i
подав Володьковi широку, тверду руку.
Галя пройшла через їдальню i зникла в кухнi. За нею вийшов Саша. В той
саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вiтальнi, входить
пан Глiб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Вiн у
цьому селi учителює, часто зустрiчається з Володьком i часто веде з ним на
рiзнi теми дискусiї.
При його входi Володько зводиться на ноги.
- Моє поважання, Володю! - ввiчливо, з усмiшкою вiтається пан Глiб.
Володько з пошаною стискає його руку й сiдає знову. У руках Глiба розтягач
для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара,
барви хакi, куртка. Гудзики на нiй масивнi, позолоченi, з московськими
двоглавими орлами. Вiн щойно вправляв перед ганком на сонцi, трохи вгрiвся
i, накинувши вiд протягiв куртку, увiйшов, щоб поставити в кухнi самовара.
- Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. - i вiн назвав
книжку, що недавно згадувала Ольга. Володьковi трохи нiяково. Не читав.
- Раджу прочитати,- казав Глiб.- Найдете частинно вiдповiдь на нашу
останню розмову. Питання проводу в минулiй революцiї... Нi, нi. Цим не
легковажте. Ми ж розбитi. У нас члени одної родини належать до двох
нацiй... Всi; соцiялiзм, соцiялiзм... Дайте спокiй. Нам вже нудить вiд
нього, а говорити ми ще не навчилися... Зося руская. Маня нiмецька, Леся
австрiйська... Ми не народ, а вiнегрет. I подають нас, як вiнегрет на
закуску.
- Це тiльки у нас... На Волинi,- пробував перечити Володько.- Але ви не
заперечите, що нацiональна свiдомiсть...
- Ну, ясно. Безперечно,- перебиває Глiб.- Нацiональна свiдомiсть росте.
Ясно. На жаль, поволi. Поволi. Дуже поволi. I не тiльки в нас. I там, i
там... На всiх землях. Прошу вас. Таж була революцiя, йшло наше вiйсько,
лишились могили, кров, пiснi... Що ви хочете. Мене цiкавить проблема
проводу й характер... I власне, в тiй книзi... Ви прочитайте. Обов'язково!
Пiсля останньої нашої розмови я довго розважав i прийшов до висновку, що
тут у нас на Волинi дуже й дуже розложений характер. Не кажу - в селян. В
iнтелiгенцiї. Жахливо! Просто жахливо. Ми якiсь... Ну, я б сказав...
З передпокою висуває голову матушка.
- Ти тут, Глiбчику? А йди, дитятко, поможи Галочцi.
- Зараз, мамо! - говорить Глiб, перериває мову, зривається, на бiгу
вибачається i зникає у кухнi.
Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину
губкою, а потiм витирається шорстким, домашнього виробу, рушником.
Вмившись, робить кiлька ле дачих рухiв руками, що має значити гiмнастичнi
вправи. Пiсля по черзi корчить i напружує то лiву, то праву руку й мацає
їх м'язи. Намацавшись, iде без сорочки до їдальнi, щоб похвалитись своїми
м'язами Володьковi.
- Володя! Пащупай! - крекче, напружує м'язи й пiдходить до Володька.
Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний i напружений, чекає, що той
скаже.
- Да! - резюмує Володько.- Мускули iмєєш желєзниє.
- А знаєш, что я кушаю? - з задоволенням питається Роман.- Картошку.
Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
З кухнi знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:
- Рома! Ти б пiшов прив'язав Казана.
- Разве ти нє вiдiш, что я без рубахi! - сердито вiдгризається Роман. -
Пусть пайдьот Алєг. Он нiчево нє дєлаєт.
- А ти ужаасно занят. Да, да... Олег гiсть, а ти... - i не договоривши,
вона ховається за дверима.
- Я, мамо, зараз! - зривається за нею Олег i вибiгає.
- Ех, i мазнули ми вчора! - хвалиться Роман. Говорить, розумiється,
по-московському.- По пляшцi на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
- А хто був? - перебиває Володько.
- Саша, Лiнкерт i я. Пiсля пристав дядя Кiндрат.
- Хто платив? - запитує знову Володько.
- Я. У мене завелась "дєньга"... На пляшок десять. Ти сьогоднi не
вiдходь з Олегом,- каже Роман. Говорить з посмiхом, нiби хвалиться.
Володько байдуже вислухує i каже:
- Нi. Я мушу побути з Олегом. Вiн завтра їде.
- Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його
хвостиком. Чудово, нi? "А как же он сюда папал?", знаєш? Хе-хе-хе! -
засмiявся Роман.
- Нi не знаю.
- Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
- Нащо?
- Ну, але скажи. Так собi...
