Дома залiз у льох i почав збирати книжки. Збирав поспiхом, хоробливо.
Яким безглуздям здавалось йому те, що вiн мусить розлучитися з тими
неоцiненними книгами.
А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечi в'язочку i швидко понiс
тiєю самою дорогою, якою перед хвилею нiс стола. Донiс до бараболиська i
знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорiв i
вкривався верствою легкого бiлого попельцю.
Володько дмухнув, i жар вишкiрив червонi зуби. Тисячi теплих снiжинок
пiднялося i розсiялося перед його носом. Узяв верхню книжку i придивився
при свiтлi жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папiр
засмердiв i затлiвся, але не занявся полум'ям. Треба було дмухати...
Бризнув огник i застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах,
вiдбився у свiтлих сочках очей, де вiдбилась також цiла картинка палаючої
книги.
Володько бере другу книгу i знов дивиться на заголовок. Тургенев.
Розгорнув. Натрапив на якусь сторiнку i поки трiпотливе полум'я не
проковтнула темнота, пробiг очима кiлька рядкiв. Урвав на пiвсловi, бо не
хотiв, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку i протягнув
руку за черговою жертвою.
Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. "Нiва". Так. Це рiчник "Нiви" у
твердих палiтурках. Скiльки в нiй картин, вiршiв, оповiдань, реклам. Цю
рiч дiйсно мусить вiн переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її
трупа i вiтер не розвiє шматочки попелу по оцих-о полях.
Зiп'явся над огнем, присiвши на пальцях. У колiнах млiють ноги. Скинув
з голови старого кашкета, положив на землi i сiв на ньому. Це вигiднiше.
Один за другим розбирає хлопець свеї цiннi, награбованi скарби i нелегкою
рукою вiддає їх на знищення. "Нiва" тим часом дала йому те останнє, що
могла в такий короткий час дати, поки i сама, без спротиву i нарiкань,
лягла на ложе небуття.
I коли згас її останнiй листочок, а ворохобний, мiнливий попiл швидко
набирав барви вiчної пiтьми, Володько впер лiктi в колiна й обняв долонями
пiдборiддя.
Що вiн думав? Що в такий час можна думати? За плечима серiями гримiли
гармати i, може, в цей саме мент серiями летiли в повiтря двоногi "корони
Божого творiння".
I дивно, що у цей мент Володько не вiдчував нi жалю, нi спiвчуття, нi
страху. Йому було навiть весело. Одно тiльки дошкульно ворохобило його
душевну рiвновагу - стан батька. Володько аж надто добре розумiв i
вiдчував його.
Вiн навiть по-варварськи дав вогневi пожерти книги, якi вже рахував
своїми i якi, iншим разом, не випустив би зi своїх цупких пальцiв так
довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплi, сiк i трунок.
Це вiн зробив "для них"...
Так. Це тiльки для батька, єдиного батька, якого нiхто бiльше не має i
який є так чудесний та дужий, як сама вiйна.
До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом iшли обози,
роз'їжджались козаки. Табор стояв на мiсцi. В полудень у таборi засурмила
сурма i счинився надзвичайний рух. Зi всiх подвiр'їв бiгли москалi. Крик,
лайки, гиржання коней. За пiвгодини табор рушив i розтягнувся довжелезною
валкою по шляху.
За башковецьким лiсом розiгралась канонада. Гармата ревла безупинно.
"Аж вiкна бряжчать",- казали, хоча Володько ще не чув, щоб вiкна бряжчали.
Матвiй уже сам не знає, що далi... Дума зiрвалась. Нiколи у своєму
життi не плакав вiн, нiколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе
його було видиме i велике.
Уже навiть сусiди "рушають". Що робити? Всi зiйшлися на нараду, але на
Матвiя зненацька находить впертiсть.
- Не поїду!..- заявив.
-Як то? Тож козаки он нагайками гонять... Он, кажуть, з тамтого боку
село пiдпалюють...
- Хай! Хай гонять; хай пiдпалюють, а я не поїду. Це вирвалось у нього з
вiдчаєм i не так певно, як цього хотiв.
