А от вирiс. Ще
безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не спусти його
зо свого Божого ока.
Коли Володько йде селом, навiть старi дядьки вiтають його з повагою.
Видно, в дечому вiн рiзниться вiд решти хлопцiв. Колишнi його товаришi й
товаришки цураються його, оминають. Та й вiн зовсiм вiдучився розмовляти з
ними. Побачив раз Ганку. Пiдросла i вирiвнялась, але байдуже привiтав її i
пiшов далi. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у
поле водить пасти конi, читає рiзнi книжки. Чує в собi якусь порожнечу,
непевнiсть. Навiть гордiсть якась опанувала ним. При зустрiчi з людьми
тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохiть постава й вираз
його набирають штучностi...
Вiн все це розумiє i знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна
пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У головi дещо лишилось. Свiт
також дещо поширшав. Вiд Днiпра до Амазонки, через всi моря й океани, вiд
Кордильєр до Гiмалаїв, обiймає його зiр планету i, мабуть, це саме так
зненацька змiнило в його очах старе своє село, людей, товаришiв i навiть
батькiв. Його взяв хтось i посадив дещо вище вiд решти тих, що його
оточували. I вiн ще не навчився тримати себе на такому рiвнi.
I батько в дечому змiнився. Вiн ще бiльше замкнувся в собi, ще з
бiльшою натугою думки намагається вловити i розгадати непевнiсть часу. В
його життi постала також революцiя. Сини i вiн. Вiн ще у кермi - так...
Вiн ще й не думає випускати господарської керми зi своїх рук, але вiн
виразно бачить, що сини його пiдуть до конечної мети iншими дорогами, як
вiн, його батько, дiд. Вiн бачить це i не перечить. Iнакше, мабуть, не
можна. Поле те саме. Так само засiяне, так само котяться по нiм хвилi, так
само ростуть стеблини жита, пшеницi, але не тi самi часи i не та сама цiна
працi на полi. Он Василь, вирiс, окрiпнув, розгорнувся в мужчину i подавсь
у вiйсько. Матвiй нi одним словом не заперечив йому.
- Ну, як ти так думаєш - iди! А пiсля, щоби виправдати перед хазяями
такий свiй вчинок, твердив:
- А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час i хазяїновi за право своє
впiмнутись? Земля, думаєте, отак сама у вашi руки прийде? Ще б нi... Он,
кажуть, поселенцi, що вибрались перед вiйною до Смоленської, всi чисто до
одного повернули. Голi, босi... Кажуть, напали на них кацапи i все чисто
розбили... А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собi руки зложимо,
чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть iншi.-
Ти, Даниле, Макаре - сякий-такий, пiдеш вниз, а зверху сяде завойовник i
годi. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так є...
Люди однi згоджуються, другi нi. З села ще кiлькох в "петлюрiвцi"
пiшло, але решта нi... Коли би, каже, ще мобiлiзацiя яка... А то ж не
випадає. Прийди i просися, щоби тебе прийняли. Он Той пiшов... А чого?
Щоби шинелю нову дiстати та й додому втiкти. Нi?
- Правильно. Що то за вiйсько зi збiрної голоти... А добровiльно нiхто
голову не понесе на втрату...
Матвiй пильно стежить за подiями. Думка про Василя не виходить у нього
з голови. Пiшов i чуток нiяких. Бувало, десь там в Саратовськiй, чи в якiй
там був, хоч листа пришле... А тепер нiчого.
Коли людей яких зустрiне, одразу зупинить словом:
- А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати?
Вийде з того що?
Дехто знає, чого хоче Матвiй, дехто й не знає. Оповi-да;оть, що
"петлюрiвцi" вiдступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лiсах
розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й до чого... Отак
усе перемiшалося...
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечiнь i ширiнь, мов на приказ
якогось особливого голосу, твориться i росте небувале... Росте новий
народ. Прокидається i мiняє назву могутня раса - творець великої
минувшини, великих iмперiй.
Матвiй не розумiє цього, але вiн вiдчуває те своїм здоровим iнстинктом.
У його потужнiй постатi зароджуються i набирають сили новi почування, новi
життєвi закони.
Часом у недiлю Володько читає Матвiєвi вголос iсторiю. Матвiй любить
слухати цю книгу "про старе". Хто не шанує старого, не здобуде й нового.
Це його переконання. Україна в його уявi вже не те щось видумане, химерне.
Нi. Україна це вiн сам - Матвiй Довбенко. Цей велетень працi, цей величний
господар з твердим чавунним кулаком i метким розумним зором. А Василь,
Володько, Хведот - сини його. Катерина й Василина - дочки. Сухенька Настя
- мати, що родила, доглядала, пiклувалась... Кров, сила її пiшла на "їх" -
батька i дiтей. А всi разом вони - ядро, пiдстава, початок всього... Вiд
них поженуть здоровi паростки на всi боки. Ось "їх" три сини. Ти, сказав
голос Матвiя,- вояк. Ти вчений. Ти мiй спадкоємець - плугатар. Тримайтесь
усi цупко чорної скиби землi, на котрiй вперше вздрiли сонця промiнь.
