Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…
– Дивна? – машинально підказала я.
– Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… – Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним – мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? – Послухайте мене, дівчинко! – Раптом його голос став різким і рішучим. – Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! – Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.
– А якщо піду? – Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.
– Не знаю, – промовив він, не обертаючись. – їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, – вашого друга треба лікувати.
Я завмерла коло дверей:
– Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?
Він мовчав. Я вийшла з кабінету.
Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:
– Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.
Він спробував усміхнутися:
– Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.
– Яке? «Невиліковна»?
– Ні. Моє ім'я.
Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла – це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.
Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?
– Як ти ставишся до Шотландії, дівчинко?
– Що? Вибач, я… гм… Костю. Ти щось сказав?
Він кинув на мене темний погляд. Про що він думає? Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як дивно він на мене дивиться. Серйозно і замислено. Він повільно повторив своє питання:
– Я спитав, чи подобається тобі Шотландія, Марго.
Я розгубилася:
– Я… Взагалі-то ми з нею схожі. Чому ти запитуєш?
– Я хочу відвезти тебе туди. Тобі потрібен спокій. Нам треба спокій. Давай втечемо на якийсь час з цього міста, з цієї країни, від усіх людей. Тільки ти і я.
– І океан, – прошепотіла я.
«… Шум прибою, солоний дощ на моїх щоках. Це мої сльози чи так плаче океан? Вітер обіймає мене. Ян обіймає мене. Ян вічний, як ці скелі.
– Знаєш, скільки років граніту? 3.850 мільйонів. Колись земна кора розчинилася у вогняній пристрасті магми, так само, як я в тобі. З їхнього кохання і народився граніт. Вічний камінь. Він може бути світлим, рожевим, червоним, світло-червоним, сіро-червоним, крупнозернисто-червоним, а ще є ларвікіт і багато інших різновидів. Його хімічні складники: окиси титана, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, натрію, калію, мінералогічні: польовий шпат, кварц, біотит, мусковіт, апатит…».
– Марго! – Я здригнулася і розплющила очі. Машина стояла перед моїм будинком. Костянтин нахилився до мене. – Що з тобою?
– Нічого. Просто замислилася.
– Звідки ти стільки знаєш про граніт? Захоплювалася мінералогією у дитинстві?
– Ні. Це… це мені розповів один друг.
Він всміхнувся:
– «Один друг…» Часом не мій Сергій? У десятому класі він просто схибився на камінні. Мало не перетворив квартиру на гірняцьку штольню.
– Ні. Не він. Сергій так і не став моїм другом.
– Невже? А ким він став?
Я здивовано глянула на нього:
– Костянтине, про що ти?
Його обличчя спохмурніло:
– Справді, про що це я? А! Згадав! Про Шотландію! Поїхали, Марго! Влаштуємо собі невеличку відпустку. Це надзвичайна країна.
– Так. Надзвичайна… Та я думаю, що насамперед нам треба відпочити одне від одного.
– Ні.
– Що означає «ні»?
Він говорив повільно, тихо і спокійно, ніби пояснював дитині незрозумілу вправу:
– Це означає, що я не залишу тебе саму. Не зараз. Не в твоєму теперішньому стані. Взагалі ніколи. Я тебе кохаю, дівчинко.
Я усміхнулася:
– Так. Ти мене кохаєш. Мабуть, від такої любові і втік твій син.
Костянтин різко повернувся до мене:
– Не кажи мені про мого сина! Навіть згадувати про нього не смій!!!
Я подивилася йому в самісінькі зіниці. Довгий, спокійний погляд.
– Костянтине, у тебе немає вибору. Або ти зважаєш на мене, або матимеш дуже великі проблеми. – Здається, він зацікавився:
– Наприклад?
– Я ще над цим не працювала. Ти хочеш, щоб я почала? Ти справді цього хочеш?
