дритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?
Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.
– Вірно! Хороша думка! – схвалив його пропозицію Скворешня. – Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.
– Часу? – здивувався Павлик. – А хто його відбирає у нас?
– Ми самі, хлопчику, – відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. – Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..
Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.
– Граніт! – сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: – Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…
– Та що ви, Андрію Васильовичу! – промовив, бліднучи, Павлик. – Я не відчуваю ніякої духоти…
– Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.
Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.
– Як ви себе почуваєте, друзі мої? – почувся раптом голос зоолога. – Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.
– Боюсь, Арсене Давидовичу… – відповів, задихаючись, Скворешня, – не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…
– Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! – злякано закричав учений. – Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!
– Єсть не розмовляти, менше рухів! – пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.
Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, – дорогоцінного кисню, – уже майже не було.
– Прощай, хлопчику… Помираю… Дихай повільно… Бережи кисень…
Він почав бурмотіти щось нерозбірливе. Павлик відчував, як жах і відчай все більше охоплюють його. Він ладен був кинутися на ці безжалісні гранітні стіни, бити кулаками, рвати пальцями, тільки б врятувати свого друга, йому було страшно дивитися на страждання вмираючого, але в той же час він не міг, не в силі був одвести від нього очі.
– Андрію Васильовичу… голубчику… – невиразно говорив він тремтячими губами. – Може, як-небудь можна перелити вам хоч трохи мого кисню? Скажіть! Скажіть, як це зробити?
Велетень заперечно похитав головою і, глибоко й уривчасто дихаючи, бурмотів щось незрозуміле, зрідка викрикуючи:
– Проклята!.. Подивимось!.. Покажу!..
Величезні ступні його ніг, які упиралися в основу скелі, почали рухатися.
Вони поволі поповзли вгору по скелі. На висоті півметра від дна вони натрапили на виступ і перебралися на нього. Тепер ноги ще більше зігнулися. Рука велетня повільно наблизилася до відкритого патронташа, металеві пальці намацали кнопку «кисень» і пересунули її на повну, до відказу, подачу газу.
«Для чого?.. – затремтівши, подумав Павлик. – Прискорити кінець?»
Лежачи на спині, упираючись ногами у виступ скелі, а плечима – в задню стіну грота, Скворешня затих у цій незвичайній позі. Лише глибоке дихання свідчило, що він ще живий і що в його величезному тілі з новою силою розгоряється вогонь. Потім несподівано припинилося дихання, і Павлику здалося, що все кінчено.
Раптом жахливий, повний лютого гніву крик потряс стіни грота й приголомшив заціпенілого Павлика.
Все велетенське тіло Скворешні враз наповнилося потроєною силою й життям. У надлюдському зусиллі напружилися величезні зігнуті ноги, випнулися вгору груди, і, здавалось, вгрузали в стіну широкі металеві плечі.
– А-а-а! – гримів велетень крізь вискалені зуби. – Проклята!.. А-а-а!..
Колоноподібні ноги тремтіли, усе більше напружуючись. Наче з невідомого, невичерпного джерела приливали в тіло велетня все нові й нові сили, яким, здавалося, не було кінця. І разом з ними все вище й вище гримів його голос.
Притиснувшись до стіни, Павлик не вірив своїм очам: йому здалося, що скеля хитнулася і почала рухатися. Під його шоломом билися, дзвеніли, сплітаючись, злякані голоси друзів:
– Павлику! Що сталося?.. В чому справа? Чому так кричить Скворешня? Павлику!.. Павлику!.. Та відповідай же!..
Павлик нічого не чув, нікому не відповідав: він не міг отямитися.
Скеля піддавалась. Вона хиталася. Вона нахилялася під велетенським натиском Скворешні. Ще! Ще трохи!..
І раптом, схопившись з місця, Павлик кинувся до скелі, і його пронизливий крик сплівся з громовим криком Скворешні:
– Ура-а-а!.. Ще!.. Ще трохи!..
