научные статьи:   пассионарно-этническое описание русских и др. народов мира --- циклы национализма и патриотизма --- принципы для улучшения брака: 1 и 3 - женщинам, а 4 и 6 - мужчинам

 https://wodolei.ru/catalog/unitazy/roca-meridian-n-346247000-25100-item/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 


— Звичайно, ні.
— То чому ж ви питаєте, що я тут роблю і хто я такий? Я вас не запитував про це. А міг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить і плаває. Однак я не зробив цього з увічливості. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, і роблю те, що мені подобається. Задовольняє вас моя відповідь?
— Цілком, — скрушно відповів я.
Після такої розмови я подумав, що найкраще мені сісти в самохід і попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродій розпалив мою цікавість, та й місце, де ми сиділи, було незвичайно гарне. Уявіть собі довгастий півострів з високими деревами вздовж берега, що врізається в широкий простір озера. Його ще більше видовжує піщана коса, через яку перекочуються зеленаві хвилі. На півострові росте соковита трава і за кільканадцять метрів від берега починається густий, молодий ліс — сосни й берези. Омріяне місце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку — на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого — на Чаплиний острів.
Я подумав було, чи не перевезти мені свої речі у цей чарівний куточок, але мене випередив Проповідник.
— Я тут ночуватиму, — сказав він і додав: — Ви, здається, живете на тому березі, тож тут я почую голос дудки.
— Не думаю, що буде така потреба. Досі я сам якось умів зарадити собі, — сухо відповів я.
Таємничість цього чоловіка починала мене дратувати. Я б не хотів підозрювати кожного аквалангіста в тому, що він шукає затонулі скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподіватись знайти грузовик. Цей мій знайомий не тільки заради спорту мандрував по дні озера. Може, він був помічником Чоловіка з рубцем?
Я сказав «до побачення» і відплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мілині, що оточувала острів, стояла біла яхта Вацека Краватика. Я плив повільно, тримаючи біля очей бінокль, і тому добре бачив не тільки яхту, але й постаті на палубі.
Спочатку я впізнав білу жінку, а потім Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мілині до берега. «Чого вони там шукають?» — подумалось мені.
І раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалі я бачив його все виразніше. Це був… Чорний Франек. Він ішов просто до яхти.
Я зрозумів, що зараз є можливість виявити таємний табір ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тоді треба піти за ним назирці.
Якомога швидше я підплив до очерету, яким обріс південний берег острова, в'їхав у нього й поставив самохід на якір. Пробрався крізь очерет до берега й заліз там у кущі. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сиділи в неглибокому видолинку на західному березі, за п'ятдесят метрів од мене. Чорний Франек ішов просто на них, сухий верес лунко шелестів під підошвами його високих гумових чобіт.
«А це, здається, побачення. Ще й домовлене», — в мені спалахнула цікавість. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?
Справді, ані Бородань, ані князь спінінгу не були підозрілими особами, але Чорного Франека я міг вважати злодієм. А якщо порядні люди домовляються про побачення із злодієм, у цьому є щось інтригуюче.
Я, мов індіанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою ліщиною, за високими кущами дикої малини. Ліз на чотирьох, повз, як вуж, аби тільки дістатись якнайближче до видолинка, де сиділи Вацек Краватик і Бородань.
Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певній відстані від берега, порослого деревами й кущами. Верес ріс аж до самого видолинка, і з цього боку хіба що миша могла підкрастися непомітно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої і густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь із тих, що сиділи, не схотілося раптом покуштувати солодких рожевих ягід.
Я дуже люблю малину. її смак здається мені надзвичайним, ні з чим незрівнянним. Але того дня я зненавидів її колючі галузки. Вони чіплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, — що було найгірше, — голосно шелестіли, коли я звільнявся від їхніх хижих колючок. На щастя, з озера віяв вітер, на березі шуміли дерева, заглушаючи цей шелест.
Скрадаючись між кущами, я згубив з очей видолинок і вересові зарості. Чув тільки гомін розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потім, нахилившись до землі, я почув важку ходу.
То йшов Чорний Франек.
Я був уже недалечко. Скрадатися далі не слід. Мені не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.
Я ліг на спину. Сховавшись у гущавині малини, бачив над собою тільки обшир неба з невеликими білими хмарками, які раз у раз заступали сонце. Ще я помітив велику чаплю, що, повільно махаючи крильми, летіла на захід, мабуть, у пошуках корму.
