– Тому, що ти тут – не сам.
Він здивовано звів брови. Я мовчки показала на килим і залишила кімнату. Цікаво, скільки часу у нього піде на те, щоб одрізнити Алі від чорного килима?
Вода повільно наповнювала вазу. Квіти були незвичайними – тендітні й пишні водночас. Без усіляких там стрічечок і целофану, які я терпіти не можу. Лише квіти. Тільки зараз я помітила, як легко Ян розв'язав мою одвічну проблему: чорне чи біле?
Розумієте, мені завжди подобалися і білі, і чорно-червоні троянди. Коли в мене були білі, я мріяла про червоні, коли червоні, – про білі. Надати перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати між прекрасним і прекрасним? А цей букет був бездоганним.
Я саме відрізала зайве листя, як раптом відчула присутність Яна. Тихий, як… як… як… як кішка. Таке порівняння по-справжньому здивувало мене.
– Марго, обережніше з червоною! Вона – самі шпичаки.
– Чому? – Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я прикинула, що Ян стоїть десь біля дверей у кухню, але наступна його відповідь пролунала майже коло мого вуха:
– Тому, що вона – королева.
Я озирнулася через плече. Ян стояв на відстані півкроку позаду мене. Раптом я зловила себе на думці, що ненавиджу цих півкроку.
– А інші?
Він зневажливо махнув рукою:
– О, інші цілком безпечні – жодного шпичака, жодної несподіванки.
– Це тому, що вони – лише свита?
– Вгадала. – Ян спостерігав через моє плече, як я рівномірно розміщувала квіти в вазі.
– Яне, навчи мене мові квітів!
– Не можу.
– Чому?
– Ти вже нею розмовляєш.
– Як це?
– У білих троянд ти відрізала досить багато листя, королеві залишила майже все. Та і в вазу поставила так, щоб вона була вищою за інші.
– Бо вона – прекрасна.
– Ні. Ти – прекрасна.
Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була між нами, щоб між нами хоч щось було, опустила очі і побачила, що руки Яна теж зайняті.
На них, самовдоволено примруживши очі, лежав Алі. Мій Алі. Мій улюблений кіт, який нікому, крім мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного разу. Ніколи. Мій відданий і водночас такий незалежний Алі. Найкращий товариш. Я не втрималася:
– Але як? Як тобі вдалося? Він що, сам пішов тобі до рук? Це неможливо! Алі нікого, крім мене, до себе не підпускає. Ніколи!
Ян усміхнувся:
– Ти ревнуєш? – Він повільно гладив чорну пухнасту шубку, вправними рухами пестив шию, чухав за вушками.
І ця підступна зараза муркотіла! Присягаюся! Це бісове створіння замалим не вило від насолоди. Маленький хвостатий зраднику! Ну, начувайся! Я до тебе ще доберуся! Але найстрашнішим було те, що я півжиття віддала б, аби помінятися місцями з цією продажною шкуркою. Тільки б відчувати його руки намоїй шиї, плечах, грудях… Япочервоніла. Знав би Ян, про що я думаю!
– Ні. Так. Не знаю. Просто він ще ніколи себе так не поводив.
Ян усміхнувся:
– Я теж.
– Проте… Як тобі вдалося? Ніяк не збагну!
– Це було нескладно. – Він примружив очі. – Ми маємо багато спільного.
– Наприклад? – Наші погляди зустрілися, і я вкотре мало не знепритомніла від темного полум'я його очей.
– Як і він, я втрачаю від тебе розум.
Куди поспішають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне собача, посадити на міцний поводок і тримати при собі, скільки заманеться?
Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офіціант, і чи був він взагалі. Не знаю, у якому ми були ресторані. Я бачила лише Яна і вогонь каміна за його спиною. Ми розповідали один одному випадки з дитинства, відкривали таємниці, ділилися планами і спогадами, обговорювали сотні тем і не могли зупинитися.
Мені здавалося, ніби все життя до зустрічі з Яном я була німою і глухою. Розмова приносила майже фізичну насолоду, її інтимність стерла всі межі, оволоділа кожною клітиною мого тіла, кожною думкою мого розуму. Минуле сплелося з майбутнім у дивний візерунок, в якому реальність була лише одним із фрагментів.
– Чому ти став саме архітектором?
– Я жадав створювати, а не руйнувати. Після армії це бажання стало ще сильнішим.
– Там було страшно?
– Де?
– На війні. Ти ж був там, так?
– Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє пекло. Навіть таку гарну, як Афганістан.
– Яке щастя, що я не бачила війни.
Він лукаво всміхнувся. Розбещений тринадцятирічний хлопчисько.
– Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в добрячій битві.
Я відмахнулася:
– Та це я просто поранилася, коли…
– Ні, ні, ні! – Він відмахнувся обома руками від моєї невмілої брехні і відкинувся на спинку крісла. – Не треба! Ти не питала мене, де я був. Я розповів тобі сам. Я не питаю тебе. Розкажеш, коли захочеш, але правду.
