научные статьи:   пассионарно-этническое описание русских и др. народов мира --- циклы национализма и патриотизма --- принципы для улучшения брака: 1 и 3 - женщинам, а 4 и 6 - мужчинам

 https://wodolei.ru/catalog/installation/dlya_unitaza/Tece/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Зубами притримувала за кінчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це булр симпатично й кумедно.
Тільки тепер я помітив, що вона чимось схожа на кота.
Гнучке тіло і обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Ідучи, не дивилася під ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти. її манера ходити нагадувала мені ходу індіанців, з відомих описів у пригодницьких книжках про Дикий Захід.
Коли Марта щось робила, то, здавалося, цілком поринала у свою працю, але водночас вона помічала все, що діялося поряд, за її спиною, чи на озері.
— Бачите отого птаха? Подивіться, бо він зараз пірне. Це біло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гніздо в дуплі дерева, під яким ви зараз стоїте.
— Качка на дереві? Я завжди думав, що вони мостять гнізда в очереті або в кущах.
— Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетіла. Це самець. Коли він летить, то чути звук такий, ніби щось дзвенить.
Знову клюнув невеликий окунь. І знову Марта щось незадоволено пробурмотіла.
— Глибше встромлю в землю, — сказала вона. — Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрів понад дном.
Вона міцніше встромила вудлище в берег.
— Ходімо по малину, — запропонувала дівчина. — Я не всиджу на березі. А тут, далі на півострові, майже над самою водою, повно малини.
Вона знала, де є малина, де наприкінці літа можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбільше грибів у навколишніх лісах.
Ми пішли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою піску. Інша дівчина, йдучи берегом озера, неодмінно б лунко ступала по воді й хлюпала. А вона йшла так, що нічого не хлюпнуло, а на піску не лишалося слідів її ніг. «Індіанець у спідниці», — жартівливо подумав я про неї.
Над водою вона не свистіла, розмовляла завжди півголосом, а, ловлячи рибу, так сідала на березі, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася відгородитися від води хоча б кущем чи високою травою.
Ніби на доказ, що моє порівняння правильне, дівчина раптом зупинилася.
— Подивіться отут. — І вона показала пальцем на клаптик піску біля берега.
Ми були вже метрів за п'ятдесят звідти, де стриміло на березі Мартине вудлище.
Я поглянув на пісок. Нічим не примітний; і нічого там не лежало. Лише виднілися якісь мілкі заглибини.
— Тільки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, — мовила дівчина.
— Звідки ви знаєте, що тільки-но?
Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?
— Слід ще вологий. За десять хвилин він зовсім просохне. Або набіжить більша хвиля і змиє його.
— Правда ваша, — покірно згодився я.
— Трохи далі цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластів, бо тут кропива. Перейшов по ній у ластах, кілька стеблин зламав, а кілька пригнув до землі.
За кропивою ріс невисокий сосново-березовий гайок. Слід вів туди.
— Він у лісі, — мовила Марта й запитально глянула на мене.
— Може, це мій таємничий знайомий Водолаз-Проповідник, — сказав я, — дуже хотів би крадькома подивитися, що він поробляє в лісі.
Навколо берізок земля була вкрита сухим листям, яке шелестіло під ногами. Визнаю, що порівняно з Мартою, я йшов лісом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихіше. Що далі ми заходили в глиб лісу, то він ставав густіший. Час від часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон і ялинок. Тоді Марта ставала навколішки й пролазила попід гілками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.
Зненацька дівчина схопила мене за руку. Між гіллям виднілась якась пляма. Ми підповзли ще на кілька кроків, і перед нашими очима постав зелений наметик під великою березою, яка, мов мати, височіла над молодим лісом. Під нею і скрізь, де сягало її коріння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На ній отаборився мій Водолаз-Проповідник.
Коли ми вистромили голови з-під гілля, він саме надягав солом'яного бриля. Ласти він уже встиг зняти з ніг, навіть сховав їх. На гілці берези висів мокрий купальний костюм, а на землі лежав акваланг.
