Імператор стає головнокомандувачем усіма збройними силами Риму, в його розпорядженні "знаходиться привілейована преторіанська гвардія, яка охороняла імператора і підтримувала внутрішній порядок. Глава преторіанців — префект Преторія, стає довіреною особою принцепса, його найближчим помічником, заступником принцепса-імператора.
У той час як республіканське управління занепадає, апарат принцепса безперервно зростає і посилюється. Республіканське прикриття скоро стає вже непотрібним.
У III столітті широкі політичні кола Риму проймаються почуттям необхідності встановлення міцної централізованої влади, свого роду необмеженої монархії. Така влада і була встановлена в 284 році, коли римським імператором стає Діоклетіан (284-305 рр.). З цього часу починається новий період в історії римської держави — епоха пізньої імперії—домінат. Імператор — це вже не перша особа в державі, яка очолює низку магістратів, а домінує (владика, господар), звідки і пішла назва всієї системи, встановленої Діоклетіанрм.
Старі республіканські установи зникають. Управління імперією повністю зосереджується в руках імператора, який розглядається тепер як божественна особа. Це знаходить свій вияв у релігійному обожнюванні імператора, складному і пишному придворному етикеті, запозиченому в східних правителів. Присутні, наприклад, під час появи імператора ставали на коліна, цілували край одягу імператора, його взуття.
Серед провідних установ періоду домінату можна вирізнити Державну раду — консисторіум, яка стає головним центром управління країною, фінансове відомство, військове відомство, якими керують призначені імператором і тільки йому підпорядковані чиновники.
Державний лад Риму в період імперії (домінат)
ІМПЕРАТОР
Домінує
Створюється розгалужений державний апарат з великою кількістю чиновників: виняткових, сіятельних, благородних, з'являється низка нових галузевих органів (управлінь, комісій і т.д.). Серед чиновництва існувала найсуворіша ієрархія, були установлені суворі правила про ранги чиновництва, про права, надані кожному рангу, про порядок підвищення по службі.
До вищих чиновників входили, наприклад, квестор священного палацу (глава консисторіуму), начальник імператорської опочивальні, магістр посад, управитель імператорської скарбниці, начальник особистої канцелярії імператора тощо. Сенат зберігся, але роль його була зовсім незначною. Магістрати перетворилися на почесні звання.
Серйозних змін зазнало і місцеве управління. Діоклетіан зробив новий адміністративний поділ імперії. Основною метою реформи була сувора централізація, збільшення кількості чиновників і відокремлення цивільного управління від військового, яке завершив імператор Костянтин, (285-337 рр.). Відтепер вся імперія поділялася на дванадцять діоцезів, що в свою чергу поділялися на провінції, на чолі яких стояли відповідні чиновники. Італія тепер остаточно втратила своє привілейоване становище.
Невідкладного реформування потребували й збройні сили. Діоклетіан розпорядився поділити війська на дві основні категорії: прикордонні, які постійно перебували в певній прикордонній смузі, і
56
57
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
мобільні частини, які можна було переводити з місця на місце. В ] зультаті армія зросла на третину і стала постійним професійним вії ком з найсуворішою дисципліною, особливими привілеями.
Значної уваги за часів імперії приділяли поліції. У період дол ту, крім звичайної поліції, заявляється таємна, чисельність якої неви но зростає. Діють спеціальні агенти для виконання секретних дору заохочується система доносів. Були також створені особлива щ| поліція, поліція для боротьби з пожежами. В розпорядженні пр Риму було спочатку три, а потім шість когорт озброєних поліцейсь Главою поліції стає начальник імператорської канцелярії.
Імператор Костянтин продовжував систему реформ, основи І заклав Діоклетіан. Так, зберігши попередній адміністративний пс на діоцези і провінції, Костянтин утворив ще більші адміністр но-територіальні одиниці — префектури. На чолі префектур ' префекти Преторія, яких призачав імператор. Префектури діл* на діоцези на чолі з вікаріями, діоцези — на провінції на чолі з і торами, провінції — на округи і т.д.
У 324-330 роках на місці грецького міста Візантії Костяї збудував нову столицю Риму, яку назвали його іменем — Коне тинополь. Сюди були переведені із Риму деякі урядові установи.^ 395 році імперія розділяється на дві частини: Західну римську ія рію зі столицею в Римі і Східну — зі столицею в Константиног Кожна з них очолювалась окремим імператором — Августом, обирав собі помічника — цезаря.
