– Ну що ти з собою робиш, зіронько? Навіщо ти себе руйнуєш? Ти…
– Припини, Яне! Негайно! – Я різким рухом сіла на дивані і відштовхнула його від себе. – Я чудово почуваюся. Просто трішечки зголодніла, от і поморочиться в голові. Ну то що, нагодуєш мене чи понесеш у спальню голодною?
Ян стримав посмішку і зробив вигляд, що замислився:
– Холодильник у мене порожній. – Розмірковував уголос. – А скільки ти протримаєшся голодною? Навіть не знаю. Така немічна, така слабенька…
– Що ти сказав??! – Подушки з дивану перетворилися на гарматні ядра.
Ян закрив голову руками:
– Все, все, все!!! Ти – сильна! Ти – най-силь-ні-ша!!!
Я скинула його на підлогу, сіла на нього верхи і почала гамселити подушкою в груди. На моє щастя, Ян не опирався, а просто лежав і, усміхаючись, спостерігав за моєю бурхливою діяльністю.
– Повторюй за мною: «Марго, ти – напрочуд енергійна жінка» – Усмішка стала ще ширшою. – Яне, повторюй, або я за себе не відповідаю!
Він відкашлявся і старанно промовив:
– Марго, ти – напрочуд енергійна жінка.
– Гаразд. А тепер: «У ліжку ти нестримна і палка, як Фудзіяма».
Ян голосно засміявся.
– Яне!
– Все, все!! Вже повторюю. Гм… У ліжку ти… нестримна і гм… палка, як… як… як Хіросима!!! – Він знову зайшовся сміхом.
– Яне, припини! Я сказала: «як Фудзіяма», а не «як Хіросима». І, до речі, з таким не жартують.
Проте я не витримала і теж засміялася. Раптом Ян різко скинув мене з себе і наступної миті ситуація кардинально змінилася: я лежала на підлозі, Ян – на мені. Щоправда, я пручалася по-справжньому, але на нього це не справляло жодного враження. Ян почекав, доки я втихомирюся, нахилив голову і прошепотів мені у самісіньке вухо:
– Марго, ми майже спізнилися.
– Спізнилися? Куди?
Він зітхнув:
– Це мало б бути сюрпризом, проте твоя нестерпна поведінка перетворила його на ультиматум. – Виникла багатозначна павза.
Я вмостилася трохи зручніше:
– Я слухаю, Яне. Дуже уважно.
– У тебе є вибір: або ти й далі пручаєшся, і ми переносимо місце бойових дій у спальню, що загрожує тобі голодною смертю, а мені – втратою контракту, або ми все ж таки їдемо на прийом.
– Який прийом?
– Важливий для мене, зіронько. Слухай: в місті будується новий банк. Гігантський капітал, фінансові операції на межі можливого, розкішний десятиповерховий будинок. Король серед банків. І як ти думаєш, кому доручили його проектувати? Вгадай з двох спроб!
Я потерлася носом об його щоку:
– Королю архітекторів, кому ж іще?
– Вгадала, зіронько. Гроші в цю справу вкладено неймовірні. Сьогодні о дев'ятій в « Elitu» збереться вся еліта (пробачмені тавтологію), яка має хоч якийсь стосунок до проекту. Великі гроші – великі люди. Представники адміністрації, відомі бізнесмени, економісти, юристи, всілякі там радники з усіх можливих питань, навіть якийсь посол буде. Бенкетик – звичайна формальність. Нам треба тільки показатися, трішечки там понудьгувати і зникнути. Заодно й повечеряємо.
– А що таке «нам»?
– Ось ми і підійшли до найголовнішого. Я хочу тебе запросити.
Я вигнулася під вагою його тіла:
– То, може, спершу злізеш із мене?
Ян відпустив мене. Я підвелася. Він залишився сидіти на підлозі, кілька хвилин розмірковував про щось, потім рішуче став на коліна, обійняв мене за ноги і, зарившись обличчям у спідницю, промовив:
– Марго, я хочу, щоб ти була королевою цього вечора. Господинею бенкету. Моєю Маргаритою. Будь ласка!
