ться, Марат, нарешті, взявся за діло, – з посмішкою сказав зоолог.
– Умови для нього найсприятливіші, – згодився старший лейтенант.
– А ідея, справді, непогана, – відгукнувся з сусіднього столика Горєлов. – Що здається важким у звичайних умовах, то буває здійсненним у незвичайних. Хіба не так?
– Та воно-то так, – сказав із сумнівом старший лейтенант, – але ж ось чули, що прогримів Скворешня? Вибухових речовин невистачить на таку силу старого, міцного льоду.
– Винуват, товаришу старший лейтенант, – долинув з другого кінця їдальні голос Марата. – Невистачить тереніту – допоможе нам Федір Михайлович!
– Я?! – наче не розуміючи спитав Горєлов серед шуму здивованих вигуків і розвів руками. – Але чим же я зможу замінити тереніт?
– Гримучий газ, Федоре Михайловичу! – вигукнув Марат. – Той самий гримучий газ, який працює у ваших дюзах! Його-то, сподіваюсь, у вас вистачить?
– Ах ти, бісова комашка! – захоплено грохонув Скворешня. – Чи ти ба! А ідея ця виявляється досить практичною! Га? Як ви гадаєте, товаришу старший лейтенант? Чи не доповісти капітанові?
В їдальні настало незвичайне пожвавлення. За всіма столиками відразу знялася розмова, всі голосно обговорювали пропозицію Марата, розпалювалися суперечки. Більшість завзято відстоювали цю пропозицію, деякі скептики сумнівно хитали головами, вказуючи, що доведеться висадити в повітря близько вісімдесяти тисяч кубометрів льоду. З олівцями в руках вони вже встигли підрахувати цю величину. Прихильники Марата, особливо Шелавін, нагадували, що вже давно, на великому радянському Північному шляху, коли полярні судна були затиснуті серед крижин, широко й успішно застосовувався амонал. Скептики заперечували: одна, мовляв, справа розколоти навіть десятиметровий лід, щоб утворилося розводдя, і інша справа – підняти в повітря десятки тисяч кубометрів льоду.
Старший лейтенант, раніше ніж відповісти Скворешні, замислено пограв виделкою, відстукуючи на тарілці похідний дроб барабана. Потім сказав:
– Доповісти капітанові можна, товаришу Скворешня, але чи вийде взагалі толк з пропозиції Марата – сумніваюсь.
Це було сказано з такою переконливістю, що всі в їдальні відразу замовкли. Марат зблід, наче передчуваючи щось нищівне для своєї ідеї.
– Чому ж ви так думаєте, товаришу старший лейтенант? – спитав він.
– Мені здається, Марате, що ви не врахували найголовнішого. Головне ж полягає не в тому, як і чим висаджувати, а в тому, як, чим і, найважливіше, в який строк можна прибрати висаджений лід. Вісімдесят тисяч кубометрів! На руках ви їх винесете, чи що? На носилках? Власне кажучи, можна, звичайно, і руками перенести, але коли ми закінчимо цю роботу? – І серед загального мовчання тихо додав: – Закінчимо, мабуть, тоді, коли вже буде зовсім байдуже – чи на місяць раніше, чи на місяць пізніше.
Марат сидів з опущеною головою; нарешті, зібравши залишки всієї своєї віри й мужності, він тихо сказав:
– Можна транспортери поставити…
– А двигуни?
– Мотори від глісера.
Старший лейтенант знизав плечима.
– Все це, на жаль, загальні фрази, Марате. Ви оперуєте невизначеними величинами. Невідомо ж, яка буде продуктивність транспортера при порівняно малій потужності цих моторів. Треба, звичайно, вашу ідею перевірити до кінця – з олівцем у руці. Хоч я й передбачаю, що висновок буде негативний, все-таки зайдіть до мене сьогодні, коли звільнитесь, – разом підрахуємо.
– Та-а-ак, – сумно прогудів Скворешня серед загального мовчання. – Торгували ми з тобою, Маратушко, веселилися; підрахували – просльозилися. Проте, – закінчив він, підводячись з-за столу, – ти, хлопче, не горюй. Пускай свою машину під черепом на десять десятих… Одне не вийде, інше буде вдалішим… Ось воно як, друже!
Розходилися мовчки, перекидаючись короткими малозначними фразами. Потім весь день на кораблі стояла тиша. Вільні від вахти сиділи в каютах, заглибившись у невеселі думки; у червоному кутку грали в шахи, але зівки псували партію й настрій граючих. На вахті, біля заснулих машин та апаратів, люди сиділи або тинялися по відсіку без діла; їх гризла нудьга й занепокоєння, деякі завзято чистили машини, змазували їх, регулювали.