– Гаразд. – Я подивилася на синці, які підступно виглядали з-під рукавів. Нічого не допомогло – ні крем, ні пудра.
– Вони – огидні, так?
Здивований погляд.
– Хто?
– Мої руки. – Я зітхнула. – В синіх плямах та ще й…
– Прости дитині, бо не розуміє, що каже! Зіронько моя, та в тебе найпрекрасніші в світі руки. Тендітні, граційні, ніжні. Слабкі жіночі руки, які легко зламають найсильнішого чоловіка. Дай-но їх сюди!
Я простягнула йому свої долоні. Він обережно накрив мої пальці своїми, підніс до губів і почав зігрівати своїм диханням.
– Твої руки бездоганні, як ти сама. Якби я був скульптором, я б вирізьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендітність змагалася з вітром. Просто зараз вони – двоє поранених птахів. Але я вилікую їх, ми вилікуємо їх разом.
Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної ніжности, зачарована його голосом і тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе. Розумієте? Себе! Не лише своє тіло, як в очах інших чоловіків, а всю Марго, в усіх моїх виявах: Марго – людина, Марго – жінка, Марго – дитина, Марго – сестра, Марго – співрозмовник, Марго – перекладач, Марго – коханка, Марго – чаклунка, Марго – кішка і ще чимало таких Марго, які складали мене. Таку, яка я є, а не таку, якою він хотів мене бачити. Ян відкривав мене для мене, приймав мене всю, без обмежень: мої недоліки і мої чесноти. Я захоплювалася цим чоловіком.
Моя рука гладила його щоку – білий птах на темному граніті обличчя. Які теплі очі… Цікаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила це полум'я в його очах. Я піднесла до них свої руки і відчувала тепло, яке випромінював його погляд.
– Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.
Чому він не усміхається? Знову цей дивний вираз обличчя… Чи то загадка, чи то запитання.
– Марго!
– Так. – Він відпустив мої руки. Чому? Що сталося?
– Чому ти мене не боїшся, крихітко? – Що?
– Чому не сахаєшся такої потвори, як я?
– А я мушу?
– Аякже! Всі бояться, всі здригаються від огиди! Я – страховисько. Чи, може, ти мене жалієш?
– Ні. Чому я мушу тебе жаліти? В тебе щось сталося?
– Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. І ти, красуня, коло мене.
Мені стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо він відмовляється розуміти? Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потім ще раз і ще. Я підняла голову і подивилася прямо на нього:
– А, може, я – з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене збуджує? Уяви собі, моя власна потвора! – Мій голос затремтів, на очі набігли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала їх назад. Ян уважно спостерігав за мною. Він задумливо похитав головою:
– Ні. Ти не така.
Несподівано для самої себе я вибухнула люттю:
– А звідки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомі з дитинства? Десятки років? Що ти взагалі можеш знати?!
Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:
– Ні. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її до кінця! Я поясню тобі, чому я тебе не боюся. Все дуже просто. Геніально просто. Я не знаю, що ти – потвора. Ніхто мені цього не казав. Тобі я не вірю, бо ти не розумієш, що верзеш. Люди довкола не мають для мене жодного значення, бо я не така, як вони. А мої очі не говорять мені, що ти – потвора. Розумієш? Я не бачу твого шраму! Я не бачу його, чуєш? Я не бачу огидного рубця, чи як там воно, до біса, зветься! Я бачу мужність, суворість, силу, хоч це й дивно, я бачу гармонію і ніжність, безмежну ніжність. А щодо таких деталей, як якість шкіри, то мушу зізнатися, що на твоїй щоці так, дійсно є якась біла сіточка, наче павутиння. Проте я сприймаю її як щось суто твоє, невідривне від тебе. Як, наприклад, родимку на моїй щоці. Я з нею народилася, я така, то що, я – потвора? Так от, Яне, тебе я сприймаю так само. Наче ти народився з цим шрамом. Ніби він був з тобою завжди, від початку твого життя. І все. Без нього ти – не ти, а хтось інший. Ну чого ти так на мене дивишся? Що ще тобі незрозуміло?
Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я бачила в його очах біль і бажання поділитися ним зі мною. Я не збиралася йому заважати. Я хотіла розділити з цим чоловіком все – і біль, і насолоду. Відкинувшись у кріслі, я пила шампанське і чекала, доки він наважиться заговорити. Ян сидів, стискаючи скроні руками, наче в нього заболіла голова, і раз у раз повторював:
– Неможливо! Як, ну як ти могла дізнатися?
