Зосереджений погляд, суворо зведені брови, мабуть, уявляв себе останнім космічним вікінгом. Приємно, що у всіх працівників цієї фірми такий само напружений робочий день, як і в мене. Я подумки всміхнулася. Заспокойся, Марго. Для Данаїса пупсик працює не в приймальні. Нарешті він мене помітив, незграбно закрив дисплей якоюсь текою і перейшов у Word. Ну що ти, любий, ніхто нічого не бачив.
– До Олега Михайловича можна?
Він розуміючи хмикнув:
– Якісь проблеми?
– Та начебто ні. Я принесла звіт.
Пупсик розвів руками у вдаваному захопленні:
– Вже? Які ми швидкі і працьовиті. Вперше бачу таку завзяту кар'єристку!
Гм… Здається, цей слимак з мене глузує. Ну що ж, з такими типами не можна по-доброму…
– Кожен відпрацьовує свої гроші, як може, Альошо.
– Що??! – Він почервонів і скочив з крісла. Мабуть, щойно помітив, що до кімнати зайшла жінка. – Що ти маєш на увазі?
Я подивилася на нього очима невинної дівчинки:
– Тільки те, що сказала: працюю, як умію. А що тут такого? Цієї миті з кабінету Данаїса вийшли двоє поважних
чоловіків з не менш поважними животами. Гладенькі, самовпевнені, на зріст – півтора метра кожний, проте якби вони підклали під ноги свої гаманці, – 2 метри 10, а, може, й вище. Я зітхнула. Сумна компенсація…
За відвідувачами йшов Олег Михайлович:
– О, Марго! Добре, що ви зайшли, а то я вже збирався вас викликати. Якісь проблеми?
Дивно, тут всі чомусь очікують проблем. Всі, окрім мене.
– Ні, я зі звітом, – я показала на теку.
– Ого, яка швидкість! – Він звернувся до гостей:
– Познайомтеся! Це – Марго, наш новий перекладач. – Товстуни зміряли мене аналітичними поглядами (до речі, знизу вгору, бо на підборах я була мало не вдвічі вища за них), мляво потиснули мені руку і щось пробурмотіли. Я подарувала їм холодну голлівудську посмішку і щось промимрила у відповідь. На цьому стандартний обмін люб'язностями можна було вважати завершеним, і Данаїс запросив мене до кабінету.
Три хвилини. Чого він так довго продивляється той бісів звіт? П'ять хвилин. Мабуть, щось негаразд. Вісім хвилин. Ні, напевне, щось негаразд. Десять хвилин. Ну все, тепер він скаже: «Марго, це жахливо. Просто жахливо».
Нарешті Данаїс зміряв мене втомленим поглядом:
– Марго, це… добре. Дуже добре. – Він постукав пальцем по звіту. – Ви непогано попрацювали. Єдине зауваження – треба було вказати характер листа, ну, бодай якийсь натяк на зміст, щоб я міг якось орієнтуватися.
Я подумки розсміялася. 1: 0! Точнісінько в ціль! Я мовчки простягнула йому додаток до звіту. Данаїс швидко проглянув його і всміхнувся:
– Молодець, Марго! Ваша працездатність просто вражає. Мені завжди подобалися віддані своїй справі люди.
Я знизала плечима:
– Скоріше закохані.
Данаїс розсміявся:
– А оце по-жіночому – я вам про розум, ви мені про почуття! Проте хоч ти там що, а я задоволений вашим початком.
Він кинув ще один погляд на звіт:
– Як у вас з італійською?
– Нема проблем. А от французька викликає в мене недобрі передчуття.
Він відмахнувся від моїх слів:
– Облиште! Це не мої проблеми. Ви ж у нас – міжнародний відділ. Звертайтеся до бюро, наймайте перекладача. З мого боку – фінансування, з Вашого – гарантія якости. Все зрозуміло?
