А взагалі це, мабуть, великий нечема.
Я розповів їй про нічні пригоди на острові Чорного Франека.
— Чудовий! Чудовий!.. — захоплено шепотіла вона. — Ви помилились, він не мстивий. Віддав хлопцям їхній одяг. І вас визволив з полону…
— Але спершу мене в той полон запроторив, — буркнув я. Вона щиро обурилась:
— Ви заздрісний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.
— А чому він усе мовчить?
— Може, має якусь поважну причину для цього. Зате мені радісно, що ви все-таки попливли вночі до табору Чорного Франека по мій перстень.
— Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навіть не згадав про нього. На острів я поплив тому, що Чорний Франек обіцяв зібрати нараду ватаги. Я хотів вивідати їхні дальші наміри.
— І вивідали?
— Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.
— І не бояться Капітана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичці з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них візьметься міліція?
— Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?
— Ненавиджу таких типів. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати., У нас дома ніколи не було розкоші. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А ті? їм усе просто: якщо тобі хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалі не люблять працювати. Чи хто-небудь із тієї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вівцю? Може, той рибалка хотів за неї купити синові пальто на зиму? А вони попливли на острів і забили вівцю, наче свою власність. Бо були голодні… — вона зневажливо пирхнула.
— Хай йому біс, — буркнув я. — Хіба не знайдеться нікого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?
Вона знизала плечима.
— Ви дуже наївний. Якщо в полі росте пирій, то його виривають і палять. У господаря, який не знищуватиме бур'янів, ніколи не буде доброго врожаю.
Я не згодився з її думкою. Але не хотів сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказів?
Пан Анатоль зовсім зібрався рибалити і, погукуючи на свого приятеля, сідав у човен.
— Попливемо? — запропонувала мені Марта.
Я не мав кращого заняття. Та й там я міг шукати «свого» Чоловіка з рубцем. Тож я сів з дівчиною в човен і ми слідом за паном Анатолем попливли до білої яхти Вацека Краватика.
Тим часом небо ще більше потьмяніло. Сонце пекло крізь імлу, повітря було задушливе. Над озером літали розморені комарі й настирливо атакували нас. Вони йшли навіть на смерть, аби тільки всістися на якійсь живій істоті й напитися її крові.
Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князеві спінінгу.
— Ви справді закидаєте чудово, — сказав він, придивившись, як ловить Вацек Краватик.
Той зневажливо махнув рукою:
— Закидай, як хочеш, не бере на блешню.
— Може, треба ближче до очерету? — порадив пан Анатоль.
Я вклонився білоголовій Едіті, яка сиділа на палубі яхти й робила собі манікюр.
— Мені здається, сьогодні буде дощ, — сказав я.
— О, це ви? — всміхнулась вона.
Бородань, що теж закидав спінінга, неввічливо спитав мене:
— А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу? Марта захихотіла.
— Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубі. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.
Білоголова Едіта відклала ножички й пилочку.
— Ой, заберіть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?
— По рибу, — відповіла Марта.
— Ненавиджу рибалок, — вибухнула Едіта. — Нема гірше в світі за чоловіка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? — звернулася вона до мене.
— Я не вмію.
— А вудки везете, — зауважив Бородань.
— Це мої вудки, — сказала Марта.
— А на що ви ловите? — глузливо спитав Бородань.
— На заклинання, — засміялася дівчина. Навіть князь спінінгу зацікавився.
— І багато ви спіймали на заклинання? — спитав він.
— Ви сьогодні зранку третій, — відповіла вона. Бородань скривився.
— Старий дотеп.
— А яке ж то заклинання? — поцікавився Вацек Краватик.
— На різні породи риб різні заклинання, — пояснила Марта. — Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.
— Я знаю, а риба не ловиться, — буркнув Вацек. — Я вже годину закидаю цю бляху, і все дарма. Ви теж закидаєте бляху?
— Іноді. Це залежить від місця, часу й погоди.
— А що б ви ловили на нашому місці?
— Окунів.
— Тут? Окунів? — Бородань стукнув себе пальцем по лобі.
— Не тут. А там далі. З того боку півострова. Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобі.
— Прокажіть сьогодні багато заклинань. Тут водяться судаки.
— Авжеж. Тут слід ловити судаків, — поважно кивнув головою Вацек Краватик. — Повірте мені, я на цьому розуміюсь. Торік я здобув срібну медаль. Дехто називає мене князем спінінгу.
— Я знаю про це, ваша княжа світлість, — зробила реверанс дівчина. — А проте ловитиму окунів.
