям своїм у спадщину записати. Одначе краще вам очистити це мешкання...
Знайдете собi iнше... У селi їх досить... А з цiлим селом задиратись не
варто. А тепер бувайте здоровi. Будемо чекати на вiдповiдь.
Тiєї ночi Володько не мiг заснути. Лежав у темнотi на постелi й думав.
Коло нього спокiйно спав його брат Хведот - щаслива, байдужа людина. Його
не хвилюють речi, що безпосередньо його не торкаються.
А Володько уважно обдумував план дальшої роботи. Знав, що тепер
почнеться значно вiдповiдальнiша й тяжка частина працi. Знав також, що
тепер вступив у одвертий конфлiкт з темними силами села. А сили тi не
малi. Габель йому цього не подарує. До суду вiн не пiде, але вiн має
досить можливостi для боротьби з хлопцями. Знав Володько також, що ввесь
тягар боротьби впаде на його молодi плечi, й треба бути дуже уважним, щоб
не зломатися пiд тим тягарем i не впасти.
Тепер конечно читальню улегальнити. Треба увiйти в зв'язки з управою
кооперативу. Треба зробити безлiч працi й всю ту працю мусить зробити не
хто iнший, як Володько.
За пару днiв Володько зголосився у голови управи сiльського кооперативу
Андрiя Андрiйовича Рони.
Андрiй Андрiйович Рона "памєщiк". Пiд сучасну пору мав ще двадцять
п'ять десятин. Сам симпатичний "рускiй челавєк", що "не має нiчого проти
розвитку української культури". "Усадьба" його матерi, в якiй i вiн живе,
є на пiвденнiй сторонi села, по другому боцi долини. Спочатку старий,
майже висохлий став. Коло нього на греблi мiкроскопiчний млинок. Вище пiд
гору гайок, а далi починається великий, колись чудовий, сад. Вiйна й
революцiя залишили на ньому свої чiткi слiди. Стоять ще посохлi дерева, що
їх позгризали революцiйнi конi. Нiхто їх навiть не усуне. Стоять i
свiдчать, мов кiстяки, на страшному судi.
Панськi покої пережили також чимало. Про це свiдчить кожна стiна, кожне
вiкно, кожнi дверi. Однi густi й великi кущi бозу, що оточили навкруги
будинок, свiдчать про те, що було колись.
Андрiй Андрiйович мешкає тепер у "флiгелi". Займає невеличку, з
трухлявою пiдлогою кiмнаточку, що має вiкно на схiд. Пiд вiкном ростуть
кущi бозу.
У кiмнатi Андрiя Андрiйовича великий, завалений книжками, паперами й
цигарками стiл. Рiвнобiжне з ним простора, покрита гнiдим, товстим пледом,
постiль. Пiд вiкном круглий, розколотий посерединi, мармуровий столик, а
на ньому розкиданi шахи. Кiлька стiльцiв i велика шафа, це i все
умебльовання.
Володько увiйшов з заднього входу. У вузеньких сiнцях зустрiв його
малий льокайчук Марко. Ломаною росiйщиною вiн заявив:
- Барiн в столовой. Сiчас доложу. Пожалуйте у комнату.
Пiсля цього льокайчук зник, а Володько не пiшов "у комнату", тiльки
лишився надворi.
Цiле довкiлля це щось трошки з Тургенева, трошки з Гоголя, трошки з
Щедрiна. Це маленький, обскубаний острiвок того "старого доброго" часу,
коли ще були живi "барiни", льокаї з їх мовою та звичками. Навiть цiкаво
входити у такий невеличкий музейчик i оглянути те, що минуло й нiколи не
вернеться.
Проходить деякий час. Нiякий "барiн" не з'являється одразу. П'ятдесят
хвилин можна пожертвувати. Потiм Андрiй Андрiйович з'являється.
- А-а-а! Радо вас завжди зустрiчаю,- говорить вiн по-росiйському i,
якось пiд кутом, подає м'яку руку.- Прошу до кiмнати. Тут пекельний холод,
наколи в пеклi може холод бути...
Увiйшли до кiмнати.
- Давно хотiв вас бачити,- пiднесено говорив Андрiй Андрiйович. Вiн був
задоволений, шо Володько прийшов.- Чому нiколи не заходите? Марку! Принеси
самовар! Вип'єте чаю? - звернувся до Володька.- Курiть! Препоганi маю
цигарки, але... Село. Воно вб'є мене. Ну, як живете?
- Дякую, Андрiю Андрiйовичу. Живу. Прийшов до вас у справi.
