Із зграї, що все збільшувалася, відокремилися кілька цих дивовижних тіл і, нахиливши голови, рушили слідом за ними; інші, майнувши на кінцях променів, пронеслися далі по прямій.
– Вгору! – квапливо пролунала нова команда Скворешні.
Майже відразу переслідувачі також змінили курс, все більше наближаючись до друзів…
– Магнітні торпеди! – вигукнув вражений Скворешня й скомандував: – Три десятих вперед по прямій!
Торпеди неслися тепер за ними, не відстаючи, але й не наближаючись, тримаючись позаду їх на віддалі тридцяти метрів.
– Товаришу командир, зграя магнітних торпед пронеслася прямо до печери! Шість штук переслідують нас!
– Бачимо на екрані!
– Дозвольте піти назад, щоб не притягти з собою хвіст із торпед!
– Дозволяю!
– Бойові дії можна вважати розпочатими?
– Так… Розпочаті ворогом!
– Дякую, товаришу командир! Ану, хлопці, поворот по горизонталі на сто вісімдесят градусів!
Широко розвернувшись на повороті, всі понеслися назад, як і до цього, на трьох десятих ходу. Торпеди автоматично, а на погляд Скворешні, що усміхався, навіть покірно повторили маневр.
– Розділитися! – продовжував командувати Скворешня. – Праворуч і ліворуч від мене! Тримати інтервал у п'ятдесят метрів!
Зграйка торпед також роз'єдналася. За Скворешнею неслося три торпеди, за Маратом – дві, а за Павликом – одна.
У темних сутінках вод попереду показалася шеренга підводних човнів. Торпеди, переслідуючи Скворешню, Марата та Павлика, раптом прискорили хід, наздоганяючи їх. Величезні силуети підводних човнів швидко виростали попереду, прояснювалися, загрожуючи зіткненнями.
– Відчули! – торжествуюче скрикнув Скворешня. – Кожний до підводного човна проти себе! Десять десятих вперед! Під кіль підводного човна!
Люди стрілою понеслися до кораблів. Уже пролітаючи під ними, Скворешня обернувся і встиг помітити, як торпеди, що переслідували їх, все більше прискорюючи хід, раптом підняли вгору свої смертоносні голови й направилися до днищ підводних човнів… Притягання величезних металевих мас кораблів пересилило притягання скафандрів.
Тільки-но Скворешня та його товариші встигли проскочити метрів на сто за підводні човни, як шість надзвичайної сили вибухів, один за одним, потрясли навколишні води. Зараз же за вибухами блиснули три величезних стовпи полум'я, невидимі потужні струмені далеко порозкидали людей в різні боки, і все відразу затихло…
– Товаришу командир! Три підводних човни ворога знищені його ж торпедами! – понеслося повідомлення Скворешні в центральний пост «Піонера».
– Я бачив! Вітаю з успіхом!
– Дозволите повторити операцію? Відповідь надійшла не відразу.
– Носова гармата вступила в бій. Ворог спантеличений, – почувся нарешті голос капітана. – Він збирається відступати. Повертайтесь у печеру на глибині трьохсот метрів.
– Єсть повертатися в печеру на глибині трьохсот метрів!