Марта взялася за весла й попливла на той бік півострова.
— Вони дурні, — мовила вона до мене. — Ви добре роздивіться, де кружляють чайки. По цей чи по той бік півострова?
— По цей бік.
— А чому?
— Не знаю.
— Бо тут на поверхню води вистрибує дрібна рибка. А чому вона вистрибує?
— Звідки мені знати?
— Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окуні. А ми на них полюватимемо. На «отченаш».
— Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати «отченаш»?
— «Отченаш» — це така штучка з дроту, — засміялась Марта. — Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосінь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на міцній нитці. Мої брати так ловлять окунів.
Ми підпливли до півострова з другого боку. Марта закинула у воду свій «отченаш», далеченько від берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пісок.
— Окунь сам себе підсікає, — пояснила вона, — тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанці кілька живих пічкурів, їх спіймав батько сьогодні вранці. Спробуймо щастя.
— А чому ви ловите на «отченаш», а не на звичайне довге вудлище?
Вона показала пальцем на небо.
— Хмариться, зараз буде вітер. Він би виштовхнув поплавка на берег.
І справді. За мить я відчув на обличчі легкий, а потім дужчий подмух вітру.
«Вона чарівниця», — подумав я.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Чи Марта індіанець? Таємничий слід. Табір у глибині лісу. Дивний птах ківік. Шахрай чи орнітолог? Де вудка? Розпач. Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс втрат.
Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотіла на його адресу. Я з подивом спостерігав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знімала рибу з гачка, а потім начепила нову принаду. Зубами притримувала за кінчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це булр симпатично й кумедно.
Тільки тепер я помітив, що вона чимось схожа на кота.
Гнучке тіло і обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Ідучи, не дивилася під ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти. її манера ходити нагадувала мені ходу індіанців, з відомих описів у пригодницьких книжках про Дикий Захід.
Коли Марта щось робила, то, здавалося, цілком поринала у свою працю, але водночас вона помічала все, що діялося поряд, за її спиною, чи на озері.
— Бачите отого птаха? Подивіться, бо він зараз пірне. Це біло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гніздо в дуплі дерева, під яким ви зараз стоїте.
— Качка на дереві? Я завжди думав, що вони мостять гнізда в очереті або в кущах.
— Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетіла. Це самець. Коли він летить, то чути звук такий, ніби щось дзвенить.
Знову клюнув невеликий окунь. І знову Марта щось незадоволено пробурмотіла.
— Глибше встромлю в землю, — сказала вона. — Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрів понад дном.
Вона міцніше встромила вудлище в берег.
— Ходімо по малину, — запропонувала дівчина. — Я не всиджу на березі. А тут, далі на півострові, майже над самою водою, повно малини.
Вона знала, де є малина, де наприкінці літа можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбільше грибів у навколишніх лісах.
Ми пішли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою піску. Інша дівчина, йдучи берегом озера, неодмінно б лунко ступала по воді й хлюпала. А вона йшла так, що нічого не хлюпнуло, а на піску не лишалося слідів її ніг. «Індіанець у спідниці», — жартівливо подумав я про неї.
Над водою вона не свистіла, розмовляла завжди півголосом, а, ловлячи рибу, так сідала на березі, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася відгородитися від води хоча б кущем чи високою травою.
Ніби на доказ, що моє порівняння правильне, дівчина раптом зупинилася.
— Подивіться отут. — І вона показала пальцем на клаптик піску біля берега.
Ми були вже метрів за п'ятдесят звідти, де стриміло на березі Мартине вудлище.
Я поглянув на пісок. Нічим не примітний; і нічого там не лежало. Лише виднілися якісь мілкі заглибини.
— Тільки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, — мовила дівчина.
— Звідки ви знаєте, що тільки-но?
Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?
— Слід ще вологий. За десять хвилин він зовсім просохне. Або набіжить більша хвиля і змиє його.
— Правда ваша, — покірно згодився я.
— Трохи далі цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластів, бо тут кропива. Перейшов по ній у ластах, кілька стеблин зламав, а кілька пригнув до землі.
За кропивою ріс невисокий сосново-березовий гайок. Слід вів туди.
— Він у лісі, — мовила Марта й запитально глянула на мене.
— Може, це мій таємничий знайомий Водолаз-Проповідник, — сказав я, — дуже хотів би крадькома подивитися, що він поробляє в лісі.
Навколо берізок земля була вкрита сухим листям, яке шелестіло під ногами. Визнаю, що порівняно з Мартою, я йшов лісом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихіше. Що далі ми заходили в глиб лісу, то він ставав густіший. Час від часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон і ялинок. Тоді Марта ставала навколішки й пролазила попід гілками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.