- Вийде по-дурному. Для чого сердити. Менi це не зробить нiякої
приємностi.
- Бо вiн ще зовсiм хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить,
залицяється.
- Але ж i ти не багато старший.
- Як не багато. По-твоєму, два роки не багато?
- По-моєму, не багато.
- Але ж я голю вуса. Ти тiльки помацай. Справжня пiд носом щетина. -
При цьому Роман надув губи, щоб Володьковi вигiднiше помацати.
Володько засмiявся.
- Так. Якийсь мошок маєш,- пiдтвердив вiн.
- Але у тебе... У тебе вже й борода росте,- заздрiсне зауважив Роман.
Володько не вiдповiв нiчого й одвернувся.
Пiсля Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав
краватку - метелика, лаяв усiх, що йому кудись її закинули. Володько
сидить i чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й пiти до
Сергiя. Вiн давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу "Саша
Жегульов" Андреева й вiд того часу не бачив його.
Увiйшла Галя i почала накривати стiл. Прийшов також Олег. Роман хотiв
кудись вийти i кликав Володька, але вiн не пiшов.
- Ну, що? - питає Галя,- Ви ще не закохались? Володько почервонiв.
- Чого червонiєте? - продовжує своїм дзвiнким, жартiвливим контральто
Галя.- Нема чого червонiти. I не такi зубри закохуються. Чула, що ваш тато
збирається вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини землi,
пiвтисяча долярiв. Ну що ж... Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть
вуса й вйо! Чого там... Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають.
- Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт.
- Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi тремтять,
i той бреше. От дiйсно кам'яне серце - Апроксiн Кападокiйський. Ага! -
перервала раптом мову Галя.- Папа прiєхал.
У кухнi заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдiй. Високий, рiвний,
з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до їдальнi. Був засапаний,
втомлений. Вiн хворiє на сухоти, здебiльша лежить у лiжку й ледве
вiдправляє свою службу.
Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку.
- Тато дома? - спитав вiн Володька.
- Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн.
- Вже зiбрали з поля? - запитав вiн ще раз.
- Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово
вiдповiв Володько.
- Ага... Ну, й добре! До свiдання! - байдуже, сапаючи проговорив о.
Клавдiй i пiшов до своєї кiмнати. Займав велику, соняшну кiмнату, що
колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обiдав й
вечеряв. Там спав, зрiдка виходив на сонце пройтися. Вiв тихе,
вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов'язки свої виконував
точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись. Всi
люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись.
Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять Оля,
пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою
улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається i вiдходить до кiмнати
о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна Галя,
через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщу.
Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки, ножi, видельця. Володько
сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно, її добре,
наївне обличчя одно тiльки реагує на власнi жарти. Володько не звиклий до
товариства, намагається бути поважний, одначе робленiсть його виразу й
рухiв всiм кидається у вiчi. Вiн i сам це розумiє, хвилюється й через те
почуває себе недобре.
Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто,
демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя. По-українському пан
Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як гiсть, говорить так, як вимагає
ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на цьому тлi напруження. Зустрiчаються i
говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi
є Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiває "Боже Царя", кпить з Глiба,
його мови. Глiб iгнорує його й намагається бути вiд нього подалi. Саша й
Роман, певно, хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькi та
вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг - це їх оздоба.
А пан Глiб навiть у їдальнi помiстив портрет Шевченка. Навмисне. Сам
щодня читає, вправляє, бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей.
I портрет на стiнi в їдальнi, i людина, яка щодня бере соняшнi ванни,
що робить "той iдiот", як його в душi називає Саша, впливають на нього,
мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гiсть, емiгрант, приїхав зi
своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра з
чоловiком погостили й вiд'їхали до Данцiгу, а Саша лишився. Село, нудьга,
безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину.
По обiдi цiле, за виїмком Глiба, товариство вибирається на прогулянку в
лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий, у гнiдому френчi, у кепцi,
блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають поряднi
маєтки. Одна - жiнка недавно померлого генерала Маклакова, друга її
сестра, фрейлiна двора його iмператорської величностi, Веронiка. Лiнкерт
єдиний їх спадкоємець.
Не дивлячись на це, вiн встиг побувати в бригадi Котовського, пiсля
дезертував, сидiв у польськiй в'язницi, у таборi iнтернованих, поки не
витягнули його звiдти бабцi.
Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що має у
будi двi пляшки... В товариствi Лiнкерт дещо Рому легковажить. Пiдпускає
йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко вiдгризається й
терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике
значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i
спiвають соромiцькi пiснi.
З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно.