— Привіт! Б'ю чолом! — почув я голос Чорного Франека. — Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав мені мій кореш…
Вацек Краватик поквапливо запросив:
— Будь ласка, сідайте. Може, сигаретку? В мене «Кармен».
— Не люблю, — буркнув Чорний Франек. — Я курю «Спорт».
Почувся тріск запаленого сірника, потім до мене долинув запашний дух «Кармен» і схожий на сморід тліючої ганчірки дим «Спорту».
Тепер обізвався Бородань:
— Шкода часу на церемонії. Скажу вам відразу, в чому справа. Тільки, будь ласка, не зрозумійте нас неправильно. Ми попросили вас зустрітися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчаків, які отаборилися над цим озером. Ви їхній не-коронований король…
Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Він зневажливо, навіть глузливо перебив його:
— Шановний пане, я не бавлюся в аристократичні титули. Досить, що ви князь спінінгу і що я курю собі «Спорт» з вашою світлістю.
Бородань удав, що не помітив глузування, і повів далі тим самим ласкавим тоном;
— Приступімо до діла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскіпуватись, хто це зробив, не маємо наміру заявляти про це в міліцію…
— О, даруйте. Крадіжки мене не цікавлять, — буркнув Чорний Франек. І, напевно, обурившись, схопився з місця, тому що Бородань поквапливо сказав:
— Сядьте й вислухайте до кінця. Ніхто не звинувачує вас у крадіжці. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В ній були предмети, наприклад, чудовий фінський ніж, компас, сто метрів волосіні на котушці, комплект французької блешні, запасний дзвіночок до спінінга типу «Рекс» і комплект кольорових, авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тільки про одну річ: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумієте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта ніщо, просто непотрібний папірець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому році здобути золоту медаль, втрата карти є невідшкодовною.
— Розумію. Але до чого тут я?
— Цю сумку вкрав котрийсь із хлопчаків, що тиняються над озером. Ви їхній ватажок і вам легше, ніж нам, дізнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дістати назад свою карту і ладні відкупити її у вас.
— Я дам сто злотих, — втрутився Вацек Краватик. Чорний Франек тільки розсміявся.
— Що ви, ваша світлість? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячі злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвідати, де тепер та карта.
— Тисяча?! Ви збожеволіли, — гримнув Краватик.
— Тоді живіть здорові, а я піду своєю дорогою, — сказав Чорний Франек і, напевне, знову підвівся.
Бородань почав залагоджувати суперечку.
— Спокійно. Тільки без нервів. Про ціну ми зможемо домовитись. Але спершу хочемо знати: чи ви зможете дістати нам карту?
Запала мовчанка. Чорний Франек трохи подумав, а потім сказав:
Побачимо. Я попитаю декого. Може, хто-небудь знає щось про карту. Відповідь дам завтра в такий самий час і на цьому самому місці. Тільки попереджаю, коли ця справа якось зв'язана з міліцією, карти ви не побачите. А тепер дозвольте попрощатися.
Я почув тупотіння ніг, значить, він пішов назад через вересові зарості. Була нагода, крадькома йдучи за ним, виявити табір. Однак я не міг рушити з місця, поки ті двоє сиділи у видолинку.
— От негідник! Тисяча злотих! Нахабство! — сердився Вацек.
Бородань буркнув:
— Ну, то й що? Треба було пильнувати сумку. Ти навіть не знаєш, скільки я потрудився й напереживався, поки добув ту карту.
— Ти казав мені, що купив її у якогось типа.
— Купив? — роздратувався Бородань. — Украв, а не купив, хоч з якнайкращими намірами. Той тип показав мені карту й запропонував купити. Але він був причетний до справи з фальшивими коштовними марками, і його посадили. Я знав, що та карта у його кімнаті в шафі, і я подався до нього додому, забалакав його матір, і коли вона пішла на кухню поставити чай, я поцупив карту, розумієш? Бо навіщо йому карта? У в'язниці вона йому не придасться, еге ж? — глузливо захихотів він.
— Карту знайдемо, — сказав Краватик. — Знайдемо, хоч би я мав викласти п'ять тисяч. Ця карта відшкодує нам усе сторицею.
Вони встали й попрямували до яхти. Бородань ще щось казав Вацекові, але слів уже не можна було розібрати.
Коли вони відійшли далеченько, я обережно вистромив голову з малини й поглянув навкруги.
