дчувався, як опік. Час від часу, знемагаючи від духоти і спеки, майже втрачаючи свідомість, він занурювався в прохолодні глибини, освіжався там, трохи опритомнював, а тоді, запустивши гвинт на всі десять десятих ходу, високо, з розгону, піднімався над поверхнею океану, щоб в одну мить оглянути її навкруги і знову продовжувати своє нескінченне блукання серед хвиль, що запліскували його. Багато сотень кілометрів у всіх напрямах пророблено ним за дванадцять годин, що минули після вибуху на підводному човні – з того часу, коли човен зник у водній безодні, а він залишився самотнім серед безкраїх просторів океану. Нестерпні години минали в гарячковому русі то на північ, то на південь, то на схід. Горєлова мучили вже голод і спрага, але думка про гаряче какао викликала в нього непоборну відразу, а мізерний залишок води в другому термосі непокоїв. Чи надовго вистачить його? Він надто легковажно користувався своїм запасом. Духота в скафандрі виснажує… Голова – наче в гарячому тумані, думки плутаються… Треба частіше занурюватися в глибини, але можна пропустити… Ні, це було б жахливо!.. Треба шукати… безперервно шукати… бути на видноті… на поверхні…
І Горєлов продовжував свій стрімкий біг під пекучим байдужим сонцем. Але хоч яка жахлива була денна спека, Горєлов із здриганням і завмираючим від страху серцем стежив за рухом сонця на захід. Поки воно розливало навколо своє сліпуче світло, залишалась надія; ніч несла з собою загибель. Горєлов не мав надії пережити ніч: вичерпається енергія акумуляторів і – найголовніше – невистачить кисню. Навіть рідкого. Тоді – швидка, неминуча смерть. Хіба що втихне вітер, заспокоїться океан… Але і в цьому разі він залишиться без електричної енергії, буде приречений на нерухомість. Він не зможе шукати…
Голова горіла, губи від спраги засмагли… Ковтнувши трошки води, Горєлов занурився на декілька десятків метрів у глибінь і, ледве відчувши її свіжість і прохолоду, знову виринув на поверхню. Піднявшись над нею на одну лише мить, він оглянув жадібними очима пустинний як і до того горизонт і круто повернув з заходу на північ, проти хвилі. Тепер вона безупинно накривала його шолом, плисти доводилось, майже нічого не бачачи навколо себе, і це примушувало його часто занурюватись, високо вискакувати з води і оглядатися. Щоправда, шолом охолоджувався, було легше зносити спеку, але нестерпно тривожила відсутність видимості, сліпота…
Сонце уперто, неухильно посувалось на захід. До кінця дня залишалося всього лише чотири години. Чотири коротких години, а тоді – пітьма! Під тропіками присмерку не буває, день майже зразу переходить у ніч. Що буде з ним? Чи переживе він цю ніч? Невже смерть? Тоді навіщо це все було? Навіщо була потрібна ціла низка зрад і запроданств? Для чого він приніс у жертву двадцять шість чоловік?.. Ганна! Ганна… В пам'яті постало, як живе, красиве гордовите обличчя. Чому він зразу не відвіз її тоді до себе на батьківщину? Проклятий старик! Проклятий Маеда! Обплутав золотом, розписками… Ганна хотіла розваг, розкішного вбрання, багатого, широкого життя! Гультяйського життя! Ні, вона не поїхала б з ним на його батьківщину… Там потрібно працювати. А він любив її. Він не міг би розлучитися з нею… Ганна! Ганна! Чи знає вона, де він тепер?.. Він умирає за неї… Навіщо, навіщо це потрібно?..