Нарешті він, аж мовби силоміць, витиснув із себе:
– Я нікому ніколи про це не розповідав. Не міг. Намагався забути. Найдопитливішими були жінки. Тоді я вигадував щось про виробничу травму. Всі співчували і відводили погляд. Ніхто не дивився на мене так, як ти. Тридцять п'ять років я намагався поховати правду, а вона сьогодні жива-живісінька. Живіша за мене. – Він витягнув з кишені пачку цигарок, дістав одну, закурив. Руки не тремтіли. З міцного граніту тебе зроблено, Яне…
Я дивилася йому у вічі. Я не могла відвести погляд, навіть якби захотіла. Нарешті він знову заговорив:
– Мій батько був хронічним алкоголіком. Пиячив щодня, ніде не працював. Колись він, мабуть, був нормальною людиною, але про це я нічого не знаю. Мені відомо лише те, що він вчився на ветеринара, проте зустрів мою матір, одружився, кинув навчання і почав пиячити. Після весілля його життя перетворилося на одне велике свято. Не питай мене, чому він пив. Я не знаю. Я багато чого не знаю. Не знаю, як міг Бог чи хто там у нас за це відповідає, дозволити, щоб у лоні моєї матері, цієї загадкової мовчазної істоти, зачалося життя. Не знаю, як від мого батька в неї народилася дитина з двома руками, двома ногами і однією головою, а не з крилами, перетинками між пальцями, рогами чи ще чимось. Не знаю, як моїй матері взагалі вдалося мене виносити – від п'яної вечірки до вечірки, коли в нашій квартирі збиралися всі алкаші району і робили з нею все, що їм заманеться. Проте вона виносила мене.
Мені йшов дев'ятий місяць, коли під час занадто запального святкування Нового року мого батька охопив раптовий напад люті, він накинувся на дружину. Друзі допомогли, але в неї, жорстоко побитої, почалися передчасні пологи. І тут батька осяяла геніальна думка: а чому б не згадати колишню практику? Пологи у кобил, свиней, корів. Його товариші занадто довго жили у законному шлюбі з білою гарячкою, щоб не сприйняти на ура таку чудову ідею. Розважатися, так розважатися!
Зі столу все скинули на підлогу, ноги жінці прикрутили залізним дротом, і наш великий ветеринар почав чаклувати. Мати померла під час пологів. Мене вирвали з її тіла. Через несамовиті крики жінки сусіди зателефонували до міліції. Та приїхала з подвійним запізненням – за звичкою і через свято. Та все-таки приїхала і почала вибивати двері.
Тієї миті батько зробив досить дивну річ. Чи то міліція його налякала, чи то сам факт, що я, недоношений і майже вирізаний з материнського тіла, все-таки був живим і несамовито волав про це всьому світові… Не знаю. Але він кинув мене. Просто швиргонув через кімнату у куток, туди, де валялося вщент розбите дзеркало. Звідти і подарунок. – Він гірко всміхнувся і пальцем погладив шрам. – Проте я вижив. Дивно, але вижив і тому вважаю, що ношу цей шрам з народження. Отаким я народився! – Ян підвівся, глянув на мене і, стурбований, швидко підбіг:
– Марго, крихітко, ну не плач, не плач, будь ласка! Що ж я, бовдур, наробив! Не треба було тебе лякати! – Він сів поруч, посадив мене на коліна і почав колисати, наче мале дитя. – Ідіот, дурень, як я міг! Мабуть, забагато випив. Марго, сонечко моє, кошенятко, ну заспокойся! Не треба плакати, це все вже пройшло, нічого такого більше немає, це в минулому. Не плач, кошенятко, не плач!
Він міцно притискав мене до себе, гладив коси, цілував щоки, руки, очі, щось розповідав тихим умиротвореним голосом. Не знаю, кому був потрібніший той дощ зі сліз: мені чи Яну, не знаю, кого він заспокоював швидше: мене чи себе.
Я плакала, немов у дитинстві. Гірко плакала через жорстокість і те, як легко вона шрамуе не тільки обличчя, а й серця. Плакала, бо не могла зрозуміти, навіщо, кому, для чого потрібен цей нестерпний біль.
Цілуй мене, Яне! Цілуй мене так, щоб я забула про всі ці жахливі речі, цілуй мене так, щоб ти сам про них забув. Обійми мене! Я хочу розчинитися в тобі, твоєму болю, твоїй ніжності. Я хочу жити тобою, блукати тобою, тривати в тобі вічність.
У двері наполегливо стукали. Господи, восьма година! Ну хто там іще? Будять людей в такий час! Де мій халат? Не знаю. Ну й чорт з ним! Відчиню у нічній сорочці!
– Хто там?
– Марго, це Сергій.
Який Сергій? Думати важко, так важко, краще вже подивлюся. Повернути ключ, зсунути засувку, натиснути на ручку. За дверима стояв хлопець. Світлочубий, блакитноокий, мила усмішка. У мене чудова пам'ять на обличчя. Це професійне.
– Ви мене пам'ятаєте?
– Аякже! Сергій Яновський. Ви допомогли мені вчора на базарі.
– Еге ж, тільки спершу мало не вбив. Мабуть, добряче вас налякав, бо ви так раптово від мене побігли, що залишили вашу сумочку. Як необачно! – Він простягнув мені пропажу.
Яке полегшення! Світ знову набув кольору, форми, чітких обрисів. Знову стеля – вгорі, підлога – внизу, стіни – пообіч.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37