Борiтесь за неї мечем, пером, плугом, гризiться за неї зубами... Дайте
працю їй велику. Змочiть її потом i кров'ю i не забудьте заповiтiв Бога
вашої душi.
Постать Матвiя вже не та, що колись. Довгi десятки рокiв змiнили її
вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кiстяк давно порушив свою форму.
Голова стяжчала, плечi розступилися i втягнули її вниз. На нiй лисина i
срiблистi пасма масткого вiд поту волосся, що вiдростають донизу i легко
кучерявляться.
Але все-таки вiн незмiнне Матвiй, незмiнно сторож порядку, законiв
землi i родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:
- Охо-хо-хо! Кажуть - вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизнi,
не боїться i смертi.
Та все-таки цiле його єство знутра i зiзовнi прагнуло тiльки жити i
навiть жити, як треба, спочатку, по-новому.
Володысо тепер несамостiйний. Вiн у полонi мрiй. Кiлька книжок, кiлька
великих планiв вiдмежовують юнака вiд дiйсностi. Вiн не сидить тепер дома.
Його стихiєю поля i лiс. Вкритi пашнями лани видаються йому морем, по
котрому бушують хвилi-гори. Вiн iде на пригiрок, стає на отвертому для
вiтрiв мiсцi, розхристує сорочку, збиває кучерi й наслухує, як пориви
вiтру б'ються об його молодi нагi груди, як шарпається на головi волосся.
Це море! Он пливуть кораблi - один за другим iдуть безмежним водяним
шляхом тi велетнi. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросiв з
нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капiтанiв, що дивляться ген
туди за обрiї, де лежать скелястi, утиканi патлатими пальмами береги.
Як хотiлося б Володьковi й собi до них. Кинути все це - землю, плуги,
гнiй. Обнятись би з небезпекою, буревiєм. Обпектись би сонцем i вiтрами.
Здобути силу, славу, грошi. Стати великим морським героєм i наганяти
острах ворогам.
Днi бадьорi, яснi, свiжi. Небо фiалково-синє, а по нiм ковтуватi бiлi,
мов снiг, хмарки. Жита, пшеницi, вiвси. Кожна стеблина мiцно вчепилась
рiдної землi, осе її чорну кров i хитається вiд подуву вiтру. Колосся
шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвiнко пiдпiдьомкають перепелицi.
Серед такого оточення росте i мiцнiє Володько.
Вiн не має товаришiв i вiн не потребує їх. Вiн любить себе i свої мрiї.
Вiн навiть гордий собою i часом, коли захоплення життям, молодiстю досягає
найвищої мiри, вiн починає спiвати, стрибати. Йому здається, що вiн
найрозумнiший з людей i всi його мрiї це не мрiї, а дiйснiсть недалекого
прийдешнього.
Навколо тихо. Села, поля, лiси живуть звичайним життям. Вiйни не стало.
Зникли москалi, їх мова, їх лайка. По полях чути пiснi дiвчат. У недiлю в
селi грають музики. Там витанцьовують парубки свої танцi, залицяються.
Нiхто їх не турбує. Не чути бiльше, щоби гнали когось "на стiйку". Всi
дома, всi досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межi. У лiсi
таксують дубину, валять її з пнiв i розтягають по селах. Платять гривнями,
женуть самогон, кохаються, вiнчаються, закладають новi хати...
Кожний цей день - день української державностi. Володько розумiє це
також. Матвiй продав овес, взяв двi^ тисячки гривень i вирiшив накупити
дубини. Прийде з вiйська Василь, ожениться i хату треба нову...
Iдучи з батьком до лiсу, Володько бачить, як усi села, всi люди - старi
й малi взялися за працю. У лiсi повно людей. Вiдкраяли дiлянку, валять
товстючi дуби, обтинають, тешуть на пiдвали, на шпали, на клепки.
Канцелярiя працює безупинно. Побережники ходять зi своїми сурмами. Мабуть,
багато вiкiв не чувся цей народ її господарем. Все вiдчуло нараз, як спали
з рук пута. Всiм захотiлося валити дубину, тягти додому, будувати новi,
високi, свiтлi хати. Всiм хочеться жити, жити, жити...
Край цей умiє жити. Край цей умiє працювати. Була вiйна, змела села
вогненною мiтлою. Прийшов рiк миру i села повстали вогненною працею. Дай
миру, волi!..
Назустрiч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомiтно
надiйшли днi, коли в селах знов повно воякiв, коли вже десь там зi сходу
вiд Острога, Кунина почали доноситися знайомi голоси гармат.
Одного недiльного ранку з жолобецького лiсу, так само, як тодi, коли
почалася свiтова вiйна, виїхав козацький полк. Але це козаки українськi.
Загорiлi обличчя, бадьорий вигляд, шворна пiсня. Цiле село збiглося
дивитись "на петлюрiвцiв". Нiкому не прийшло на думку спитатись їх, куди
вони iдуть. Село вже звикло до вiйни. Пiдуть однi - прийдуть iншi. Чи ж не
все одно?
