научные статьи:   пассионарно-этническое описание русских и др. народов мира --- циклы национализма и патриотизма --- принципы для улучшения брака: 1 и 3 - женщинам, а 4 и 6 - мужчинам

 Оригинальные цвета, всячески советую 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

суп із макаронами, а на друге фрикадельки в помідорному соусі з герметично закритої банки — ці безсмертні страви туристів.
Озеро в цьому місці було тихе, без вітрильників, байдарок, моторок і човнів. У цей рукав Озерища, напевне, не часто заглядали туристи з Буковця і Лугового острова. А на Чаплинці — наскільки я міг побачити в бінокль — взагалі не було нікого.
Я скінчив обідати, коли з-за стіни очерету понад берегом почув людські голоси. Хтось, мабуть, кілька людей, пливли вздовж берега. За мить я побачив вісім великих плотів з очерету й осоки. Їх відпихали від дна жердинами, й вони повільно посувалися до Чаплинця. На плотах пливла ватага Чорного Франека. На тому, де сидів Франек і вродлива руда дівчина, маяв на довгій палиці чорний прапор.
«Граються в піратів», — подумав я.
Вони побачили мене біля намету.
— О! Оборонець гноблених! — крикнув до мене Чорний Франек.
Я не озвався. Трохи побоювався, що вони можуть підпливти до берега, щоб віддячити мені за випадок у закусочній. Однак вони поспішали та й, мабуть, їм було холодно, бо хоча яскраво світило сонце, а на плотах їх весь час заливала вода. Вони тільки вигукували щось таке:
— Ніколи не втручайтесь у наші справи! Глядіть свого носа!
У мені поволі наростав гнів. Я згадав про крадіжки байдарок, про зарізану вівцю на острові й дійшов висновку, що погано вчинив, лишивши цю справу на Яструба і хлопців. Сам повинен був шукати грабіжників.
Ватага Чорного Франека вже випливала з моєї затоки, коли я почув голосне гуркотіння мотора. Приклавши бінокля до очей, я побачив, що з-за стіни очерету, від острова Буков-ця — ніби величезний снаряд, випущений з великої катапульти — вискочив чудовий глісер. На борту в нього був напис: «Капітан Немо»! Він ковзав по воді, ніби ледь її торкаючись.
…Глісер догнав плоти, зробив великий закрут і стишив хід. Тепер він плив на найменших обертах поряд з плотом Чорного Франека. Із заскленої кабіни раптом вихилилась якась постать у чорному непромокальному плащі, — такі надягають у шторм рибалки й моряки. На голові чоловік мав каптур, а на очах темні окуляри, за якими не роздивишся обличчя. Без сумніву: то був сам Капітан Немо з Озерища.
Швидким помахом руки він вистрілив спінінговим якірцем на міцній і довгій волосіні.
Ох, що ж то була за точність! Якірець пролетів у повітрі й зачепився за чорний прапор на плоту Чорного Франека. Тоді Капітан ще одним помахом шарпнув якірець і зірвав прапор.
Над гладінню озера, розбурханою гвинтом глісера, залунали перелякані, здивовані, захоплені вигуки.
Капітан Немо швидко змотував свій спінінг, і якірець тяг до нього чорного прапора. За мить той прапор був у капітановій руці. Тоді зник у заскленій кабіні. Мотор завив, і глісер, зробивши невелике півколо, зняв за собою велику хвилю, аж плоти загойдалися на воді. Ще мить, і глісер зник за найближчим півостровом.
Отже, Капітан Немо був істотою з крові й кісток! Поклявся, що розквитається з ватагою Чорного Франека, і вперше дався їй взнаки. Показав свою силу й спритність. Зірвавши чорний прапор, він ніби сказав: «Отак я покладу край вашій піратській сваволі».
Плоти з очерету й осоки були тепер жалюгідні. Великі хвилі, що їх здійняв глісер, ослабили вузли в жмутах осоки, і плоти глибше занурювались у воду. Ватага понуро мовчала, поквапливо відштовхуючись палицями від дна озера. Здавалося, що хлопці хочуть якнайшвидше пристати де-небудь і вийти на берег. Було видно, що вони бояться повернення Капітана Немо, хоч уже стих гуркіт його мотора і озеро знову було тихе, спокійне.