- Люди!? Куди поїдемо? Що ви собi думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи
хлiб? Ось вечорiє... Куди на нiч? Ну... Знаєте що? У нас худоба... Кажете,
за одну нiч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлiм
наперед, а завтрiшнiй ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть
худобу через Шумську греблю i там чекають на нас... Добре?
- Катерино! - звернувся вiн до дочки.- Ти он з Володьком поженеш
худобу! Збирайся, Володьку!
Вiн давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут
кам'яний. Вiн ще не вiрить, що вiйна прийде сюди. Його твердiсть i
витривалiсть перед стихiєю передавалися на всiх присутнiх, i тi згодилися
"почекати до завтра".
Сам Матвiй, нiби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, вiдпихав
як мiг страшну розв'язку трагедiї.
Але тим часом зi села надїжджали пiдводи тих, що вже рушили...
Доїжджали до останньої Матвiєвої хати i в непевностi зупинялися.
Здавалось, не рiшалися переступити кордон села.
На Матвiєвому подвiр'ї повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина
ще збiльшилась i чути навiть скорострiльний огонь. Пiд тi клекоти говорив
надривним глухим голосом Матвiй. Чоловiки, жiнки повитягали шиї -
слухають.
- Люди! - казав вiн, опертий на довге грубе цiпилно, стоячи на порозi
клунi.- Люди! Мої дорогiї люди! Ви ж бачите, що робиться!..- i тут повiв
навколо довгою, в широкiм рукавi сукняного куцана, рукою, нiби намагався
вiдкрити всiм усе те, що вони бачать i не розумiють.- Чого ви спiшите? Чи
думаєте, що так втечете вiд смертi? То ж все одно, не тепер, то пiсля десь
там коло Рiздва, на дорозi, серед чужих, у снiгу умрем усi... А кинемо
свої садиби... Ви ж знаєте: не вiйна страшна, а люди... Коли вийдемо з
наших хат, на їх мiсцях стануть руїни, навiть, коли фронт сюди не дiйде.
Жийте тут далi! Не кидайте цих мiсць! Чуєте? Не кидайте тепер... Не
кидайте, навiть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризiть, а боронiться, бо
то вашi кубла, здобутi працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не
грошi, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж вiкiв вашу i ваших
дiдiв-прадiдiв кров. Дiти вашi ростуть i вони мають замiнити вас на цих
мiсцях... А вiйна, а ворог? Ворог i хоче, щоб ми всi втекли звiдсiль, бо
тодi прийдуть його люди i засядуть на сiдалах наших батькiв. Знайте, що
без опору, без волi нашої, без нашого твердого слова спротиву нiчого не
буде... Все зникне! Нас випхнуть на шлях i, мов ту черву, затопчуть у
багно... Ви ж гляньте! Вернiться! Прошу вас! Худобу хай женуть, а ви
вернiться! Завтра... Чуєте? Вже завтра хай поїдемо!
Сам Матвiй здивувався, де взялися в нього ця впертiсть i цi слова. Це
не розум, не розвага. Це його Бог, що з його iстоти в час Страшного Суду
говорив словами правди i мудростi. Вiн випростався й очi його засвiтилися,
нiби в людини, що випила чогось п'янючого...
Пiд гарматнi рокоти люди почали вiд нього, нiби ватага якого, вимагати:
- Їдемо! У нас дiти!.. Не кажiть так, дядьку Матвiю!
Вiн зiрвався з мiсця i, опираючись на цiпилно, широкими кроками вийшов
на дорогу.
Там валка возiв з будами. Коло них дiти, худоба. З заходу насуває якась
не то хмара, не то дим. Б'є гармата. Вiтер рвучко стриже по лицях, патрає
кiнськi гриви.
Це впливає на Матвiя, як трунок. Вiн тратить зовсiм розум. На його
головi нема нiякого покриття i вiтер свобiдно перебирає i шарпає рiдкi
довгi пасмвська сивавого волосся.
