воруч від першої тіні. – Що б це могло бути?
– Так, так, бачу, – підтвердив Марат.
– Підводні човни! – схвильовано крикнув раптом Скворешня. – Щоб я пропав, коли це не підводні човни!
– Про що ви говорите, товаришу Скворешня? – почувся голос старшого лейтенанта. – Які підводні човни?
– Нічого не розумію, товаришу старший лейтенант! – відповів Скворешня. – Два підводних човни на траверзі печери… Прямують найменшим ходом до острова… Додержують інтервалу сто метрів… Пливемо на зюйд, щоб оглянути краще…
– Повідомляйте, що побачите! – наказав старший лейтенант. – Даю сигнал тривоги!.. Включаю всі готові ультразвукові прожектори!
Скворешня запустив тим часом гвинт і на трьох десятих помчав вліво, попереду і вздовж фронту невідомих підводних човнів. Марат і Павлик рушили слідом за ним.
Пройшовши метрів сто далі від другого підводного човна, Скворешня доповів:
– Товаришу старшин лейтенант! Третій на зюйд! Інтервал сто двадцять п'ять метрів!., йдуть строєм фронту…
– Чую, третій на зюйд, – відповів старший лейтенант. – На екрані видно шість силуетів. Носовий прожектор номер сто тридцять вісім ще не працює. В його секторі, між п'ятим і шостим силуетом, великий проміжок. Майте на увазі: верхній кутовий сто сорок другий зараз коректує лейтенант Кравцов. Продовжуйте оглядати фронт!
– Єсть оглядати фронт! Бачу четвертий на зюйд… Інтервал сто п'ятдесят метрів… Продовжую тихо йти до острова, йдемо далі на зюйд… Триста метрів… п'ятсот метрів… Більше підводних човнів не виявлено… Товаришу старший лейтенант!
– Слухаю!
– Ми помітили чотири підводних човни на зюйд від першого… Бачите ви нас?
– Бачу!
– На якій ми віддалі від печери?
– П'ятнадцять кілометрів.
– Дозвольте піднятися над підводними човнами і оглянути на норд від першого.
– У цьому напрямі працюють всі ультразвукові прожектори. Там ідуть ще три підводних човни з такими ж інтервалами. На поверхні видно силуети трьох кораблів. Мабуть, есмінці.
– Говорить капітан «Піонера». Товаришу Скворешня, підніміться всі втрьох над підводними човнами, ідіть слідом за ними і спостерігайте!
Голос старшого лейтенанта перебив капітана.
– Товаришу командир, професор Лордкіпанідзе повідомляє, що лейтенант Кравцов зник із сектора сто сорок два і на виклики не відповідає. Один раз донеслося щось нерозбірливе – і все.
Під шоломом пролунав голос капітана:
– Включити всі діючі ультразвукові прожектори! Не видно? Може, він у плямі сектора вісімдесят вісім?
Старший лейтенант зараз же схвильовано крикнув:
– Он він! З цієї плями вирвався! Знову зник у ній! Він не один! Він не один, Миколо Борисовичу! Він з кимсь зчепився!
– Бачив! – відповів йому стривожений голос капітана.
– Знову! Знову з'явилися в секторі вісімдесят дев'ять! – продовжував старший лейтенант. – Знову зникли в секторі вісімдесят вісім! Лейтенант бореться з кимсь! З ким?
– Товаришу Скворешня! – різко пролунала команда капітана.
– Єсть, товаришу командир!
– Припиніть спостереження за підводними човнами! Негайно на десяти десятих поспішайте на допомогу лейтенантові Кравцову! Віддаль від печери – двадцять кілометрів. Глибина – сімдесят метрів. Напрям – вест-норд-вест. На лейтенанта зроблено напад! Швидше! Швидше! Додержуйтесь наших вказівок у дорозі!
– Єсть на допомогу лейтенантові! – схвильовано гаркнув Скворешня і, запускаючи на повний хід свій гвинт, дав команду: – Гасити ліхтарі! Марате, до мене, доганяй! Павлику, тримайся від нас на дистанції в п'ятдесят метрів! У бійку не лізь!..
У густих темнозелених сутінках вод три тіні з карколомною швидкістю понеслись на захід-північний захід…

***

Лейтенант Кравцов готувався здати вахту старшому лейтенантові. Капітан у дальньому кутку центрального поста управління слухав зоолога.
– Чи не можна, Миколо Борисовичу, – говорив учений, – кого-небудь відрядити для коректування верхнього кутового прожектора сто сорок два? Марата немає. Павлик з ним пішов. А з наших радистів посилати кого-небудь просто шкода: роботи сила, поспішаємо страшенно. Навіть носовий прожектор вісімдесят вісім ще не готовий – щось не ладиться з ним… Дайте кого-небудь! Га? Всього хвилин на двадцять-тридцять. Дріб'язкова справа… Га?