Зненацька дівчина схопила мене за руку. Між гіллям виднілась якась пляма. Ми підповзли ще на кілька кроків, і перед нашими очима постав зелений наметик під великою березою, яка, мов мати, височіла над молодим лісом. Під нею і скрізь, де сягало її коріння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На ній отаборився мій Водолаз-Проповідник.
Коли ми вистромили голови з-під гілля, він саме надягав солом'яного бриля. Ласти він уже встиг зняти з ніг, навіть сховав їх. На гілці берези висів мокрий купальний костюм, а на землі лежав акваланг.
Його табір був дуже дивний. Наметик маленький, трикутний, з двох військових накидок. Поряд стояв спертий на грубий стовбур берези щит з лози. Це було щось, мов лицарська зброя, тільки не з заліза, а з очерету й лози.
На стовбурі берези висів прибитий цвяхом величезний шмат соснової кори, повернений внутрішнім боком до світла. Цей внутрішній бік звичайно трохи білуватий, вкритий шаром порохняви. Проповідник намалював на ньому потворного чорта, що сміється. Уночі ця порохнява світиться, мов нафосфоризована. Непроханий гість міг би нахапатися дрижаків, якби натрапив уночі на таке страховисько.
Чому Проповідник поставив свій наметик у глибині лісу, а не так, як люди, на березі озера? Адже він любив плавати, навіть мав акваланг і гумовий човник. Хіба не зручніше було б йому оселитися біля води?
Водолаз-Проповідник поправив на голові солом'яного бриля. Потім витяг із-за пояса величезного ножа.
Ми затамували подих. Чоловік з величезним ножем у руці мав дуже грізний вигляд. Він став навколішки й вийняв з намету великий буханець хліба. Відкраяв ножем товсту скибку, сів і почав її зі смаком їсти.
Я не дуже знав, що далі робити. Повертатися на берег озера чи вийти зі схованки й привітатися як із давнім знайомим? Однак ця проблема скоро була вирішена, бо зненацька — між одним і другим куснем хліба — дивний чоловік сказав:
— У тому гіллі, мабуть, незручно…
Я підвівся з землі. Марта й собі. Ми ступили кілька кроків до чоловіка, а він тільки тепер обернувся. Упізнав мене, ледь усміхнувся і кивнув.
Мені було трохи соромно, що я так підглядав за ним, і я не дуже знав, як йому пояснити це.
— Мої сусіди сказали мені, що ви вчора провідували мене, — промимрив я. — І я надумав зробити візит у відповідь. Ви, певно, мали до мене якусь справу?
Він доїв шматок хліба.
— Так, мав серйозну справу. Хотів позичити у вас трохи хліба на вечерю. Мені з біса хотілося їсти, а так склалося, що скінчився хліб. Я нікого тут над озером, крім вас, не знаю, тож і вибрався до вас позичати. Але не застав вас і ліг спати голодний. Тільки сьогодні вранці поплив до Сем'ян і купив буханець хліба. Може, вам позичити?
— Дякую. У мене ще є трохи. Щоправда, вже черствий…
— Я позичу вам.
Він перерізав буханець навпіл. Я був вражений такою доброзичливістю. І взагалі мені хотілось сміятися з себе. Я шукав у його відвідинах чогось таємничого, думав, що він хтозна-чого хотів од мене, а тут маєш — ішлося про шматок хліба.
— Звідки ви знали, де я оселився? — все ще не довіряв я. Кінцем ножа він показав на свій маленький гумовий човник у затінку молодих сосон.
З нього глипнуло блискуче око телеоб'єктива.
— Через цю підзорну трубу видно навіть, як ви на тім боці закурюєте люльку, — пояснив він.
Несподівано обізвалася Марта:
— Я вже знаю. Ви орнітолог.
— Хіба це погано? — здивувався Проповідник.
— Ні…
— Бо ви сказали це так, ніби зробили небезпечне відкриття.
— Це моя вина, — обізвався я. — Сказав їй, що ви проповідник.
— Що?
— Ви мені говорили такі дивні речі… А коли подарували мені свою дудку…
— Вона ще не знадобилася? — вдавано злякався він.
— Минулої ночі ватага Чорного Франека схопила мене на острові, де був її табір. Але я не мав із собою вашої зачарованої дудки й не міг перевірити її дію.
— Той острів далеко звідси?
— Далеченько.
— То не знаю, чи почув би поклик. До того ж уночі я міцно сплю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28