Я мовчки кивнула. Данаїс відкрив маленьку коробочку, яка стояла перед ним на столі, витяг сигару, відкусив кінчик, запалив. Я принюхалася. Нічого собі! Справжня, гаванська! Такі полюбляв один із моїх колишніх клієнтів, американець. Хоч я ніколи не любила курців сигар. Точніше, ніколи не довіряла цим людям. Емоційні, невитримані і неперед-бачувані. Завжди балансують на лезі своїх примх та фантазій, хапаючись за міцну і товсту сигару, як акробат хапається за жердину, щоб зберегти внутрішню рівновагу. Зовсім інша – люлька. Люльку курять не менш вишукані люди, проте ця вишуканість, навіть якоюсь мірою екстравагантність, скоріше внутрішня, прихована. Приємні люди. Стримані, з витримкою справжнього дорогого вина. Кілька хвилин мій новий шеф просто курив, потім відкашлявся:
– Марго, у мене до вас ось таке запитання. Ви працюватимете переважно з англійською та німецькою, іноді іспанською та італійською. Чи не забагато це для однієї людини? Розумієте, мені байдуже – платити одному перекладачеві зарплатню у подвійному розмірі чи двом – стандартний оклад. Ви впевнені, що впораєтеся? Графік буде напруженим.
Я подумки всміхнулася. Кого це він лякає напруженим графіком? Знав би він про мої студентські підробітки: з 8 ранку до 12 ночі наороботі, а потім з 12 до 6 ранку – над підручниками і конспектами друзів. Оце графік!
– Я впевнена. Якщо я не впораюся, ви завжди зможете найняти ще одного перекладача.
Він задумливо глянув на мене:
– Судячи з ваших успіхів у перший робочий день, гадаю цього «якщо ж» не буде.
– Я теж.
Він підвівся:
– І навіщо вам стільки грошей, Марго?
Я стомлено всміхнулася:
– Гадаєте, що мені дешево обходиться утримувати таку вимогливу жінку, як я?
Він уважно придивився до мене:
– Думаю, що ні. А чоловічу підтримку ви…
– Ні.
– Швидка реакція!
Він потиснув мені руку, даючи зрозуміти, що розмову завершено, і раптом спитав:
– Марго, даруйте за можливу некоректність запитання, але… В яких ви стосунках з Яновським?
Гм… Цікаво. Якби ж я знала! В яких ми з тобою стосунках, Костянтине?
– Я… Я знайома його сина. А чому ви спитали?
Він на мить завагався:
– Ну, просто. Щоб з'ясувати. Чи, сказати б, поставити всі крапки над «і». Розумієте, ми з Костянтином – давні друзі. Він чудова людина, прекрасний фахівець і, взагалі, яскрава особистість.
Наші погляди зустрілися, і я поволі сказала:
– Я рада, що він вам так подобається.
Данаїс провів мене до дверей. Я повернулася у свій кабінет, сіла за стіл і замислилася. «Яскрава особистість…» Така реклама! Невже безкоштовно? Чого б це?
Гієни наступали. Сотні, та ні, тисячі! Важко уявити, як один звичайний лев може впоратися з такою величезною зграєю. Куди ж поділися друзі, коли вони так необхідні? Раптом на екрані з'явився ховрашок Тімон, найкращий друг Сімбо. Дуже доречно! Я взяла зі столу цукерку, розгорнула і швидко кинула до рота. Події набирали обертів – ховрашок наважився на відчайдушний вчинок. Тремтячи від страху, Тімон чіпляє на вухо яскраво-червону троянду і, судомно усміхаючись, починає танок живота, щоб відволікти гієн від свого друга. Я раптом подумала, що, мабуть, у мене в скрутних ситуаціях на обличчі теж з'являється така дурнувата посмішка, проте я, не в змозі поглянути на себе збоку, наївно вірю, що «все контролюється». Я розсміялася.
Ян висунув голову з сусідньої кімнати:
– Та що ж там такого смішного? Кихкочеш майже щохвилини!
– Ага! Заздрощі заїдають! Ходи сюди, посміємося разом, я не захланна.
Ян вийшов зі спальні у самих лише штанях. Я швидко повернулася до телевізора, намагаючись ігнорувати раптове прискорення пульсу. Він сів поруч.
– Та-а-ак, що в нас тут? «Цар-лев»?
– Угу, – я намагалася не дивитися на нього. – Знаєш, Яне, я вже разів зо три бачила цей мультфільм і все одно не можу не хвилюватися. А що, як Тімона поранять?
