З прийняттям Конституції Франції 1946 року відбулися певні зміни в структурі Французької колоніальної імперії. Конституція проголошувала створення Французького Союзу, до якого входили метрополія з «заморськими територіями і департаментами» і «території та держави, що приєдналися». Управління «заморськими територіями» (Французька Західна Африка, Нова Каледонія та ін.) зосереджується в руках губернатора, який призначається французьким урядом. Так, Нова Каледонія управлялася верховним комісаром, призна-
384
385
Частина четверта
/Історія дерзісави і права _________Новітнього часу___
ченим урядом Франції. Комісар очолює Урядову раду, яка обирається Тєриторіачьною асамблеєю, що є дорадчим органом, а її члени обираються населенням строком на п'ять років. «Території та держави, що приєдналися», — це французькі протекторати.
Конституція Франції 1958 року утворює іншу схему об'єднання — Спілку, до складу якої повинні увійти сімнадцять африканських колоній, що отримали місцеву автономію. Решта територій зберігала свій колишній статус. Конституція проголошувала самоврядування для держав, що входили до Спілки, одночасно обмежуючи їх у питаннях зовнішньої політики, оборони, грошової системи тощо. Президентом Спілки був президент Франції, який мав верховних комісарів у кожній державі, що входила до Спілки. Держава — член Спілки, після рішення законодавчих зборів і референдуму могла стати незалежною і вийти з об'єднання. Однак зробити це пощастило лише Гвінеї в 1958 році.
Іншим був шлях визволення Алжиру. У 1954 році тут спалахнуло повстання, яке очолив Фронт національного визволення. Важка кровопролитна боротьба закінчилася в 1962 році проголошенням незалежності Алжиру.
§ 3. Утворення Республіки Індії
.Па початку XX століття в. Індії, найбагатішій британській колонії починають розвиватися капіталістичні відносини. З'являються своя буржуазія, свій пролетаріат, діють політичні партії — Індійський національний конгрес і Мусульманська ліга, формулюється вимога «свараджу» — самоврядування. Опір колонізаторам набирає організованих форм, перетворюючись на національно-визвольний рух.
Перша світова війна загострила ці суперечності в індійському суспільстві, а загальна ідея «свараджу» об'єднала всі революційні елементи, обумовила значний підйом національно-визвольної боротьби.
Англія була змушена маневрувати, не відмовляючись від репресій і розправ, шукати нових методів і форм протидії визвольному рухові. Уся історія Індії після Першої світової війни — це маневри Англії, намагання утримати за будь-яку ціну своє панування. У квітні 1919 року, коли почалися заворушення в Пенджабі, солдати в місті Амрит-сар розстріляли мирний мітинг. Тисячу чоловік було вбито, дві тисячі — поранено. Звістка про цю подію, яка отримала назву «крива-
386
Розпад колоніаьних імперій Ч утворення нових незалежних держав \
Розділ II
вої неділі», розлетілася по всій Індії, викликаючи повсюди заворушення і відкриті виступи.
Англія була змушена маневрувати. Парламент Великобританії приймає «Акт про державний лад Індії» 1919 року. Згідно з цим Актом у Індії створювався парламент з двох палат: Законодавчих зборів, де сто депутатів обиралось, а сорок призначалось із числа англійських чиновників, і Державної ради, тридцять шість членів якої обирались, а двадцять шість — призначалися. Виборчі права отримали представники буржуазії і поміщиків. Але цей парламент був лише дорадчим органом при генерал-губернаторі, який зберігав усі свої повноваження і мав право видавати постанови, що мали силу закону. Фінанси, армія, суд і поліція, як і раніше, знаходилися в руках англійських чиновників.
Така «конституція» не задовольнила не тільки народні маси, а й індійську буржуазію. Розколоти єдиний фронт боротьби англійцям не вдалося. Лідер національно-визвольної боротьби Махатма Ганді в таких умовах приймає рішення провести кампанію «громадянської непокори». Кампанія передбачала такі акції: відмову від почесних посад і звань, бойкот англійських шкіл, англійських судів, бойкот виборів, бойкот англійських товарів тощо. Другим етапом непокори повинно було стати ухиляння від сплати податків. Індійський національний конгрес погодився з тактикою Ганді, і в 1920-1922 роках по всій країні розгорнулася кампанія «громадянської непокори». .
Уряд Великобританії відповів на зростання національно-визвольного руху в Індії масовими арештами керівників Конгресу і репресіями проти учасників визвольної боротьби. Однак зупинити її було неможливо. Двадцять шостого січня 1930 року Виконком індійського національного конгресу приймає резолюцію: «Індія повинна розірвати зв'язок з Англією і здобути повну незалежність». Щоб індійський народ не забував ідею своєї незалежності, резолюцію слід було щороку, 26 січня, зачитувати на мітингах.