Він звів очі:
– Ні. – Дістав з кишені пачку цигарок. – Ні. – Закурив. – Ні, Марго. Я цього не хочу. Боже мій, ти тільки прислухайся до нашої розмови! Перестрілка двох запеклих ворогів.
Я втягнула в себе дим його цигарки. Гіркий, який же він гіркий!
– А хіба це не так?
Костянтин, було, підняв руки у якомусь жесті, проте не закінчив його. Долоні згадали про силу тяжіння і мертвими птахами впали на коліна. Попіл з цигарки висипався на сидіння.
– Марго, я ж вибачався. Я стільки разів перепрошував тебе! Невже ти мені ніколи цього не забудеш?
– Мама казала, що на світі немає нічого страшнішого за чоловічу лють і жіночу пам'ять. І ті, й ті нічого не можуть з цим удіяти. Може, вона мала рацію?
Він подивився на мене з болем в очах. Це був біль нерозуміння.
– Про що ти, Марго?
– Про те саме, Костю. Сподіваюся, ти не думаєш, що я знов почну з тобою спати, як і раніше?
Він відкинувся на спинку сидіння:
– Сподіваюся, ти не сподіваєшся, що я не сподіваюся?
Повернувшись до нього, я вхопила його за плечі і притягнула до себе так, що наші обличчя майже торкалися:
– Послухай мене, Костю! Хоч раз в житті прислухайся до того, що я тобі скажу. – Я зробила паузу, аби впевнитися, що він мене таки слухає. Здається, що так. Хоча з Костянтином нічого не можна знати напевно. – Нам потрібен компроміс, – майже по складах промовила я. – Нам потрібен компроміс, інакше ми просто розіб'ємося один об одного. На смерть. Я не жартую. Дай мені час, Костю. Це – єдиний вихід. Дай мені час побути на самоті, а потім вези мене, куди тобі заманеться. Хоч на Марс.
Не зводячи з мене очей, він промовив:
– В тебе є день.
Я відштовхнула його від себе і вийшла з машини.
В під'їзді я одімкнула поштову скриньку, зазирнула. Ого-го! Скільки листів! Дякувати Богові, Костянтин не здогадався перевірити мою кореспонденцію. Серце закалатало від божевільної надії. Швидко зійшовши сходами, я відчинила двері, переступила поріг і почала переглядати лист за листом просто в коридорі. Відмова за відмовою. Двадцять два «не відомо, не маємо інформації, не жив, не народжувався, не вмирав». І два повідомлення, що дитячі будинки, на адресу яких я писала, вже давно розформовано. Я сіла на стілець. На доробку плану часу просто не залишилося. Треба діяти зараз.
В залізничних касах квитки продаються цілодобово. Проте, як завжди, або не туди, куди треба, або не тоді, коли треба. Квиток до Львова вдалося взяти лише на ранок наступного дня. Добре, що не наступного тижня.
На вокзалі я зайшла в поштове відділення, щоб зателефонувати батькам.
– Алло, мамо, це ти?
– Марго, доцю, ну куди ти зникла? Ти не уявляєш, як ми хвилювалися! Не писала, не дзвонила, жодної вісточки цілий місяць! Нащо ти нас так лякаєш?
Я заплющила очі і притулилася гарячим лобом до темно-синього скла телефонної кабіни.
– Ма-а-а. Ма-а-амо. Мату-у-усенько. Рідна моя, як я за тобою скучила! За твоїм голосом, за твоїми очима, лагідними руками. Як я скучила за цим словом: до-ця. Яке воно ніжне, правда ж, ма?
В її голосі з'явилася тривога:
– Марго, що сталося?
– Нічого, мамо. – Я засміялася. – Точніше, багато чого, проте тільки хороше, дуже хороше.
– То, може, розповіси мені про ці прекрасні речі?
– Згодом, мамо. Спочатку розкажи мені, як ви? Не хворієте? Як тато, Тетяна, Дмитро? Як ти, моя маленька мамо? Тебе не кривдять?
