сара й мигцем глянув на нього. Трохи насупивши брови, комісар пильно дивився на Горєлова. Той, розмовляючи з головним акустиком Чижовим, на одну мить відвернувся од свого співрозмовника і через голови присутніх кинув похмурий, сповнений ненависті й злобного вогню погляд на Павлика, який високо злетів у цей момент під стелю. Цей погляд і Цой і комісар встигли одночасно перехопити.
Радісний вереск Павлика замовк. Блідий, він почав вириватися з ласкавих рук та обіймів.
– Що, голова закрутилася? Качки не витримав? – питав Скворешня, сміючись і покручуючи довгий вус.
– Та де ж йому звикнути до неї, коли й сам «Піонер», здається, ніколи її не зазнавав, – сказав Марат, гладячи Павлика по голові.
– Тут і справжній морський вовк, мабуть, розкисне, в цій спокійній колисці, – підтримав Марата Матвєєв.
Цой пробився крізь оточуючий Павлика натовп і, обійнявши його за плечі, повів у далекий куток відсіку, до широкого м'якого крісла.
Вони сіли в нього, щільно притиснувшись один до одного; поряд біля крісла сів на стілець комісар.
Тимчасом почалися танці. Скворешня з несподіваною для його постаті легкістю й плавністю вальсував з Матвєєвим, який танцював за даму. Взагалі від «дам» у нього не було відбою. Всі напрошувалися до нього.
Цой нахилився до хлопчика і тихо спитав:
– Що з тобою сталося, голубчику? Чому ти раптом так злякався?
Павлик ще міцніше притиснувся до Цоя й заплющив очі.
– Так… – ледве чутно відповів він. – Нічого.
Потім, стрепенувшись, розкрив широко очі, що заблискотіли несподіваним гнівом і обуренням. Рум'янець покрив його щоки, кулаки стислися.
– Він злий… злий… Погана людина! – заговорив він уривчастим голосом. – Він до цього часу не може мені простити. Така дрібниця! Але ж я тоді попросив пробачення. Я ж ненароком…
У нього затремтіли губи, і знову, заплющивши очі, він замовк.
– Хто? – спитав Цой, миттю пройнязшись образою й обуренням хлопчика.
Павлик мовчав.
– Федір Михайлович? – знову тихо й настійливо спитав Цой.
Павлик кивнув голозою.
– Чого ж він тобі не простив? За що, ти думаєш, він гнівається на тебе?
– Ну, дрібниця, розумієш, дрібниця! – знову захвилювався Павлик, спрямувавши на Цоя палаючі очі. – За мішок. Пам'ятаєш, у вихідній камері ми з Маратом засперечалися з-за морського їжака, і я його вдарив мішком по шолому. А мішок той був Федора Михайловича. Але ж це ненароком! Я ж ненавмисно!
– Федір Михайлович докоряв тобі?
– Ні… Він тільки так злобно глянув на мене, що я аж злякався. Він тоді у мене вихопив з рук ящичок від його друкарської машинки і так подивився, немов ладен був зарізати мене. От як зараз…
Комісар різко закинув ногу за ногу.
– Який ящичок? – спитав він.
– Ну я ж сказав – з-під його друкарської машинки. Для запасних частин машинки, – байдуже відповів Павлик і, наче заспокоївшись, після того як вилив своє обурення, став із зростаючою цікавістю дивитися на вальсуючу комічну пару – Скворешню й Марата.
Марат дурів, кривлявся, навмисно плутав і перекручував па, наступав на ноги своєму партнерові. Скворешня, нарешті, розсердився, підняв його, як кошеня, над підлогою і продовжував вальсувати сам, тримаючи свою «даму» в повітрі. Марат кумедно дриґав ногами, марно намагаючись вирватися із залізних обіймів свого партнера, нарешті закричав «караул»…
Павлик не витримав, розреготався і, зірвавшись з місця, підбіг до Скворешні.
– Киньте цього кривляку, Андрію Васильовичу! – дзвінко сміючись, закричав він. – Давайте зі мною! Я буду гарно танцювати! Чесне піонерське!
– Давай, давай, хлопчику! – радісно зустрів його велетень. – Що, вже очуняв?
Він поставив на підлогу Марата, дав йому шльопанця під спину, від чого той, під загальний регіт, кулею полетів до дверей, цілком, проте, задоволений, що вирвався, нарешті, з лабет свого приятеля.
Оркестр змінив вальс на польку, і Павлик, як пустотливе козеня, застрибав біля свого партнера.
Цой залишився один у кріслі, глибоко замислившись, не помічаючи шуму, музики й загальних веселощів. Комісар теж мовчав.