Вацек Краватик і Бородань саме заходили у воду, щоб по мілині добратися до яхти. Чорний Франек ішов навпростець через зарості вересу й підходив до купки низьких сосонок. Я не міг іти слідом за ним, бо він, оглянувшись, відразу ж побачив би мене. Тому я побіг на зарослий деревами берег і, ховаючись за стовбурами вільхи, пробирався до того місця, куди, як мені здавалось, ішов Чорний Франек. Я й гадки не мав, що поспішаю назустріч новій пригоді.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Пустир на Чаплинці. Ватага вимагає викупу. Капітан Немо атакує. Страшні хвилини ватаги Чорного Франека. Витівка Капітана Немо. Нарікання хлопчаків. Я знаходжу таємний табір. Невдячність пана Анатоля. Марта випитує мене. Дуб Капітана Немо. Я пишу до Немо листа.
Чаплиний, або Чаплинець, — це величезний острів, формою майже круг діаметром щонайменше півкілометра. Як і в більшості островів на Озерищі, береги його заросли деревами, а на середині подекуди видніють низенькі сосонки. Тільки на відміну від горбистих островів — Буковця чи Лугового — Чаплинець рівний, мов величезна сковорода.
Найкраще це видно в пору літньої спеки. Бо весною Чаплиний острів вкривається молодою травою, селяни женуть сюди корів і коней на випас; але що ближче липень, то дужче висихає земля, а зелень трапляється ще тільки на берегах, у затінку дерев і над водою. Середина Чаплинця стає неродючою пустелею, розжареною сонцем.
Мандрівник, який прибуде сюди саме в таку пору, опиниться в похмурій, гнітючій місцевості. Це величезний шмат землі, де марно шукати на піску свіжого сліду людської ноги. Перед очима стелиться килим мохів і сухого бадилля, що тріщить під ногами. Мохи руді й сірі, часом іржаві або червонуваті, тут і там видніються великі латки жовтого піску, облямовані сірою, спаленою сонцем травою. Де-не-де на неродючому грунті зажовтіє заяча капуста чи витягнеться вгору квітка звіробою; якась низенька сосонка судорожно вчепилася за пісок. Подекуди можна побачити великі килими крихкого, мов скло, вересу, який тут рано зацвітає.
Самітний мандрівник на Чаплинці чує тільки, як шарудить мох і тріщить під ногами верес; натрапляє на якісь ледь по-мітні стежинки, що їх навесні протоптали тварини, а може, й люди. Не чутно тут пташиних голосів; птаство обминає неродючу, вигорілу середину острова. Найчастіше сюди заглядає хіба що лисиця, полюючи на зайців-русаків, які необачно забігли в це місце.
І ось через цей острів ішов Чорний Франек, а я крався вздовж похмурого тінистого берега. Він ішов на схід, перетинаючи острів посередині. Прямував до найнижчої частини Чаплинця, де берег острова підступив до материка, а вузька протока заросла високим очеретом, в якому гніздилися чаплі.
Чорний Франек ішов повільно, бо дуже припікало сонце. Я у затінку дерев прискорив ходу і перегнав його. На східному березі я опинився далеко швидше за нього.
До низинної частини острова доходила волога з озера, і тут росла буйна трава. У морі очерету була прорізана вузенька стежечка, що вела до мілкого броду — єдиного сполучення між островом і материком. У високих гумових чоботях можна було вийти з острова, ідучи між щільними стінами зеленого очерету. Мабуть, навесні сюдою переганяли худобу на Чаплинець.
Я побачив маленький пагорб, вкритий молодими соснами, і сховався там, гадаючи, що Чорний Франек простує до броду і за мить з'явиться неподалік від мене. Визираючи з-за сосонок, я бачив клаптик пустелі Чаплинця, звідки повинен був надійти Чорний Франек. Позад мене було море очерету, що хвилювалося від легкого вітру.
Невдовзі я переконався, що Чаплинець зовсім не такий безлюдний, як мені здавалося. З-за купи вільшини над берегом озера почулися людські голоси.
Зацікавлений, я підкрався ближче, і перед моїми очима відкрилася облямована очеретом глибока затока, що врізалася в берег, а на березі затоки стояли пан Анатоль і пан Казик. За кілька метрів од них лежали на траві п'ятеро підлітків з ватаги Чорного Франека. Отже, їхній шеф справді сам пішов на зустріч з Вацеком Краватиком, але мав на острові «охорону».
