- Добру маєте хату... Но, пощо ви ото такi
малi вiконечка зробили?
- Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вiкна дiйсно замалi. Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Знаєте, як то кожна копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: "Знаєте. Я маю готовi, вирiзанi тахлi.
Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не коштує, i в зимi при менших вiкнах повiтря у хатi не так
стигне. Тепер ось каюсь... Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але
немає поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства".
Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжує:
- До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко кинув на
Матвiя оком...
- Не курите? - сказав зовсiм не те, що хотiв, бо ж знають усi, що
Матвiй анi не п'є, анi не курить...
- Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою.
- Щасливий ви, Матвiю, чоловiк. Те куриво, то марнотратство. Пачка
"коришкiв" отої от поганої "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та дивується. Вiн хотiв би, щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
- Так як то ото кажете? - нiби ненароком згадавши щось, питає
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
- Що ж, знаєте, по тому садку, коли дiти ростуть i потребують грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви знаєте, все меншає i меншає у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще
п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Має ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а скажiть? Де тої землi дiти наших дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є... Що, знаєте, по тiм... Я
думаю...
- Воно так-то так... - перебиває Григорчук.- Та що подiяти? От ми
лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю.
- Та я нiчого не кажу...
- Чекайте-но... Бо не хватає справдi мiсця. На днях якось... Не
пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з сусiдом, Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi є повних грунтiв. I що ви думаєте? З сорока
наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм,
сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини... А
не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється i що купляється. То-то,- i
чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку.
- Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой лiс та млин. Той
один лiс виплатить весь маєток. А млин. Скiльки платить вам Волько
оренди?..
- Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi
тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам знає лiк... Ще коли б то не був
млин громадський. Волько пiд'юджує кращих господарiв, щоб вони не
впоминалися оренди, а решта, знаєте... Що їм на тому вигорить?.. Плюне та
й пiде...
- Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за нiс
цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi рублiв щороку дасть
громадi десятину поля.
Григорчук викурив цигарку, кинув її на долiвку i, трохи пiдвiвшись,
розтоптав її чоботом. Пiсля цього сплюнув.
- Думаєте? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв десятини.
Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав
перебудувати млин. Вставляє замiсть колiс турбiну i новi вальцi. Поки що
дамо йому спокiй, а пiсля таки вiзьмемось... Вiн то вже побалакує зо
старостою про купiвлю того млина. Видно, корисний вiн йому, хоч завше
лементує, що нiчого з нього не має. Я то, по правдi признатися, нiчого б
не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладi
почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в нiй пастуха, то, звiсно, який
вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить той млин майже
задурно, а друге, що грiшми покористується лише дехто... Ну, от i
подивiться... Моя дурна голова не раз мiркує: чому б то, думаєш, та не
могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самi собi й за
молоття платили б i став, i стависько, i гуску є де вигнати... Є й вальцi,
i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом...
Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та
помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я
вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходцi...
Крику, гамору наробили, але хiба що-небудь вирiшили? Де там. Кричали,
дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi...
Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi його загорiлись,
але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови
не тратив...
- Трудно, знаєте, сьогоднi чесну людину знайти... - продовжує.- Дуже
тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вiчi мужикам, i
хто б то повiрив, що отакий млин та не мiг виробити тих двiстi карбованцiв
оренди? Але вiн, коли почне лементувати, та коли почне... i клянеться, i
божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й думає - чорт тебе бере, хай тебе
нечиста сила слухає... i пiшов собi додому. Ми викупили маєток - сто
двадцять десятин, i всунули за нього двадцять чотири тисячi карбованцiв.
Суму цю ми вичавили зо своїх власних животiв та мозолiв i животiв наших
дiтей. Казали, за лiс виберемо. Млин он якi "доходи" дасть... А тепер пiди
його, пошукай тi доходи. Так само i з лiсом. За десять тисяч такий лiс
продали... Та це ж треба... (Григорчук знов полiз до кишенi за кисетом з
"рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурнiших людей на свiтi. Але що ви
зробите?.. Скiльки то нашi главарi попоїздили до острозьких Таксарiв, щоб
таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п'ять тисяч дерев без
дубини, отако за марно вiддати... Тьху!.. i, помовчавши, ладить кресало з
губкою та додає:
- Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене...
Саме увiйшов Василь. Вiн щойно пригнав корови, поприв'язував їх до ясел
ланцюгами i прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого,
"дайбоздоров'я", i подав навiть руку. Матвiй при цiй нагодi заявив, що це
його найстарший i що вiн уже "у третю групу" ходить. Ось по тижневi i
наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба...
Як його, не знаю... того...
- Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати,- сказав
Григорчук.
- Воно то так. Особливо з весни та восени. В лiтi так само не дуже...
Нi, нi... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрiзь око дозорливе, i навiть
на зрубах вже не так, як колись... Навеснi та восени у верболозах та
болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла
в болотi i ледве витягли.
- То-то-то! Чув про це, чув! - пiдбадьоривсь Григорчук.- Оповiдали нашi
лебедцi...