Його табір був дуже дивний. Наметик маленький, трикутний, з двох військових накидок. Поряд стояв спертий на грубий стовбур берези щит з лози. Це було щось, мов лицарська зброя, тільки не з заліза, а з очерету й лози.
На стовбурі берези висів прибитий цвяхом величезний шмат соснової кори, повернений внутрішнім боком до світла. Цей внутрішній бік звичайно трохи білуватий, вкритий шаром порохняви. Проповідник намалював на ньому потворного чорта, що сміється. Уночі ця порохнява світиться, мов нафосфоризована. Непроханий гість міг би нахапатися дрижаків, якби натрапив уночі на таке страховисько.
Чому Проповідник поставив свій наметик у глибині лісу, а не так, як люди, на березі озера? Адже він любив плавати, навіть мав акваланг і гумовий човник. Хіба не зручніше було б йому оселитися біля води?
Водолаз-Проповідник поправив на голові солом'яного бриля. Потім витяг із-за пояса величезного ножа.
Ми затамували подих. Чоловік з величезним ножем у руці мав дуже грізний вигляд. Він став навколішки й вийняв з намету великий буханець хліба. Відкраяв ножем товсту скибку, сів і почав її зі смаком їсти.
Я не дуже знав, що далі робити. Повертатися на берег озера чи вийти зі схованки й привітатися як із давнім знайомим? Однак ця проблема скоро була вирішена, бо зненацька — між одним і другим куснем хліба — дивний чоловік сказав:
— У тому гіллі, мабуть, незручно…
Я підвівся з землі. Марта й собі. Ми ступили кілька кроків до чоловіка, а він тільки тепер обернувся. Упізнав мене, ледь усміхнувся і кивнув.
Мені було трохи соромно, що я так підглядав за ним, і я не дуже знав, як йому пояснити це.
— Мої сусіди сказали мені, що ви вчора провідували мене, — промимрив я. — І я надумав зробити візит у відповідь. Ви, певно, мали до мене якусь справу?
Він доїв шматок хліба.
— Так, мав серйозну справу. Хотів позичити у вас трохи хліба на вечерю. Мені з біса хотілося їсти, а так склалося, що скінчився хліб. Я нікого тут над озером, крім вас, не знаю, тож і вибрався до вас позичати. Але не застав вас і ліг спати голодний. Тільки сьогодні вранці поплив до Сем'ян і купив буханець хліба. Може, вам позичити?
— Дякую. У мене ще є трохи. Щоправда, вже черствий…
— Я позичу вам.
Він перерізав буханець навпіл. Я був вражений такою доброзичливістю. І взагалі мені хотілось сміятися з себе. Я шукав у його відвідинах чогось таємничого, думав, що він хтозна-чого хотів од мене, а тут маєш — ішлося про шматок хліба.
— Звідки ви знали, де я оселився? — все ще не довіряв я. Кінцем ножа він показав на свій маленький гумовий човник у затінку молодих сосон.
З нього глипнуло блискуче око телеоб'єктива.
— Через цю підзорну трубу видно навіть, як ви на тім боці закурюєте люльку, — пояснив він.
Несподівано обізвалася Марта:
— Я вже знаю. Ви орнітолог.
— Хіба це погано? — здивувався Проповідник.
— Ні…
— Бо ви сказали це так, ніби зробили небезпечне відкриття.
— Це моя вина, — обізвався я. — Сказав їй, що ви проповідник.
— Що?
— Ви мені говорили такі дивні речі… А коли подарували мені свою дудку…
— Вона ще не знадобилася? — вдавано злякався він.
— Минулої ночі ватага Чорного Франека схопила мене на острові, де був її табір. Але я не мав із собою вашої зачарованої дудки й не міг перевірити її дію.
— Той острів далеко звідси?
— Далеченько.
— То не знаю, чи почув би поклик. До того ж уночі я міцно сплю.
— Он як! — обурився я. — Отже, ваша сопілка, свисток чи дудка не зачарована?