Пан Анатоль то сердито, то благально звертався до хлопців:
— Ще раз прошу вас, віддайте човна. На тому боці озера лишилися наші дружини й дуже тривожаться, що нас досі немає. Ви хочете, щоб вони похворіли з переляку?
Хлопці голосно зареготали, а один сказав:
— Шановний пане, ви знову тієї самої. Ми нічого не знаємо про ваш човен. Прийшли сюди й бачимо: два типи ловлять рибу. А ви до нас із претензією: де човен? Звідки нам знати?
Другий хлопець додав:
— Ви погано прив'язали човен до берега і його знесло. Ми чекаємо колегу, і ваш човен нас не обходить. Взагалі, ми б пошукали його, але не задарма. То ж треба полазити по очереті, забрьохатися по пояс, ще можна й застудитись. А в очереті ж п'явки і всяка нечисть. Та за п'ятдесят злотих можна ризикнути…
Пан Анатоль глянув на очерет і теж, мабуть, подумав про огидних п'явок. Пан Казик затято мовчав, певно, ладен дати й сто злотих, аби тільки опинитися в своєму таборі, біля дружини.
Для мене все було зрозуміло: обидва чоловіки ловили тут рибу, прив'язавши десь поблизу човна. Хлопці заховали його, а тепер вимагали викупу.
«Вирвуть п'ятдесят злотих, і човен знайдеться», — сердито подумав я. Але якби я втрутився, то міг би зіпсувати справу. Хлопці пішли б геть з острова, а човна було б дуже важко відшукати в гущавині очерету.
Я вже хотів знову сховатися в сосонках, коли раптом з'явилася нова постать.
Звідки цей чоловік зненацька взявся на березі затоки? Може, як і я, висліджував Чорного Франека? А може, заховавшись у кущах, стежив за рибалками й хлопцями?
Капітан Немо!
Невисокий, у чорному дощовику з накинутим на голову каптуром, хоч була спека.
П'ятеро підлітків роззявили від подиву роти, так і застигли на березі, втупившись у невелику незнайому постать. Капітан Немо махнув своїм спінінгом і, обернувшись до очерету, кудись вказав панові Анатолю.
— Так, так! Там. Я вже бачу нашого човна! — радісно скрикнув пан Анатоль.
І, забувши про п'явок, кинувся в очерет, а за ним пан Казик.
Капітан Немо обернувся до хлопців. Його погляд ніби паралізував їх і прибив до землі. Вони не ворухнулися навіть тоді, коли обидва рибалки витягли човна з очерету й, бурмочучи слова подяки на адресу Капітана Немо, відпливли від берега.
Раптом до затоки вибіг Чорний Франек. Одним поглядом окинув гурт своїх товаришів і Капітана Немо.
— Зловіть його, хлопці! — гукнув він. — Зловіть і здеріть отой чорний каптур!
Хлопці зірвались на ноги. Щось блиснуло в їхніх руках, — це були фінські ножі! Чорний Франек випередив їх і величезними стрибками побіг до Капітана Немо, що стояв на березі.
Той не тікав — хоч Чорний Франек біг до нього з диким вереском — і я не кинувся на допомогу Капітанові — я зрозумів: він щось задумав. У його руці майнув спінінг, я почув різкий свист волосіні. Великий олов'яний важок пролетів у повітрі і вцілив Чорного Франека просто в живіт. Хлопець зігнувся від того удару, ніби його вдарили кулаком. Може, йому не так заболіло, як вразив несподіваний точний удар.
Він став і схопився за живіт. Тим часом Капітан Немо відвернувся, стрибнув одягнений у воду і побіг через мілину до човна пана Анатоля. Дедалі ставало глибше, і він мусив пливти у важкому дощовику з каптуром на голові. А пан Анатоль замість зупинити човна й зачекати, ще дужче наліг на весла. Напевно, його злякали ножі в руках бешкетників, що вже підбігали.
Чорний Франек забув про біль і скидав із себе штани й сорочку. Те саме робила і його ватага. Вони добігли до озера й з розгону один за одним пострибали у воду. Ось уже пливуть за головою в каптурі, що видніється над водою. Але Капітан Немо, видно, добре знав цю затоку. Він доплив до нової мілини й рушив нею по пояс у воді. Бешкетники тільки допливали до мілини, криком підганяючи один одного.