- Ото-то! Вашi лебедцi й витягнути її допомогли менi, дякувати їм. А
коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що
то воно за декiлька лiт буде? От питання. Подумайте тiльки, що тут було ще
недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельниковi.
Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, їдь, коси, бери, паси худобу. А
пiди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п'ять лiт отi
верболози на клину коло калюжi. Думаю: викорчує чоловiк, а п'ять лiт сiно
братиму. Воно-то сiно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по
парi рокiв, думаю, вибавиться... А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як
пiде в зимi...
- Василю! - звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись... -
Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжує:
- Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки
порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей - борони Боже, щоб
худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"... Воно то й
добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли до нас тi
чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як цигани,
поприходили.
Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що сьогоднi у фаетонах їздить, а
синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в
кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще тодi
такий був, що Господи). Отож поставив собi серед лiсу халабуду з
круглячкiв... А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку...
От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У самого
старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по двадцять
два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з лiсом
(сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу. i
думаєте, що хто з наших мужикiв купив тодi хоч одну десятину? Крiм
небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi господар, нi
один. Ее, каже: "Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а
дiти виростуть - свiт великий". От як розважали, i то не бий. i то не
розложи такого драба, та не всип йому п'ятдесят таких, щоб до смертi
чухався. А чехи, тi в Сибiр їхали, їх виписав цар, щоб культуру ввели. А
на що їм та культура в Сибiрi, коли ось тут така даровизна трапилась.
Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi отi колонiї - Борщiвка,
Озiрко, Гiльче, все то на таких землях осiло, i сьогоднi вони пани.
Сьогоднi вони палати будують, у фаєтонах їздять... Де я свою силу подiв?
Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не мiг мiй батько
також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг би. Та
не хотiв. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матiр окрадав i все до шинку
вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк...
Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку оказiю припасену)
та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є
чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та
нiяково, нiби йому чогось соромно стало, засовався на лавi. Вичував,
мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то
на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати:
- Та... знаєте... Воно якось... Це зовсiм того...- а,все-таки...- I не
знаходить слiв, щоб висловитись.
- Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби моєї немає дома, а вона те все
припекла б, може, смаженю яку б...
- О, що ви, що! Господи! Та й цього доволi. Для такого гостя...
Господи...
- У нас гостi не дуже пороги оббивають...
- Звiсно, на хуторi...
- Ну, так заживайте...- i Матвiй дебелою, порепаною, мозолистою рукою
пiдсовує гостевi чарку... Пiдсовує незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого
серця), горiлка переливається i хлюпається на настiльник...
- Еее,протестує Григорчук.- Еее, дядьку Матвiю... Так не годиться.
Первий хазяїн...
- Нi. Я чоловiк тверезий,- розводить руками господар. I при цьому
головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то вiн "чоловiк
тверезий". А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже в його
ротi та горлi пече смертельно.
- Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п'ю. Парубкував, не пив...
От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'єм.
Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусiде, i
все... та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старої немає...
- Ну,згоджується Григорчук.- Як не можна, то не можна. Є такi
характери. Не приймає, i годi... Так, дайбоздоров'я!..
- Пийте на здоров'я.
Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповiдаючи, що
"давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись було"... лiвою
рукою витер свої рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за одним хилом перелляв
чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув.
- Мiцна каналiя...- сказав.
- Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй...
- Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
- I щоб то... Вiд одної чарки? Ну, годi... Випийте. А як i заночувати.
Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й стара
вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте...
Увесь цей час Григорчук чекав i не пiддавався, хоча йому, мабуть,
бiльше хотiлося закусити неприємний горiлчаний смак, нiж випити. Одначе
все-таки випив ще одну чарку, а тодi щойно закусив, похваливши,
розумiється, добре старе салисько.
Матвiй же все поривається спомини свої оповiдати. При тому пiдкраює та
пiдкраює хлiба, сала, пiдсовує огiрки.
- Так ото, знаєте, куме...- невiдомо, чому Матвiй назвав Григорчука
кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i розуму
навчили. От ми тепер бiдкаємось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був
пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонiї з садами та хмельницями,
все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс,
галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв,
то просто диво дивне... А все сталося за чотири десятки лiт... Але ви
їжте... Вечiр уже хутко. Не церемоньтесь... А щоб то було, примiром,
мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий десятин, коли
сам "управляющий" графинi Андрейової казав, бувало: "Антон! Купуйте землю.
Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... Їйбо"...- "Го,-
каже батько.- На чорта менi та земля. Я й своїй не дам ради". Тьху, бодай
тебе нечиста мати взяла. I то не бий... А що вiн мав "теї своєї"?
Дванадцять не сповна надiлу пiсля панщини, на якi вже було їх трьох
братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер, один
довго льокаєм у пана Сангушки "состояв", а на старiсть паню якусь
приволiк, фракiв усяких, лакованих штиблєтiв, годинникiв з ланцюжками i
вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге... Допанувався. Хутко
штиблєти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу "муль"
жере в скринi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142