- Е-е! У справi! Ранiш поговоримо про щось цiкавiше, нiж справи. Граєте
в шахи? Е-е, шкода, що не граєте. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це,
здається, найстарша гра свiту. Знаєте, вiдколи її грають? Вже п'ять тисяч
лiт. Й видумали китайцi.
Увiйшов Марко з самоваром.
- Марку! - казав Андрiй Андрiйович.- Чому ти так незграбно несеш
самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Пановi Довбенковi також
шклянку. Раз-два!
Марко поставив самовар i швидко вийшов.
- Ну, як вам подобається мiй льокай? - запитав Андрiй Андрiйович.- Дуже
цiкавий i iнтелiгентний хлопчак. Вчу його на льокая, i вiн робить поряднi
успiхи. От тiльки говорити порядно нiяк не може звикнуть. Надто сильний
український акцент. А ви, мабуть, читали про останнiй турнiр Альохiн -
Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мiй брат, Юрiй
Андрiйович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти
сокола. Я два днi ходив, мов божевiльний. Уявiть собi генiяльнiсть такої
людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собi чай. Не
дивiться на цей непорядок на столi... Я суворо заборонив Марковi робити
тут порядок. Тепер працюю над новою п'єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте
поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над
одною п'єсою вже другий рiк. А треба сказати, я маю тут чудовi умови для
працi. Маю спокiй, а це саме головне для мистця. От тiльки жахливо не
люблю рiзних дiлових справ, особливо господарських. Терпiти не можу всiх
тих проклятих рахункiв, розрахункiв, прохань... Не люблю господарства.
Одягнений Андрiй Андрiйович у блузу з товстого, гнiдого сукна, з
великою краваткою пiд пiдборiддям. Уста його вогкi, пристраснi. Зуби
шоколаднi, попсутi. Нiс простий, расовий, з вiчним на перенiссi пенсне.
Чоло рiвне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо
зачесане. Вiн, видно, страждає самотою, через те з великою приємнiстю
висказує свої довго виношенi думки. Жадiбно хапається за кожну тему, що
тiльки попадає йому пiд руку, з поспiхом висловлює свої слова, свої
беззастережнi осуди, свої певнi на цей час переконання. Перейшли на
лiтературу.
- Не можу похвалитися знанням української лiтератури,- з приємнiстю
зазначує вiн,- але боюся, що українська лiтература надто... м-м-м...
надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це
я якраз хотiв сказати: фрагментарна. Не обiймає нiякої цiлостi, нiякого
комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденцiйна. Мистецький твiр
мусить бути до найбiльшої жорстокостi об'єктивним. До найбiльшої
жорстокостi. А особливо мистецький твiр не переносить полiтиканства.
- Ну, а Джек Лондон,- перебив його Володько,- Гюго, Золя. Я дуже мало
знаю авторiв, щоб були безтенденцiйнi, неполiтичнi.
- Ну-у! Це що iнше. Така "Залiзна п'ята"... Це зовсiм що iнше. Це не
полiтика. Це велика свiтова проблема, це внутрiшнiй i зовнiшнiй свiт
людини. Це зовсiм що iнше.
- Але дозвольте! - зазначив знову Володько.- Розумiю вас, що ви
вважаєте в українськiй лiтературi за тенденцiю, її боротьбу за нацiональне
визволення. А хiба ж то тенденцiя? Хiба то не справжня дiйснiсть, справжнє
життя? Хiба то менша проблема вiд тiєї, над якою задумуються Золя чи
Сiнклер? Хiба цi комплекси менше болючi, i вмирає за них менше людей? Ви
подивiться, Андрiю Андрiйовичу, на нашу минулу революцiю. Пролилося море
кровi! Впали мiлiони людей. Невже вам здається, що тi, що боролися за
десятину землi чи за колхоз, переслiдували важнiший i бiльший iдеал вiд
тих, що полягли за свою батькiвщину, за честь, за славу цiлих поколiнь, за
традицiї свого роду? По-моєму, нi. По-моєму, цi бiльшi, цi героїчнiшi, цi,
можна сказати, iдеальнiшi. Ну, а знову тепер? Подивiться: кожний пацан -
полiтик. Кожна кухарка - мало не мiнiстр. Ну, як ви в якомусь своєму творi
оминете полiтику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього
нема? Не признаєте оцiєї нашої розмови? Тож тепер всi так розмовляють, i
оминути це, значить, оминути дiйснiсть, значить, нагинати дiйснiсть,
фальшувати її" творити власне нездорову тенденцiю. Нi?