Ян відкинувся на спинку дивана:
– Марго, це нелогічно. Один і той само мультфільм не може змінюватися від сеансу до сеансу. Якщо за сценарієм гієни не повинні з'їсти це кошеня, то вони його не з'їдять. Елементарно, зіронько!
Я повернулася і уважно подивилася Яну в очі:
– По-перше, Яне, не треба розмовляти зі мною, як з дитиною. Я все розумію, але мені подобається цей мультфільм, тому я не можу не хвилюватися знов і знов, коли його дивлюся. Такою я вже народилася. До речі, це науково обгрунтоване явище – «катарсис», емоційне очищення через сильні емоції, в моєму випадку – через вболівання за долю улюбленого персонажа. По-друге, це – не кошеня, а ховрашок, його звуть Тімон, і я вважаю його чарівним. Він – той само Гандж, що робить цей мультфільм бездоганним. Ну що, тепер логічно, ти, старий софісте?
Погляд Яна був таким серйозним і таким… добрим. Я не витримала і торкнулася пальцями його скронь:
– Знаєш, Яне, твої очі світяться добром.
Він перехопив мою руку і поцілував:
– Ні, зіронько, коханням.
– А хіба є якась різниця? Кохання – це ж добро, так?
– Так, крихітко. – Його очі потемнішали. – Кохання – це добро. Проте кожне добре будь-якої миті може повернутися до тебе другим боком.
– Другим?
– Так. Злим. Не думай про це, сонечко. В нашому коханні немає другого боку. В ньому лише добро. – Він пригорнув мене до себе, щоб не дивитися в мої очі. – Ти тільки поглянь, що виробляє твій Тімон!
Бажання дивитися телевізор зникло. Поклавши голову Янові на коліна, я байдужо спостерігала за хороводом яскравих малюнків. Який же ти непослідовний, Яне! Спершу вчиш мене бути логічною, а потім кажеш, що в нашого кохання немає другого боку. Однобоке кохання… І де ж тут логіка? Кожну річ у цьому світі можна розглядати зверху і знизу, спереду і ззаду, справа і зліва. Так уже узвичаїлося. Невже настане час, коли наше кохання обернеться на зло? Не може бути. Не вірю.
Ян погладив моє волосся.
– Яка ж ти дивна, Марго. Все ніяк не збагну, як у тобі поєднуються стрічки Фелліні і мультфільми, органна музика і тяжкий рок, Ніцше і Булгаков, Пікассо і Валеджи. І кожному своєму захопленню ти віддаєшся сповна. В тебе – або кохаю, або ненавиджу. Середини не існує. Ти так логічно розмірковуєш і так нелогічно чиниш. Кожна мить з тобою – несподіванка. Яка ти насправді, Марго? Маленька наївна дівчинка чи доросла досвідчена жінка?
Він узяв мене за підборіддя, нахилився – обличчя до обличчя – і зазирнув мені в самісіньку душу, шукаючи там відповідь на своє запитання.
– Ой, не дивись на мене так, Яне!
– Скажи мені, Марго, я хочу знати.
– Я – Марго, – поволі вимовила я, наче розповідаючи вчителю складний вірш. – Доросла жінка і маленька дівчинка. Досвідчена і наївна. І речі, які мені подобаються, не можна назвати несумісними. Якщо уважно придивитися, вони зовсім однакові. Невже ти не бачиш, Яне? Всі ці речі прекрасні. В стрічках Фелліні – краса життя, у книжках Ніцше – краса божевілля, у Булгакова – краса любові, у Баха – краса гармонії, а в мультфільмах – краса дитинства. Ну подивись на них. Подивись на них, Яне! Хіба вони некрасиві? – Ян повернув голову до екрана телевізора. – Можна навіть абстрагуватися від безпосередньої краси малюнків. Примруж очі, так, щоб бачити лише барвисті плями. Подивись на їхній колір, на те, як плавно вони рухаються, як повільно змінюються. Вони розмовляють з тобою, невже ти не чуєш? Вони дарують тобі хвилини повної безтурботности, такої, яку ти знав лише в дитинстві. Вони добрі, Яне. Прекрасні в своїй доброті. В цьому світі багато красивих речей, Яне. Треба лише вміти їх знаходити.