***

З вихідної камери «Піонера» Скворешня, Марат та Павлик негайно попрямували в центральний пост управління підводного човна. У відсіках, через які вони проходили, команда, не відриваючись від спостереження за апаратами та механізмами, мовчки вітала їх піднесеними вгору руками. Всі вже знали про пригоди цієї трійки.
Проходячи верхнім коридором, вони ще здалеку побачили водолаза Крутицького, який нерухомо стояв біля дверей каюти лейтенанта Кравцова. Крутицький був у повній бойовій формі: з гвинтівкою при нозі, з кортиком на лівому та ультразвуковим пістолетом на правому боці, його обличчя було кам'яно-суворим, він холодно, немов не пізнаючи, дивився на Скворешню, Марата і Павлика, що наближалися. З якоюсь особливою й несподіваною владністю, властивою самим лише військовим, що стоять на бойовому караульному посту, він наказав:
– Триматися протилежної стіни!
І троє друзів, притискуючись до стіни, обережно й мовчки обійшли двері, не зводячи з них пильних очей, немов бачили крізь них жалюгідну й ненависну постать зрадника і вбивці.
У центральному посту капітан вислухав короткий рапорт Скворешні. Потім капітан з неприхованим хвилюванням міцно потис руку Скворешні.
– Вітаю вас! Батьківщина не забуде ваших славних бойових заслуг!
Капітан потис руку й Маратові.
– Дякую, товаришу Бронштейн, за струм! Він дав нам можливість зустріти ворога у всеозброєнні і знищити його!
І, звернувшись до Павлика, що стояв струнко, як справжній моряк, то блідніючи, то червоніючи від хвилювання, капітан з усмішкою, від якої Павлику захотілося раптом пройтися на руках по палубі центрального поста, сказав:
– Дякую за все, товаришу Буняк! Ви трималися по-геройськи! Весь радянський флот і вся наша Батьківщина скоро дізнається про це! Вільно, товариші! – весело скомандував капітан. Тихо сміючись, він схопив хлопчика за плечі, притягнув його до себе, обійняв і розцілував. – Павлику! Любий мій хлопчику! Ти будеш гідним сином своєї Батьківщини і, якщо захочеш, славним її моряком!
– Хочу! Хочу, товаришу командир! – дзвінким від захоплення голосом закричав Павлик. – Я буду радянським моряком! Я хочу бути підводником! Я буду служити з вами і вчитися у вас, товаришу командир!
Вражені благородним поривом хлопчика, всі у центральному посту на хвилину застигли в мовчанні. Нарешті капітан, поклавши руку на плече Павлика, сказав:
– Ти будеш, Павлику, ким захочеш! І завжди ти будеш гідним своєї великої Батьківщини! По місцях, товариші! Можу повідомити вас наостанку: ворог кинувся навтіки. Знищено шість його підводних човнів, всі випущені ними торпеди і один есмінець на поверхні! Решті пощастило зникнути. Завтра «Піонер» вирушає до рідних берегів!

Розділ XII
«ЛЮДИНА ЗА БОРТОМ!»

