Глянув туди Володько й
побачив коло Наталки якогось у чорному галiфе, з кучером, що ледве в шапку
влазить.
- А це ж хто, Сергiю? - запитав.
- Не знаєш? Наталчин наречений. З Людвищ,- байдуже кинув Сергiй.
- Не боїться до нас заходити,- додав ще Володько. Оглянув того з нiг до
голови.
- Iлько ж є. Поки не було Iлька, не показувавсь. Досить вже з'їв кiлкiв
вiд наших хлопцiв.
Заграли знову музики. Володька злiсть взяла: ану. пiдступлю ще.
- Наталочко! Дозвольте запросити! - хоч знав, що не пiде. Хотiв
спробувати.
- Дякую. Танцюйте собi на здоров'я,- вiдказала. На цей раз
посмiхнулася.
- А ви собi мур-мур!
- Смiйтесь. Може, i з нас люди будуть.
- Та ще й якi.
- Не гiршi вiд сусiдських.
"Ой, спасибi батьковi
Та спасибi матерi,
о нас добували..."
Це Йон реве басом. Вивалився звiдкись, руки в кишенях, голова, нiби
вiхоть сiна, очi червонi. Направо й налiво, нiби очерет, розгортає народ.
Наштовхнувся на людвищанина.
- Е-е, Iван! Здоров! Яким вiтром завiяло тебе до нас? - Не виймаючи з
кишень рук, пiдiйшов до Iвана зовсiм щiльно. Той вiдступив.
- Та от iшов i по дорозi чую музики,- пробує вiн жартувати.
- Брешеш! Не по дорозi, а в хатi. Що це, по-твоєму? - вказав навкруги.-
Дорога? Дiм! Розумiєш? Живе тут славний громадянин нашого села Юрко
Кравченко з жiнкою, дочкою i двома, як орли, синами. I це не звичайний
тобi Кравченко, а генерал. Все одно, що Потьомкiн-Задунайський. Чув про
такого? Нiчого ти, мудра голово, не чув. Чого шарпаєшся, я(с блоха на
припонi. Постiй! Просто стiй! Дивись у вiчi чеснiй людинi! - тут Йон
протягнув руку до Iванового горла.
- Еей, ей! Не рвись, бо зiрвешся! - почав вiдгризатись Iван. Коло нього
Наталка, i як тут дозволити творити над собою такi жарти. Кутки його уст
вигнулись, брови пiднялися.
- Ти-и-и! - протягнув Йон, напнувся i ще далi подався на Iвана.-
Забуваєшся! - хрипiв низьким басом Йон. Уста його розтягнулись i
затремтiли, а зуби зцiпились. Очi ще бiльше почервонiли i вперлись у
Iвана, як два мечi.
Володько бачить, що буде зле, робить рiшучий крок i стає мiж Йоном та
Iваном.
- Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! - говорив Володько.
- Нi! Вiн мене, сучий син, вразив! Вiн, холера, харкнув менi в лице,-
ще лютiше заревiв Йон.- Пусти! - крикнув вiн на Володька. Обидва його
кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напирає на
Володька, нiби бажає його роздушити. Володько хапає його за обидвi руки.
- Йоне! - кричить Володько.- Отямся! Що з тобою? Але Йон весь тремтiв,
нiби в пропасницi.
- Геть! З дороги! - кричав вiн, як бугай.- Мушу його розчавити! Мушу
висипати з тузин його поганих зубiв, тодi знатиме, хто ми!
- Hi, Йоне! Вiдступи! Ходи! Маю тобi щось сказати! - говорив Володько i
пхав його набiк. Iван робив вiдступ. Наталка дивилась на всiх, бiгала
швидко поглядом по кожному, нiби вичiкувала, коли i вона мусить виступити
до боротьби.
Але Йон здався.
- Що хоч? - ревiв вiн перед Володьком,- Хоч, щоб i тебе чалапнув? -
Одначе не чалапнув нiкого, а вiдiйшов з Володьком набiк.- Ну, що? Кажи! -
сердито питався.
- Дурень ти, Йоне! От що хочу тобi сказати! За що лiзеш на рожно? За ту
людвиську гниду? Не соромишся? Чого до нього вчепився? - так само
вiдповiдав i гостро дивився Володько.
