научные статьи:   пассионарно-этническое описание русских и др. народов мира --- циклы национализма и патриотизма --- принципы для улучшения брака: 1 и 3 - женщинам, а 4 и 6 - мужчинам

 https://wodolei.ru/catalog/vanni/iz-kamnya/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Коли я спинив машину, він одразу ж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».
Та раптом він наче згадав про мене.
— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв'язав мотузку і застромив руку всередину.
Довгенько порпався, аж нарешті видобув щось схоже на довгу сопілку чи дудку.
— Спраглого ви напоїли, знеможеного підвезли, — промовив він, наче виголошував якесь заклинання. — Якщо коли-небудь ви потрапите на озері в якусь халепу, будь ласка, подміть у цей ріг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.
Він тицьнув мені в руки свою дудку чи сопілку, лукаво підморгнув до мене правим оком, потім завдав собі на плече важкий мішок і легкою ходою, наче нічого не ніс, почав спускатися до озера.
Я поїхав далі, спантеличений, з повною головою тривожних думок.
Хто цей чоловік? Що він шукає біля Озерища? Чи тільки самотності й спокою? Навіщо він дав мені свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капітан Немо?
Ліс скінчився, дорога вибігала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кілометр, я побачив червоні цегляні стіни першої хати якогось села.
Не довго думаючи, я звернув. Пастушок біля невеличкої череди корів аж скрикнув з подиву, коли мій самохід попрямував просто до води. Стрибок — і я вже плив спокійним водяним плесом.
Це було, мабуть, найширше місце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднівся виразно, але був щонайменше за два кілометри. Трохи далі на північ водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрів. Це, певно, було велетенське відгалуження Озерища з Чаплиним островом і затокою, над якою простягалося село Матити, а далі Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евінгі.
Якусь мить я вагався. Хотілося відразу поплисти в той бік. Однак чи не обачніше дати Чоловікові з рубцем — якщо він уже на Озерищі — оселитися і добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохід не на північ, а на південь і поплив до Ілави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати від Ілави, а не так, як пропонують усі путівники, — від його сполучення з Ельблонським каналом, тобто від Міломлина, де Ельблонський канал розгалужується і одним своїм рукавом тече до Озерища і його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на карті схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Ілави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження — то і є Крага, що в неї впадає канал з Міломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гілками.
На Озерищі дуже багато великих і малих островів: безлюдних і заселених, заплавних і з твердим грунтом.
Менші острови схожі на чорні щільні купи дерев, оточені широким і густим лісом очерету. Однак майже на кожному з островів є місце, де очерет рідший, і там можна підійти до берега. Втаємничені примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвітня імла. Стіна очерету сходиться за ними і ховає їх. А всередині острів сухий; трохи вирізавши кропиву, можна чудово напнути наметик і спокійно перебути ніч на безлюдді, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль і шелест очерету.
Три такі ночі провів я на острівцях Озерища. І з подивом пересвідчився, що кожен з них мав загадку чи — як кому більше подобається — таємницю, пов'язану з однією особою. На кожному з тих острівців у найнеприступнішому місці я знаходив малий курінь з трави й гілля, а в ньому бляшану коробочку зі свічкою, сірниками, гачками, якісь горщечки, складену з цегли пічку. В бляшаній коробочці лежала записка зі словами:
«Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капітан Немо»… Капітан Немо був реальною постаттю. Дівчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, він зовсім недавно з'явився в цих краях. Курені на острівцях були вже старі, їх збудовано щонайпізніше минулого літа, коробочки та інші речі, залишені в куренях, були вкриті товстим шаром пороху.
Скидалося на те, що Капітан Немо після того, як минуло літо, перестав навідуватись до своїх куренів.
З тих спостережень сам собою напрошувався висновок: капітан Немо не живе постійно біля Озерища, а приїздить сюди, мабуть, тільки влітку.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Похмурий острів. Дивовижний слід. Тривожна ніч. Яструб і компанія. Хто вкрав байдарки? Злочин? Що сталося на острові? Чому гукали на допомогу? Розправа з грізним ворогом. Пан Анатоль знову повчає.