– Яне, встань з колін! Це… це все так несподівано. Яне, ну що ти, як маленький!
Він заперечливо похитав головою.
– Яне, я не знаю… Там будуть такі люди, а хто я серед них? Мені буде ніяково.
Ян підняв голову і подивився на мене знизу вгору:
– Ти – найкраща. І там ти будеш єдиною справжньою людиною серед манекенів. Наплюй на цих людей. За їхніми гучними іменами – лише гроші. Вони для тебе ніхто і ніщо. Будь ласка, Марго, я подбаю, щоб тобі було добре. Я обіцяю. А без тебе я нікуди не поїду!
– Шантажист!
– Закоханий шантажист, – виправив мене Ян.
Я наважилася на останній аргумент:
– Яне, в мене навіть сукні пристойної нема!
Він скочив з колін:
– А це – друга частина сюрпризу. Ходімо, зіронько, ми запізнюємося.
Він вхопив мене за руку і потягнув до виходу.
Сукні, сукні, сукні… Всіх кольорів, всіх фасонів, з усіх можливих тканин. Вони марширували перед моїми очима, як вояки на параді. Я тримала одну в руках, дивилася на другу, думала про третю. Симпатична дівчина-консультант невтомно тупцяла коло мене, пропонувала каталоги, приносила і виносила сукні, пояснювала перевагу однієї моделі над іншою. Я прислухалася до її порад, уважно дивилася запропоноване, проте все було якимось нейтральним, невиразним, мовчазним. Я ж шукала сукню, яка говорила б замене, для мене. Не в шати треба закохуватися, а в себе у цих шатах.
Відклавши темно-червоне павутиння з однією бретелькою і величезним рожевим бантом, я звернулася до консультанта:
– Це все не те. Зрозумійте, мені потрібна сукня, яка б розповідала промене. Я гадаю, чорна зі сріблом – це мій колір. Щось елегантне і небезпечне водночас.
Дівчина зміряла мене прискіпливим поглядом, на мить завагалася, а потім невпевнено сказала:
– Здається, я знаю, що ви шукаєте. Є в нас одна модель, проте це – авторська робота. Єдина з елітної колекції.
З елітної колекції? Це – ВОНА. Я впевнена.
– Покажіть, будь ласка.
Дівчина зникла. Я зайшла у кабінку, зачинила двері і, роздягаючись, подивилася на Яна. Він сидів у кріслі, якихось п'ять кроків від мене і терпляче чекав. Цигарка в руці, задумливий погляд ледь примружених очей, розслаблена поза. Змирився з затримкою. Напевне, знає, що підганяти жінку, яка саме вибирає сукню, – безнадійна справа, бо в цей час вона прислухається тільки до свого внутрішнього голосу.
Двері відчинилися. На порозі з'явилася дівчина з довгим целофановим пакунком у руках, почала розгортати.
– Якщо я не помиляюся, саме ваш розмір.
– Сподіваюся.
Вона була бездоганною. Чорний оксамит пристрасно облягав груди, талію, стегна, м'який поділ ніжно лоскотав коліна. На чорному тлі виблискував срібний візерунок, немов кристали інею на віконному склі. Він оповивав стегна, піднімався по талії, легким подихом торкався рук, а на грудях, ліворуч, там, де серце, розквітав сталевою трояндою, яка пускала тендітний пагінець по моїх плечах і навколо шиї. Не сукня, а витвір мистецтва. Саме та, про яку я мріяла. Казка, її голос був ніжним і улесливим. «Ти прекрасна», – говорила вона мені.
– Ти прекрасна, – сказав Ян за моєю спиною. Він підійшов до мене і обійняв за плечі. – Марго, на тебе просто боляче дивитися. Така небезпечна краса. «І шлях до неї вкритий терном…»
– Тобі подобається? – Я повернулася до нього. Янові очі палали захопленням:
– Ніколи не бачив нічого подібного. Це, – як відкриття Америки.
– Яне, я побоююся, що ціна буде для тебе ще більшим відкриттям.
– Ш-ш-ш-ш… – Він притулив палець до моїх губів. – Забудь про гроші. Більше ніколи не згадуй про них. Чуєш? Ніколи!