- Чого? Не знаєш? Як смiє у наше село заходити? I до того сам... Знаєш
же, що i я не зайду сам на музики хоч би до Людвищ. Я! Йон, що оцiм
кулаком зiб'ю з нiг озимка[22]. А вiн прийшов. Як смiє?
- Бо ж чому нi. Село наше не святе.
- Брешеш! Святе! Не смiє нiхто до нього торкнутись чужий. Вiдколи воно
на цьому клаптi землi - нiхто не смiє у нього вступати без дозволу нашого.
Звичай такий!
Наталка кинулась шукати Iлька. З'явився Iлько.
- Хто? Хто там розбивається? - кричав Iлько.
- Я! - захрипiв з кута Йон.
- Ти, капустяна голово? Хочеш i мене до холери вмiшати? - вiдповiв
Iлько.
Йон шарпнувся, мов опарений, i кинувся на Iлька. Але Володько затримав
його. Взяв його за руки, зо всiх сил напружився i втримав.
- Йоне! Холеро! - сичав сапаючи Володько.- Тихо! Тобi боротись з
биками. Дужий чорт.
- Не можу! Не можу! - хрипiв розлючений Йон.- Серце моє не видержить.
Трiсне, як черепок. На мене нападають, по менi топчуться. А я що? Терпiти?
- Нi! Не терпiти. Чекай, Йоне! Ходiм набiк! По часi Йон все-таки
скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп i вiдiйшли. Iван,
Наталка та Iлько зосталися на мiсцi.
Починало сутенiти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сiє дощ. Йон з
Володьком довго про щось говорили. Пiсля навинувся до них Кiндрат.
- Кiндрате! Голубе сизий! Знайди оцьому харцизяцi хоч кварту якої
запiканки. Серце його палає образою, i треба гасити.
- Ходiм,сказав Кiндрат...
Зайшли знову до комори. Кiндрат знайшов пiвпляшки. Розлили й випили.
Володько почав просторiкувати.
- Не розумiю,- казав,- чому ми однi з другими маємо увесь час, мов
барани, товпитися. Тiльки через те, що той з iншого села. Дурниця, хлопцi!
Сором! Там такi самi люди, як i ми. Битись. Розумiю. Не мусимо бути, як
ягнята. Але треба знати з ким битись i за що битись. Треба...
- А-а-ах! Кинь то! - перебив Володька Йон.- Ти мудрий, але й ми не
хвости собачi. Iвановi морду наб'ю i кiнець!
- Але за що? - питав сердито Володько.
- Бо так хочу! Зрозумiв? - i Йон полiз у глибоку кишеню штанiв за
махоркою. Вийняв i скрутив цигарку.- Маєш, Кiндрате, сiрники? - кивнув
головою на Кiндрата. Руками шукав по кишенях сiрникiв, крива цигарка
стирчала в зубах.
- На! - сказав Кiндрат i подав сiрники.- Але ходiм звiдсiль. Батько не
любить, коли в коморi курять.
Встали й вийшли. У хатi грали музики. Густою масою йшли всi до танцю.
Душно. Володько знайшов Ганку й також пiшов у танець. Ганка почала
випитувати, що там було, чого кричав Йон, Володько вiдповiдав виминаюче. В
його головi вертiлась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очi й думка
були десь iнше. Вони виривалися вiд Володька, вiддiлялись вiд нього,
лишали його, летiли повiльно над танцюючими людьми, вилiтали у вiкно i
линули десь туди - далеко, дуже далеко у невiдому, чудову країну. I аж по
хвилi помiтив, що з тими думками вiтає також ще хтось... Хто? Придивився,
прислухався... Ага! Знаю... Посмiхнувся i труснув головою. Одночасно
сильнiше стиснув Ганку, так, нiби це була та, яку щойно бачив у своїх
думках.
Йон також "гуляв", пiсля ходив сюди й туди по хатi, по сiнях, чiплявся
до кiлькох дiвок, спiткнувся на ногу, що йому пiдставив Антiн, сунув його
кулаком пiд' ребро, але бiльшого не зробив нiчого. До Iвана зовсiм не
пiдходив. А той весь час тримався Наталки, час вiд часу водив її в танець.
Часом пiдходили до нього Iлько або Демид, щось говорили, смiялися... Дарка
весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всi знають, що вона
кохає його, але це все одно, що кохати хмарину або вiтер.