Поповнивши в Ілаві свої запаси харчів, я їхав до Сем'ян уздовж східного берега Озерища. Це був уже четвертий день моєї подорожі по озері, за моїми розрахунками, я вже опинився в тих місцях, де мав діяти Чоловік із рубцем.
Вечоріло. І тільки-но зайшло сонце, показався місяць — спочатку блідий, майже білий, але що щільніше воду й небо огортала нічна темрява, то дужче він яскравішав, ставав золотавий, а потім сріблястий.
Зірвався вітер і розбурхав досі спокійне озеро. Хвилі загойдали самохід. Я був уже стомлений і мріяв про затишну пристань, про склянку міцного чаю, а далі про спокійний сон у теплому спальному мішку.
За склом машини все росла, наближаючись, чорна купа високих дерев на чималому острові. Я проминув його, коли їхав до Ілави, бо він лежить біля східного берега, а я плив уздовж західного.
Я пообіцяв собі, що заїду на острів, повертаючись назад, і тепер хотів туди завернути. Мене цікавило, чи й тут є курінь Капітана Немо.
Незабаром я почув шелест дерев і прибережного очерету. Може, в тім винні були нічна темрява, завивання вітру й хлюпотіння хвиль, але цей острів видався мені похмурим і найменш гостинним з усіх, на яких я досі побував.
Я обплив круг нього і впевнився, що він довгастий і звужений посередині так, що з обох боків були невеликі затоки. Я заплив в одну з них і опинився на вузькій піщаній косі, по якій легко міг би виїхати машиною на берег. Але, як я вже казав, мені не хотілось виявляти, що таке мій самохід насправді. Коли я ним плив, колеса ховалися під водою, і він здавався старомодною моторною та й годі. Автомобіль на острові, оточеному водою, викликав би подив. Тому я втиснув його далі в густий очерет і поставив на якір. Там він був схований від людських очей.
Я виніс із автомашини намет, спальний мішок і газову плитку. Поставив намет під деревами, а потім пішов до озера зачерпнути води на чай.
На прибережному піску виднілися свіжі сліди людських ніг і довгаста заглибина від човна, якого хтось тут нещодавно витяг, а потім зіпхнув у воду й відплив.
Повертаючись до намету, я помітив на піску ще один дивний слід. Велику, безформну, темну пляму. Присвітив ліхтариком і з прикрістю пересвідчився, що це величезна пляма крові.
Мене охоплював дедалі більший неспокій, навіть страх. Я хотів ще раз придивитися до слідів на піску, та раптом хмари заступили місяць, стало дуже темно. При тьмяному світлі ліхтарика годі було виявити якісь подробиці.
Вітер дедалі міцнішав, дерева шуміли все дужче. Я не схотів гріти й пити чай. Навіть подумав, чи не краще поїхати звідси й заночувати на березі, але втома перемогла. Я вирішив лишитися, відразу лягти спати, а вдосвіта добре оглянути місце, де побачив криваву пляму. Однак, перш ніж зашнуруватися в наметі, я із засвіченим ліхтариком обдивився усе навколо.
Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безліччю великих кротовин. Шум вітру поглинав і глушив усі звуки, хоч я був майже певен, що острів безлюдний. Якісь люди, може, ті, що залишили на піску криваву пляму, відпливли звідси перед вечором.
Та хоч я й знав, що сам на острові, все ж довго не міг заснути, дослухаючись до шуму вітру, шелестіння очерету й хлюпотіння хвиль на озері, намагаючись розрізнити серед цих звуків відгомін розмови або чиюсь ходу.
Нарешті мене стомило це чатування, і над ранок я поринув у міцний сон.
Розбудив мене чийсь писклявий голос:
— Гей, громадянине, прокиньтеся!
Я вискочив із спального мішка, вистромив з намету заспане обличчя.
На піщаному березі стояли поряд чотири байдарки, оснащені німецькими моторами. Мій намет оточили вісім рослих п'ятнадцяти— й чотирнадцятирічних хлопців у гарцерському одязі: короткі штани, білі пояси й портупеї, а також білі шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопці належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворі.
Я вийшов з намету й випростався. Відразу ж один із них зазирнув у намет і мовив:
— Сам один. Більше нікого.