– Ні, Марго. Мене не так вже й просто скривдити. Ти сама знаєш. – Вона відкашлялася і перейшла на якійсь дивний дитячий тон, яким учениця четвертого класу звітує перед батьками про успіхи у минулій навчальній чверті. – В нас усе гаразд. Живемо добре. Батько порпається на городі. Минулого тижня вкривав толем сарай, бо дах гниє від дощів. Я помаленьку консервую. Огірочки, помідорчики… Знайшла ще бабусин рецепт одного салату – така смакота, ти собі й уявити не можеш! Обов'язково надішлю тобі у посилці. Хоч баночку, а надішлю.
Жовто-зелена осінь її очей. її запах. Боже мій, яка жорстока іграшка цей телефон! Здається, вона поруч: я чую її, я бачу її, я відчуваю її, а торкнутися не можу, не можу обійняти.
– … Хоче відкрити ще одну крамницю і завжди у відрядженнях. Я просто не знаю, що робити з твоєю сестрою, Марго. Вона виснажує себе на роботі і зовсім не дбає про своє здоров'я. У Дмитра виставка на початку вересня. Він обіцяв надіслати запрошення. Ти приїдеш?
– Неодмінно, мамо.
– Знаєш, доню, я от усе дивуюся, ми з батьком такі недалекі, такі темні, а які в нас діти повиростали! Гарні, талановиті! Я так вами пишаюся. Всім-всім про вас розповідаю. Всім людям хвалюся, що в мене найкращі в світі діти. І за що мені доля вас подарувала? За які-такі заслуги? Не розумію.
Моїм обличчям потекла сльоза. Ще одна. І ще одна. Я прошепотіла у слухавку:
– Як я тебе люблю, мамо.
– Що?
Я спробувала говорити голосніше:
– Я сказала, що дуже тебе люблю.
– Марго, ти що, плачеш?
Я засміялася, а сльози побігли ще дужче, перетворилися на справжній дощ:
– Ні, мамо, що ти! Навіщо мені плакати? Мені так добре, що я не можу не сміятися від щастя. Я люблю тебе, мамо! Я дуже-дуже тебе люблю. Я хочу, щоб ти завжди це пам'ятала. Хочу, щоб ти знала, що я найщасливіша дочка у світі. В моєму житті відбулося стільки змін, ма! Дуже хороших змін. Я знайшла прекрасну роботу – цікаву і перспективну. Я найняла чудову квартиру – затишну і простору. У мене навіть з'явилося кошеня – чорне і пухнасте. І все це так швидко, що й не віриться! Проте найголовніше – у мене є Він. Мамо, ти чуєш мене? У мене є Він!!! Той самий! Він таки знайшов мене! – Я знов засміялася. – Я щаслива, щаслива, щаслива! Це все – наче прекрасний сон.
Мамин голос був тихим і задумливим:
– Коли ти приїдеш додому, Марго? Ти можеш і не слухати мене, старої, але мені здається, що тобі потрібна допомога у твоєму щасті. Приїжджай додому, доню. Будь ласка. Посидимо, поговоримо.
– Гаразд, мамо. Тільки я приїду не сама. Я приїду з Ним. Розумієш, я не можу від Нього відмовитися. Навіть і спробувати не можу. Ти мені вибачиш, мамо? Пам'ятаєш, ти казала, що вибачиш, все-все пробачиш своїм дітям. Мамо, ти вибачиш мені, що я не можу від Нього відмовитися? Що я не в змозі Його залишити? Він потрібен мені, мамо. Тільки з ним я щаслива. Він ніжний, Він за мене дихає, Він мене тримає. Він… Він так мене кохає! Ти чуєш, мамо?
– Так, доню. Все гаразд. Тобі нема за що вибачатися. Ти тільки приїжджай. Разом з ним приїжджай. Хочу подивитися на цього диво-чоловіка. Він має бути надзвичайним.