Час бiг швидко. Коло дванадцятої пiдiйшов до Володька Сергiй.
- Не хотiв би вже йти додому? - запитав Володька.
- Бiльше не маю чого тут стирчати,- сказав понуро Володько. Настрiй
його чогось зкапсiв. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.
- А до нас не зайдеш? - сказала нарештi.
- Сьогоднi нi. Втомився. Пiду з Сергiєм. А ти з Даркою... Пiсля цього
Володько й Сергiй вiдiйшли. Надворi чорна i глупа нiч. Мрячить дощ. З
заходу повiває вiтер. По всiх хатах вже сплять.
Йшли спочатку мовчки. Сергiй iшов перед Володьком, чвакав чобiтьми по
грязюцi, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тiльки час вiд часу
Володько уловлює обрис Сергiєвої спини й чобiт. Перейшли перед хатою
Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.
- Сергiю? - промовив Володько.
- Чого,озвався з темноти голос.
- А не знаєш, де подiвся Никон? Його ж не було у Демида.
Сергiй довгий час не вiдповiдає. Дiйшли до мiсця, де мають розiйтися.
- Як хоч,сказав Сергiй,- зайди на хвилину до мене.
- А не буде пiзно? - вiдповiв Володько.
- Скажу тобi про Никона.
Хата Сергiєва зараз за Никоновою. Вузенька, огороджена хворостяним
плотом, вуличка веде до неї. Вправо садочок - тих кiлька випадково
втицьнутих деревин.
Звернули й пiшли вуличкою.
- Вашi сплять... Ще побудимо,- сказав вже пiд вiкнами Володько.
- Не графи... Не здивуються,- байдуже промовив Сергiй i вiдчинив
незамкненi дверi сiней. Володько пiшов за ним. Рипнули другi дверi й
тяжке, тепле повiтря хати вдарило в обличчя Володька. Сергiй черкнув
сiрником i, тримаючи його над головою, оглянув хату.
Батькова постiль порожня. На долiвцi розстелено куль соломи, на якiй
спить молодша Сергiєва сестра Мотря, з своєю сусiдською приятелькою. На
лавi спить разом молодший Сергiїв брат Онисько. Вiн вкритий старою,
витертою вояцькою шинелею.
Сергiй засвiтив лампу й одразу подався до печi. Вiдхилив посмалену
затулу й дiстав горщик з якоюсь стравою.
- Хоч їсти? - кинув байдуже Володьковi.
- Е-е, лиши. Йду ж додому,- сказав той.
- Нi. Як хоч - бери он на миснику ложку i присiдай. Володько
вiдмовився. Сергiй швидко їсть з горшка. Недивлячись на свiтло й гармидер,
всi сплять глибоким сном. Володько оглядає хату. Нерiвнi, знайомi, трохи
закуренi стiни. Старi занедбанi образи. На них кiлька вилинялих ще вiд
празника паперових квiток i кiлька паперових барвистих рушникiв. Були й
бiлi, але Сергiїв батько їх покурив. Пiсля сповз очима на долiвку. Сергiй
помiтив його погляд.
- Хоч? - питає вiн.- Лягай ось скраю.- I тикнув ложкою на дiвчат.
Володько подивився на Сергiя. Його обличчя було байдуже, трохи суворе i
спокiйне. Нi. Вiн це не жартує. Вiн каже це зовсiм поважно.
- Ти мав говорити менi про Никона,- сказав Володько. Сергiй не
вiдповiв, тiльки все черпав ложкою в горшку i швидко жував. Була глибока
мовчанка. Ось одна з дiвчат заворушилася, щось пробурмотiла зi сну, й одно
її колiно виглянуло з-пiд рядна.
Нiхто не звернув на це уваги. Сергiй довго їв, а докiнчивши сказав:
- Ну! Нарештi за цiлий день трохи напхався. А тепер пiдем до клунi. Я
там сплю.
Зняв з полицi електричного лiхтарика, згасив лампу, й обидва вийшли.
Перейшли до клунi. У правому засторонку, на купi околоту Сергiєва постiль.
Рядно, зiм'ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергiй освiтив свою
постiль, пiсля - тiк. На току стоїть вiз, збоку сiчкарня i кiлька мiхiв з
сiчкою.