Щось не сподобалось мені в їхніх обличчях, у тоні, яким заговорив хлопець.
— Чого вам треба? — неввічливо буркнув я.
Наперед виступив, мабуть, їхній вожатий. Найнижчий на зріст, але кремезний. Голос, як у півника.
— Громадянине, згорніть свій намет і поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.
— Аж три? — здивувавсь я.
— Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.
— Я зрозумів це з ваших грізних облич, громадяни гарцери, — відповів я. — Та все ж я з вами не попливу.
— Можна й примусити вас. — Він гордо випростався. — Або затримаємо вас тут і викличемо міліцію.
Я демонстративно позіхнув на знак зневаги. Мене ображено, і я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якій підставі вони надумали мене звинувачувати.
— Це ви напали на мене, збудили вдосвіта, стали погрожувати. Та відступіться трохи, бо я хочу закип'ятити води на чай.
Гарцери відбтупили, трохи збентежені моєю спокійною поведінкою.
— Ви вкрали в нас три байдарки… — знову почав вожатий. Я урвав його мову:
— Мене не цікавлять ваші справи, і я не хочу далі розмовляти з вами. Приводьте міліцію.
Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришів.
— Збігайте хто-небудь до Сем'ян і подзвоніть з рибальської контори на пункт МО в Залеві. А ми тут постережемо цього гостя.
— А може, Яструбе, забрати його в табір? — спитав найвищий з-поміж них, з темним пушком під носом.
Вожатого звали Яструб і, мабуть, він мав-таки бойовий характер. Він глипнув на мене так, ніби оцінював мою силу. Але не згодився з пропозицією.
— Не варто з ним возитись, — махнув він рукою.
Обізвався хлопець, схожий на дівчину, — така в нього була ніжна врода.
— Та це чоловік ніби пристойний. Може, й не він украв наші байдарки?
— Басько, не мели дурниць! — гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Мені дуже сподобалося це прізвисько, бо цілком пасувало йому.
— Цей чоловік не злодій, — затявся Баська.
— Звідки ти знаєш? — насупив чоло Яструб. Той знизав плечима.
— Навіщо йому аж три байдарки?
— Але ж він не прилетів на острів літаком, а приплив якоюсь із наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очереті.
Самохода вони не знайшли, а тільки байдарки, і це збудило в них підозру. Я міг показати, де сховав машину, однак мене смішила ця ситуація і цікавило, що вони робитимуть далі.
Обізвався третій гарцер:
— Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали наші байдарки.
Яструб усе не хотів визнати своєї поразки. Він наївно спитав мене:
— Ви справді не крали байдарок? Я посміхнувся:
— Ні.
— А як ви опинилися на острові?
— В очереті мій моторний човен.
— Чому ви одразу не сказали нам про це?
— Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.
Він зсунув на чоло кашкет і почухав потилицю.
— Коли правда, що на Озерищі ватага Чорного Франека з Охоти, то крадіжка байдарок — їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торік були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Відтоді в нас із ними триває війна. Тепер почнеться знову. Треба буде повідомити про це коменданта табору, зміцнити варту і зробити кілька розвідок в околиці, щоб довідатись, де табір Чорного Франека.
Баська вголос розмірковував:
— Я розумію, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навіщо їх покинули в очереті біля цього острова? З якою метою?
Яструб вважався найрозумнішим. Він швидко, не замислюючись, розв'язував найскладніші питання.
— Хотіли покепкувати з нас.
Я був іншої думки.
— Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважніші, то напевне помітили б криваву пляму на піску.
Вони побігли на те місце, що я показав, і знайшли на березі пляму крові.
— Ой, що це? — зойкнув Баська. — Тепер справді треба пливти до Сем'ян і дзвонити в міліцію.
— Авжеж, — погодився Яструб. — Тут стався злочин. Убито людину.
Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати сліди на піску, але, йдучи до берега, самі затоптали їх.
А я? Коли крізь шум дерев я почув з острова якісь звуки, мені сяйнула одна думка. І я вже спокійно пив чай і не зважав на велику пляму крові.
Яструба неприємно вразила моя байдужість. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собі чай.
Він підійшов до мене і спитав:
— Ви щось про це знаєте?