- Так. Розумiється. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний
пiдхiд. Треба подiї не видумувати, а виривати з самого справжнього
життя... Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився
на земну кулю, вiдкроїв вiд такого до такого градуса шмат простору, вирвав
його i в книгу. Це буде творчiсть.
- А я думаю,- сказав вже спокiйнiше Володько,- це залежить не вiд
пiдходу, не вiд реальностi зображення, не вiд фотографування. Це залежить
вiд здiбностi автора. Вiд слова його залежить. Можна те саме слово
поставить так i сяк. I вiд того, яку воно буде кидати вiд себе на нашу
уяву тiнь, вiд того залежатиме сила самого твору. У словi сила. Воно має
безлiч вiбрацiй, безлiч тонiв, I коли автор має бiльший слух на слово, так
само, як композитор на тон, тодi вiн може витворити бiльшу гаму. Я так
думаю.
- Думаєте правильно,- сказав Андрiй Андрiйович, бо не хотiв перечити.
Хотiв краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасi.- Я
все-таки люблю класикiв,- сказав вiн по короткiй перервi.- Такий Бальзак.
Така його "Шагренева шкiра". Боже, Боже! Який величезний свiт думок, якi
чудовi порiвняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Росiйську лiтературу
люблю. Це чудовi, монументальнi речi. Толстой! Коли я його читаю, я
тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логiка людських почувань. Чи то жiнка,
чи мужчина, юнак, чи дитина - кожний вiд початку до кiнця, вiд народження
до смертi, в кожному вiдтинку життя - кожний живий, справжнiй, правдивий.
Нi одного фальшивого тону, нi один звук не рiже вуха. Люблю Iбсена! Менi
здається, що коли б не вони, не тi люди, що колись жили й колись творили,
я не бачив би нiчого на цьому свiтi дiйсно вартого уваги! - майже з
пафосом говорив Андрiй Андрiйович.
- Все минуле видається кращим вiд сучасного,- сказав Володько.- Але ми
тепер зовсiм задивленi в будуче, через те сучасностi майже не помiчаємо.
Ми цiлком в будучому. Я сам глибоко вiрю в кращу майбутнiсть, i це дає
менi силу бути тверезим у чинах i оптимiстом в думках.
- Молодiсть! Чудова, мрiйна молодiсть! - викрикнув Андрiй Андрiйович.
Потiм зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволi пили чай. Володько
не дуже любив чай. Пив його скорше з чемностi. Так само й курив. Не звик
курити, не любив тютюну, навiть цигарки не вмiв добре тримати. Тримав її
незграбно мiж двома пальцями правої руки, час вiд часу клав її в уста,
тягнув у рот дим i, не затягаючись, одразу випускав його.
- Я зайшов,почав знову Володько,- до вас, Андрiю Андрiйовичу, в однiй
справi.
- Кажiть! Слухаю!
Володько пояснив, за чим прийшов. Розповiв про читальню, про вiдношення
кооперативу. Андрiй Андрiйович слухав його з увагою i цiкавiстю. I коли
Володько скiнчив, Андрiй Андрiйович промовив:
- Чудово! Я вас цiлком розумiю. Пiдтримуватиму вас всiми своїми силами.
Маю тiльки одно застереження.
- А саме? - запитав Володько, дивлячись уважно на
Андрiя Андрiйовича.
- Ви говорили про "Просвiту". Маю вiдносно цiєї органiзацiї свою думку.
Не люблю її духу. Просвiтянщина на нашому грунтi не на мiсцi. А по-друге:
хто там у тiй "Просвiтi" сидить? Константин Павлович Медведський? Цей
буржуйчик з кругленькою голiвкою й такою ж iнтелiгенцiєю? Цей "щирий", що
з народностi зробив собi професiю й торгує нею, мов сидуха капустою? Нi,
нi. Дозвольте менi бути на вiддалi гарматного стрiлу вiд вашої "Просвiти".
Не маю намiру влiзти в шаровари й танцювати гопака.
- Не можу з вами, Андрiю Андрiйовичу, погодитися. Не в назвi й не в
"просвiтянщинi" суть. Суть у змiстi. А змiст вкладає той, хто працює.
Можна плекати широкi штани, гопака, а можна й iншi речi. Я принаймнi маю
на увазi далеко ширшi намiри, нiж гопак i штани. Хоча скажу вам одверто,
що й гопак, i штани, i все iнше, що має цей народ, все це складники його
культури. По-моєму, смiшно цуратися того, що мали нашi дiди. Мусимо тiльки
всьому надати iнший, новий змiст, i це все.
Андрiй Андрiйович з усмiшкою дивився на захоплене, розчервонiле
Володькове обличчя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142