Застиглими очима Горєлов дивився вперед крізь хлю-почучі хвилі. У трепетанні і переливах їх він бачив постаті й обличчя людей, що, як примари, виринали з пітьми глибин. Ці люди всього лише кілька годин тому жили разом з ним у затишних відсіках «Піонера», з захопленням працювали, життєрадісні, веселі. Ось чудовий капітан Воронцов, що задумливо перебирає пальцями борідку, ось розумник Марат, в якого завжди стирчить чубок на тімені, ось добродушний велетень Скворешня, довірливий Лорд і простодушний, у постійній ажитації Шелавін… милий Шелавін, рятівник його, Горєлова. Як віддячив він йому за цей порятунок! І Павлик сміється… Пав-лик, що завжди плутався під ногами. Ось вилицюватий, з бачками біля ушей, лейтенант Кравцов. Дурень! Правил служби не знає! Базіка! Чепурун пустоголовий! Випустив з підводного човна… Піймався, як хлопчик, на гачок… Адже ж був, певно, наказ капітана, щоб без його дозволу не випускати Горєлова з підводного човна. Горєлову давно вже чуття підказувало, що йому не довіряють, що якісь неясні підозри виникають і все густішають навколо нього. Якби цей роззява не випустив його, може, все було б тепер інакше. Хоча ні… Годинник уже був наведений, кнопка біля входу до камери зіпсована. Машина загибелі була пущена в дію, ніщо вже не могло зупинити її… І ось – сонце заходить, і з ним іде в пітьму, в загибель його, Горєлова, життя…
Засмаглим, пересохлим ротом Горєлов жадібно ловив повітря. Він задихався. В голові проносились неясні образи, невиразні тіні, обривки думок, слова скарг, докорів, жалю. Він зробив два маленьких ковтки дорогоцінної води, але свіжості та ясності свідомості вони не принесли… Горєлову робилось млосно. Натиснувши одну з кнопок на щитку управління і вигнавши кисень з повітряного заспинного мішка, Горєлов опустився в глибину, йому полегшало, повітря вливалося освіжаючим струменем в легені, свідомість прояснялась. Але треба було поспішати вгору, не можна було втрачати жодної з останніх світлих хвилин умираючого дня. Горєлов натиснув другу кнопку, щоб знову наповнити мішок киснем. Переляк охопив його: звичайного швидкого і легкого підйому Горєлов не відчув. Він повільно і важко спливав, наче перевантажений якимсь новим, додатковим вантажем. Тоді він, нічого ще не розуміючи, запустив гвинт, вискочив по груди з води, оглянувся і продовжував шлях на північ.
Що ж трапилось там, у глибині? Чому він так повільно спливав? Чи зіпсувалось що-небудь у механізмі наповнення мішка? Горєлов закинув руку назад, за спину, і спробував обмацати мішок. Пальці не відчули за спиною звичайної високої пружної опуклості. Мішок був дряблий, податливий, майже плоский, наче порожній. І одночасно почалася знову та сама задуха, бракувало повітря… Ні, повітря було, але ніби позбавлене живлючого кисню. Кисень?.. Крутицький! Мерзотник! Негідник! Невже він зарядив скафандр патронами із стисненим, а не рідким киснем? О зрадник!.. Зрадник!.. Хто сказав це слово?.. Кінець!.. Навіть до заходу сонця невистачить… Ні! Ні! Хай вітер!.. Хай плещуть хвилі!.. Треба спробувати, хоча б загрожувала небезпека захлинутися, втопитися…
Задихаючись, спазматично ловлячи повітря широко відкритим ротом, з багровим лицем і готовими вискочити з орбіт очима, Горєлов заметався; забився у воді, намагаючись на повному ходу перевернутися на спину, грудьми догори. Зупинити гвинт він боявся: він не був упевнений, що без його роботи зможе втриматися на поверхні. У помутнілій свідомості мерехтіла, як рятівна зірка, лише одна думка про останній засіб…
Розкинувши ноги і балансуючи ними, щоб утриматись на спині, він насилу вийняв неслухняними пальцями з гнізда в щитку управління мідну голку на довгому тонкому проводі і повільно заніс її на груди до середнього шва на скафандрі. Судорожно шарячи слабіючою рукою, він шукав цей шов – і не міг знайти. Перед очима згущався чорний туман, груди працювали, як ковальські міхи. Багрова синява повільно розливалась по обличчю. Рука із затисненою голкою завмерла на скафандрі… В далекому куточку згасаючої свідомості виникло тихе, ледве чутне дзижчання. Дзижчання наближалось, росло, перетворилось у потужне гудіння, заповнило ревом шолом і вуха Горєлова і раптом відразу, наче обірване, замовкло. Горєлов знепритомнів.

***

Людина розмовляла прекрасною англійською мовою з вишуканою ввічливістю.
– Лейтенантові Хасегава довелось у цій справі докласти немало зусиль, і ми висловлюємо йому велику вдячність за такий вдалий результат рекогносцировки. Із усіх наших гідропланів, які щодня оглядали величезні простори над океаном, саме на долю його машини припав успіх.
Один з тих, що стояли назколо ліжка, вклонився стримано, з повагою.