— Стільки, як і ви, друже вожатий. Я приплив сюди пізно ввечері. Та пляма вже була.
— Злочин, еге ж?
— Не знаю, чи можна це так назвати, — сказав я обережно.
— Кров. Велика пляма застиглої крові, — повторював Яструб, невимовно вражений. — Вкрали наші байдарки, привезли сюди когось і вбили. Як ви гадаєте? Чи не слід обшукати кущі на острові?
— Звісно, — згодився я. — Обшукати варто. Але мені здається, що ви знайдете в них тільки овечі нутрощі. Це овечий острів. Хтось привіз сюди весною свої вівці, і вони тут пасуться ціле літо. Щойно я чув мекання з глибини острова.
Всі порозбігались, і за якийсь час гукнули мене до заростів дикої малини. Там лежала відрізана голова вівці, її нутрощі й шкура.
— Ну, нічого страшного не сталося. А я вже думав, що це було вбивство, — сказав Яструб. — Мабуть, приїхав хазяїн і забив одну вівцю.
— І покинув шкуру? — спитав я. Нахилившись, я уважно оглянув її.
— Невміло знято. Хтось зробив це поспіхом і невправно.
— Отже, все-таки тут вчинено вбивство, — майже задоволено промовив Яструб. Йому так кортіло діяти, а «вбивство» відкривало широке поле діяльності. — Хтось украв три наші байдарки й приплив ними на острів. Тут забив і оббілував вівцю. Тільки як він звідси вибрався, коли байдарки лишилися в очереті? І навіщо він їх покинув?
Я відповів, майже не замислюючись:
— Украли байдарки, щоб якнайшвидше дістатися на острів. Вчинили злочин і намагалися замести за собою сліди. Тому покинули байдарки в прибережному очереті. А самі, напевне, відпливли на… очеретяних плотах. Пошукайте по березі, може, знайдете, де вирізано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озері, а самі пішли собі з овечим м'ясом.
Гарцери знову розбіглися по березі. Коли повернулись, Яструб сказав мені захоплено, а все ж трошки підозріливо:
— Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збігається. Втекли звідси на в'язках очерету.
Я відповів так, як було насправді:
— Я не детектив і не ясновидець. Колись був гарцером і навчився швидко все підмічати навколо себе.
Яструб гордо випростався.
— І я вмію читати сліди й, напевно, за якийсь час сам усе помітив би. Гадаю, що вівцю забила ватага Чорного Франека. Вони вкрали три байдарки, це означає: їх шестеро, а може, навіть більше, припливли сюди добути м'яса. Наш загін, громадянине, належить до служби руху. Нам доручили стежити за порядком. Вівці, мабуть, якогось рибалки. Ми дізнаємося в Сем'янах, чиї вони, і повідомимо хазяїна. Увага, друзі! — гукнув він до своїх. — Відпливаємо!
Хлопці швидко відпливли від берега. Хай там що я думав про Яструбову самовпевненість, але слід визнати: він умів тримати свій загін у руках і згуртувати дружний, енергійний колектив.
Поснідавши, я згорнув намет і переніс свої речі в самохід.
При денному світлі я оглянув острів. За розташуванням і обрисами він відповідає позначеному на карті острівцеві Гєрчак, довгастому, «з великим звуженням посередині», як написано в путівнику. Це звуження було таке глибоке, що в нього набігла вода і утворила протоку, якою могли пропливати байдарки й човни. Протока ділила Гєрчак на два острівці — південний і північний. Ночував я на південному.
Я ввімкнув мотор самохода і виплив з очерету. Обплив острівці попід берегами, з цікавістю розглядаючи їх.
Раптом з північного боку Гєрчака почувся чийсь розпачливий крик:
— Ряту-у-уйте! Люди, ряту-у-йте-е!.. На по-о-о-о-мі-і-іч!..
«Господи, — зітхнув я, — чи ця низка пригод ніколи не скінчиться?»
Я швидко повернув свій самохід до берега. Але коли побачив, що там діється, зареготав. Я реготав, хоч картина, що постала перед моїми очима, була, власне, жалісна й мала б викликати співчуття.