Незабаром плоти зникли за стіною очерету. Проте можна було здогадатись, що вони попливли у напрямку до Чаплинця.
Мені сподобалося, як кинуто спінінговий якірець. Така влучність і точність! Може, Капітан Немо не тільки рибалка, а й спортсмен?
Бо мало хто знає, що крім ловіння риби спінінгом існує спеціальний предмет — кидальний спорт. У Польщі він щойно почав розвиватись, але за кордоном, наприклад, у Німецькій Демократичній Республіці, дуже популярний. Він має багато спільного з лучним і стрілецьким спортом, принаймні пройшов ту саму еволюцію. Від полювання на звіра до суто спортивного виявлення фізичного розвитку і спритності.
Вже існують найрізноманітніші види кидального спорту. Змагання проводяться на суші й на воді якірцями і пластмасовими важками. їх кидають у ціль, у спеціальні диски, а також на відстань. І дехто вже досяг незвичайних успіхів, майже циркової спритності. У «Рибальських вістях» я недавно прочитав про американську дівчину, Анну Стробель, яка з відстані п'ятнадцять метрів гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вміє закидати одночасно два спінінги. Один кидає над головою, а другий — знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме місце, розташоване на відстані двадцять метрів.
У спритних руках спінінг з якірцем або з важком може стати небезпечною зброєю.
Довго я сидів перед своїм наметом, міркуючи про Капітана Немо. І що більше я про нього думав, то дужче прагнув зустріти його, познайомитись і порозмовляти.
Аж надвечір підплив човен з лицарями спінінгу — панами Анатолем і Казиком та їхніми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою і, мабуть, відразу вирішили поставити свої намети по сусідству.
Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотність. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвідати околицю, а мій намет міг би на той час залишитися під їхнім наглядом.
Пан Анатоль і пан Казик пояснили мені, що свої автомашини вони залишили на подвір'ї у якогось селянина в селі Сем'янах. І тепер присвятять весь свій час рибальству. Вони поставили поряд із моїм наметом два маленькі намети, повечеряли, а тоді пан Анатоль витяг великий закордонний спінінг.
— Треба наловити риби на завтра на сніданок, — сказав він таким поважним тоном, наче без тієї риби його дружина й приятелі померли б з голоду.
— А ви спробуєте щастя? — спитав він. Я розвів руками.
— Я не розуміюсь на рибальстві. До того ж не маю ніякої снасті.
То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.
— Рибальство, шановний добродію, це чудовий відпочинок. І водночас корисний спорт. Немає нічого кращого за рибу, яку сам зловив і сам приготував. То я вам позичу, — він показав на вудку в човні. — Сьогодні ловитимемо щук. Я закидатиму спінінг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. — Він побалакав, побалакав і вліз у човен. Відплив од берега, зупинився під осокою й почав закидати блешню.
Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволі котилося до темної смуги лісу на обрії. Я закурив люльку, бо від води насунула хмара комарів, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.
На озері знову почувся гуркіт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в ній хтось знайомий. Авжеж, дівчина з косою. Вона помітила мене коло намету, помахала рукою і завернула човна в мою затоку.
— Вимкніть той клятий мотор! — гримнув на неї пан Анатоль. — Хіба ви не бачите, що я ловлю рибу?
Вона слухняно вимкнула мотор і, взявшись за важкі весла, підпливла до берега.
— А все ж ми зустрілися, — сказала дівчина, подаючи мені руку.
Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човні лежали дві вудки.
— По рибу? — спитав я.
— Еге ж. Уже натішилася домівкою, цілий день возила сіно й надумала увечері вискочити по рибу. А ви?
— Я не вмію ловити й не маю вудки.
Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:
— Ви по рибу? А яким методом ви ловите?
— Ніяким, — засміялась вона.
— А що ви збираєтесь ловити?
— Ще не знаю. Це залежить від місця.
Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дівчина звернулась до мене:
— Ну, то що, будемо ловити?
— Мені не хочеться звідси нікуди рушати, — непомітно позіхнув я.
— А смаженої риби ви не любите?
— Навпаки. Тільки хіба я щось зловлю? Пан Анатоль уже півгодини закидає спінінг і нічого не зловив.
— Ми спробуємо на черв'яка. І підемо недалеко. Он туди, — показала вона другу затоку, метрів за двісті від нашої. — Крім того, — додала вона, — я хочу поговорити з вами віч-на-віч.
То вже була більша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пішли на ту затоку.
— Тут мають бути вугрі, — запевнила дівчина. — Затока мілка, з мулким дном. Пан Анатоль не спіймає риби, бо з того боку мілко від самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки і будемо хапати, як то кажуть, «з грунту».
— О, ви чудовий фахівець, — зауважив я.
— Я ж народилася над озером і стільки років живу тут. Мій батько й брати завзяті рибалки. Вдома тільки й мови про рибальство.
Вона поначіплювала черв'яків на гачки. Я закинув принаду якнайдалі від берега, поблизу очерету й водоростей, так звеліла мені дівчина.
Ми посідали на старій, з обдертою корою колоді, викинутій з води хвилями.
— Я бачила сьогодні Капітана Немо, — сказала вона.
— Я теж.
— Він плив на своєму чудовому глісері, — захоплено вела далі дівчина.
— Я теж бачив, як він плив на глісері.
І я розповів їй, як Капітан Немо зірвав прапор з плоту Чорного Франека.
— Який чоловік! — шепнула вона. — Відчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсім його не знаю і не знаю, який він із себе. І ніхто з місцевих жителів нічого про нього не чув.
— Це дуже дивно. Бо глісер — це не голка. Повинен десь тут мати причал.
Я розповів їй про вранішню пригоду з гарцерами, про забиту вівцю й підозру, що впала на ватагу Чорного Франека.
Стемніло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.
— Тягніть! — закричала дівчина і майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зігнулося під вагою якоїсь могутньої риби.
— Є! Є! Це вугор, — бурмотіла вона, поволі витягаючи здобич на мілину. — Не можна, щоб він обкрутився довкола якоїсь гілляки на дні.
Ми витягли на пісок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!
Він був завтовшки з мою руку і важив, мабуть, з кілограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тільки дівчині я завдячував тим, що він не зірвався.
— Буде вам добре попоїсти, — обізвалася дівчина, перерізаючи волосінь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навіть не пробувала витягти його.
— Вистачить нам обом, — запевнив я. — Адже он яка туша.
— Ви почастуєте мене? — зраділа вона. — Страшенно люблю вугрів. То я вже більше й не ловитиму.
Я підняв вугра за кінець обрізаної волосіні і кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною і приятелями вже сиділи біля своїх наметів і щось їли — здається, консервовану рибку в томатному соусі. Пан Анатоль побачив нашого вугра, і його аж підкинуло зі складаного стільчика.
— Що це таке? — майже обурився він. — Звідки цей вугор? — Щойно зловив його, — гордо відповів я.
— Тут? Неможливо.
— Он у тій затоці. На черв'яка, — пояснив я. Спійманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.
— Казику! — голосно гукнув він. — Лаштуй грунтові вудки і шукай черв'яків. Зараз же їдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?
Дівчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.
Пан Анатоль щось сердито буркнув і став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потім, присвічуючи електричними ліхтариками, почали шукати черв'яків у траві.
Ми засмажили нашу рибину на олії. Смакувала вона мені, як зроду ніяка інша. Я з'їв її, мабуть, шматків з п'ять, закушуючи хлібом і запиваючи міцним чаєм.
Раптом дівчина сказала:
— Ви мене зацікавили. Навіщо ви приїхали на Озерище? Я здвигнув плечима.
— Ви вже питали про це. На відпочинок.
Вона збила мою відповідь, неначе комара, — помахом руки.
— А як ви опинилися на острові, де забито вівцю? Адже у вас тільки автомашина? Ні човна, ні байдарки я у вас не бачу.