Зоолог благально дивився на капітана. Він прийшов у центральний пост просто з роботи, руки в нього були чорні, борода далеко не в порядку, але йому, очевидно, було зовсім не до туалету.
Капітан знизав плечима.
– Кого ж вам дати, Арсене Давидовичу? І без того три чоловіки вийшли з ладу, і серед них такі працівники, як Скворешня та Марат. Жодна бригада не дасть із свого складу. А владу застосовувати не хочеться.
– Ну що ж нам робити?! – вигукнув зоолог. – Хоч самому вирушати!
Лейтенант уже здав вахту й направлявся до виходу, але, почувши останні слова вченого, він раптом зупинився, якусь мить постояв у нерішучості й повернувся до капітана.
– Товаришу командир! – тихо звернувся він до нього, не підводячи очей, як завжди тепер під час розмови з капітаном. – Товаришу командир! Якщо дозволите… Може, я міг би допомогти бригаді Арсена Давидовича?
Капітан і зоолог швидко глянули на лейтенанта: перший – нерішуче, з сумнівом, другий – з радісною надією, що зненацька спалахнула.
– Не знаю, товаришу лейтенант, – із звичайною в останній час стриманістю в поводженні з ним сказав капітан. – Чи в достатній мірі ви одужали, щоб можна було дозволити вам вийти з підводного човна?
– Я почуваю себе цілком здоровим, товаришу командир, – поспішно відповів лейтенант.
Капітан непевно похитав головою і, усміхнувшись, звернувся до зоолога:
– Що скаже лікар? Тільки, будь ласка, без особистої зацікавленості…
– Та ні ж, Миколо Борисовичу! – з образою в голосі, але з сяючим обличчям вигукнув зоолог. – Жодних медичних протипоказань немає! Це буде всього лише звичайна підводна прогулянка. Вона буде навіть корисна лейтенантові!
– Ну що ж! Тоді я не заперечую. Олександре Леонідовичу, оформіть пропуск лейтенантові.
– Спасибі, товаришу командир! – з легкою краскою на обличчі подякував лейтенант капітанові.
Через десять хвилин, одержавши інструкції зоолога, лейтенант, одягнутий у скафандр, вийшов з підводного човна і, запустивши гвинт, швидко попрямував на захід-північний захід, у той сектор океану, проти печери, який охоплював ультразвуковий прожектор 142. Раніш ніж здати цей прожектор з ремонту, зоолог повинен був настроїти його на найбільшу ясність і дальність, перевірити здатність відбиття його променів від рухомих об'єктів і проробити ряд інших спроб.
Лейтенант на шести десятих ходу плив на глибині сімдесяти метрів. Було досить видно, і ліхтаря свого він не засвічував. Настрій у лейтенанта був піднесений, майже радісний: капітан з ним сьогодні розмовляв трохи тепліше, ніж звичайно, він усміхнувся під час розмови і навіть довірив йому нову роботу… Яка він прекрасна людина, капітан! І Арсен Давидович славний! Як їм обом був вдячний зараз лейтенант! Ні, він, звичайно, не забуває своєї провини… свого злочину… Лейтенант важко зітхнув. Але все ж, який він вдячний, що вони не зневажають його, не дають йому відчути тягара його провини, продовжують ставитися до нього по-товариському!
Хвилювання стиснуло горло лейтенанта… Звичайно, він відповість, він готовий повністю відповісти перед Вітчизною за свою провину… ні, не за провину, а за злочин… тяжкий злочин… Але ніхто не випікає йому очей цим злочином, всі добре розуміють, як йому тяжко, як він кається в своїй легковажності, безтурботності, і всі намагаються в його присутності навіть не згадувати імені Горєлова…
І, як завжди після нещастя з «Піонером», при самій лише згадці про цю людину у лейтенанта перехопило дух і стислись кулаки. О, ця ненависна людина!..
– Правіше, правіше, Юрію Павловичу, – почувся раптом під шоломом голос зоолога. – На два метри вище! Кінчається двадцятий кілометр… Стоп! Ну, от. Тепер на десять метрів далі… Так… Десять метрів праворуч… Стільки ж ліворуч… Навскоси угору… засвітіть ліхтар… Погасіть… Вимикаю всі сусідні прожектори, щоб не спотворювали роботу сто сорок другого… Повторимо маневри… Стоп! Повисіть хвилинку нерухомо… Я підвищу трохи напругу…
Лейтенант зупинив гвинт і, відрегулювавши повітряний заспинний мішок, повис на місці, дивлячись бездумно в світлозелені сутінки перед собою. Вдалині і поблизу проносилися, як тіні, то невиразні, то чіткі силуети риб, медуз, молюсків.