На березі оотрова, на дереві, що розгалужувалось на рівні людського зросту, сиділо четверо людей. Вони ото й гукали на допомогу й порятунок. А поблизу намету спокійно пасся величезний чорний бугай.
Все зрозуміло. Вчора ввечері сюди прибули човном четверо туристів. І, напевно, не звернули уваги на череду корів з бугаєм, поставили намет і заходились готувати їсти. А тоді надійшов бугай і, чимось розгніваний, почав їх штурмувати. Четверо туристів опинилися на дереві, а намет бут розтоптаний… Вони, бідолахи, сиділи за десять метрів од свого човна, але жоден з них навіть уночі не наважився покинути безпечну схованку на дереві.
Оце так. Я впізнав їх і більше не дивувався, що в них і на це не стало духу. То були пан Анатоль і його приятель, пан Казик, два лицарі спінінгу, разом із своїми дружинами.
— Покличте людей прогнати цю страшну потвору! — кричав з дерева пан Анатоль. — Ми ледве живі з холоду й безсоння!
Я поволі наближався до острова. Величезний бугай підняв голову і втулився в мене. Він справді був страшний із своєю товстою шиєю, з налитими кров'ю очима і могутнім тулубом. Не хотілося мені їхати в село по допомогу. Не вабила менз й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом із води на низький у цьому місці берег і, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Він зійшов мені з дороги, а я, спрямовуючи машину то вліво, то вправо, перегнав його нарешті на другий кінець острова. Потім повернувся під дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет і розкидані речі.
— У мене всі кістки болять, — стогнав пан Казик.
А пан Анатоль усе позирав у той бік, куди я прогнав бугая.
— Як ви гадаєте, — звернувся він до мене, — чи він повернеться сюди? Почне атакувати і що тоді?
— О боже, боже, швидше! — знову перелякалася Мишка і втекла в човен.
Приголомшені нічними переживаннями і страхом, що бугай повернеться, вони навіть не подякували мені за допомогу. Тільки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом і сказав:
— А я думав, що в нього мотор від мотоцикла…
Тільки на це він спромігся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмінна потреба повчати інших, він вважав себе розумнішим за всіх, спритнішим і обачнішим. І навіть тепер, ледве злізши з дерева, він на прощання напучував мене:
— Ви пливіть за хвилею, бо перекинетесь і втонете. Але не дуже близько від очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт і зупинять вас…
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Про туристів над озером. Знову яхта Вацека Краватика. Наречена князя спінінгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор на плотах. Капітан Немо виконує свою обіцянку. Закидання спінінга. Знову дівчина. Моя перша риба. Де табір Чорного Франека?
Опівдні вітер стих, озеро стало гладеньке.
Я обплив навколо ще чотирьох островів, зупиняючись і оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острів. На ньому ніхто не став табором, на кущах дикої малини доспівали червоні солодкі ягоди.
Зате на Луговому острові — великому й гористому — аж роїлося від туристів. Біля західного й південного берегів гойдалося безліч яхт, моторних човнів і байдарок, а на схилі острівного пагорба стояло багато різнобарвних наметів найрізноманітніших форм. Великі й малі намети, схожі на індіанські вігвами чи на хатинки з альтанками, намети, багаті й убогі, тісні й просторі, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острів, і перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.
Ще багатолюдніше було на великому, сполученому з берегом острові Буковець. Місток з'єднував острів з дорогою до села Вепр, і сюди приїздили туристи на машинах.
На східному березі виросло багато наметів, я побачив там кілька селищ кемпінгових будиночків з місцями для купання, обтягнутими мотузками. Звідси пливли над озером звуки музики з транзисторів, лунали виступи по радіо, бесіди на сільськогосподарські теми.
Людям, які звели тут собі літні житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамірних міст, щоб, як, напевно, казали самі собі, шукати самотності й тиші. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самітний піший турист — надзвичайна рідкість над озером. Аби тільки хтось поставив де-небудь намет, як відразу ж — на другий день або через кілька днів — мов гриби після дощу, вродяться біля нього інші намети, виросте селище з наметів.