Всіма своїми маленькими силами хлопчик наліг на скелю біля величезних ніг велетня. І наче саме цього останнього грама зусиль невистачало Скворешні для повної перемоги.
Скеля подалася, захиталася і з гуркотом повалилася назовні на пологе дно. Вихід був відкритий!
Ноги Скворешні безсило упали, замовк його громоподібний голос, закрились очі, і, величезний, закутий в метал, він без ознак життя витягнувся на дні грота.
Павлик скочив на повалену скелю й вибіг назовні. Його дзвінкий голос понісся в простір:
– Сюди! Сюди! Скворешня скинув скелю! Швидше на допомогу! Він умирає! Швидше! Я пеленгую ультразвуком! Ловіть! Ловіть за глибиноміром – сімдесят два метри від поверхні!
Він водив дулом пістолета, і в усі боки помчалися нечутні гінці – вісники перемоги й горя.
Павлик не зміг би сказати, скільки минуло часу в цьому гарячковому напруженому чеканні – хвилина чи година, – коли з підводної пітьми раптом долинув радісний крик Марата:
– Піймав! Піймав! Тримай промінь, Павлику! Тримай! Пливу точно на норд-ост! До мене! До мене, товариші!
І звідусіль – з півночі, з заходу, з півдня – линули радісні вигуки, захоплені крики.
– Пливу за тобою, Марате! – долинав голос Цоя.
– Зараз будемо біля тебе, бічо… голубчику! – схвильовано кричав зоолог.
– Тримайся, Павлику! Тримайсь, хлопчику! – говорив комісар Сьомін. – Сюди, сюди, Матвєєв! Ось я!
Немов рій зірок, які зірвалися з темного неба, неслися до Павлика з усіх боків вогники ліхтарів. Павлик опустив занімілу руку з пістолетом і лише повертав шолом з ліхтарем на всі румби, наче маяк, привертаючи до себе вогники друзів, що поспішали. Вогники росли, збільшувалися і враз завертілися навколо Павлика, засліплюючії його, заповнюючи всю навколишню темряву.
Рій зірок налетів, немов вихор. В одну мить десятки рук підхопили позбавлені ознак життя тіла Скворешні і Павлика, і за хвилину загін стрімко нісся у відкритий океан, до підводного човна «Піонер», який завмер у чеканні.
Старший лейтенант Богров натис кнопку на центральному щиті управління й повернув невеликий штурвал із стрілкою на кілька ділень вправо.
«Піонер» трохи підняв ніс і кинувся по похилій лінії вперед, швидко набираючи висоту. На глибині трьохсот метрів він вирівнявся і продовжував іти на південь.
– Так добре, Іване Степановичу? – спитав старший лейтенант.
– Чудово! Абсолютно все видно, – застудженим тенорком задоволено відповів океанограф, не зводячи короткозорих примружених очей з купола екрана.
На куполі повільно проносилися величезні темні маси. Одні з них заповнювали великі простори на поверхні океану, інші, трохи менші, глибоко опускали вниз свої підводні частини. Іноді здавалося, що вони ось-ось зачеплять ними горбату спину підводного човна, але «Піонер» спокійно й упевнено проходив під ними, лише коли-не-коли нахиляючи ніс і потім знову вирівнюючись на заданій йому глибині в триста метрів.
Відкинувши голову, океанограф спитав:
– На якій ми точно широті, Олександре Леонідовичу?
– П'ятдесят вісім градусів сорок мінут південної широти і вісімдесят градусів західної довготи від Грінвіча, – відповів старший лейтенант.
– Яка безліч айсбергів!
– Тут уже зима, Іване Степановичу.
– Так, звичайно… Але для початку зими їх все-таки занадто багато. Всього лише десяте липня.
Настала мовчанка. За кілька хвилин вона була порушена появою зоолога й Павлика.
– Будь ласка, Арсене Давидовичу!
– Ага! Айсберги! Це цікаво! – вигукнув зоолог, глянувши на екран.