— Ні. Але, якщо вам доведеться скрутно, а я буду поблизу, то, почувши її, прибуду на допомогу.
Я зневажливо махнув рукою.
— Мабуть, я сам' дам собі раду. Або мене знову врятує Капітан Немо. Ага, про цього чоловіка. Ви оглядаєте місцевість крізь свою підзорну трубу. Чи не потрапляв у ваше поле зору і цей Капітан Немо?
— Авжеж. Кілька разів бачив його глісер, що мчав по озері. Та більше нічого не можу розповісти про нього. Будь ласка, сідайте. Мені дуже приємно вітати вас обох у себе.
Марта скористалася запрошенням і сіла поруч з орнітологом. Мабуть, була голодна, бо мовчки взяла в нього з руки ножа, відкраяла шматочок хліба й стала їсти.
— Які птахи цікавлять вас? — спитала з повним ротом.
— Усі, — обвів він навколо себе рукою.
— Сьогодні я бачила сіру чаплю.
— Дуже гарний птах. Гніздиться густо в так званих чаплинцях, часто навіть далеко від води. Гнізда мостить на деревах, як і великий баклан. Іноді на чаплинці буває до сотні гнізд.
— Біля мого будинку живе зимородок, — сказала Марта. — Це дивний птах. У вирій він не літає. І людей не боїться. Коли я ловила рибу на березі поблизу нашого дому, він кілька разів сідав мені на вудлище. Як ви думаєте, він шкідник, він живиться рибою?
— Ні. Він ловить рибок не більше семи сантиметрів завдовжки, і дарма дехто вважає його «суперником» рибалки. А він завжди такий поглинений своїм полюванням, що іноді сідає навіть на чиєсь вудлище. Живе він у нірці у високому березі.
— Ви знаєтесь на птахах, — із заздрістю сказала Марта. — Я теж люблю птахів. І трохи цікавлюся ними. Приміром, хотілося б знати, що думають орнітологи про ківіка. Правда, це дуже таємничий птах?
Орнітолог на мить замислився.
— Якщо мова про ківіка і його звички, то серед орнітологів точиться суперечка на цю тему. Одні твердять, що він любить селитися над великими водоймами, інші бачили його навіть у лісових хащах, далеко від води. Гнізда мостить у комишах, але й на старих дубах бачили ківіка. Характерний його політ і крик: «Ківі-ківі-ківі». Літає він, як ластівка, але наче ковзає, живиться комахами. Але не гребує і дрібною рибкою. Назва походить саме від його крику.
Марта раптом схопилася з місця.
— Ой лишенько, там зосталася моя вудка й «отченаш»! Ходімо, будь ласка, — і дівчина схопила мене за руку.
Я вклонився Орнітологові.
— Вибачте за несподіване вторгнення. Нам уже треба йти. А надалі, як у вас знову не буде хліба, прошу до мене.
Я ще раз уклонився йому, він і собі кивнув головою. Отак чемно попрощавшись, ми з Мартою вирушили назад через молодий ліс.
— У мене камінь спав із серця, — обізвався я до дівчини, коли ми були вже досить далеко від Орнітолога. — Поведінка цього чоловіка здавалася мені дивною і таємничою, я підозрював його хтозна в чому, а тепер мені все зрозуміле. Він маскується, щоб крадькома спостерігати за птахами й фотографувати їх. Уникає людей, бо люди полохають птаство.
Марта зайшлася голосним сміхом.
— Який же ви смішний! І страшенно наївний. Цей чоловік не орнітолог. Він прикидається орнітологом.
— Що ви кажете? Він так гарно говорив про сіру чаплю, про зимородка, відповів на ваше запитання про ківіка…
— Ба, — захихотіла вона, мов мале чортеня. — Ківік це справді дуже таємничий птах. Я сама його вигадала.
— Ківік не існує?
— Авжеж. Справжній орнітолог посміявся б із мого запитання. А цей трохи начитався про птахів і говорить про них, як з поганого підручника. Спитала про ківіка, і він одразу ж зрадив себе. Подумав: «А що, коли цей ківік існує, а я про нього не читав?» І почав вигадувати про ківікові звички.