Незважаючи на всі ці заходи, Рим з кризи не вийшов, і 476 ] під безперервним натиском варварів Західна римська імперія Східна поклала початок історії феодальної Візантії.
§ 4. Право античних держав
Дерлісава і право античного світу
\
Розділ II
Ігальні риси античного права. Ступені, пс ні тим, що виявилися в розвитку суспільного, економічного і дер ного ладу античних держав, можна знайти і в праві.
У Спарті переважало звичаєве право. Навіть закони, що їх| переказами приписують Лікургу, були викладені в усній формі. То право Спарти характеризується значним збереженням залишків І нулого, пережитків родового устрою.
Відсутність права приватної власності на землю, серйозні у ки в розвитку договірних відносин, заборона громадянам
„ торгівлею, ремеслом, парна сім'я з багатьма специфічни-рисами і елементами групового шлюбу, кримінальне право, нор-якого не встановлювали міри покарання,'а лише вказували на злочинні дії і тому саме покарання обирали судді, — все це свідчило про нерозвиненість права Стародавньої Спаруй.
Афінське право було вже більш розвиненою правовою системою. Спочатку тут також діяло звичаєве право. У У-УІ століттях до н.е. основним джерелом права стає закон, хоч правові звичаї все ще продовжували відігравати досить важливу роль. Найбільш стародавніми були Закони архонта Драконта 621 року до н.е., які були записом діючих норм звичаєвого права. До нас вони не дійшли, але відомо про встановлення ними дуже жорстоких покарань. Так, стратою каралися не тільки святотатство або навмисне вбивство, але й крадіжка овочів, неробство тощо. Широке коло питань, пов'язаних з організацією державної влади і регулюванням цивільно-правових відносин (боргова реформа, закріплення приватної власності на землю і т.д.), базується на законодавстві Солона.
Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були розроблені досить повно. Розвиненим був, наприклад, інститут права власності, багато уваги афінське право приділяло володінню. Але самого визначення права власності як абсолютного права особи в Афінах не було. Важливе місце в афінській правовій . системі займало право зобов'язань, якому були відомі різноманітні договори: купівля-продаж, договір найму, особисте наймання і підряд, договір позики, договір товариства і поклажі. Особливе значення в історії Афін мала застава землі (іпотека). За іпотекою заставлена земля залишалась у володінні та користуванні боржника, але боржник втрачав право розпоряджатись нею — продавати, дарувати і т.д. Знало афінське право і зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди. У шлюбно-сімейних стосунках закріплювалася неповноправність жінки, вона знаходилась під опікою батьків або чоловіка. Влада батька над дітьми До Солона була майже необмеженою. Незабаром вона послабшала, &ІЄ все ще залишалася значною.
Афінське право розрізняло злочини проти держави і проти особистих інтересів, хоч межа між ними була досить умовною. Найтяжчими злочинами вважалися державна зрада, обман народу, крадіжка храмового майна, образа богів і т.ін. До серйозних злочинів належа-ли також убивство, зрада дружини, образа. Відомі були і злочини проти власності: крадіжка майна, підпал. Суворо каралися ті, хто
58
59
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
Держава І право античного світу
\
Розділ II
скоїв державний злочин, — вони оголошувалися поза законом і • кожен мав право їх убити. Деякі злочини тягли за собою смертну І Широко застосовувалась як покарання атимія — позбавлення точних прав і конфіскація майна, повна або часткова. Відомі були штрафи і відшкодування збитків.
Давньогрецькі мислителі, підкреслюючи вирішальне значе справедливих законів у політичному житті, одночасно намагалися: йти різницю між природним правом і законом. Гіппій (V ст. до ; першим із софістів протиставив природу і закон (номос): істинно йЦ родне право і штучний людський закон — позитивне право, який І сом змушує до того, що суперечить природі. Закони поліса і закони І роди розрізняв також Антіфонт. На подібних позиціях стояв і СокЦ Згідно з думкою Арістотеля політичне право, яке становить норму 1 літичних відносин, розподіляється на природне і умовне (закон).У вважав Зенон, доля — це і є «природний» (загальний) закон.
Відносно римського права недостатньо буде сказати, що досягло найвищого рівня розвитку в історії античності і дістала! свого «класичного завершення». Право Стародавнього Риму пе ло свого творця, далеко вийшло за національні та історичні рам* найбільш досконала система права, яка регулює відносини прое товаровиробників — приватних власників.