З центрального поста Скворешня, Марат і Павлик швидко попрямували коридором в їдальню. Радісно схвильовані, вони лише тепер відчули безмірну втому і нестерпний голод.
Але, проминувши два проходи у водонепроникних перебірках коридора, вони почули попереду себе приглушений гуркіт важких кроків, брязкання гвинтівок, клацання затворів, стук розсувних дверей, глухі уривчасті слова команди. Зараз же за цими незвичними звуками з найближчого відсіку коридора показалася постать комісара Сьоміна.
Високо піднявши свою сиву голову, він суворо дивився вперед і, помітивши Скворешню, Марата й Павлика, різко скомандував:
– Вбік!
Ледве вони встигли притиснутися до стіни, як за комісаром показався Крутицький, за ним знайома до відрази постать Горєлова, нарешті – Матвєєв, який ішов позаду.
Горєлов ішов, низько схиливши голову, жовтий, з чорними кругами навколо запалих очей. Здавалося, він став нижчий на зріст; його давно не голена, з настовбурченими вухами голова наче ввійшла в плечі. Він ішов, нікуди не дивлячись, і лише порівнявшись з Павликом, мигцем підвів очі на відразу зблідле обличчя хлопчика. Жалюгідна, розгублена, наче запобіглива усмішка раптом промайнула по обличчю Горєлова й зараз же щезла.
Процесія швидко зникла за дальшою перебіркою коридора, потім почулися її лункі кроки по гвинтових сходах, що вели наверх, у відділ складських приміщень.
Мовчки, немов прилипнувши до стіни, троє друзів стежили очима за цією незвичайною процесією. Нарешті, полегшено зітхнувши, вони глянули один на одного.
– Переводять гада із спільного коридора в ізолятор, – з гримасою огиди сказав Скворешня, рушивши далі. – Щоб повітря тут не псував… І добре роблять. Я цій гадині при другій зустрічі просто в'язи скрутив би!
– Ну, кинь, Андрію Васильовичу! – відповів Марат, ледве встигаючи за Скворешнею, який розмашисто крокував попереду. – Не розводь демагогії. Дисципліну забуваєш!
– Ах, дякую, навчив! Тільки на тебе й чекав, щоб згадати про дисципліну.
Пройти в їдальню можна було тільки через червоний куток. Ледве ввійшовши в нього через широко розчинені двері, Скворешня, а за ним Марат і Павлик відразу зупинилися, вражені картиною, що несподівано відкрилася.
Загорнуте в білосніжне простирало, на великому столі, покритому червоним сукном, у тихому спокої лежало тіло лейтенанта Кравцова. З грудей лейтенанта по обидва боки стола спадав до підлоги бойовий прапор Військово-Морського Флоту СРСР. Голова лейтенанта лежала на подушці; обличчя його під м'яким світлом, що лилося із стелі, бліде, з жовтизною, застигло в суворім спокої.
В головах у бойовому спорядженні, з гвинтівками при нозі, стояли на караулі Ромейко та Крамер.
Зоолог з сумним обличчям і червоними очима поправляв прапор на лейтенанту. Помітивши друзів, що ввійшли, він тихо підійшов до них і, зітхаючи, потис кожному руку.
– Вітаю вас, друзі мої, з перемогою, – пошепки промовив він. – Але як шкода загиблого!
– Ми поспішали до нього що було сили, – так же тихо відповів Скворешня. – Коли б він ще одну хвилиночку протримався!
– Не можу простити собі! – схвильовано продовжував зоолог. – Навіщо я випустив його, кволого, ще не зовсім дужого? Навіщо я це зробив?
– Його і здорового зім'яв би враз Горєлов, – заперечив Скворешня. – Сильний, бугай! Помилку допустив бідолашний лейтенант. Кинувся, мабуть, наосліп, хотів затримати… А йому треба було тільки стежити за ним і викликати підмогу з підводного човна. Ех, загинув, бідолаха, ні за цапову душу!
Із стиснутим серцем слухав цю сумну розмову Павлик. Сльози, підступаючи, обпікали повіки.
Помовчавши і ще раз тяжко зітхнувши, зоолог сказав:
– Капітан призначив похорони через дві години…
Похнюпивши голови, лише зрідка перекидаючись короткими або незначними фразами, друзі пішли в їдальню обідати.
Коли Скворешня, Марат і Павлик повернулися в червоний куток, караул уже змінився, і біля тіла лейтенанта, що лежало в нашвидку зробленій труні, стояли Крутицький та Матвєєв. Там же вони застали майже всіх наукових працівників і команду підводного човна.
Незабаром з'явився капітан, одягнутий у повну форму, з двома орденами на грудях. Капітана супроводжували комісар Сьомій, головний акустик Чижов, головний електрик Корнєєв та начальник наукової частини професор Лордкіпанідзе. Старший лейтенант Богров лишався на вахті у центральному посту управління.
Відкривши траурний мітинг, капітан виголосив коротку промову над труною загиблого. Він сказав, між іншим, що лейтенант допустив внаслідок безтурботності серйозну провину, випустивши зрадника Горєлова з підводного човна за кілька хвилин до підготовленого останнім вибуху. За це він повинен був би понести сувору кару, але своєю мужньою боротьбою із зрадником під час спроби його затримати він набагато спокутував свою тяжку провину перед Батьківщиною. Ще незміцнілий після перенесеного поранення, він загинув славною смертю героя. І Батьківщина і всі його бойові товариші прощають йому провини, допущені ним через молодість та відсутність витримки. Завдання, поставлене перед підводним човном партією та урядом, буде виконане. Запорукою цьому є безмежний ентузіазм і рішучість, з якими вся команда і всі наукові працівники, не покладаючи рук, не розгинаючи спин, працюють тепер над відбудовою корабля та його боєздатності. Наслідки цієї праці тільки що встиг відчути ворог. Він буде відчувати їх і надалі, коли тільки побажає…
Капітан наблизився до труни, пильно, з глибоким сумом подивився на відкрите, спокійне й примирене обличчя лейтенанта, нахилився і віддав йому останній батьківський і товариський поцілунок.
За годину невеликий горбок підносився над могилою, висіченою в дальньому кутку підводної печери, у твердому базальті її дна.

***

Відразу ж після закінчення сумної церемонії, команда повернулася до перерваної роботи.
Дюзове кільце, приварене до корпусу, вже міцно стояло на місці; вода з камери газопровідних труб була викачана. Треба було ще поставити нові труби замість знищених вибухом і відбудувати автоматичну апаратуру сигналізації та контролю в камері. За це негайно взялися Козирєв, Скворешня, Ромейко і Матвєєв. Було також багато другорядних недоробок і в інших бригадах.
Протягом усього вечора та першої половини ночі продовжувалася радісно напружена робота в усіх відсіках корабля.
Залишались лічені години. О першій годині тридцять хвилин дев'ятнадцятого серпня «Піонер» мав зробити перші вибухи в дюзах і вийти із свого сховища в простори океану.
Робота кипіла. О вісімнадцятій годині головний акустик Чижов доповів капітанові, що всі ультразвукові прожектори в порядку. О двадцять перші
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70