А Капітан наче вже й не поспішав. Розбризкуючи воду, прямував до стіни очерету. Коли хлопці допливли до мілини, — він саме заходив в очерет.
Пан Анатоль і пан Казик були вже далеко від берега.
«От негідники, не взяли Капітана Немо!» — з гнівом подумав я.
Як же я шкодував, що мій самохід на тому боці острова і я нічим не допоміг Капітанові Немо. Може б, таким чином я познайомився з ним і став би його приятелем?
Коли Чорний Франек із своєю ватагою добрались до очерету, раптом почувся гуркіт мотора й на озеро вилетів, ніби викинутий якоюсь могутньою силою, глісер. Чудовий, на тридцять кінських сил, мотор грав на найбільших обертах.
— Утік! Утік! — повторював я в захваті, така велика радість охопила мене.
Глісер раптом звернув. Розбризкуючи воду, аж білу від піни, від обминув ватагу й блискавично причалив до берега. Не вимикаючи мотора, тільки прикрутивши гвинта, Капітан Немо вискочив на берег.
Не поспішаючи, позбирав розкиданий там одяг хлопців, поскладав ножі і вкинув усе в глісер. Відкрутив гвинта й поволі відплив од берега. Ще насварився на підлітків своїм спінінгом, а потім зайшов до кабінки й збільшив швидкість. За мить його вже не було в затоці. Я чув тільки, як віддалявся гуркіт мотора, а хвилі, що їх здійняв глісер, ще якийсь час з силою билися об берег острова.
Чи можна описати, що тепер зчинилося біля затоки?
Хлопці вийшли на берег мокрі, напівголі, в самих плавках, залунала голосна лайка. Та незабаром увесь їхній арсенал прокльонів вичерпався, вони посідали на березі й почали жалітись :
— Забрав мою останню пачку цигарок… — У мене був такий гарний ніж…
— У мене в кишені було тридцять злотих і документи. — Забрав таку гарну сорочку…
— Мої штани були як нові.
Тільки Чорний Франек не бідкався. Він сидів на траві, підтягнувши коліна під підборіддя, й похмуро мовчав, дивлячись туди, де зник глісер.
Проте його мовчання сприйняли як вияв поразки. І відразу ж посипалися докори і скарги:
— Ти винен у всьому. Навіщо звелів напасти на нього? Він пішов би своєю дорогою і ми мали б спокій.
— Романова правда, який з тебе ватажок? Вже нема чого їсти, овече м'ясо зіпсувалося, в таборі нас загризають комарі. Треба ховатися від міліції. А ти що?
— Зосталися без одежі, і тепер дівчата засміють нас.
— Ось побачиш, сьогодні ввечері Роман проведе нараду й відбере в тебе командування.
Якийсь час Чорний Франек терпляче вислуховував ці звинувачення. Наче не міг ніяк позбутися думки про Капітана Иемо. Та раптом зірвався на рівні.
— Цитьте, наволоч! Через кого весь цей клопіт? Хіба я не забороняв вам красти байдарки і забивати вівцю на острові? Ви послухали не мене, а Романа. Я казав: не робіть шелесту в перші дні по приїзді на озеро. Готуйтесь до великого стрибка. Але ж ви, дурні, слухаєте Романа. Бутлів і ламп теж не треба було красти в гарцерів. А тепер мусимо ховатися в таборі й нікуди навіть носа не вистромлювати.
Його перебив котрийсь із голяків:
— Великий стрибок? Де в тебе той великий стрибок?
— Якраз готується. Можна буде заробити добрі гроші. Якщо ми їх здобудемо, перевернемо догори дном усе озеро і зникнемо. Поїдемо на море, розумієте? Але спочатку я повинен запопасти Капітана Немо. Сьогодні ввечері відбудеться нарада й ви мусите вибрати: Чорний Франек чи Роман. А зараз повертаймося до табору, може, дівчата дадуть нам якесь лахміття.
Після цієї промови хлопці підбадьорилися. Слухняно підвелися й рушили за Чорним Франеком.
Перейшли брід і опинилися на польовій дорозі з вербами обабіч. Але відразу ж звернули з неї до озера. Тоді я теж перейшов брід. Обережно вистромив голову з-за очерету й побачив, що вони йдуть стежкою навпростець через поле. Стежка огинала зарості й пролягала до затоки Озерища, що виднілася між деревами.