Порівняно добре почувала себе лише група електриків. Вони діяльно клопоталися біля випущених з підводного човна трос-батарей, витягали їхні приймачі на лід, закріплювали їх там, стежили за контрольно-вимірювальними приладами, підготовляли акумуляторні батареї до приймання електроенергії. Всі їм заздрили, а дехто з вільних від вахти всіляко намагався примазатися до їхньої роботи, робив їм дрібні послуги, не гребував ніякими дорученнями – аби побути в цій живій, діяльній атмосфері праці.
Позаздрити можна було також Горєлову та його помічникам – Ромейкові й Козирєву. Підвісивши на кормі корабля невелику площадку, вони очищали дюзи від нагару, від щільно злежаного шару найдрібніших, завжди плаваючих у воді частинок мулу, що проникали в розтруби та камери спалювання.
Не закінчивши цілком очистку дюз, Горєлов послав Ромейка й Козирєва в підводний човен, у камеру газопроводів, для прочищання труб, якими гази з балонів направлялися в дюзи. Залишившись сам, Горєлов витяг з мішка з інструментами електросвердло й почав щось свердлити в камері спалювання великої центральної дюзи. Це була найбільша дюза; зовнішнє коло її розтруба мало в діаметрі півметра, а вихідний отвір з камери спалювання в розтруб – близько п'ятнадцяти сантиметрів. Через велику твердість металу дюзи робота протікала повільно й важко, що, видно, дуже дратувало Горєлова. А втім, електросвердла пускалися ним у хід лише тоді, коли поблизу корми нікого з команди не було. Як тільки в підводних сутінках показувалася людська постать у скафандрі, Горєлов швидко виймав інструмент з дюзи, беручись за попередню роботу по очистці, щоб потім, озирнувшись, знову пустити свердло в хід. Нарешті, залишившись, очевидно, задоволеним, Горєлов сховав електросвердло в мішок, вийняв звідти щось невелике й важке і засунув його в кульову камеру згоряння крізь вузький прохід у ній з розтруба. Повозившись немало рукою, засунутою до плеча б камеру, над гайками і болтами, полегшено зітхнув, зняв підмостки з корми, перекинув через плече мішок з інструментами й повернувся в підводний човен.
Якраз у цей час, уже під кінець дня, Марат вийшов з каюти старшого лейтенанта, і всім стало відомо, що, за точними підрахунками, для здійснення його проекту потрібно було б не менше двох місяців. Настрій в усіх приміщеннях корабля ще більше підупав. Капітан, який майже не виходив усі ці дні із своєї каюти, викликав до себе комісара Сьоміна. Вони довго про щось розмовляли, і Сьомім вийшов звідти з рішучим і заклопотаним обличчям. За кілька хвилин у комісара відбулася невелика, коротка нарада з профоргом Орєховим та завідуючим культроботою, молодшим акустиком Птициним. Через годину з участю цих же осіб відбулася поширена нарада керівників усіх гуртків, які працювали при червоному кутку. Ще через годину в червоному кутку з'явилося величезне різнобарвне оголошення, намальоване Сідлером, в якому повідомлялося, що «у зв'язку з тимчасовою затримкою підводного човна «Піонер» в закритому антарктичному порту «Айсберг» намічається на найближчі дні розширена програма роботи гуртків і масових культурних розваг – вечорів, концертів і т. ін.» Крім того, оголошується широкий «конкурс ідей» на тему: «Як зробити закритий порт «Айсберг» відкритим хоча б на десять хвилин?» Автор найпрактичнішої та найшвидше здійсненної пропозиції буде премійований чудовим хронометром з репетицією. Жюрі конкурсу намічено в складі старшого лейтенанта Богрова, головного електрика Корнєєва та професора океино-графії Шелавіна. Останній строк подачі проектів – двадцяте липня цього року. Навколо барвистої афіші швидко зібралася купка читаючих. Лунали веселі жарти, чувся голосний розкотистий сміх.
– Марате! Марате! – закричав раптом Козирєв, помічник механіка, побачивши у відчинені двері Марата, який саме піднімався з люка машинного відділу. – Марате! Йди швидше сюди! Тобі тут премію призначено!
– Яка премія? – донісся з коридора здивований голос Марата. – За що? Що ти там мелеш?
– Справді, справді, Марате! – підхопив сміючись Матвєєв. – Справжній хронометр з репетицією. От щасливчик!
– Що й казати, щастить людині… – додав ще хтось.