У 1935 році дарується нова «конституція» — новий Акт про державний лад Індії. Статус домініону Індія не отримала. Виконавча влада, як і раніше, залишається в генерал-губернатора (віце-короля) Індії. Він призначає Раду міністрів, видає укази, керує військовою справою і т.ін. Новим було введення федеральної схеми: Індія проголошувалася федерацією провінцій і князівств. Відповідно до цього федеральна законодавча влада вручалася генерал-губернаторові і двопалатному парламенту. У Державній раді (нижня палата) і Со-
13*
387
Частина четверта
/~ Історія держави і правії _ /___ Новітнього часу _ _
юзних зборах до сорока відсотків міспь належачо прсдсгавннкам індійських князівств. Британський уряд сподівався, що союз з індійськими князівствами стане опорою англійського панування.
Під час Другої світової війни боротьба народів Індії за свою незалежність ще більше посилилася. Щоправда виникли розбіжності в позиціях Індійського національного конгресу І Мусульманської ліги. Якщо Конгрес закликав до об'єднання всіх сил у боротьбі за негайну незалежність, то Мусульманська ліга приймає на своєму з'їзді рішення про розділ Індії і утворення окремої мусульманської держави — Пакистану.
Після закінчення війни ситуація стає вкрай напруженою. В Індії створюється революційна ситуація. У таких умовах британський уряд лейбористів змушений йти на поступки. Приймається рішення про скликання Установчих зборів. Джавахарлалу Неру, голові партії Індійський національний конгрес, пропонується сформувати Тимчасовий уряд з представників різних політичних і релігійних груп. Одночасно віце-король лорд Маунтбегтен розробляє план надання Індії прав домініону.
План включав такі основні положення: Індія розділяється на дві частини — Індію і Пакистан. Кожна з них отримує статус домініону. Питання про розділ Бенгалії та Пенджабу за релігійним принципом повинне вирішуватися голосуванням, в інших провінціях - за допомогою референдуму. Входження князівств до Індії чи Пакистану було юрисдикцією їхніх правителів. Англійський парламент погодився з планом Маунтбеттена і прийняв Акт про незалежність Індії, який набрав чинності 15 серпня 1947 року.
Установчі збори були розділені на дві частики. Головою уряду Індії став Джавахарлал Неру. Протягом І 947-1949 років відбувався розподіл князівств: 555 приєдналися до Індії, 10 — до Пакистану. Переділ країни потребував масового переселення індусів, сикхів та інших немусуль-ман до Індії, а мусульман — до Пакистану. Це викликало вибух ворожнечі, почалися бійки, погроми. Загинуло понад п'ятсот тисяч чоловік. Тридцятого січня 1948 року був убитий Ганді, але убивство лише підштовхнуло розвиток подій. Двадцять шостого січня 1950 року, в День незалежності, Індія була проголошена суверенною демократичною республікою. Була введена в дію Конституція Індії, затверджена в листопаді 1949 року.
За формою правління Індія є парламентарною республікою з вищим законодавчим органом парламентом. Він складається з двох
388
Розпад ко.'іоніаьпих імперій ~\ утворення нових незалежних держав
Розділ II
палат — Народної палати І Ради штатів. Депутати Народної палати обиралися на п'ять років шляхом прямих, загальних виборів за мажоритарною системою. Рада штатів формувалася шляхом непрямих виборів — колегією вибірників, кожні два роки склад верхньої палати оновлювався на одну третину.
Глава держави — президент—обирався і нині обирається на п'ять років колегією вибірників. Він призначає прем'єр-міністра, членів Верхбвного суду, Генерального прокурора, губернаторів штатів. Президент має право «вето» по відношенню до законів, прийнятих парламентом, право дострокового розпуску Народної палати, в період між сесіями парламенту може видавати укази, що мають силу закону.
Однак президент діє «за порадою» уряду Індії на чолі з прем'єр-міністром. Рада міністрів відповідальна не перед президентом, а перед Народною палатою. На практиці прем'єр-міністр відіграє особливо важливу роль.
Досить складним, за Конституцією^ було місцеве управління, яке зберегло риси колоніального правління. Усі індійські штати розподілялися на три групи — А, В і С. До першої групи належали штати, де існували законодавчі збори з однією або двома палатами, а главою виконавчої влади був губернатор, призначений президентом. У другу групу входили штати, де главою виконавчої влади був радж-прамукх, обраний місцевими князями. До групи С належали штати, де законодавчі органи мали обмежені права.