Зненацька майже на межі видимості показалася зверху дивна тінь – довга, пряма, що звужувалася ззаду, але без характерних для плаваючих риб вигинів тіла. Попереду тіні – рівна неблимаюча ясна пляма, з плями – прямий світлий промінь.
Серце лейтенанта тривожно забилося.
«Що б це могло бути? Акула? Здоровенний тунець?.. Ні, це не риба».
Тінь швидко наближалася – навскоси і вниз.
«Засвітити ліхтар?.. Ні, не треба, краще почекати…»
Темний силует ковзнув на віддалі сорока метрів від лейтенанта й швидко ввійшов у глибину..
«Людина! – ледве не скрикнув лейтенант. – Ця людина в скафандрі! У величезному скафандрі, нульовому номері… Хто це міг бути? Скворешня? Але Скворешня на дні з Маратом… Хто ж? Пливе правильно… Ноги витягнуті й зімкнуті… Руки притиснуті до стегон… Хтось з наших…»
І раптом все закрутилося перед очима лейтенанта. Кров ударила в голову, запаморочила мозок. З помутнілою свідомістю, не думаючи, лейтенант запустив гвинт на десять десятих і ринувся вперед і вниз, за загадковою тінню.
– Юрію Павловичу! – пролунав здивований голос зоолога. – Куди ж ви поділися з екрана? Юрію Павловичу! Та відповідайте ж! Юрію Павловичу! Що за чорт! Телефон зіпсувався, чи що? – нічого не розуміючи, бурмотів учений. – Чому б це раптом?..
Лейтенант чув ці заклики ніби крізь вату: вони не доходили до його свідомості. Вся його істота зосередилася тепер на одній лише світній плямі, яка швидко наближалася, ставала все яскравішою та яснішою: людина попереду плила лише на чотирьох десятих ходу.
Ще мить, і палець лейтенанта натиснув кнопку на щитку управління. Яскравий промінь ударив у шолом людини й освітив риси її обличчя.
Лейтенант хрипко скрикнув. Це був крик люті, змішаний із смертельною ненавистю:
– Горєлов!!!
Осліплена світлом ліхтаря, людина інстинктивно піднесла руки до очей. І в ту ж мить з повного ходу, немов гарматний снаряд, на неї налетів лейтенант і ззаду схопив її руки вище ліктів.
На одну лише мить Горєлов повернув до лейтенанта обличчя, спотворене жахом. В наступну ж мить він зігнув ззаду зімкнуті ноги і з страшенною силою вдарив ними лейтенанта в живіт. Захищений скафандром, лейтенант не відчув болю, але одна його рука зірвалася з руки Горєлова, хоч друга продовжувала міцно тримати його.
Противники опинилися лицем в лице.
Мовчки, не зводячи очей один з одного, вони безладно носилися з гвинтами, що продовжували працювати, на невеликому просторі вод.
Жах на обличчі Горєлова замінився зневажливою посмішкою: він упізнав ворога, і той, очевидно, анітрохи не видався йому небезпечним.
Лейтенант хрипко дихав, волосся його злиплося від поту, спадало на очі; слабість – наслідок поранення – поверталася й затуманювала мозок. Ледве доходили до свідомості схвильовані голоси капітана й старшого лейтенанта, що шукали його, і наказ, даний капітаном Скво-решні.
«Що робити? Як взяти його? Гвинт… Зупинити його гвинт», вирішив Кравцов.
Зімкнувши ноги й ступнями повернувши на них рулі, він кинувся грудьми на груди Горєлова і встиг натиснути кнопку від його щитка управління. Щиток відкрився, кришка його відвалилася й повисла. Але зараз же, раніше ніж лейтенант устиг доторкнутися до знайомого ва-жілька, що керував гвинтом Горєлова, рука Горєлова перехопила руку лейтенанта, відкинула її далеко вбік, повернулася до щитка й піднялася над лейтенантом.
У руці Горєлова блиснула освітлена променями ліхтарів мідна голка на довгому тонкому проводі… «Смерть!» промайнуло в голові лейтенанта. Не відпускаючи Горєлова, лейтенант круто повернув руль: гвинт виніс його з-під руки ворога, і, описавши півколо, лейтенант опинився за спиною Горєлова. Та ледве він встиг полегшено зітхнути й вихопити із свого щитка управління голку, як Горєлов повернувся, рвонув і звільнив руку з ослаблих пальців лейтенанта.
Ніби крізь туман, лейтенант побачив блиск короткої жовтої змійки, що впала на груди, і зараз же, не встигнувши навіть скрикнути, він відчув, що його ті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70