нападу, випробуваний в мілководному Балтійському морі і відправлений в перше далеке плавання – у Владивосток.
Саме там через кілька місяців, як про це настійно говорили всі факти і матеріали, що стали відомі радянському урядові, мала вдарити давно підготовлювана гроза. Давній ворог, який уперто і невтомно добивався панування на Азіатському континенті, не залишав своїх загарбницьких задумів щодо Радянського Примор'я.
Спокійно і пильно партія і уряд Радянського Союзу стежили за своїм сусідом. Вони знали, що 24 серпня, в день народження імператора, чекали прийняття рішень, від яких залежало мирне життя мільйонів трудящих.
Саме напередодні цього вирішального дня, двадцять третього серпня, підводний човен «Піонер» повинен був з'явитися біля далекосхідних берегів Союзу і показати агресорові, що радянські кордони неприступні. Несподівана поява нового надзвичайно могутнього бойового судна повинна була в останню мить змішати карти імперського генерального штабу, зруйнувати його плани і послужити ще одним, додатковим засобом протвереження.
Це перше в історії вільне плавання в недосяжних досі глибинах океану мала використати і радянська наука – для вивчення важливих проблем фізики, хімії і біології моря. Радянська наука перша у світі повинна була розгадати все те таємниче, що ховалося в цих глибинах і збуджувало безконечні суперечки серед учених всіх країн. З цією метою до підводного човна була відряджена група наукових працівників на чолі з відомим радянським зоологом Арсеном Лордкіпанідзе. Вона мусила по-веле-тенському маршруту підводного човна, починаючи від Балтійського моря, через Атлантичний океан, через Гібралтарську протоку, Середземне море, Суецький канал, глибина якого на той час була доведена до тридцяти метрів, через Індійський океан, Китайське море і до Японського моря ретельно вивчити виникнення і проходження течій на глибинах, фауну великих глибин, рельєф морського і океанічного дна, фізичні і хімічні процеси в цих областях. І тут, як завжди, Радянська країна прагнула до того, щоб оборонні і господарські засоби служили одночасно і науці – для розширення влади людини над природою.
Підводний човен ішов до місця свого призначення, дотримуючись глибин не менше двохсот метрів, намагаючись не з'являтися на поверхні. Його похід мусив лишатися таємницею для всього світу, таємницею, яку ховали і зберігали глибини океанів, крізь які він прокладав свій шлях. Такі були інструкції вищого морського командування, якими зобов'язаний був керуватися капітан Воронцов. Відступатися від цих інструкцій йому дозволялося на власний розсуд лише в крайніх випадках.
Впіймавши з «Діогена», що гинув, радіосигнал біди, «Піонер» прибув на місце катастрофи одночасно з рештою суден, що поспішали туди, хоч відстань, яка відділяла його від «Діогена», була в кілька разів більша. Тримаючись на глибині близько двохсот метрів, стежачи за всіма радіо-переговорами «Діогена» і його рятівників, «Піонер» провів потім судно, яке тонуло, до глибини одного кілометра і бачив, як повітря, що скупчилося в його відсіках, під тиском води в сто атмосфер розірвало судно на кілька частин, які потім швидко пішли на дно.
Ще до переклички врятованих підводний човен знав про загибель двох людей – одного матроса і однієї жінки, які впали у море під час зіткнення судна з айсбергом. їхні тіла, що повільно опускалися на дно, підводний човен бачив, коли кружляв у глибині навколо «Діогена». Але трупа третього, що зник, радянського хлопчика Павла Буняка, він знайти не міг, незважаючи на ретельні і пильні шукання. Після того як «Діогена» проковтнули хвилі, його інфрачервоний розвідник, керований по радіо, ще довго носився під поверхнею вод у всіх напрямах і спускався на великі глибини, але не знайшов трупа хлопчика. Тоді старшина водолазів Андрій Скворешня заявив капітанові Воронцову, командирові підводного корабля, що за його твердим переконанням хлопчик або його труп знаходиться, вірніше за все, на одному з великих уламків, що плавали на місці корабельної аварії. Скворешню підтримали начальник наукової частини професор Лордкіпанідзе, старший лейтенант Богров і радист Плетньов.