Після танців, «за настійливою вимогою публіки», як оголосив конферансьє вечора Ромейко, Павлик з піднесенням прочитав свою поему «Переможці глибин», йому шалено аплодували й примусили деякі місця повторити на біс. Нарешті комісар оголосив розпорядок занять і розваг на наступну п'ятиденку.
Розійшлися запівніч, втомлені, веселі, задоволені, під бравурні звуки маршу. У червоному кутку залишилося тільки двоє людей – комісар і Цой. Деякий час вони сиділи мовчки. Потім комісар тихо сказав:
– Як ви гадаєте, Цой, що все це значить?
Цой повільно провів рукою по своєму блискучому чорному волоссю й відкинувся на спинку крісла.
– Нічого не можу зрозуміти! Ясно тільки, що Федір Михайлович за щось не злюбив Павлика. Але за що? Такого славного, лагідного хлопчика! Не може ж бути, щоб за мішок.
– Та-а-ак… – протягом сказав комісар, замислено дивлячись кудись у простір. – І ще якийсь ящичок… Дивна історія! А втім, мені здається, вона почалася далеко раніше.
Цой скинув на комісара здивовані очі.
– Раніше? Із-за чого ж?
У відсік увійшов прибиральник Щербина з довгим пи-лососним ящиком у руках. Він наблизився до комісара, привітав його, приклавши руку до безкозирки:
– Товаришу комісар, дозвольте розпочати прибирання.
– Будь ласка, товаришу Щербина. Комісар підвівся й сказав Цою:
– Ходімо до мене, там поговоримо.
Кінець другої частини


Частина третя
БАТЬКІВЩИНА КЛИЧЕ

Розділ І
У ЛЬОДОВОМУ ПОЛОНІ

Тринадцятого липня «Піонер» уже повертався назад у Тихий океан, тримаючи курс на північ. Лишалося ще здійснити тільки одну роботу в поверхневих водах Антарктики, в суворих умовах полярної зими, у сусідстві з плаваючою кригою.
«Піонер» ішов на найменшій глибині, майже біля нижньої поверхні крижаних полів.
Ранком чотирнадцятого липня на куполі ультразвукового екрана показалися перші тріщини посеред крижаної броні, яка покривала поверхню океану. Незабаром кількість цих тріщин почала все збільшуватись. Наближалася межа нерухомого льоду. «Піонер» ішов на двох десятих ходу. Все частіше зустрічалися льодові гори, підводні частини яких доводилося обережно обходити. На поверхні океану, очевидно, лютував жорстокий шторм: окремі крижини то піднімалися, то опускалися, і навіть могутні айсберги не стояли спокійно на місці.
У центральному посту були капітан, вахтовий начальник старший лейтенант Богров, зоолог і Шелавін. Учені повинні були вибрати відповідне для їх робіт місце, яке в той же час дозволило б використати інфрачервоний розвідник для сторожової служби.
Незабаром після полудня на екрані з'явилася велика ополонка. На ній плавали, погойдуючись і наштовхуючись одна на одну, крижини різних розмірів. Очевидно, вплив шторму позначався тут досить сильно, і, отже, працювати було б важко.
Нарешті, близько п'ятнадцятої години, помітили довгу й досить широку ополонку між двома величезними айсбергами. Висланий інфрачервоний розвідник піднявся в повітря на висоту шістдесяти метрів, щоб спостерігачі з підводного човна могли мати уявлення про розміри поверхні цих гір і про все, що їх оточує.
Далеко навколо, на всьому просторі, обшуканому розвідником, не було жодного судна, жодної підозрілої плями.
Океан був укритий крижинами й айсбергами. Пурга несла кружляючі хмари снігу; крижини й айсберги налітали, громадилися одні на одних або розліталися від ударів на дрібні шматки. Тільки дві гігантські гори спокійно й велично стояли, немов острови, посеред розбурханої стихії.
Обидва айсберги були не менше трьохсот п'ятдесяти метрів завдовжки і близько двохсот метрів завширшки кожний. їхні верхні площадки являли собою рівну, як стіл, поверхню. Ополонка, схожа на канал між ними, тиха й спокійна, була захищена від шторму високими непохитними стінами. Вони були чисті, глибоко прозорі й виблискували прозеленню. Здавалося, ці льодяні стіни тільки що відокремились одна від одної, і ні сніг, ні тумани, ні вітер з водяним пилом не встигли ще роз'їсти й затуманити їх світлоізумрудну чистоту.
– Здається, Лорд, кращого місця, ніж ця ополонка, не знайти, – сказав капітан. – Якщо ви з Іваном Степановичем згодні, готуйтесь до виходу. Я тим часом підніму «Піонер» до глибини в сто метрів. Досить буде?