На нього найшла якась певнiсть пророка i вояка разом. Впасти, але
непереможеним i незломленим. А поки в грудях б'ється серце i в жилах тече
кров - свята боротьба, мов вiчний огонь життя, нiколи, висоли не смiє
згаснути... Жити - значить боронитися. А вмерти - значить не бути бiльше.
Мертвi не мають сорому!
Матвiй знав це усiм: розумом, нервами, цiлою iстотою i тим усiм, що
гнало його через великi життєвi перешкоди.
Стоячи перед валкою возiв, обернений грiзним, з блискучими очима,
обличчям до суворого заходу, вiн нагадував втiлення сили i мужньої краси.
Вiн, здавалось, виступпроти самої царицi життя i смертi - вiйни.
I в той саме мент iз-за башковецького лiсу виринає велетенська хмара.
Краї її горять, озаренi якимсь огнем.
- Дим, дим! - крикнув хтось,- Башкiвцi горять! Дядьку Матвiю! Їдемо!
Хочете їдьте, хочете не їдьте! Ми їдемо!.. Матвiй розiп'яв руш.
- То хмара! - крикнув вiй.- Сонце її освiтило! Не їдьте! Лкади, не
їдьте! Вернiться! Нiч, дощ!.. Куди?
Серед валки бiженцiв заколот. Однi похапцем сiдають на вози, вйокають,
цыьогають по конях батогом. Iншi стоять у непевностi. Один чи два дядьки
вертаються иазад i рiжуть колесами м'який грунт поля, заточуючи велике
коло.
Над'їхав обоз. Це гарматнi парки, запряженi по шестеро тяжкокопмтввх
бевдюхнхкхв. Грубечi посторонки пружньо натягнутi. Високi, дзвiнкi колеса
поволi обертаються, крають ще глибше дорогу.
- Вiн "сумашедший"... Дивiться! Вiн з ума зiйшов... Дивiться на
ньогоi..- гуторили баби. Але їхати - не їхали. Хто знає, яка сила з того
сумашедшого промовляє.
Гарматний парк поволi тягнувся, i це перешкодило селянам рушати.
- Куда, дуракi, єдєтє? - вирвалося в якогось гарматчика, що сидiв на
конi з коротким кривим тесаком при боцi.- Вот снарядов подвєзьом i
засиплем нємца!..
Це для Матвiя пiдсилення.
- Так! - крикнув вiн,- Дурнi будемо, як рушимо. Вертайтеся всi!!
Люди завагалися.
- Хм... Якщо вiн не їде... Хто його знає... Може, воно й того... Як
його... Чи не вернутися й направду нам? Воно-то "дiствiтiльно" краще вже
дома переночувати. До ночi, хто знає, чи й доплужимося до Шумська. Хай вже
завтра.
I люди дiйсно почали вертатись. Оте "засиплем нємца", видно, було
найбiльш переконливим словом. А худобу таки треба вже вперед пiслати.
Боротьба Матвiя зi селянами та своїми хуторянами скiнчилась його
перемогою. Поважно вдоволений, вiн, нiби якийсь великий промовець, сходить
з трибуни, витирає пiтне широке чоло.
Катерина з Володьком вигонять з хлiва корови. Рогата, Ряба, Сивенька,
двоє озимкiв.
Матвiй навiть не хоче дивитися. Пiшов швидко до хати i винiс сiру
"кредитку" - трирублiвку.
- На! - сказав твердо, подаючи Катеринi грошi. Катерина взяла. Настя
втиснула Володьковi вузличок печеної поросятини. Хлiба не варто таку путь
дричити. У Шумську купиться...
Почекали з худобою, поки зiгнали всi хуторяни. Сiльських пристало до
дерманцiв тiльки двоє чи троє людей. Гнали телят i навiть свиней.
Дивно, що Володько тiльки назовнi мав вигляд, що йому сумно кидати
дому. У дупгi (не хотiв чи соромився признатися) навiть радiв тiєю його
особистою й особливою радiстю" коли йому вдалося щось нового бачити чи
пережити. До того був заклопотаний. Вiдходячи, нi разу не обернувся, нi
разу не кинув погляду на те мiсце, де он зiбралася купа будiвель,
обтиканих навколо малкмн деревцями.