Я тяжко зітхнув.
— Виходить, що цей чоловік сам добра пташка, хай йому біс, навіщо він прикидається орнітологом? І чого шукає над Озерищем?
— А ви? — хитро спитала дівчина.
Ми вийшли на берег там, де Марта залишила свій «отченаш». Я побачив, що Вацек Краватик ладнається відпливати на яхті. З палуби він давав останні інструкції панові Анатолеві, який рибалив під стіною очерету. Я пригадав, що надходить час зустрічі Вацека Краватика з Чорним Франеком.
— Ой лихо, де моя вудка?! — зойкнула Марта. Справді, вудлища на березі не було.
— Чи хто з вас не бачив моєї вудки? — закричала Марта в бік яхти.
— Напевно, її схопив якийсь кит і поніс по озері! — гукнув з яхти Бородань.
Почувся гуркіт мотора, і біла яхта повільно, велично відпливла на озеро.
Я подумав про зустріч Чорного Франека з Вацеком Крава-тиком і Бороданем. Що скаже їм Чорний Франек? Може, сьогодні вранці знайшов карту і тепер вручить її Краватикові? Ця карта мене дуже цікавила. Мабуть, це смішно, але все, що діялось над Озерищем, здавалося мені підозрілим.
— Вирушаймо мерщій на Чаплинець, — сказав я Марті.
— Отакої! — обурилась вона. — А моя вудка? Мій чудовий «отченаш»? Хай пропадає?
— Ви знаєте, куди поплив Вацеїс Краватик? Він зустрінеться з Чорним Франеком і за великі гроші одержить від нього рибальську карту, — дратувався я.
— Ви думаєте, Чорний Франек уже знайшов її?
— Це байдуже, мені треба почути їхню розмову, — наполягав я, дивлячись на яхту, що все віддалялась.
— Навіщо вам та карта? Я вас навчу ловити рибу й покажу такі місця на озері, що ви скоро станете королем рибалок. А тепер у човен! Адже це вудлище не могло щезнути.
Вона скочила в човен, а я хоч-не-хоч мусив зробити те саме.
— Мені дуже хочеться поглянути на ту карту, — повторював я. — Я повинен подивитися на ту карту, ви розумієте?
Але для Марти важливіші були її вудлище і «отченаш». Вона ввімкнула мотор і відпливла від берега. Спершу зробила велике коло, шукаючи вудлища на озері, а потім попливла понад очеретом.
А я бачив, як біла яхта пришвартувалась на мілині поряд з островом. Бородань і Вацек Краватик, мабуть, уже зіскочили на мілину і пішли на зустріч із Чорним Франеком…
Марта знову зробила коло на озері. Пан Анатоль сварився на неї кулаком і кричав:
— Ви своєю моторкою розполохали всю рибу! Дівчина ще раз пропливла вздовж очерету.
— Є! Є! — вигукнула вона і аж підстрибнула з радощів. Вимкнула мотор і вхопила весла.
Вудка пливла по воді. То віддалялася від очерету, то наближалась до нього. Її помітно щось тягло.
— Це велика рибина. Якби тільки не зірвалася, — бідкалась Марта.
Мене зовсім не обходила та рибина. Я сумно дивився на білу яхту біля берегів Чаплинця…
Нарешті Марта підпливла до вудлища, яке плавало на воді. Втягла його в човен і почала крутити котушкою. Коли рибина дуже шарпала вудку, дівчина попускала волосінь, а по-тім знову поволі скручувала її.
— Візьміть черпак, — звеліла мені. — Рибина вже коло борту.
Ох, якби зараз у мене під рукою був мій самохід! Але він лишився на березі, а я сидів у човні дівчини, що змагалася з якоюсь великою рибиною. Для мене стократ важливіша була рибальська карта. Ця карта приховувала, певно, якусь таємницю…
— Черпак! Чому ви не взяли черпака, хай йому біс?! — кричала Марта.