- Сiдай,посвiтив Сергiй мiшки й сам сiв.- Вже, мабуть, пiзно. Спiвають
пiвнi. Дощ, холєра, як найнявся... Не закуриш? - казав вiн.
- Нi. Хiба у клунi можна?
- Нiчого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне... Як Тараскова шапка... -
тут, мабуть, Сергiй криво посмiхнувся.- Собака десь бреше. Певно, Кiндрат
подався до Теклi.
- А батько ж де? - запитав Володько.
- На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю знаєш?
- Розумiється.
- До неї цiле село ходить. Цими днями хлопцi витягнули вiд неї
батька... А Никона. Знаєш? Забрала полiцiя... - спокiйно сказав Сергiй.
- Полiцiя? За що? - здивувався Володько.
- У тiєї самої Теклi вкрали теличку... Вона твердить, що то Никон.
- А як ти думаєш? Може це бути?..
- Який там чорт! - перебив Володька Сергiй вже сердито.- Теличку вкрав
Никонiв швагер, що також у Теклi ночував. Вони тiльки всi на Никона, бо
Никон не може терпiти того всього... Що там робиться, не дай Бог. Та
Текля... Ти ж тiльки подумай: мiй батько - раз. Никонiв швагер - два.
Часом Кiндрат - три. А до тога всього скiльки там хлопцiв кожної ночi
попiд вiкнами. Ганьба! Мiй батько есе до неї переносить. Я не можу через
нього одружитися з Мокриною. На Никона вони тепер всi. Батько свiдчить
проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от i
попав у злодiї...
- Чому не може проти швагра? - запитав Волод&ко.
- Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали
б. А в сестри його троє дiтей... - Тут Сергiй замовк. А по часi
продовжував: - Я записався за свiдка, що минулої ночi ходив разом з
Никоном на вечорницi. Мушу свiдчити... Ах, брате! Село наше темне,
темне... Як нiч, як дерево... Тут працi треба. Тут треба страшної працi.
Тут, брате, треба когось, що б не боявся всього того: бруду, розпусти,
брехнi, пияцтва. Я читав недавно, як один лiкар лiкував народ вiд
холєри... Сам один серед безлiчi трупiв, де на кожному мiсцi смерть, де
кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. I тут треба такого. I от
я тобi, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. I коли ти пiдеш - все
залишиться, як було. Тисячi лiт було так i знову так станеться. А не
злякаєшся, пiзнаєш нас i видержиш - ми врятованi. Нам треба тiльки
початку. Нас тiльки рухнути треба... А далi вже пiде... Коли б тiльки не
припинили...
- Оцього я й боюсь,- сказав Володько.- Я не пiду тепер. Видержу. Я
знаю, що треба робити. Але влада... Ми думаємо так, а там iнакше...
- Але треба бодай почати,- понуро звучав Сергiїв голос.
- О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дротi... Ми маємо
сили. Нашi парубки золото. Подивись на них. Це сила, вiдвага, розум. Але
що з того...
- Як не пiднiмемось тепер, не зробим цього скоро. Колись всi кидали
село. Як тiльки з'явився хто розумнiший, одразу пiшов у свiт. А Росiя була
велика. Курко десь у Петроградi служив у банку. Мифоль Сорока у
Владивостоцi на залiзницi. Федiр був лiсничим. Брат Йона у большевикiв
командує бригадою. Хто тут хотiв сидiти? Хiба, коли б не цi вiдносини, ти
тут залишився б? Нiколи. Та й я, напевно, знайшов би собi трохи краще
мiсце на землi... Тепер всi до села вертаються. Федiр он вже ставить хату.
На його мiсце дали когось... iз заходу. Викидають нас. Нiкуди не
приймають... Ну, куди йти? В бандити, хiба нi?
Сергiй на хвильку замовк. Володько мовчав також.
- Це, брате, Волинь,- байдуже проговорив Володько. Серед пiтьми й тишi
цi слова прозвучали особливо. Чути, як Сергiй сплюнув. По короткiй
мовчанцi Володько добавив: - Я мiркую так: чого конечно в бандити. Є що
робити. Є, друже! Є праця. Тут, мiж нами... Ти сам знаєш... Можливо, цi
роки i зроблять нас, дурних баранiв, трохи лiпшою звiриною.
- А Йон? - нагло змiнив Сергiй мову.- Ну, що ти думаєш?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142