— Позичив. Позавчора зустрів на березі знайомих, залишив свою автомашину біля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нічних вражень на самотній острівець.
— Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, — глузливо проказала вона.
Пан Анатоль і його приятель не знайшли ані однісінького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спінінгу, який погрожував дружині й приятелям, що завтра ввечері всі вони вже напевно виберуться на вугрів. Уранці він знайде черв'яків або наловить маленької рибки на принаду.
Настала ніч — ясна, місячна, безвітряна.
На озері запала тиша, навіть хвилі не хлюпотіли, тільки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потік місячного світла плинув аж до наших ніг, до мого намету.
Я поглянув на годинника, потім на дівчину. Було близько десятої години.
— Вже пора мені, еге ж? — мовила вона, помітивши мій погляд. — Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечері вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пізніше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сіна, а завтра знову до роботи.
— Ви ще відвідаєте мене коли-небудь?
— О, звичайно, — приязно всміхнулася вона. Та відразу ж спохмурніла. І додала: — Я також повинна знайти Чорного Франека. Тоді в закусочній, коли всі поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Мені купив його для сміху на сільському ярмарку мій хлопець, який тепер в армії. Вчора мені прийшов лист, може, він приїде на кілька днів у відпустку. Мені хотілось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця і сказав, щоб я прийшла по нього, тоді віддасть. Якщо я піду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в міліцію я не можу заявити, бо ж перстень не має ніякої цінності. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тільки по-дурному пожартував. Я справді не знаю, що робити.
— До табору Чорного Франека ми можемо піти разом, — запропонував я.
— А хто ж знає, де той табір? Річ у тому, що вони нікому цього не розказують. Так було й торік. Спочатку розбишакували по кемпінгах, у кількох туристів пропали газові плитки, а тоді вся ватага раптом зникла. Тільки час від часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчаків із ватаги, яких посилали по харчі й на розвідку. Іноді вони робили напади всією ватагою, а що ніхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимі.
— Ви пропонуєте мені знайти цей табір? Еге ж?
— Якщо зможете, — засміялася вона. — А потім ви скажете мені, де він розташований, і я піду туди по свій перстень. Ні, не з вами. А з своїм батьком і братами. Я певна, що Франек віддасть мені перстень. І дуже швидко!
Вона сіла в байдарку. Затарахкотів мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:
— Як вас звати?
— Томаш. А вас?
Може, не почула мого запитання? Човен уже відплив од берега. Тільки через хвилину, разом із гуркотом мотора, долинула до мене відповідь:
— Марта…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Розмова про розбишак. Невже тріумф Чорного Франека? Спостереження за берегом по той бік озера. Чи то лис, чи то біс? Хто шукає затоплений скарб? Підозріла зустріч на Чаплиному острові. Підслухана розмова. Скільки коштує рибальська карта? Я вистежую Чорного Франека.
Наступного дня рано-вранці мене розбудив гуркіт моторного човна, що підпливав до берега з двома міліціонерами. Один з них вийшов на берег і, помітивши, що я виглядаю з намету, спитав:
— Чи ви не бачили десь тут якихось підозрілих людей? Гурту молоді без батьків абощо?
Я розповів про ватагу Чорного Франека, яка вчора пополудні пливла на плотах до Чаплиного острова.
— Сталося щось погане? — поцікавився я. Він кивнув.
— У сусідньому селі вкрадено вівцю, у гарцерів хтось забрав байдарки й підкинув їх біля Гєрчака. А минулої ночі в гарцерському таборі вкрадено бутлі й газову лампу.
Із свого намету вийшов пан Анатоль. Він чув міліціонерові слова і, звісно, відразу ж заходився повчати:
— Громадянине міліціонер! Візьміться за тих бешкетників і злодіїв, бо туристи не мають спокою. Ви дієте надто нерішуче й повільно. Чи вам бракує палиць на тих розбишак? Насамперед треба приборкати ватагу Чорного Франека.