Зi заходу досить швидко насувають лапатi хмари. Володько навiть
теплiшої одежвии при собi не має. У ваговому куцому курташку, чоботи
зв'язав i несе на палицi через плече. Це i все. Катерина має ще велику
теплу хустку.
Женуть худобу самi дiвчата. Тарасова Уляна, Кузьмова Христя, Титьова
Харитина i ще кiлька. Володько, як виявилось, був одиноким представником
славного мужеського роду в цьому жiночому товариствi. Це його аж надто
мало тiшило, хоча решта є цiлком вдоволена, що мають бодай такого
чоловiчого пасинка.
Дорогою дiвки регочуться, жартують, продають москалям зуби i терпкi
вiдповiдi за не менш терпкi запити та побажання. Їм, видно, зовсiм
байдуже, що лишили, може, й назавжди, дому та рiдню. Володько ж цiлу
дорогу має поважний i заклопотаний вигляд. Спостерiгає, прислухається
нутром свого єства до настрою оточення. З острахом позирає на насуваючi
хмари, якi, на щастя, дiйшовши до жолобецького лiсу, поволi розправлялися,
тихшали i майже зникали. Схiд навiть усмiхався блакитною плямою, i,
здавалося, там лежить та щаслива країна, яка пригорне всiх, хто жахається
i тiкає вiд шорсткого обличчя вiйни.
Дещо змiнився настрiй дiвок, коли над вечiр досягли мiстечка. Вже в
Рохмановi, що вiддiляється вiд мiстечка ставом, було величезне
стовковисько вiйськових та бiженецьких пiдвiд. Шлях обернувся на суцiльне
багно, в якому колеса возiв грузли по самi маточини. Деякi пiдводи
позастрягали i не могли рушитись далi. З iнших возiв вiдпрягали коней,
спрягались по четверо i так рятувалися.
Вiйськовi двоколки, тачанки, парки, запряженi четверма сильними кiньми,
рiжуть багно, чiпляються за селянськi вози, вiдривають їм люшнi. Баби
репетують, лаються. Дiти верещать, вояки матюкаються.
Все це не могло гарно вплинути на дiвчат. Поки перебралися через
греблю, почало сутенiти. До того загубили двоє свиней i тягаровий самохiд
роздушив теля. Перелякалося i вперлось просто пiд колеса.
На нiч зупинилися на полi за мiстечком. Поле широке, рiвне, як гляне
око - заставлене безконечним табором вiйська i втiкачiв. Нiде нi одного
шматка вiльного мiсця. Люду скрiзь, мов комах в комашнi. Добре, що
принаймнi розбились хмари i загроза дощу проминула. Холод також не дуже
дошкулював.
Отаборилися в невеличкому проходi мiж вiйськовим i цивiльним таборами.
Володько має досить клопоту. Нема чим поприв'язувати на нiч худоби. Нема з
чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборi втiкачiв розпалюють огнi.
При найближчому возi мати проказує голосно своїй дитинi "Отче наш". Слова
виходять у неї з "нашою вимовою". Це, мабуть, "галiцiянка". Чоловiк
розмахує високо над головою сокирою - коле великi дилi на дрова. У
вiйськовому таборi сурма висурмлює до вечерi. Шляхом гудуть i котять з
розсвiченими зiрками самоходи.
Володько думає, як i де роздобути нейвеобхiдвiше для нiчлiгу. Дiвки,
мов потомленi кури, поприсiдали до землi, повкривали бруднi босi ноги
спiдницями i плачуть. "Боже, якi вони дурнi",- думає Володько. "Одразу
плачуть... А не бiйсь... Як виходили з дому, не думали, що будуть там
робити"...
Володько йде мiж табором, збирає розкиданi купки зiм'ятої соломи,
полiнця дров, бляшанки з консервiв. Все це зносить до свого табору. Йому
зовсiм не смутно. Навпаки. Це нагадує якусь фантастичну пригоду з
книжок... Може, це вони в якомусь татарському полонi, насильно вирванi з
рiдних гнiзд.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142