– Гаразд.
Ми летіли нічними вулицями. Яна було просто не впізнати. Здавалося, на цей вечір він дав відпустку своїй стриманости і мовчазности. Слова так і лилися з нього. Нестримний потік. Він розповідав про своїх друзів і ворогів, яких я побачу на бенкеті. Хоч я чудово розуміла, що насправді його хвилювало не те, що я їх побачу, а те, що вони побачать мене. Поруч з Яном, у його обіймах. Як його жінку, його власність і перемогу. І знаєте що? Мені це подобалося! Під три чорти всі високоінтелектуальні розмови про жіночу емансипацію! Незалежність закінчується там, де починається кохання. В ньому просто нема місця для вільного партнерства. Це як ув'язнення за власним бажанням. Не озираючись, не прораховуючи можливих варіантів, не розмірковуючи. Добровільно, божевільно.
На виїзді з міста Ян зупинив машину. Я озирнулася – темні силуети багатоповерхових будинків, будівельний майданчик з типу «вічних», невеличкий нічний базар. Ян відчинив дверцята.
– Ти куди?
Він загадково всміхнувся, вийшов з машини, промовив:
– Я миттю. – І швидко пішов до базарчика.
Вечір був задушливим. У повітрі відчувалася якась напруга. Мабуть, перед грозою. Я відчинила дверцята і відкинулася на спинку сидіння. Боже, як же мені добре! Хоч би хто це зробив, дякую тобі, щиро тобі дякую. Я просто щаслива. Цілком щаслива, хай хоч як банально це звучить. Цікаво, як довго я ще спатиму? Дві години, три? І що таке година мого сну? І як їх лічити? Поцілунками? Хвилинами спільного дихання? Биттям Янового серця?
– Насолоджуємося мандрівкою?
Я підскочила з несподіванки. Поряд з машиною стояв старий бомж. Нестерпний запах бруду і хвороби, темне лахміття ледве прикривало його тіло, замість носа – хрест з почорнілого пластиру, сиві скуйовджені патли довгими пасмами спадали на втоплені у зморшках очі. Риси обличчя напівстерті, проте було в них щось… Я придивилася. Циган? Схоже, що так.
– Небезпечно заходити так далеко від дому, дівчинко! – Різкий, тихий голос, наче скрип старої заіржавілої корби на криниці (чи гойдалки?).
Мене охопив жах. Я спробувала зачинити дверцята, проте він вчепився в них обома руками і рвонув на себе.
– Не треба, не лякайся! Подай старому грошик! Один грошик – голод кишки їсть. – Його рука повільно заповзла в салон машини. Я відсахнулася і почала шукати свою сумочку. Її не було. Чорт! Я залишила її вдома. Янів гаманець? Він забрав його з собою. Руками, що вже тремтіли, я відкрила бардачок – лише карти автошляхів, зазирнула під крісла – нічого. Я повернулася до старого, зустрілася з ним поглядом і завмерла. Він не бачив мене. Ні, він був зрячим, але ж не бачив мене, не бачив перед собою людину, живу істоту, зрештою! В його очах були тільки гроші. Задля них він міг би мене вбити і не помітити скоєного, бо я для нього не існувала. Таке повне ігнорування страшніше за найлютішу ненависть, воно ніколи не шукає причин – вони йому непотрібні.
Я спробувала поговорити з ним:
– Вибачте, в мене нічого немає. Я забула свій гаманець.
Він гидко закихкотів:
– Де? ТУТ чи ТАМ? ТУТ чи ТАМ?
Я пополотніла:
– Що? Що ви сказали?
Старий затрясся. Збоку здавалося, ніби він танцював:
– Все знаю, все бачу! Гралася з місяцем, дівчинко?Не в того просила. Поганий бог, жадібний. Вночі дає, вдень забирає. Хочеш вічної ночі? Дай грошика! Все розкажу! Кату ли все знають! Все, все! Подай старому, допоможи немічному!
Я не вірила своїм вухам. Ка… хто? Як він себе назвав? Хто він такий? Звідки дізнався? Запитання сипалися одне поперед одного.
– Хто ви?