Нарешті ми виловили з води окуня. Здоровенна рибина! Скільки живу, не бачив такого окуня. Його темно-зелена спина виблискувала на сонці, а боки мінилися жовтим і зеленим. Великий, гострий спинний плавник стримів, як ніж.
— Є! Є! Є! — підскакувала в човні дівчина. — Важить, певно, кілограмів зо два. Може, я побила абсолютний рекорд Польщі?
— Добродії! — гукнула вона до лицарів спінінгу. — Прошу до мене. Я повинна мати свідків. Заявлю про цю рибину в Спілку. Може, одержу медаль?
Підпливли човником пан Анатоль і пан Казик. Глянули на окуня, що борсався на дні нашого човна, і їхні обличчя посіріли від заздрощів.
— Гарна рибина, — буркнув пан Анатоль. — Та рекорду ви, мабуть, не побили. Абсолютний рекорд Польщі становить для окуня один кілограм вісімсот вісімдесят грамів.
— А я вам кажу, що він важить два кілограми. Щонайменше два кілограми! — захоплювалась дівчина. — Хай живе мій «отченаш»! Зараз попливу по вагу й потім у вашому таборі зважимо рибину. Ви підпишете протокол.
…Біла яхта вже пливла до нас. Отже, зустріч скінчилася. Я ніколи не дізнаюся, що Чорний Франек говорив Вацекові Краватику…
— Біжу додому по вагу, — вирішила Марта. — А вас, — звернулася вона до мене, — підвезу до вашого намету.
У відповідь вона почула тільки моє сердите буркотіння. Всю дорогу я похмуро мовчав. Коли ми вже були коло берега, де стояв мій намет, я голосно заявив:
— Присягаюся, що від сьогоднішнього дня ніколи не водитимуся з дівчатами. Через вас, може, найчудовіша пригода пройшла повз мене.
Вона засміялася і показала мені язика.
— Головне, що я спіймала найчудовішого окуня. А ваших пригод я не беру близько до серця.
У похмурому настрої я вийшов на берег і заходився готувати обід. Бачив, як біла яхта пропливла біля мису Судака й, не зупиняючись, звернула до Сем'ян. Потім я згубив її з очей.
Повернулися з озера обидва лицарі спінінгу. Не зловили ні одної рибинки. Тим дужче вони сердилися, коли підпливла Марта з домашньою вагою.
Окунь важив кілограм дев'ятсот тридцять грамів. Дівчина побила абсолютний рекорд Польщі.
— Може, ця вага несправна? — засумнівався пан Анатоль.
Проте обоє вони з паном Казиком підписали протокол. Марта сказала, що вагу окуня перевірить ще у відділенні водної міліції.
Поки важили рибину, я сидів перед своїм наметом і вдавав, Що не помічаю Марти.
Я сердився. Бо що з мого перебування над Озерищем? Не знайшов Чоловіка з рубцем і досі не знав, де шукати затоплену автомашину. Це була перша й найважливіша справа, що заради неї я приїхав сюди. Але вже над Озерищем виникло кілька проблем, які дратували мене. Бо все, що діялося, кожна найменша подробиця могла мати велике значення для розшуку скарбів. А я не довідався, хто такий Капітан Немо, хто такий Водолаз-Проповідник, тобто Несправжній Орнітолог. Чому таку велику суму грошей хоче заплатити Вацек Краватик за рибальську карту? І де зараз та карта?
— Чи ви й досі проти дівочого товариства? — почув я Мартин голос. — У вас таке обличчя, ніби ви хочете когось убити.
— Гр-р-р-р! — загарчав я і клацнув зубами.
Вона махнула рукою, це означало, що в такому настрої з мене кепський товариш. Вона поклала в човен свою вагу, рибину; засунула в кишеню свідчення лицарів спінінгу й попливла, мабуть, додому. Я не дуже уявляв, де вона живе.
Коли вона відпливла, до мене підійшов пан Анатоль.