У селi козаки розташувалися, щоб вiдпочити. Володько пiшов також туди,
щоби зблизька приглянутися до свого вiйська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетiло цiлу Україну. Скiльки шалених атак
пережили цi дужi сини своєї землi. Вигляд їх якийсь байдужий,
насмiшкуватий. Володько вiдважився запитати одного:
- А куди ви їдете?..
- В гостi, молодий козаче...
Володько не має чого бiльше питати. Навiщо? Знає вiн i так, куди. Чутки
невздержно летять i приносять вiстки, що десь там за Острогом вже
большевики.
Козаки покормили коней, дiстали з польової кухнi обiд. Сурма сурмить
збiрку. Пiдтягають коням пiдпруги, гнуздають i спiшать на збiрку...
- На коня! - скомандував полковник. Брязнули шаблi, рушницi, i козаки
на конях.
- Шикуйсь! Кроком руууш!...
Нi. Нi. Це не була парада. Не були це привiтнi, спокiйнi люди. Але
Володько нiколи не забуде їх такими, як бачив їх тодi, у найрiшучiшу
годину. Такими напiвсердитими, напiвбайдужими до всього. Їх загорiлi
бронзовi чола, їх закуренi шапки й блюзи, їх витертi сiдлом червонi
"галiфе". Вiчно звучатиме в його вухах оте рiзке, певне: "На коня!"
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селi i
простояли кiлька днiв. Приїхали люди з Крем'янця й оповiдають, що завзятi
бої йдуть по залiзничнiй лiнiї Рiвне-Здолбунiв. До Крем'янця звезено
безлiч вагонiв з рiзним вiйськовим майном. Далi нема куди вiдступати. За
Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щонiч новi невеселi вiстки. Зо всiх бокiв чутнi гарматнi
перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося i розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все
новi й новi частини. Пройшла й пiхота. Молодi хлопцi у сiрих чемерках та
шоломах. У селi повно вiйська. У кожнiй хатi набито козакiв. Мокрi,
потомленi, голоднi. Цiлi мiсяцi провели в затяжних боях i лишили там за
собою не один десяток i не одну сотню своїх товаришiв.
Тiльки на Матвiєвому хуторi ще порожньо. Але надвечiр прибуває ще якась
частина. Самi молодi хлопцi. Матвiй сам попередив, щоб не йшли в село, а
лишалися на нiч у нього на хуторi. Клуня велика. Цiлий полк влiзе.
I дiйсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарiкати, що немає
мiсця i харчiв. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.
- Дiти мої! - лагiдно говорить вiн.- Перетерпiть. Все для України!..
Дiти втихають, займають клуню. Там темно.
- Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
- Тут! Лiзь сюди! Тут гаразд!
- Дурдело?
- Га!..
- Де тебе дiдько носить?..
- Тихо!.. Перший курiнь,займай крайнiй засторонок... Дотримуйсь
порядку. Другий слiдуючий i т. д. По куренях виходьте до вечерi...
Володько вештається i смiється...
- Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарнi дiвчата?
- А маєте "патрони" - скажу... - заявляє Володько...
- А тобi нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налiтати?..
- Я українець i на обози не маю смаку. На обози налiтають бандити.
- Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десяткiв набоїв. У Крем'янцi
дiстанемо...
Володько побiг до матерi, випросив кусень сала. Вояк дiстав сало,
Володько "патрони". Вiн мусить зiбрати якнайбiльше набоїв...
У малiй хатi набито людьми. Старий полковник, два курiннi i священик.
Настя топить у печi i варить молошну кашу. Матвiй розважає з
полковником...
- То, знаєте, добра з того не буде... Мiй старший син також десь
воює... Але... не видержимо... Нє... нє... - i Матвiй хитає головою...
- А чому, ви думаєте, не видержимо? - питає полковник.
- Звiсно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати... Народ
наш - один в лiс, а другий в поле... Тяжко... Довго, знаєте, цар був.
Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Пiд троном всяк спину зiгне
i не скоро випростає... Мiй отой-о,i показав на Володька.- Читає часом, як
то цариця Катерина руйнувала орлячi гнiзда. I зруйнувала. I замiсть
орлячих наставила сов'ячi, що бояться i не знають дня, нi свiтла сонця...
От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой,
десять лiт школи треба, а тодi хоч i за зброю!.. Так я думаю...
- Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тiльки, що ми маємо таких, як
ви, дуже мало...
- Не мало, пане!.. Всi ми такi. Весь наш народ отакий, як я... i я, i
Грицько, i Данило - всi ми однаковi. От хiба що моїй думцi i моїм очам
дещо скорше стає понятно: то бiле, а це чорне... Але всi ми такi...
Прийде, кажуть вам, час i всi, як один, встануть i синiв своїх дадуть, а
дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогоднi,
i ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли
прийшла вiйна, ота-о сама, що стiльки народу нашого вичавила, я не йшов за
царя?.. Йшов. Бо був рускiй, i дiд мiй був рускiй... Хто знав, що москаль
вкрав iм'я наше... Який чорт мiг одразу помiтити його овечу шкуру. А вовк
є вовк, i з вовком одна розправа... Бий i все!.. Всяк це мусить знати!..
- А ваш син де служить?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142