– Цілком, капітане, – згодився зоолог. – Ходімо, Іване Степановичу.
– Тільки поспішайте. Не баріться з роботою. Я хотів би якнайшвидше вибратися звідси.
Уже за п'ятнадцять хвилин зоолог та Шелавін, в супроводі свого звичайного почту – Скворешні, Цоя, Ма-рата й Павлика, – виходили з підводного човна. Шелавін із Скворешнею попрямували ближче до льодяної стіни, щоб улаштувати біля неї свої вертушки, взяти там проби води, зміряти її температуру. Зоолог з іншими взявся за роботу посередині каналу: то піднімаючись ближче до поверхні, то опускаючись вглиб, він збирав зразки мізерного в цю пору року планктона та інших представників тваринного й рослинного світу.
– Еге! – почувся раптом здивований вигук Шелавіна. – Та тут, виявляється, є величезна виїмка в льодяній стіні. Метрів тридцять углиб і висотою в цілий айсберг. А в довжину, по каналу, невідомо. Андрію Васильовичу, ану, подивіться, чи далеко вона тягнеться? Арсене Дави-довичу! Я гадаю, що і в протилежній стіні виявиться така ж виїмка. Пошліть кого-небудь перевірити. Можливо, тут була одна гігантська гора, і по цій виїмці вона розкололася. Дуже цікаво!
– Гаразд, Іване Степановичу. Піде Цой, – відповів зоолог.
За кілька хвилин Скворешня повідомив, що виїмка тягнеться з півдня на північ приблизно метрів на двісті. Глибина її в льоду від ста до шістдесяти метрів, ширина від обривистого підводного краю до льодяного берега три-дцять-сорок метрів. Повідомлення Цоя майже не роз-ходилися з відомостями Скворешні: довжина й глибина збігалися повністю, але ширина була менша – від двадцяти до тридцяти метрів.
– Таким чином, – сказав Шелавін, – ясно, що всередині льодяної гори, майже в центрі її, була глибока й широка, замкнута з усіх боків ущелина. Вздовж цієї ущелини гора тріснула й розійшлася. Судячи з свіжості стін, не сталося зовсім недавно, може, навіть кілька годин тому. Обидві половини повільно відходять одна від одної, і можливо, що приблизно за добу тут буде не канал, а відкрите море, забите крижинами. Нам треба поспішати, Арсене Давидовичу! – рішуче зробив висновок океанограф.
– Я думаю, що встигнемо, але поспішити не завадить, – відповів зоолог і вирушив до своєї партії, яка розташувалася на невеликій глибині – метрів за тридцять від поверхні.
Шелавін із Скворешнею відпливли недалеко від них, на середину каналу, і провадили там виміри температури на різних глибинах, близьких до поверхні. Потім брали проби води далі від крижин для вивчення її хімічного складу. На всі ці копіткі роботи, що вимагають великої старанності, пішло годин п'ять.
Шелавіну й Скворешні лишалося тільки зняти показання вертушок про швидкість течії безпосередньо біля айсбергів і, забравши ці прилади, потім повернутися на підводний човен. Вони умовилися з зоологом, що зустрінуться з ним на вихідній площадці хвилин за п'ятнадцять.
Наблизившись до приладів, Шелавін звернув увагу на незвичайну й зовсім несподівану швидкість течії, яку показували вертушки.
– Що за чортівня! – скрикнув вражений океанограф. – Адже п'ять годин тому айсберг рухався з незначною швидкістю, а тепер іде з швидкістю пароплава, і до того ж – у протилежному напрямі.
– Мабуть, вітер перемінився, – сказав Скворешня, збираючись знімати вертушку, – і дме тепер з силою в десять балів просто в спину льодяній горі.
– А чи знаєте ви, чим це загрожує, дозвольте вас запитати? Адже вона йде прямо на з'єднання з своєю другою половиною! Треба попередити вахтового… Це ж нещастя!
Він швидко викликав підводний човен. Але, раніше ніж він устиг сказати слово, почувся тривожний голос старшого лейтенанта:
– Швидше на підводний човен! Всі, всі! Канал закривається! Крижини наближаються одна до одної! Швидше! Відкриваю вихідну камеру!..
– Єсть! Слухаю! Кидайте вертушки, Скворешня! Швидше до підводного човна!
Вони понеслися на десяти десятих ходу в напрямі до корабля. Попереду показалися зоолог, Цой, Марат і Пав-лик, які стрімко мчали туди ж.
Не встигли вони однак наблизитися до «Пі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70