Чи була доля, життя або смерть радянського хлопчика тим «крайнім випадком», який передбачала інструкція вищого командування?
Після короткого вагання бойовий командир, який ніс величезну відповідальність за неоціненний корабель, прийняв рішення, яке підказували йому радянські почуття. Однак перш ніж натиснути кнопку до «підйому» на пульті центрального поста управління, капітан Воронцов забезпечив безпеку корабля всіма заходами, які були в його розпорядженні. Інфрачервоний розвідник знову вирвався з борту підводного човна і почав кружляти навколо нього, підіймаючись по спіралі до поверхні, вистрибував у повітря і безперервно пересилав на екран центрального поста зображення всіх предметів, які зустрічалися на його шляху, – уламків аварії, риб, водоростей і навіть прозорих медуз. Все говорило про пустельність океану і неба, цілковитий спокій і безпеку. І лише тоді показався на поверхні океану «Піонер»…
Ще з шумом і зітханнями працювали пневматичні важелі, які вганяли нижню кришку люка в його гніздо, як човен, закінчивши рятування хлопчика, вже швидко занурювався у спокійні безпечні глибини, лягаючи на свій курс. В цей час зоолог і лікар підводного човна Арсен Давидович Лордкіпанідзе напружено працював у госпітальному відсіку над тілом мертвенноблідого, зовсім нерухомого Павлика.
Щастя Павликове полягало в тому, що старший радист Плетньов прийняв із Ленінграда і передав капітанові Воронцову шифровану радіограму лише через годину після того, як підводний човен зняв хлопчика з айсберга. Саме ця година врятувала йому життя.
Радіограма була від Головного штабу морських сил Республіки і мала надзвичайно важливі повідомлення.
Органи Управління державної безпеки встановили, що одна іноземна держава, зацікавлена в послабленні оборони наших далекосхідних берегів, невідомо як дізналася про маршрут «Піонера», і її таємні агенти намагаються знищити підводний човен під час його зупинки в Гібралтарській протоці чи в іншому пункті його маршруту. Тому Головний штаб пропонує капітану Воронцову іти до Владивостока, не зупиняючись у Гібралтарській протоці, і не через Індійський океан, а навколо миса Горн і через Тихий океан, триматися протягом всього шляху на великих глибинах, зберігаючи цілковиту секретність і нічим себе не виявляючи. Ця зміна маршруту повинна була потягти за собою і перебудову плану наукових робіт експедиції. Однак Головний штаб підтверджує, що за всіх обставин строк прибуття корабля до Владивостока лишається незмінним – двадцять третє серпня.
Не могло бути сумніву, що коли б капітан Воронцов одержав цю радіограму трохи раніше, він навіть не наблизився б до місця загибелі «Діогена». Не важко собі уявити, яка доля чекала б Павлика в цьому випадку…
Командир підводного човна стояв у коридорі і уважно перечитував аркуш паперу з розшифрованою радіограмою. Радист Плетньов, маленький, сухий, з темним, зморщеним, як сушена груша, обличчям, стояв перед командиром. На лівій руці у нього невистачало двох пальців – пам'ять про тривалу зимівлю на одному з далеких островів Радянської Арктики і про трагічну зустріч там з білою ведмедицею і двома ведмежатами, – зрештою, трагічнішою для ведмежої родини, ніж для Плетньова.
Радист терпеливо чекав розпоряджень командира. Стіни коридора і двері з обох його боків під м'яким світ-ло'м електричних ламп матово вилискували лаком темно-червоної поліровки. Узорчата каучукова доріжка тяглася по підлозі. З кількох круглих люків, вирізаних в підлозі і огороджених легким півколом поручнів, виривалися стовпи яскравого світла і доносився тихий шелестячий шум працюючих машин.
Командир повернув нарешті до Плетньова стурбоване обличчя.
– Розпорядіться, будь ласка, негайно скликати до мене командний склад човна і запросіть начальника наукової частини. І самі, звичайно, приходьте.
– Єсть, товаришу командир, скликати командний склад, начальника наукової частики і самому прийти!