В голосі старого залунала погроза:
– Подай грошика, тоді все розкажу.
Я спробувала ще раз:
– Та зрозумійте ви, нема в мене…
– Давай гроші, маленька шльондро, бо пожалкуєш!!
Він простягнув руки вперед (старе, покручене гілля) і почав насуватися на мене. Його очі палали жадобою. Я хотіла закричати, проте навіть у такий ситуації крик здавався чимось забороненим, недосяжним. Давався взнаки 21 рік спокійного мовлення. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє пристойно кричала. По-справжньому. Мабуть, при народженні. Починаючи з дитинства, нас відучують кричати. Все, на що мене вистачило, – легке підвищення голосу:
– Заберіть від мене руки! Ви чуєте? Негайно!! Не смійте мене торкатися! – Я спробувала переповзти на Янове сидіння, проте старий встиг вхопити мене за литку. Здригнувшись, я зойкнула і щосили вдарила його ногою. Гострий каблук влучив прямісінько в живіт. Він охнув і почав сповзати на асфальт. Я відчинила дверцята з Янового боку і вискочила з машини.
– Ідіть геть! Забирайтеся звідси під три чорти! Наволоч!
Ого! Здається, це краще. Майже повноцінний крик.
Старий важко підвівся, сперся на капот машини і почав
підповзати до мене.
– Ах ти стерво! Гуляща дівка! – Він зайшовся кашлем. – Вдарила! Вдарила старого-немічного. Грошика пожаліла. Відхаркнеться тобі кров'ю мій біль. Катули все можуть! Від нас не сховаєшся! Наші прокляття і не таких знаходили.
Я мовчки відступала від нього, крок за кроком, не в змозі відвести погляд від страшних очей.
– Що, думала, тобі все з рук зійде, мандрівнице? Пом'янеш мене, ой пом'янеш! Очі засліпнуть, руки відсохнуть, серце закам'яніє, ноги не слухатимуться, благатимеш смерти…
– Що їй твої прокльони, старий, коли вона живе в домі Ктарха? – Коло машини стояв Ян. Він, мабуть, забув про квіти в руці, бо повільно опускав букет нижче й нижче, доки пелюстки темно-червоних троянд не занурилися у калюжу біля його ніг. Та він цього не помітив. Не тямлячи себе від полегшення, я підбігла до нього і спробувала пояснити, що сталося.
Ян майже одразу перепинив мене, віддав квіти і, підштовхнувши до машини, тихо сказав:
– Сідай і зачини дверцята. – Він ані на мить не зводив очей зі старого.
– Яне, я…
– В машину, Марго!
Друга несподіванка за вечір. Таким я його ще ніколи не бачила. То був не Ян, а хтось інший. Порожній погляд, жорстка смуга рота, кожен м'яз напружений, він весь зібрався, наче перед стрибком, якось дивно нахилив голову і уважно вдивлявся в темряву позаду старого. Я простежила за його поглядом. Уколі світла від фар з'явилося двоє чоловіків. Один здоровань, другий дрібніший. Теж бомж. Мабуть, друзі старого. Боже мій, троє на одного! Я почала обшукувати салон тремтячими руками. Де Янів телефон? Чому, до біса, я сьогодні нічого не можу знайти?! Телефона не було. Мабуть, в кишені піджака, а піджак на Янові. Варіант з міліцією відпадає.
– Ти – Ктарх? – Голос старого. Я підвела очі і подивилася на Яна. Він кивнув. Я остовпіла. Ктарх? Катули? Що тут відбувається? Старий циган зробив якийсь жест рукою, і його друзі зникли так само безшумно, як і з'явилися. Ян провів їх очима, підійшов ближче до старого і раптом сказав низьким тихим голосом:
– Me Ксайї Ктарх.
Вони стояли один навпроти одного за якийсь метр від машини. Я виразно бачила їхні обличчя у профіль і жадібно ловила кожне слово. Що це за мова? Уперше чую. Я напружено розмірковувала: «ме» – це, мабуть, «я». Ксайї Ктарх… Великий Ктарх? Поважна людина? Важлива персона?
Я перевела погляд на старого.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37