– Але й іншим ви завдали в нас не менше роботи, – з ледве помітного, але доброзичливою посмішкою на широкому коричневожовтому обличчі з різко окресленими гострими вилицями продовжував говорити чоловік, який сидів на стільці. В його косо поставлених очах за великими роговими окулярами блиснуло на мить задоволення собою та своїми підлеглими.
– Треба було видобути вас з вашого неприступного, наче зачарованого рицарського панцира і повернути вам життя. Так, так! Саме повернути життя, тому що все промовляло за те, що ви його давно втратили. Перше зробив наш електротехнік, майор Ясугуро Айдзава, якому, щоправда, ви дали натяк, як це зробити. У стиснутому кулаці ви тримали мідну голку саме біля грудного шва на скафандрі. А друге зробив наш маг і чародій, лікар Судзукі, що якимись чудодійними вливаннями після двогодинної роботи оживив ваше серце. Я дуже радий, що знову зустрівся з вами, містер Крок, і можу запропонувати вам гостинність на моєму кораблі. Зустріч із старим другом завжди овіяна ароматом квітучої вишні, кажуть у мене на батьківщині. Ваше перше повідомлення я ще вчора послав по радіо в головний штаб. А тепер відпочивайте, набирайтесь сил. Завтра, якщо дозволите, я знову вас відвідаю, і ми поговоримо про подробиці вашого дивовижного подвигу. Дозвольте побажати вам, містер Крок, спокою та здоров'я, яке так дорогоцінне для нас.
Капітан Маеда встав і протягнув маленьку руку з жов-туватокоричневою долонею.
З часу останньої, такої пам'ятної розмови з Горєловим у Ленінграді і свого арешту капітан багато втратив у рішучості й сміливості поводження. Морський аташе держави, яка вважала себе володаркою східних морів, давши радянській владі себе так «легковажно» піймати на гарячому, був звільнений нею лише з причин дипломатичного характеру і, вкрай скомпрометований арештом, негайно був відкликаний на батьківщину. Командування крейсером, якому був доручений зв'язок з Горєловим і спостереження за радянським підводним човном, незважаючи на важливість цієї місії, було явним пониженням для капітана Маеда.
Горєлов кволо потиснув руку капітана й тихо сказав:
– Я безмежно вдячний вам, капітане… Я ніколи не забуду… імен моїх рятівників – і льотчика лейтенанта Хасегава… і майора Айдзана… і лікаря Судзукі… Ще раз дякую вам…
Капітан Маеда і всі, хто його супроводжував, вийшли з корабельного госпіталю. Горєлов відкинувся на білосніжну подушку і заплющив очі.
З того моменту, як знепритомнілий Горєлов був підібраний льотчиком лейтенантом Хасегава і доставлений на крейсер, він був оточений винятковою увагою і піклуванням. Капітан Маеда не перебільшував: потрібна була особлива, незвичайна наполегливість, щоб урятувати Го-рєлова при наявності перешкод, здавалось – непереборних. Але капітан Маеда дечого не доказав: інструкції головного штабу недвозначно пов'язували всю дальшу кар'єру капітана з відшуканням і благополучною доставкою Горєлова. Отже, життя капітана залежало, власне кажучи, від життя Горєлова: примара харакірі невідступно супроводжувала капітана всі двадцять годин, протягом яких ішла відчайдушна, безперервна боротьба за визволення Горєлова із скафандра і оживлення його. Капітан Маеда мав усі підстави вважати майора Айдзава та лікаря Судзукі також і своїми рятівниками.
Догляд за Горєловим був надзвичайно уважний; лікар Судзукі застосовував найновіші методи для швидкого відновлення сил організму. На третій день його пацієнт міг уже без особливих зусиль вести тривалу розмову з капітаном Маеда, коли той вдруге відвідав його.
Цього разу капітан прийшов у супроводі лише одної людини, яка принесла з собою диктофон, установила його біля ліжка Горєлова, а тоді вийшла. Після перших вишуканих фраз, з виявленням радості з приводу швидкого одужування Горєлова, розпитів про його самопочуття, нових висловів співчуття щодо перенесених ним випробувань капітан перейшов, нарешті, до справи.
– Головний штаб був би вам дуже вдячний, містер Крок, якби ви дали нам деякі відомості про конструкцію підводного човна, на якому ви перебували, про його озброєння, джерела рухової сили, двигуни і взагалі про все те, чим відрізняється він від сучасних підводних човнів звичайного типу.
Горєлов, очевидно, чекав цих питань. Він швидко відповів:
– Пробачте, капі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70