Через кілька хвилин, викликані умовними сигналами з своїх кают, диспетчерських і з різних відсіків підводного човна, один за одним квапливо проходили в двері командирської каюти перший помічник капітана старшин лейтенант Богров, головний електрик воєнний інженер другого рангу Корнєєв, начальник акустичної частини лейтенант Чижов, начальник наукової частини професор Лорд-кіпанідзе, комісар Сьомін, старшина водолазів Скворешня і, нарешті, Плетньов.
Каюта командира складалася з двох частин. Ліва, відгороджена портьєрою, була спальнею. В правій частині, просторішій, посередині стояв робочий стіл. В кутку на невеликому столику розміщалися кілька найголовніших навігаційних приладів, які автоматично показували те саме, що й прилади в центральному посту управління. В іншому кутку – шафочка з акумулятором для автономної сітки освітлення. Тут же стояла шафа, наповнена книжками. Стіни були завішані великими картами рельєфів дна Атлантичного, Тихого та Індійського океанів. На менших картах були показані горизонтальні і вертикальні розрізи океанів з лініями однакових температур, солоності, щільності вертикальних і горизонтальних течій, пануючих вітрів.
Всі вже усілися навколо стола на легких зручних стільцях, але капітан, не приступаючи до справи, продовжував з нетерпінням поглядати на двері.
– Де ж головний механік? – звернувся він, нарешті, до Плетньова.
– Сказав, що йде негайно.
Двері відсунулися вбік, і в каюту увійшов, трохи зігнувшись під вхідною аркою, високий, ширококостий, сутулуватий головний механік Горєлов. Його велика голова і довге, худе, з запалими щоками обличчя були гладко поголені. Це робило особливо помітними виступаючі гострі вилиці і кутасті щелепи. Під густими бровами глибоко заховалися чорні блискучі очі. Великі вуха, немов крила летючої миші, стовбурчились по боках гладенького черепа.
– Прошу пробачити, Миколо Борисовичу, – промовив він глухим голосом, підходячи до вільного стільця біля стіни. – Мене затримали по дорозі до вас.
Капітан кивнув головою.
– Так ось, товариші, яка справа, – почав він. – Я одержав зараз наказ Головного штабу. Згідно з цим наказом маршрут підводного човна значно змінюється. Через Гібралтар він не піде.
Всі мовчки і здивовано дивилися на капітана.
– Не підемо до Гібралтара? – здивовано запитав зоолог.
– Що таке? – з подивом і трохи розгублено запитав Горєлов.
– Ви щось хотіли сказати, Федоре Михайловичу? – звернувся до нього капітан.
– Нічого особливого, Миколо Борисовичу… я просто вражений такою несподіванкою.
– Так, звичайно, – промовив капітан і продовжував: – Справа однак не обмежується зміною курсу. Наказ вимагає дотримання максимальної секретності походу. Тому попереджаю вас, товариші, що підводний човен не тільки не заходитиме в будь-які порти, але буде уникати всіляких зустрічей з суднами, наближення до берегів, підйомів на поверхню. Підводний човен буде весь час перебувати в бойовому підводному стані. В зв'язку з цим я суворо забороняю будь-які дії, що можуть викрити підводний човен. Глибина ходу буде весь час не менше як триста метрів. У нічні години забороняється користуватися світловими прожекторами і відкривати щити ілюмінаторів.
– А як же з науковими роботами? – стурбовано запитав зоолог.
– Вони не постраждають, Арсене ДаЕидовичу. Навпаки, якщо хочете, можна збільшити число глибоководних станцій і обслідувати також екваторіальну і південну Атлантику, частину Антарктики, південну і тропічну частини Тихого океану. Від Гібралтарської протоки і Гвінейської затоки доведеться відмовитись.
– Виходить, ми підемо Магеллановою протокою? – повільно запитав Горєлов.
– Можливо, – відповів капітан. – У нашому розпорядженні є, крім того, і шлях навколо Африки. Деяка різниця у відстані не має значення.
Зоолог зібрав бороду в кулак.
– Шкода, – зітхнув він. – Підводний гібралтарський хребет, дві зустрічних течії в протоці – верхня з Атлантичного океану і нижня із Середземного моря – дуже важливі теми в наші
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70