Міліціонер подивився на пана Анатоля і розважливо відповів:
— На жаль, ніхто не бачив злодіїв, нікого не можна звинуватити. Кожний тільки каже: це, певно, ватага Чорного Франека. Міліція робить усе можливе, щоб над озером був лад і спокій. Але цього року тут дуже багато людей. Сотні наметів напнуто на острівцях, на берегах і над затоками. Туристи самі трохи винні в тому, що тут починає робитися. Чи хто-небудь із тієї сотні туристів, які заселили береги озера, зволив прописатися? Ні. Ви теж не прописані, і ви, еге ж? — звернувся він до пана Анатоля і до мене.
— Бо я… тільки проїздом. Завтра, може, деінде заночую, — пояснював пан Анатоль.
— Так усі кажуть, — відповів міліціонер. — Ми не знаємо, хто живе в наметах, з ким маємо справу. Кожен заявляє: я відпочиваю, подорожуючи, не зміг прописатись. І так само відповідають хлопці й дівчата з ватаги Чорного Франека. Я вважаю, що справжні туристи повинні допомогти нам у нашій роботі. Самі, без вашої участі, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогодні… Спершу нас повідомили про крадіжку бутлів і газової лампи, потім про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому місці. Ми шукаємо винуватців крадіжки, але мусимо водночас вести слідство в справі того хлопця. Озеро велике, і всяких справ тут безліч. Скільки туристів плаває байдарками й човнами без плавецьких посвідчень? Скільки людей купаються далеко від берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навіть бійки. І в усі такі справи закликають втрутитись міліцію. Про це вам теж слід подумати, коли нас критикуєте.
Міліціонери відпливли до Чаплинця. Я скінчив снідати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть ні з чим. Тобто або взагалі не дістались до табору Чорного Франека, або нічого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спійматися з краденими речами. Він міг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.
Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловіка з рубцем.
Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусіди, я став розглядати в бінокль берег по той бік озера. Дивився довго, але не помітив нічого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось і ховався за очеретами біля двох півостровів, то на воді не видно було нікого. А для мене мало значення, чи десь тут — у районі півостровів — не почав пірнати Чоловік із рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, і він, напевно, скористався чиїмсь човном.
Крізь скельця мого бінокля видно було на півостровах навіть маленькі кущі, тому я не міг когось не помітити. Зрештою, на піщаному мисі стояли три чорні чаплі — найкраще свідчення, що місцевість безлюдна.
Проте я не здавався. Час від часу крізь скельця бінокля я стежив за півостровами і чорною затокою між ними. І таки недарма. В очереті західного півострова раптом щось промайнуло, ніби пересунулась якась тінь. Потім вона зникла, а за кілька хвилин цю саму тінь я помітив на чорному плесі затоки.
Я й не здогадувався, що «воно» таке. Наче довгий пасочок, який дуже повільно перепливав затоку і прямував до очерету біля середини східного півострова.
Я сушив собі голову: чи це маленький човник, чи дерев'яна колода, чи, може, який звір або величезна рибина. Таємниче «щось» підпливло до стіни очерету й щезло в ньому.
Я схопився й пішов до сусідів.
— Чи не позичите мені свого човна? Я хотів би попливти на півострів на тому боці озера.
— Ах, по рибку? — покивав головою пан Анатоль. — На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тільки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боці озера царство красноперів. Накопали черв'яків і спробуємо рибальського щастя.
Хоч-не-хоч доводилось мені завести самохід. Намет я покинув під нагляд сусідок, заїхав у воду й попрямував на північ.
Я хотів великим колом обплисти східний півострів, щоб той, хто ховався, навіть помітивши мене на озері, подумав, ніби я пливу в інший бік.
Під час подорожі я підплив дуже близько до Чаплинця і в бінокль побачив, що це великий острів, порослий край води деревами, а посередині голий, тільки де-не-де зеленіли невеликі сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. «Заїду сюди, коли повертатимуся, — вирішив я. — Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табір?»
Я хотів зустріти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тільки про Мартин перстень.
