Бідолашний Матвєєв буде тепер все життя пам'ятати про нього!
– Ти був при цьому? Як це сталося?
– Я теж був! Я теж був, Марате! – квапливо заговорив Пазлик. – Я сам бачив. Ой, як страшно! Іванові Степановичу потрібна була проба води. Матвєєв підійшов до крана і тільки повернув маховичок… Кран, мабуть, зіпсувався… чи я не знаю, чому…
– Труба була погано нагвинчена, – пояснив Цой.
– Авжеж… труба була погано нагвинчена, і тільки Матвєєв відвернув кран, як раптом він з жахливим свистом… таким свистом, що просто жах… раптом відірвався і – як куля!.. Ніхто навіть не міг його помітити в повітрі. І як грюкне в перебірку!..
– Пробив перебірку? – запитав Марат.
– Ні, не пробив. А з труби вирвався струмінь води – тонкий, прямий, твердий, як стальний прут. Весь у парі… І весь відсік наповнився парою.
– Розширення води від раптового зменшення тиску, – знову вставив Цой.
– Так, від раптового зменшення тиску… – машинально повторив за ним Павлик. – Матвєєв кинувся закрити резервний кран біля обшивки і ненароком зачепив рукою за водяний прут… І я сам бачив, Марате, сам бачив, як від його руки відлетіли два пальці. Ну, знаєш, неначе ножем відрізало!.. Спершу Матвєєв навіть нічого не відчув, він тільки гойднувся. Потім бризнула кров, він побілів. Скворешня його вивів, а Іван Степанович кинувся до крана і сам закрив його. Ой, як страшно було Марате!..
Попереду показалася червона тьмяна пляма, яка незабаром перетворилася в червону лампочку, а потім і вертикально натягнутий пливучим буєм тонкий трос; на ньому висіли глибоководний термометр і, трохи вище, вертушка Екмана-Мерца. Лопаті гвинта тихо оберталися в мідному кільці вертушки, чотирикутна лопать руля показувала напрям течії – з півдня на північ. Трос своїми кінцями губився в темряві, але і вгорі і внизу тьмяними червоними плямами пробивалося світло інших лампочок, показуючи положення троса в обох напрямах.
Друзі наблизилися до троса і до Шелавіна, який працював біля нього.
Несподівано пролунало гудіння зумера – всіх чотирьох викликав підводний човен.
– Слухайте, слухайте! Шелавін! Цой! Бронштейн! Буняк! Говорить «Піонер», вахтовий начальник лейтенант Кравцов. Пропоную негайно повернутися на підводний човен. Настроюйтесь на хвилю начальника наукової частини професора Лордкіпанідзе. Він посилає сигнали про нещастя. Тримайте з ним зв'язок. Повертаючись на підводний човен, розсиптеся в ланцюг у межах видимості вогнів одне одного. Може, ви зустрінете його. Повертайтесь на десяти десятих… Підводний човен готується до походу.
– Прилади залишити? – схвильовано запитав Шелавін.
– Залиште! – відповів лейтенант і смішливо додав: – От влипла в історію наша борода! Потрапив, можна сказати, в ніжні обійми…
Лейтенанта різко перебив голос капітана:
– Не час теревені правити, товаришу лейтенант! Ви на вахті і в обставинах далеко не веселих.
– Винуват, товаришу командир. – Голос лейтенанта був дуже зніяковілий.
– Хвилю підводного човна не виключаю, – повідомив тимчасом в центральний пост Шелавін і звернувся до своїх супутників: – Розсипатися в цеп ліворуч!
Першим від мене – Павлик, другим – Марат, останнім – Цой. Включайте хвилю Арсена Давидовича. Вперед на десяти десятих! Напрям – ост-зюйд-ост. Рівнятися по мені!
Всі четверо довгим ланцюжком понеслися вперед, у чорний простір.
Через кілька хвилин під їхніми шоломами почувся спокійний, ясний голос зоолога:
– Тварина трохи послабила кільця. Намагаюся обережно просунути ліву руку з компасом до очей.
– Значить, напрям вам все ще невідомий? – запитав голос капітана.
– Ні, Миколо Борисовичу.
– Швидкість почуваєте? – продовжував допитуватись капітан.
– Гадаю, що швидкість дорівнює приблизно п'ятдесяти кілометрам на годину.
– Спробуйте, Лорд, швидше визначити напрям. Як тільки всі зберуться в підводному човні, ми підемо за вами.
– Гаразд, капітане.
Розмова припинилася. Почекавши хвилину, Шелавін, ледве стримуючи хвилювання, покликав зоолога:
– Арсене Давидовичу, голубчику! Що з вами трапилося?