Ян різко підвівся, підійшов до вікна і почав вдивлятися в темряву. Кілька хвилин в кімнаті було так тихо, що мені здалося, я чую биття Янового серця – різке і застережливе, а потім він проговорив, не обертаючись до мене:
– Так ось що ти шукаєш, Марго! Красу… Ну що ж, не гайнуй часу і просто зазирни у дзеркало.
– Ні, Яне. Я шукаю красу, а найвища краса – це добро. Я шукаю добро, а найвище добро – це любов. Я шукаю любов… – Я запнулася і тихо повторила. – Я шукаю любов. Це – все, у що я вірю.
Раптом Ян розлютився:
– Господи, і хто навчив таку маленьку дівчинку таких небезпечних речей?! Хто вклав у це дитяче серце таку божевільну релігію??! – Він повернувся до мене і вимовив майже по складах:
– Не можна жити заради любови, Марго.
– Що???
Його голос став різким і холодним:
– Ти чула. Не можна так. Любов – жорстока і примхлива богиня. Що тиробитимеш, якщо вона відвернеться від тебе? Як ти житимеш без любови, Марго? Що з тобою стане?
– Не думай про це, Яне! – Я підійшла до нього, обняла закам'янілі від болю плечі, щосили притиснулася обличчям до спини. – Не треба про це думати. Я знаю, що колись буду змушена платити за свою необачність. За все треба платити. «Щоб відновити баланс», – як сказала нещодавно одна моя подруга. Але це – дрібниці. Головне – наше кохання. Скільки коштує наше кохання, Яне? Як ми платитимемо за наше щастя? – Я нервово розсміялася. Ян хотів щось сказати, проте я поклала палець на його губи. – Яне хочу чути відповідь. Не хочу зазирати вперед і обертатися назад. Все одно не побачу там нічого кращого, ніж оця мить з тобою. Минуле і майбутнє – дві однакові ілюзії для слабких – по-різному слабких людей. Брехливі та вбогі. Лише теперішнє є бездоганним часом. Треба просто знайти в собі сили визнати це. Бо це – все, що ми справді маємо. Твої руки на моїх плечах – це єдине ТУТ і ЗАРАЗ, якого я потребую. Більше мені нічого не треба. Ходи сюди, Яне!
Я потягла його до дзеркала в коридорі:
– Я знаю, ти не любиш дивитися у дзеркало, проте зроби це для мене. Подивись на нас, Яне. На себе і на мене. Подивись дуже уважно. Невже ти не бачиш, що ми з тобою дві краплини води? Ми – однакові, Яне. Ти – справжній шедевр з маленькою тріщинкою. – Я провела пальцем по його щоці. – І я така сама. В мене теж є ця тріщина. Не на обличчі, а десь глибоко в мені. Ця тріщина – моя любов. Якщо вона мене зруйнує, – така моя доля. Але я не боюся, Яне. Анітрішечки. Ти тільки тримай мене. Не дай мені впасти. Світ інколи так… гойдається.
Ян обійняв мене.
– Я тримаю тебе, зіронько. Оберігаю. Я тебе кохаю.
Хто з богів торгує забуттям? Продайте мені, будь ласка, три чи чотири століття в обіймах Янаї Ні, краще п'ять. У борг. Я розплачуся, неодмінно розплачусь! Зробіть із нас пам'ятник коханню. Прекрасну мармурову статую, щоб прославляти його за життя, чи сплетіть нас у гранітних обіймах на його хресті, якщо воно вже померло. Продайте мені ну хоч одне століття! Якихось нещасних сто років! Що це для вас? Один-єдиний подих. Для нас – хвилина спільного дихання, хвилина спокою, хвилина вічности.
Ян схопив мене на руки, заніс у вітальню, поклав на диван:
– Марго, що з тобою? Тобі недобре?
Така легкість у всьому тілі. В голові поморочилося, кімната повільно оберталася навколо мене.
– Ні, Яне, мені добре. Мені дуже добре з тобою.
Стурбоване обличчя Яна. Він скривився, немов од раптового болю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37