Досягненням римської політико-правової думки було вирії ня цілої низки загальнотеоретичних проблем.
Римських авторів, як і давньогрецьких мислителів, цікавив пе| права на дві категорії — природне право і позитивний закон, рон, наприклад, давав таке визначення природного права: «Істині закон — це розумне положення, яке відповідає природі». При право, казав він, виникає раніше, ніж який-небудь писаний за і держава взагалі. Воно є складовою частиною діючого права. Се ка, який відстоював ідею долі, вважав, що «закон долі» відіграє ] того права природи, якому підкорюються всі установлення, в числі держава і право.
Ще більшого значення набуло обґрунтування римськими І стами розподілу права на публічне і приватне. Класичним є розпе усього права.на публічне — право, що стосується становища І кої держави, і приватне, тобто 'право, що обстоює користь окремі осіб, — даний Ульпіаном (ІІ-Ш ст.). Причому, приватне правові він його розумів, розподілялося на три частини, бо воно склада ся з природних настанов, з настанов народів і настанов цивілШ
-—-^
Щодо публічного права, то в цій галузі римські юристи розробля-правове становище святинь і жерців, повноваження державних оганів — магістратур, і окремих посадових осіб, поняття влади, громадянства і т.ін.
у своєму розвитку римське право пройшло три важливі історичні періоди, а саме:
1) найдавніший період (VI—III ст. до н.е.), коли римське право характеризувалося національно-полісною замкнутістю, строгим формалізмом, архаїчністю, його інститути були ще досить примітивні;
2) класичний період (III ст. до н.е. — НІ ст. н.е.). Саме в цей час римське право досягає свого розквіту, в ньому розвиваються найважливіші інститути, що забезпечують успішний розвиток приватної власності, товарно-грошових відносин;
3) посткласичний період (IV-VI ст.), коли право несе на собі відбиток загальної кризи. Однак найважливішим для цього періоду е те, що відбувається систематизація всього римського права, провадиться його кодифікація.
Джерела римського права. В Римі, як і в історії інших народів, найстародавнішим джерелом права був звичай. Боротьба плебеїв з патриціями прискорила появу писаного права. Запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, які цього наполегливо вимагали, оскільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачилися суддями-патри-ціями, які використовували неписане право винятково у своїх інтересах. Під тиском плебеїв в 451 році до н.е. було обрано на один рік комісію з десяти осіб (децемвірів). Комісія підготувала текст законів, які були записані на десяти дерев'яних дошках і виставлені на Форумі. Народні збори прийняли ці десять дошок-таблиць. Однак через те, що в законах були виявлені певні прогалини, в 450 році до н.е. утворили Ще одну комісію децемвірів, яка доповнила вже прийняті закони двома Дошками-таблицями. Ось чому ці закони дістали назву Законів XII таблиць. До нашого часу текст цих законів не дійшов. Він став відомим з Уривків, що збереглися у творах римських авторів, передусім юристів.
Закони XII таблиць діяли, їх високо цінували римляни, і вони Мали велике значення в історії римського права Сучасники вважали 1Х «джерелом усього публічного і приватного права Риму».
Крім законів, що приймались народними зборами, джерелами Римського права в найдавніший період були рішення сенату, так звані Сенатус-консульти, а інколи постанови (едикти) магістратів. Тлума-
60
61
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
чення законів до кінця IV століття до н.е. залишалося привілеєм; ців-понтифіків.
У класичний період важлива роль, як і раніше, належала: нам. Але найбільш характерним джерелом права в цей час ста едикти преторів. При вступі на посаду претор обнародував едикт з юридичними формулами, за допомогою яких він збщ підтримувати порядок і судити. Ці формули могли відрізнятись! норм діючого цивільного права. Таким чином, претор мав з» вносити якісь нові правові положення і відкидати застарілі, поступово в преторських едиктах зароджувалося преторське при яке відрізнялося від цивільного.
Особливу роль у розвитку права в класичний період зіграли < ти претора перегринів (іноземців), чисельність і роль яких у РІ впинно зростала. Претор перегринів регулював відносини між ] кими громадянами і перегринами і тому взагалі не був зв'язаний і мами цивільного права. У своїй правотворчості, шляхом едиктів, він мав більшу свободу розсуду і міг посилатися на спр ливість. Створене преторами перегринів «право народів» було І рішньодержавним, тобто римським правом. «Право народів^ роз'яснював Ульпіан, — це право спільне для всіх народів і лі стково — право міжнародного спілкування».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67