Другий берег озера, між східним півостровом і селом Матити здалеку здавався рівним, дерева росли на ньому щільною темною стіною. Коли я підплив ближче, то побачив, що там був ще один півострів. Я надумав пристати до того півострова і хотів розігнати самохід, щоб він, як таран, пробив стіну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те місце, де з-перед моїх очей зникло таємниче «щось» — дерев'яна колода чи звір… І аж свиснув. Я знову побачив те «щось». Це був невеличкий гумовий човен. Від легенького вітру він повільно посувався уздовж західного півострова.
«Треба спіймати його й пошукати власника», — подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожній термос і торбинка. Мабуть, хтось зійшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько від нього, коли щось мене зупинило.
«Дивина! — подумав я. — Він пливе проти вітру!» Але все відразу з'ясувалося. Ледве я підплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневій масці. Човник не плив сам. Хтось під ним сидів.
Чоловік у костюмі для підводного плавання з важким аквалангом на спині насилу вліз у самохід. Зняв з обличчя кисневу маску, і тоді я впізнав… Проповідника.
— Ви хотіли забрати мого човника? — спитав він.
— Я подумав, його знесла вода… Він кивнув головою.
А мені, хоч я був занепокоєний присутністю тут цього чоловіка, стало весело. Аж смішно було від думки, що він подорожував по озері не на човні, а під човном.
— Мабуть, куди цікавіше гуляти по дні, аніж плисти на поверхні озера, — мовив я.
— Авжеж, — погодився він. — Лікар рекомендував мені багато ходити пішки.
— У вас кисневий голод?
— Еге ж, — кивнув він ствердно. — Тому я й ношу на спині оцей балон з киснем.
— І побачили ви щось цікаве, подорожуючи по дні?
— Кілька величезних судаків і здоровенного сома.
— Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.
— Ви вже користувалися нею?
— Я не був у небезпеці. Він з полегкістю зітхнув.
— Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мій інструмент тільки для тих випадків, коли людина опиниться у справжній небезпеці. В іншій ситуації ним не слід користатися.
Ми добралися до піщаного мису. Чаплі, що тут гуляли, знялися в повітря і, важко вимахуючи крильми, полетіли до Чаплинця.
Дивний чоловік якусь мить стежив за їхнім летом, а потім сказав:
— На Чаплинці є заповідник. На східному боці в очереті чаплі мають гнізда і вирощують потомство. Їм треба жити спокійно, а вчора ввечері туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, — чудове створіння. Я не люблю ні собак, ні котів, але захоплююсь птахами. Для мене вони — символ свободи, привільного життя.
— Там ночувала ватага Чорного Франека, — перехопив я, боячись, що він знову дасть волю своєму красномовству і виголосить довгу промову про птахів.
— Ватага Чорного Франека? — здивувався він. — А ви не знаєте, як їх викурити звідсіля?
«Ще один противник ватаги Чорного Франека», — подумав я.
У мене промайнула думка, що капітан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв підводні подорожі. То, може, цей добродій і є Капітан Немо?
На озері показалася біла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.
— Ті люди з яхти, — озвався раптом Проповідник, — шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помітив її, плаваючи серед цих островів і заток. Тоді я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночі на Чаплинці. Та, мабуть, хтось їх повідомив про це, бо пливуть вони саме туди.
— На Чаплинці зараз немає тієї ватаги. Я плив попід берегом і нікого там не бачив, — сказав я.
— Може, вони вдосвіта попливли деінде? — мовив дивний чоловік. У мене ледве не зірвалося з язика: «Чи ви не Капітан Нємо?» Але я почув гомін — з боку Липового й Лугового островів випливав сірий глісер Капітана Немо. Він мчав на найбільшій швидкості, блискавично випередив яхту Вацека Краватика і за кілька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповідник — не Капітан Немо.
— Хто ви такий, у лиха? — вирвалось у мене. — І що ви тут робите?
Його здивувало моє запитання.
— Вибачте, — сказав він чемно, — але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
 вино saracco 
Загрузка...

научные статьи:   конфликты в Сирии и на Украине по теории гражданских войн --- политический прогноз для России --- законы пассионарности и завоевания этноса


загрузка...

А-П

П-Я