– Ось, ось, дивись… Це просто тебе стосується! – потяг Козирєв Марата за руку крізь натовп, що розступався, з реготом та веселими вигуками. Марат швидко прочитав рядки про конкурс, нерухомо постояв з хвилину перед афішею, потім мовчки, з іронічною посмішкою повернувся до товаришів, що сміялися.
– З вашого дозволу, дорогі товариші, – сказав він, – я приймаю виклик.
Усмішка з обличчя Марата зникла. Він продовжував, звертаючись до всіх трохи підвищеним голосом:
– Я зобов'язуюсь у дводенний строк подати жюрі конкурсу новий, більш практичний проект перетворення південно-полярного порту «Айсберг» у відкритий порт…
– Ура, Марате! – закричав Козирєв. – Качати його, хлопці, за сміливість!
– Облиш, Козирєв, – зупинив його Матвєєв. – Дай Маратові закінчити.
– Я приймаю на себе це зобов'язання, – продовжував Марат, – але при одній умові…
– Ага! Умова? – знову не втримався Козирєв. – Справа стає цікавою, особливо коли ця умова нездійсненна!
– Чому нездійсненна? Умова цілком здійсненна! Я вимагаю, щоб у порядку соціалістичного змагання таке ж зобов'язання взяв на себе… сам Козирєв!
– Правильно! Правильно! – почулося з усіх боків.
– Ти збожеволів, Марате! – розгубився Козирєв. – Де мені з тобою змагатися, плутяго ти такий!
– Не прибіднюйся, будь ласка, голубчику! Подумаєш, казанська сирота! Міг же ти запропонувати й виготовити пристрій для автоматичної прочистки газових труб? І премію за це одержав ніхто інший, а саме ти! А тепер у нашій комісії хіба не розглядаються ще дві твої раціоналізаторські пропозиції? Що ти на це скажеш?
– Згоджуйся скоріше, чудак, – втрутився солідний Крутицький. – Веселіше буде крутити мозком наввипередки
– Марат має рацію! – крикнув Птицин. Його довге вузьке обличчя з гострим носом зненацька покрилося червоними плямами. – Якщо Козирєв відмовляється, я приймаю виклик!
– А хто тобі заважає третім приєднатися до нашого договору? – весело відгукнувся Марат.
– Чому ж ти мовчиш, Козирєв? – нетерпляче спитав хтось.
Козирєв стояв мовчки, опустивши в нерішучості руду голову.
– Та що й казати? – промимрив він. – Справжня провокація! Ну, не криюсь, дещо обмірковував про себе. Сам ще не знаю, чи добре вийде… А тут раптом – нате, виходь на сцену… Боязко… Невже не розумієте, чорти мальовані? – несподівано огризнувся він і так само несподівано махнув у повітрі рукою. – Гаразд! Приймаю виклик! Держись, тепер, Маратку! – погрозив він йому. – Це тобі буде не водоростева гребля…
– Браво, Козирєв! Не бійся, Серьожо! Не осором рудих! – почулися вигуки з різних боків.
Марат простягнув Козирєву свою маленьку сухорляву руку, яка зараз же потонула в широкій гарячій долоні «противника». Не випускаючи руки Марата, Козирєв повернувся в бік Птицина:
– Я теж ставлю умову! Викликаю із свого боку цю птицю… Нехай не лізе поперед батька в пекло… Цитую точно вислів Скворешні.

***

Що робити? Як звільнити підводний човен із самої середини страхітливого айсберга, куди він так нещасливо потрапив? Як усунути загрозу ганебного, безстрокового полону в цьому льодовому кориті?
З незвичайною силою капітан саме тепер відчув усю величезну відповідальність, яку він несе перед країною, відповідальність за життя двадцяти семи чоловік, прекрасних дітей його Батьківщини, яких вона довірила йому, відповідальність за чудовий корабель, матеріальний згусток геніальних наукових і технічних ідей, що так далеко випередили свій вік!
Безладні думки, безнадійні, фантастичні, іноді просто безглузді плани проносилися перед ним, але зараз же відкидалися.
Телефонний гудок викликав до апарата.
– Слухаю! Товариш Скворешня?
– Дозвольте доповісти, товаришу командир. Під час чергового огляду ополонки мною і товаришем Шелавіним помічено підвищення в ній рівня води на три з половиною сантиметри проти вчорашнього ранкового. Над ополонкою стоїть густий туман.
Капітан раптом пожвавішав.
– Туман зрозумілий, – швидко сказав він, – іде швидке випаровування теплої води на морозі. А ось пі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70