– Тут вони мають зовсім інший вигляд… – зауважив Павлик. – Коли ми на «Діогені» зустрілися з айсбергом, я встиг його розгледіти. Він був значно вищий від «Діогена» і весь виблискував. І немов вирізьблений весь, в прикрасах…
– Нічого дивного, – промовив Шелавін, – тоді ти бачив верхню, надводну частину, а зараз перед нами підводні частини айсбергів. Надводну частину руйнують сонячні промені, теплі вітри, дощі, а підводна більше зберігається, на неї діють лише теплі течії. Вона далеко більша від надводної частини. В п'ять-шість, а іноді і в сім разів більша… Ось тільки що «Піонер» нахилився і пірнув глибше, щоб обійти одну таку підводну частину айсберга. Адже «Піонер» іде на глибині трьохсот метрів! Виходить, цей айсберг занурений нижньою частиною у воду більше ніж на триста метрів. А його надводна частина, отже, підноситься над поверхнею океану більше, ніж на п'ятдесят метрів. Таким чином, загальна висота айсберга дорівнює, мабуть, чотирьомстам метрам. От яка висота! Всього на двадцять метрів нижче від Палацу Рад у Москві! А Палац Рад – найвищий будинок у світі. А чи знаєте ви, дозвольте вас спитати, юначе, що трапляються айсберги заввишки до шестисот-семисот метрів?
– Ой-ой-ой! – жахнувся Павлик. – Сімсот метрів! Невже море замерзає на таку глибину?
Океанограф навіть крекнув від здивування і відірвав погляд від екрана. Потім з досадою знизав плечима й знову підвів очі на купол.
– Як можна припускати такі дурниці, дозвольте вас спитати?! Щоб море промерзало на сімсот метрів! У найлютіші зими море покривається кригою, яка до літа досягає товщини не більше як три-чотири метри. Крім того, під час танення морський лід дає солонувату воду, а айсберги складаються з прісного льоду. Ясно, що вони утворюються не з морської води, а з прісної. А така вода буває тільки на поверхні землі. Виходить, і айсберги утворюються на землі…
– Як же… як же вони тут?.. – дивувався Павлик. – Як же вони опинилися в морі?
– Чи чули ви хоч що-небудь про льодовики, дозвольте вас спитати? – запально вигукнув океанограф, якого, очевидно, дратували занадто, на його, думку, наївні, «безграмотні» запитання Павлика. – Чого вас учать там, у ваших гімназіях і коледжах?
– Та я знаю… трохи… – несміло відповів Павлик. – Льодовики – це такі льодові потоки на високих горах, де дуже холодно. Вони сповзають униз, де тепліше… Ну, і там тануть і дають початок багатьом річкам.

Розділ ХІІІ
СКРОМНІ РОЗРАХУНКИ

– Льодові потоки… гм… льодові потоки… – бурчав океанограф. – Ну, гаразд, хай потоки! А в північних і в південних полярних областях лід покриває не тільки вершини високих гір, але й вся земля буває цілком покрита ним. Він так і зветься «материковим льодом». Майже вся Гренландія, найбільший острів у світі, площею в два мільйони сто тисяч квадратних кілометрів, покрита, за винятком вузької смуги південної частини узбережжя, материковм льодом. Із року в рік, століття за століттям на його поверхні накопичувався сніг, який поступово під власною вагою перетворювався в лід. Цей лід наростав усе вище й вище, і тепер на Гренландії лежить льодовий щит завтовшки в два кілометри, а в деяких місцях навіть більше! Приблизно те ж саме спостерігається й на південному полярному, Антарктичному, материку. Від цих материкових льодів відокремлюються льодовикові язики, які спускаються до моря, ковзають спочатку по його дну і нарешті, коли дійдуть до глибоких місць, спливають. Вітер і хвилі розхитують їх, діє і власна вага, і настає момент, коли кінець льодовикового язика відламується у вигляді льодяної гори й пливе в море. Ось якщо ми підійдемо до берега материка, нам, може, пощастить побачити це явище… Олександре Леоні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70