– А! Іван Степанович! Це ви? Та ось, розумієте, неприємність. Така неприємність! Зриваю всі роботи, піднімаю підводний човен з місця! І все, розумієте, через мою неуважність. Вийшов я з підводного човна, попрямував на норд-вест-норд, – знаєте, до тієї зарослі горгоній?..
– Так, так. Пам'ятаю, ви збиралися туди.
– Ну ось… пливу, задумавшись, по боках не оглядаюсь. І раптом, розумієте, немов якийсь водопад обру-шився на мене. Я навіть не помітив, з якого боку. В одну мить все тіло виявилось оплетеним якимсь товстим канатом, сантиметрів тридцять в діаметрі. Руки, розумієте, притиснуті до тіла, ноги зв'язані, ні повернутися… ні взагалі навіть поворухнутися.
– Ах, напасть яка!.. Хто ж це схопив вас?
– Не розумію, Іване Степановичу… Щось несусвітне, про що ми, зоологи, і думати не сміємо… Я навіть не знаю, що саме обвилось навколо мене: чи все тіло тварини, чи одна лише її довга гнучка шия… Якщо тіло, то виходить щось схоже на таємничого, тричі легендарного і тисячу разів осміяного гігантського морського змія… Якщо ж лише шия, то прямо скажу, дорогий Іване Степановичу, і думати і гіпотези будувати просто боюсь.
– Жахливо… жахливо… Як же ви себе почуваєте, рідний мій? Ви не потерпіли?
– Ніскільки, Іване Степановичу! Все гаразд. Скафандр не підвів і, сподіваюсь, не підведе. В таких обіймах, я гадаю, і слона задавити можна було б! А я їх просто не відчуваю. Все зусилля приймає на себе скафандр. І ось тепер несе мене невідома сила…
– Не турбуйтеся, Арсене Давидовичу. Капітан зробить все можливе… Ви б тільки не потерпіли.
– Навряд чи потерплю… А для наших наукових завдань ця пригода просто скарб. Подумайте тільки, яке відкриття! Тварина, звісно, зовсім невідома… Я з надзвичайною цікавістю вивчаю ту невелику діляночку тіла, яка знаходиться прямо перед моїми очима. Його вкривають кістяні пластинки з пірамідальними горбиками посередині. Лежать вони черепицеподібно і рухомо одна на одній… Утворюють суцільний лускатий покрив. Вкриті товстим шаром фосфоресціюючого слизу. Такі думки, порівняння, зіставлення лізуть в голову, що просто не наважуюся сказати. Навіть вам, мій друже…
– Говоріть, говоріть, голубчику! Не соромтеся! За три тижні я тут такого набачився, що вже нічого мене не вразить.
– Іване Степановичу! Я передчував… Більше того – я знав, який урожай, які багаті жнива чекають мене тут! Не можу вам передати, друже мій, який я щасливий, що на мою долю випала честь так близько, так безпосередньо близько вивчати це страховище глибин!..
Ні Цой, ні Марат, навіть Павлик жодним звуком не дозволили собі порушити цю незвичайну розмову двох учених, охоплених однаковою пристрастю до науки, не-втомною жадобою пізнання. Цой мовчав, почуваючи, як сухий, колючий комок підступав до його горла, і думав, чи здатний був би він на таку самовіддану, героїчну поведінку в таких жахливих, майже смертельних обставинах? Чи міг би він, забуваючи про себе, забуваючи про небезпеку, з такою мужністю і самозреченням віддаватися науці – справі, яку йому доручено, меті, яку він перед собою поставив?
Радісний вигук зоолога відірвав його від цих думок.
– Я підніс компас до очей! – закричав він. – Капі-пане! Капітане! Ви чуєте мене?
– Я біля апарата, Лорд.
– Напрямок норд-норд-ост. Ближче до осту. Швидкість тварини значно збільшилась. Кільця його тіла проти моїх очей трохи розсунулись, і мій ліхтар освітлює простір попереду…
– Ви що-небудь бачите там, Лорд? – жвавіше запитав капітан. – Це дуже важливо.
– Ні, капітане. Вдалині мелькають лише вогники світних тварин. Ще задовго до нашого наближення вони швидко звертають вбік, немовби звільняючи нам дорогу. Іване Степановичу, га, Іване Степановичу!
– Я слухаю… слухаю вас, Арсене Давидовичу.
– Знаєте, у мене зараз промайнула думка… Таке враження, немовби жителі темних глибин мають якесь додаткове почуття, що попереджує їх про наближення істот і предметів, які рухаються їм назустріч…
– Он як! Цікаво… Якщо це не зір і не слух, які ж об'єктивні явища, крім світла і звуку, може сприймати у водяному середовищі це нове почуття?