– Так, мамо. Він такий. Він – моя суть.
– Коли ви приїдете?
– За два дні. Вранці. Ще в сутінки. Нічого, що ми разом?
– Ну що ти, доню! Ти все правильно робиш. Головне, слухайся себе. І бережи. Я дуже тебе люблю.
– Я теж. – Я поклала слухавку. Вийняла з сумочки носовичок, витерла очі, повернулася до виходу і завмерла, побачивши своє відображення у скляних дверях кабіни.
Боже мій, яка я страшна! Бліда, як смерть. Одежа висить на розмір удвічі більша, ніж треба. Як я могла забути про себе? Все, що я робила, я робила для Яна. В цьому світі мене доглядав Костянтин. Вперше за цей місяць я звернула увагу на свій вигляд. Елегантна сукня кольору темно-червоного вина, чорні шкіряні черевики на високих підборах. Я зазирнула у виріз – чорна шовкова білизна, волосся розпущене, на шиї – намисто. Золото з якимось червоними камінцями. Мабуть, рубіни. Дорогий подарунок. Я торкнулася вух. Такі ж само сережки. Значить, комплект. Я витягла перед собою руки. Він фарбував мені нігті… Темно-червоний лак. Акуратний манікюр. Я зняла один черевик. Педикюр теж нічого. Червона помада на губах. Підфарбовані вії. На що я перетворилася? Зламана іграшка. Манекен, що втік з вітрини. Я – не людина, я – привид.
! У двері кабіни постукали. Я озирнулася і остовпіла. Ще один привид!
– Сергій?
Він відчинив дверцята:
– Здрастуй, Марго! Оце так несподіванка! Ти й не уявляєш, який я радий тебе бач… – Усмішка щезла з його і обличчя. – Марго, що з тобою?
Я поправила зачіску і спробувала всміхнутися:
– Я хворіла, проте зараз все добре. Я погано виглядаю, так?
– Ні. Ти прекрасна, як завжди. – Останнє речення він майже вичавив з себе.
Яка щира брехня! І яка щедра! Сергій у нас меценат. Мабуть, у них це родинне.
– Дякую, Сергію. Як в тебе справи?
– Помаленьку. Збираюся випустити компакт-диск.
Я всміхнулася:
– Яка приємна новина. Вітаю!
– Поки що нема з чим. А ти як, Марго?
– Добре, Сергію.
Він одвів погляд і засунув руки в кишені. Сховав, бо вони помітно тремтіли. Прекрасні чутливі руки скрипаля.
– Марго, може, зайдемо у якесь кафе, вип'ємо по чашечці кави, поговоримо? Обіцяю, більше ніяких сварок! Пробач мені. Я вже давно хотів перед тобою вибачитися. Того разу я поводився, як останній ідіот.
– Не треба, Сергію. – Я погладила його плече. – Я теж була, сказати б, на висоті. Я б залюбки посиділа з тобою, проте мушу йти. В мене… дуже багато справ.
Сергій не витримав:
– Це ж він отаке з тебе зробив? Так, Марго? Нічого не говори, просто кивни. Ні, навіть кивати не треба. Я й так все бачу. Його почерк. «Неповторний Яновський. Рука майстра. Оригінал. Початок двадцять першого століття». Він перетворив тебе на свою «червону мрію», пробач за каламбур, рожевих в нього ніколи не було. – Його трясло. – Все життя батько колекціонував жінок. Як картини. Створював другу Третяков-ку, доки знайшов тебе. Останній і найкращий шедевр. Перлина колекції. Марго, чому? Чому ти йому дозволила? Хоч, ні. Що я кажу? Я все розумію. Йому не можна опиратися. Він ні перед чим не зупиняється, він злий, він…
У словах Сергія було стільки гіркоти, що я не обняла його.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37