- Ви, пане Лiнкерт, мов президент Сполучених Штатiв,- заговорила
звичайним своїм жаргоном Галя.
- Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт.
- Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з романiв Сталь,- засмiялась
цiлим обличчям Оля.
- Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазiї, хоч би такого Кнобля й не було
у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт.
- Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з натяком, щоб перемiнити
тему розмови, проговорив Саша.
- Дякую за спасiння потопаючого. Вашi родички мають досить гострий
язик,- зрозумiв Лiнкерт намiри Сашi, але хотiв показати, що вiн i сам
впорається з тими родичками.
- Кинь, брат, брудне дiло... - вставив своє Роман.
- Так, Ромушка. Iнодi й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого вiдстали,
мов хвостик?
- Ха-ха-ха! - засмiявся Роман.
- Панове! Хто це показав Ромi два пальцi? - презирливо сказав Олег. -
Пане Лiнкерт? А чи показував вiн вам свою курточку?
Засмiялась панна Оля.
- Ну, розумiється... I курточку, i цигарки, i м'язи, i перейнятi вiд
Сашi дотепи про двох гусарiв. Все знаю, через те й про хвостика згадав,-
проговорив з посмiхом Лiнкерт.
- Ах, лишiть це, панове! Така чудова осiнь! Лiс, небо! - захоплено
вигукнула Оля.
"Гей, хто в лiсi озовися!
Хто за лiсом обiзвися!"
- затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вiчний
ентузiаст, одразу пiдхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав
Роман:
- Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег спiває! Олег перервав свiй спiв
на пiвсловi й почав, наслiдуючи студента з "Днi нашей жiзнi", жалiбно
скаржитись:
- Але ж я хочу спiвати! Яке кому дiло до мого голосу? Я хочу спiвати!
Перейшли город i вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не оранi
просяниська, засохлi коло пнiв будяки. Вискочив звiдкись перестрашений
зайчик. Вiн розiгнався було просто на товариство, але всi пiдняли крик,
зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся i стрiмголов помчав пiд
угорську долину. Олег зiрвався й собi побiг за ним, хоч розумiв, що нiчого
з його бiгу не вийде. Але вiн бiг довго й вперто, а вернувся засапаний, з
краплинками поту на чолi. Оля одразу йому зауважила:
- Олег! Ти не смiєш так бiгати! Це тобi шкодить.
Пiсля увiйшли у смужку рiдкого лiсу над угорською межею. Це старi,
добре знанi мiсця. Особливо знає їх Володько. Тут пройшло його
хлоп'яцтво... Худоба, вогнi, бої з угорщанами. Пригадав Ганку й той
весняний день, коли зустрiвся з нею. Пригадав пролiски, її червоненькi, ще
дитячi щiчки, її синi, теплi оченята. Захотiв знову зустрiтися з нею,
вiдновити з нею своє знайомство. Багато разiв бачив її в церквi, на
вулицi, але не пiдходив, не заговорював... Сказав привiтання й далi. I
вона так само. Гляне тiльки на нього, скаже, що треба, i далi. А вже
дiвка. Висока, струнка, весела. Гуляє з дiвчатами, виспiвує дужим голосом,
гарно й дотепно жартує.
Увiйшли в густi кущi лiщини. Товариство само собою почало дiлитись на
гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользi з чемностi пiдтримував товариство
Лiнкерт. Бiля них також крутився Роман. Володько хотiв зiстатись з Олегом.
По часi вони були самi. Кущi, долина, озеро. Направо запуст. Сонце
скiсно освiчує ледве помiтно зжовкле листя.
- Люблю цi мiсця,- казав Володько. Вiн дiйсно почував себе тут значно
краще, нiж у їдальнi. Вiд того пiднявся його настрiй.- Отам, бачиш,- казав
вiн,- високi дерева? Пiд ними галявина. Трава висока, м'яка. Ляжу не раз i
думаю... Ах, скiльки я там передумав. Коли б мiг все це виказати, Ну, як
гiмназiя? Сядьмо. Сiли.
- Цього року перевели на третє мiсце,- сказав Олег.- Спочатку були в
лiцеї - вигнали. Присусiдились до вище-початкової школи. Ходили на другу
змiну. Тiснота... Мусили й звiдти вийти. Тепер у жидiвському будинку.
Гнилi помости, стрiха тече, через вiкна дме. Ходимо однi другим через
класи... Оце й є наша гiмназiя. Але вчимось. Не маємо нi кабiнетiв, нi
бiблiотеки, нi порядних лавок...
- А я вчора з Дерманя,- сказав Володько.- Там вивезли семiнарiю.
Скiльки там було майна. Знаєш... Книги виносили оберемками, як дрова.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142