— Якась дивна ця ваша знайома, — почав він розмову. — Там, де теоретично повинна полювати щука, вона ловить вугра. Сьогодні на «отченаш» спіймала великого окуня. Скажіть, що це все означає? — вирвався з його грудей крик здивування і розпачу.
— Я не дуже розумію, у чім річ. Просто вона, мабуть, уміє ловити рибу.
— А я? Ви думаєте, я не вмію? Вона, певно, не прочитала за все життя й сотої частини тієї літератури про риб, що я. А де не вмоститься зі своєю вудкою, там спіймає. Що це означає?
— Може, вона вміє чарувати, — знизав я плечима. — Проте ви ж наче людина, яка не вірить у чари.
— Не вірю, — невпевнено покрутив він головою. — Але мені важко логічно пояснити таке дивне явище. Якщо вона знову припливе сюди й почне ловити, й знову спіймає якусь величезну рибину…
— То що ви зробите? Оголосите її чарівницею? — чемно запитав я. І довірливо прошепотів: — Я теж гадаю, що вона чарівниця…
Я пообідав консервами, сів у самохід і поплив на Чапли-нець. Походив по острові, але не зустрів ані Чорного Франека, ані когось із його ватаги. А вже приготувався був порозмовляти з Чорним Франеком про карту.
Потім я попрямував на острівець, де минулої ночі був бранцем. Після ватаги Чорного Франека там зосталися тільки розвалений курінь, витоптана трава, клапті обгорткового паперу, порожні бляшанки з-під консервів. Усе свідчило, що ватага вже ніколи сюди не повернеться.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Мир чи війна? Содом і гоморра. Помста ватаги. Що робити з Бронкою? Яку дівчину поважають. Як здобути авторитет. Хто кому подобається. Угода з Бронкою. Чи зустріну Чоловіка з рубцем?
На широкій луці над озером стояли довгі ряди наметів. По один бік табору мешкали гарцерки, по другий — гарцери; посередині був великий майдан для лінійок, з високою щоглою, на яку піднімали прапор.
З двох боків табір був оточений сосновим лісом, з третього — простягалися луки й поля, а з четвертого — Озерище. На березі лежало кільканадцять кольорових байдарок, а пірс, збитий з ялинових жердин, трохи виступав у воду, так легше було підпливати до берега й причалювати.
Вогнище розіклали над самим озером. Я побачив кілька великих куп хмизу і щось схоже на курінь із грубих гілляк, які в призначений час мали знятися чудовим полум'ям високо в небо.
Коли я, як обіцяв, прибув до табору, назустріч мені вийшов Вільгельм Телль і через ворота з березових жердин, де стояли на варті двоє гарцерів, провів мене до коменданта довгою «Алеєю тотемів».
Тотемами були чудернацько покручене коріння дерев, обличчя, вирізьблені на корі, розмальовані дощечки. Кожний тотем стирчав на довгій палиці. Вони утворювали справжню алею, що вела від воріт до майдану для лінійок. Найближче від майдану стояв намет коменданта табору — старшого вожатого Гонсеровського.
Комендант виявився худорлявим блондином, років під тридцять.
Урочисте розпалювання вогнища мало невдовзі початися, з села вже надходили запрошені на нього селяни з Сем'ян і туристи, тому на розмови й дискусії було мало часу.
— Телль переказав мені ваші зауваження щодо поведінки наших гарцерів, — почав розмову старший вожатий.
— Ох, я не педагог. Може, я помиляюся, — заперечив я. Вожатий усміхнувся.
— Вам не сподобалося, що наші хлопці напали на табір Чорного Франека. Проте як ми повинні ставитись до грубої агресивності ватаги? Зрештою, хіба гарцери — роззяви, в яких злодійчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Мені здається, що напад на табір Чорного
Франека дав добрі наслідки. Не тільки тому, що ми знайшли вкрадене. Наші хлопці повірили, що, виступаючи разом, організовано, вони стають могутньою силою, якої бояться бешкетники. Звичайно, це все не просто, і я теж не зовсім упевнений, що не помиляюсь.