Я помітив, що хлопці дедалі частіше розглядаються на всі боки, наче хочуть упевнитись, що ніхто не стежить за ними. Усе вказувало на те, що табір десь дуже близько.
Поле було велике, на ньому росла картопля. Мов на долоні, лежала переді мною вся місцевість аж до озера. Усе на полі було мені добре видно. Але й мене відразу помітили б, якби я вийшов з очерету.
Отож я набрався терпіння й чекав. А вони йшли все повільніше і все частіше оглядалися довкола. Нарешті зупинились на березі озера. І за мить зникли. Наче провалилися в озеро.
«Може, це засідка? — міркував я. — Полягали в кущах над водою і оглядають поле».
Я ще якийсь час зачекав, потім вирішив ризикнути. Але пішов не стежкою через картоплище, а попід очеретом. Потім, обережно скрадаючись від куща до куща, опинився на тому місці, де вони зникли з очей.
Від них не лишилося й сліду. Може, відпливли човном або очеретяними плотами?
Звідти я бачив той берег з темною стіною лісу й метрів за сто від нього — маленький, схожий на зелений горбок, острівець. Його оточували густі зарості очерету, й він здавався болотистим, приступним тільки для водяного птаства.
Та зненацька в зелені дерев на острівці майнуло щось світле. Раз, удруге, втрете… Так, це шестеро голих хлопчаків обережно виходили з води й зникали в очереті. Отже, саме цей маленький острівець був їхнім таємним табором? Вони перебиралися туди по в'язках очерету. Чудове місце знайшли. Нікому, хто пропливав поряд, мабуть, і на думку не спадало, що в зеленій гущавині дерев і кущів ховається ватага молодих розбишак.
Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потім брів через нього туди, де залишив свій самохід. З ранку я не мав ні ріски в роті, але не відчував ні голоду, ні спраги. Мені не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик і Бородань хотіли заплатити за неї стільки грошей? Що мали означати Краватикові слова: «Ця карта відшкодує нам усе сторицею»?
«Я повинен глянути на ту карту, перш ніж вона опиниться в руках Вацека Краватика», — подумав я.
Водночас мене починали гризти докори сумління. Хіба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Фране-ком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли мені треба розшукати Чоловіка з рубцем і затоплений скарб?
Я перейшов пустку Чаплинця і вийшов на другий бік острова. На мілині я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона відпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.
Я заліз у самохід і скоро наблизився до того місця, де стояв мій намет, а поряд мешкали лицарі спінінгу з дружинами.
Перед моїм наметом, на моїй газовій плитці, на моїй сковороді смажила велику щуку Марта з білявою косою. І в сусідів теж смажили рибу — трьох дрібненьких красноперів та одну пліточку.
Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковороді; відчувалося, що йому хочеться заговорити, але він мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурі.
Коли я підплив до берега, Марта, побачивши мій автомобіль на воді, не здивувалася. Тільки сказала:
— Як це я відразу не здогадалася, що ваша машина — амфібія? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боці, хоч не перепливали поромом. І ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як і Капітан Немо.
За хвилину додала, показуючи на сковороду:
— Тільки оцю щуку спіймала. Сподіваюсь, ви не гніваєтесь, що я без дозволу взяла з вашого намету плитку й олію? Але ж з однією щукою не варто повертатися додому. Я голодна, а ви теж, напевно, нічого не їли.
В ту мить я відчув страшенний голод. Вона казала правду: був полудень, а я з ранку нічого не їв. Щука так пахла, що в мене аж у животі закрутило.
— Ви що, дотримуєтеся прислів'я: «Шлях до серця чоловіка — через його шлунок»? — спитав я, підсідаючи до сковороди зі щукою.
Вона вдавано серйозно кивнула головою.
— Справді, в мене варто закохатися. Ви щодня мали б на обід чудову рибку.
— А я гадав, що це ви закохалися в мене, — сказав я здивовано. — Тут вам усі ознаки: ви не можете жити без мене. Коли я стомлений повертаюсь до свого вігваму, то застаю чарівну особу, яка смажить мені чудову рибку. Господи, може, це я в раю?
Пана Анатоля і його Мишку все ж таки перемогли пахощі, що розходилися від моєї сковороди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
 виски ballantines 12 лет 
Загрузка...

научные статьи:   конфликты в Сирии и на Украине по теории гражданских войн --- политический прогноз для России --- законы пассионарности и завоевания этноса


загрузка...

А-П

П-Я