З Лугового острова й Буковця я панічно втік. Подумав, чи не спрямувати самохід у Крагу, довгу затоку, що врізається в материк. Але ж саме звідти пливли рої байдарників, цілі майбутні селища наметів.
Тому я рушив далі на північ, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж східного берега, де ліворуч від мене лежали півострови й той район, де я сподівався знайти Чоловіка з рубцем. Проте я мав намір розташуватися на протилежному березі, щоб здалека крізь бінокль стежити за місцевістю, яка мене цікавила. Я не хотів передчасно сполохати чоловіка, котрого розшукував.
А був то день усе нових пригод і незвичайних зустрічей. Я саме відчув голод і роздивлявся по березі, щоб знайти зручне місце для обіду, коли на порослій рідким очеретом мілині побачив білу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгідна — перехилена на бік, без екіпажу. Обов'язком туриста було підпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабіни показалася молода жінка з білим фарбованим волоссям.
— Добрий день, — привітався я, підпливаючи самоходом до борту яхти. — Я побачив, що ви сіли на мілину, і прибув запитати, чи не можу вам допомогти.
Молода жінка приязно всміхнулася мені й заперечливо похитала білою головою.
— Мій наречений і його приятель подалися вплав до берега, а потім по суші повинні піти до села Помелін попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?
— У закусочній біля переправи, — сказав я.
— Ох, так, звичайно, — і вона всміхнулася ще променистіше, як давньому знайомому. Потім простягла мені руку.
— Едіта, — відрекомендувалась вона.
— Томаш, — я потис руку з нігтями, як у найгрізнішого хижака.
— Будь ласка, підніміться на палубу. Минуло вже дві години, як мене покинули зовсім саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите? — вона простягла мені коробку сигарет.
Я перескочив на палубу яхти, і ми закурили.
— Як це ви сіли на мілину? — почав я розмову.
— Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочній. Вацек, мій наречений, і Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А мені звеліли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мілину, — чарівно всміхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови. — Але це їхня провина. Навіщо вони звеліли мені вести яхту? Пили оте пиво й сварилися між собою.
Мене не цікавили подробиці життя на яхті, тому я змінив тему.
— А пан Вацек спіймав багато риби? Вона засміялася.
— Ще жодної. Взагалі навіть не бралися ловити. Вацек з Янушем купили у Варшаві карту найкращих рибних місць на Озерищі, витратили на неї багато грошей. Бо Вацек хоче неодмінно одержати цього року золоту медаль і стати королем спінінгу. Ми пливли до мису Судака, бо там мала бути найбагатша здобич, але не поспішали й по дорозі оглядали озеро. Учора ночували на Буковці. Поставили намет на березі, бо хоч кабіна й простора, спати в ній незручно.
Вона торочила й торочила, а я чемно слухав.
— І сьогодні вранці, коли ми вже пливли до мису Судака, Януш раптом виявив, що на яхті немає нашої шкіряної сумки, в якій була рибальська карта. Януш вважає, що хтось її у нас потягнув на Буковці, бо коло нашого намету вешталося багато людей. А скоріше це зробили двоє хлопців, які прийшли до нас позичити сірників.
— Цікаво, — промовив я.
Докуривши сигарету й попрощавшися з балакучою панною Едітою, я чкурнув на свій самохід. Я люблю тишу і спокій, а від її балаканини в мене вже розболілась голова. Мені хотілося сміятись: князь спінінгу залишився без рибальської карти. Що ж тепер буде з його княжою славою? Як він стане королем?
Незабаром я побачив біля східного берега невеличку мальовничу затоку, не дуже зарослу комишами. Берег тут був сухий, трав'янистий, на ньому росло кілька старих дубів, схожих на баобаби. Мені здалося, що це саме те місце, де я мріяв оселитися на довгий час, тим більше, що звідси було видно західний берег з двома півостровами, а там, як я гадав, мав з'явитися Чоловік із рубцем.
Я виїхав самоходом на берег. Поставив свій маленький зелений наметик і блискавично злагодив обід:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
 виски glenlivet 15 лет 
Загрузка...

научные статьи:   конфликты в Сирии и на Украине по теории гражданских войн --- политический прогноз для России --- законы пассионарности и завоевания этноса


загрузка...

А-П

П-Я