Пролунав сигнал сурми, що закликав на вогнище. Ми попі дводилися з березових пеньків і вийшли з намету.
Телль заговорив, явно пишаючись.
— Вони дістали від нас доброго прочухана. І довго не з'являться над Озерищем.
Я несхвально похитав головою.
— Аби ж так було, Теллю. Але я боюся, що станеться інакше.
— Завтра скличемо гарцерські збори, — закінчив цю коротку розмову старший вожатий. — Може, пошлемо парламентерів у новий табір Чорного Франека. Постараюся запросити їх на розмову. Я теж вважаю, що краще найгірший мир, аніж війна, — розсміявся він.
На березі озера вже було людно й гамірно. На маленькому пагорбі зробили почесну трибуну для запрошених гостей, гарцери посідали по-турецькому, величезним півмісяцем навколо майдану.
Пролунав голос сурми. Гонсеровський виголосив коротку промову, звернену до присутніх, потім солтиса з Сем'ян і мене запросили урочисто розпалити вогнище. Як відомо, для цього дозволяється вжити лише одного сірника. Я трохи боявся, чи розпалю вогонь. Але Телль допоміг мені, непомітно показавши місце, де був найсухіший хмиз. Полум'я відразу так і спалахнуло, й гарцерська громада привітала його радісними вигуками:
— Браво, браво, бравіссімо!
Солтисові теж пощастило обійтися тільки одним сірником, отже, вогнище розпалено згідно з гарцерським ритуалом.
А потім? Хтось розповідав історію району, в якому ми перебували. Згадали Грюнвальд, розташований недалеко звідси. Пригадали, що кілька століть на цих землях велася безнастанна боротьба з німецькими загарбниками. Спочатку топтав ці землі окутий залізом чобіт хрестоносця. Потім поділ Польщі дав можливість німцям зміцнити своє панування і виселити звідси польське населення. У величезних маєтках навколо Озерища панували прусські поміщики, і їхній терор призвів до того, що в зв'язку з результатами плебісциту після першої світової війни ці території відійшли до Німеччини. Але друга світова війна, знову розпочата тевтонськими загарбниками, завдала їм остоточної поразки. Східна Пруссія перестала існувати. І як на землі, де випололи бур'ян, тут буйно розвинулась польська культура, що була тут завжди, навіть за найлютішого німецького терору.
Потім декламували вірші давніх поетів і сучасних.
Вогнище все горіло високим полум'ям, відбиваючись червоними відблисками в озері. Западала глибока ніч.
Тепер настала черга гарцерських пісень. Кращих виконавців гарцери нагороджували вигуками на зразок:
— До-до-до-до до театру його!..
Та незабаром знявся вітер. Десь від Оструди наближалася буря. Далекі блискавки перетинали обрій над озером. Треба було закінчувати свято, щоб гості й гарцери встигли знайти затишну схованку, поки лине дощ.
Ми розмістилися навколо згасаючого вогнища двома великими колами: одне з гостей, а друге — більше — з гарцерів. У цей час з озера дмухнув дужий вітер. А коли, взявшись за руки, ми всі разом завели гарцерську пісню про братерство й дружбу, вітер перейшов в ураган. Озеро розбурхалося, високі хвилі з ревінням накочувалися на берег. Відрами води гарцери загасили вогнище, щоб вітер не заніс іскор у ліс. Старший вожатий запросив гостей до наметів, бо ось-ось могли розверзнутись «безодні небесні», як казали в давнину.
Безладним натовпом бігли ми до гарцерського табору. В непроглядній темряві світлячками блищали електричні ліхтарики, якими гарцери освітлювали нам дорогу.
— Я повертаюсь до себе. Мій самохід не боїться ні бурі, ні хвилі на озері, — сказав я до Телля.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
 вино altogrande 
Загрузка...

научные статьи:   конфликты в Сирии и на Украине по теории гражданских войн --- политический прогноз для России --- законы пассионарности и завоевания этноса


загрузка...

А-П

П-Я