– Тиск! Я думаю, що це почуття, звичайно, не досконале і принципово нове, а лише витончене, в тисячу разів більш розвинуте і вдосконалене почуття тиску, яке властиве в тій чи іншій мірі всякій живій істоті.
– Ах, он як! Ви гадаєте, що предмет, який рухається, тим більше рухається швидко і з силою, тисне на шари води, які лежать попереду, і цей тиск, передаючись від частинки до частинки, від шару до шару, відчувається навіть здалеку витонченим почуттям водних організмів? Так, чи що?
– Цілком вірно. Ви мене добре зрозуміли. Ви… Капітане! Капітане! – зненацька вигукнув зоолог.
– Слухаю! Слухаю, Лорд!
– З лівого борту зовсім близько промайнув високий і тонкий, немов мінарет, пік. З'являються горби і скелі. Ми несемося вздовж відрогів хребта… Це цілком ясно. Мій ліхтар яскраво освітлює їх. А ось величезна, майже кубічна скеля, схожа на середньовічний замок з башточками, бастіонами, кронверками, зубчастими стінами…
– Чудово, Лорд! Давайте більше прикмет, це нам згодиться під час розшуків.
– Гаразд, капітане. Я ось тільки не певен за напрямок. Адже до того, як мені пощастило глянути на компас, тварина могла кілька разів змінювати свій шлях.
– Тепер це вже не має значення. Ми візьмемо курс прямо на ост, до підводного хребта, а потім вздовж нього на норд. Ми будемо шукати помічені вами пік і замок. Частіше повідомляйте нам прикмети.
– Слухаю.
– Ага! Ось і Шелавін з своїми супутниками повертається: сигнали на дошці показують, що відкривається борт вихідної камери. Через кілька хвилин знімаємось.
Прийнявши Шелавіна і його супутників, підводний човен ішов понад півгодини, поки на екрані центрального поста не з'явилися, нарешті темні, що поступово здіймалися і закривали весь екран, маси підводного хребта. Ультразвукові прожектори ще здалеку намацували на його фоні ледь помітні обриси окремих виступів, горбів, улоговин, ущелин. Щоб ясніше розрізняти їх, «Піонер» підійшов зовсім близько до хребта, після чого повернув на північ і почав тихо просуватися вперед. Час від часу зоолог повідомляв про появу все нових і нових прикмет: то вхід в ущелину у вигляді величезної арки, то два горби з сідловиною між їхніми вершинами, то дві скелі – менша на більшій. Все це лейтенант Кравцов записував в строгій послідовності, вираховуючи примірку відстань.
З незрозумілою впертістю і з величезною швидкістю, яка, здавалося, ще збільшувалась, тварина несла зоолога все далі і далі на північ. Тимчасом підводний човен змушений був іти не більше ніж на двох десятих ходу, щоб мати можливість розглядіти пізнавальні знаки, як тільки вони з'являться на екрані.
Минуло вже чотири години з моменту, коли учений був захоплений страховиськом. «Піонер» безперечно відставав від нього, і ясно було, що відстань між ними дедалі збільшувалась. Лейтенанта Кравцова змінив на вахті старший лейтенант Богров, але капітан продовжував лишатися в центральному посту.
Ще через годину зоолог сповістив, що кільця тварини знову щільно зімкнулися навколо його шолома, і він перестав бачити. Повідомлення про пізнавальні знаки перестали надходити. Лишався відомим лише загальний напрям – прямо на північ. Але зоолог скаржився, що рука з компасом, зігнута в лікті і притиснута до грудей, отерпла, оніміла, і він її майже не відчуває.
Так минуло ще години дві.
Підводний човен продовжував повільно просуватися вздовж хребта.
Капітан Воронцов, який усі ці сім годин провів незмінно в центральному посту, розмірено крокував по приміщенні, заклавши руки за спину, часом поглядаючи на екран, з якого не зводив очей і вахтовий начальник.
Схвильований голос зоолога змусив капітана зупинитися.
– Тварина різко змінила напрям, – повідомляв учений. – З норда майже під прямим кутом перейшла на ост…
– Значить, вона заглиблюється в підводний хребет, – відзначив капітан. – Мабуть, крізь якусь ущелину… Відзначте це як пізнавальний знак, – звернувся він до старшого лейтенанта. – Підрахуйте і приблизну відстань до нього від попереднього знака.
– Єсть відмітити знак і підрахувати відстань! – повторив старший лейтенант і раптом, зіскакуючи з місця і показуючи на екран, голосно вигукнув: – Пік! Попереду пік!..
На темному фоні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70