Конституція проголошувала права і свободи громадян: рівність усіх перед законом, свободу совісті, обіцяла державну допомогу у випадках безробіття, старості, хвороби. Заборонялася дискримінація за мотивами релігійної або кастової належності. Були заборонені торгівля людьми, примусова праця, праця дітей до чотирнадцяти років на фабриках або в шахтах. Держава обіцяла зробити все необхідне для забезпечення права на працю, освіту тощо.
Основні зміни у праві буржуазних країн
\
Розділ III
Розділ III
ОСНОВНІ ЗМІНИ У ПРАВІ БУРЖУАЗНИХ КРАЇН
§ 1. Джерела права
Вс
^ступ капіталізму в постіндустріальну фазу свого розвитку, його перетворення на державно-монополістичний капіталізм обумовили в період новітньої історії помітну еволюцію правової системи буржуазного суспільства.
У XX столітті зберігаються, як і раніше, дві основні системи буржуазного права: континентальна і англосаксонська. Процеси оновлення і ускладнення правового матеріалу торкнулися кожної із систем.
Зростання нормативного правового матеріалу, поява значної кількості нових правових актів вимагали в країнах континентальної правової системи проведення великих кодифікаційних робіт. Так, у Франції уряд Четвертої республіки ввів у дію дев'ятнадцять своєрідних кодексів: аграрний, виборчий, шляховий, трудовий, пенсійний тощо. У країнах англосаксонської правової системи подібний процес відбувався шляхом своєрідної інкорпорації —. видання узагальнених законодавчих актів. В Англії, наприклад, отримала розповсюдження практика укладання консолідованих актів, які об'єднували в собі раніш видані законодавчі положення з внесенням окремих змін (Акт про крадіжки 1968 року, Акт про кримінальне право 1967 року та ін.). У Сполучених Штатах, починаючи з 1926 року, складається федеральний Звід законів, який оновлюється кожні п'ять років.
Серед правових джерел у XX столітті значно зростає питома вага делегованого законодавства — актів органів виконавчої влади. Широко використовується в цей час судова практика, відбувається переплетення цивільно-правових і адміністративних методів правового регулювання. Посилюється взаємодія правових систем різних держав, зростає вплив міжнародно-правових норм на внутрішнє право окремих держав.
Усі ці риси і закономірності правового розвитку в період Новітньої історії виявляються в різних галузях права.
§ 2. Цивільне право
Д-:
І країн континентальної системи права (Франція, Німеччина, Італія) у XX столітті домінуючим джерелом, як і раніше, залишається закон, і передусім кодекс. Подекуди зберігаються досі старі добре відомі цивільні кодекси, однак величезна кількість доповнень, новел і т.ін. інколи зводять їх дію нанівець. Така доля спіткала, наприклад, Французький цивільний кодекс 1804 року. Неодноразово йшлося про розробку нового цивільного кодексу Франції. У 1974 році була навіть призначена комісія для підготовки кодексу, опубліковані підготовчі матеріали. Але справа ця рухається дуже повільно. Продовжує діяти Німецьке цивільне уложення 1900 року, доповнене цілою низкою законів: про акціонерні товариства, про патенти тощо. Справжнім джерелом права стала судова практика, що, як вважають юристи, заповнює прогалини в законодавстві. Швейцарське цивільне уложення 1907 року, наприклад, прямо рекомендує судцям заповнювати такі прогалини власним рішенням. У Німеччині суддя в такому разі посилається на принцип «доброї совісті», який закріплений у Німецькому цивільному уложенні.
У Англії, США — країнах англосаксонського права судовий прецедент, як і колись, продовжує відігравати дуже важливу роль. Але навіть в Англії стає очевидним, що прецедентне право стає занадто складним у регулюванні сучасних правовідносин. Нерідко воно стає незрозумілим не тільки для пересічного громадянина, але і для спе-ціаліста-правника. Через це в англосаксонських країнах змінюється ставлення до уніфікації і кодифікації права. В Англії після Другої світової війни великого поширення набуває практика видання консолідованих законів, що об'єднують раніше видані законодавчі положення. У 1965 році англійський парламент утворив спеціальні комісії, яким доручив кодифікацію правових норм, спрощення й удосконалення права.
Подібні тендедції до уніфікації і кодифікації цивільного права стають все більше помітними і в Сполучених Штатах.
Федеральні закони регулюють обмежену частину правових відносин (торгівля з іноземцями і між штатами, патентне право тощо). Всі інші регулюються окремими штатами відповідно до Конституції, що віднесла цивільне право до компетенції штатів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67