– Ні, Костю. – Голос зірвався на шепіт. – Ти цього не зробиш. Не посмієш.
Він спокійно подивився на мене:
– Б'ємося об заклад?
Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди – марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.
– Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???
Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.
– Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.
– Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?
– Так, зіронько, інакше бути й не могло.
Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.
– Марго, скинь простирадло.
– Навіщо?
– Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.
– Ти знаєш моє тіло, Яне.
– Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.
– Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш – дивишся. Нема відповіді – простирадло повертається на своє місце. Згода?
Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.
– Граємо?
Я трохи підняла простирадло:
– Я чекаю, Яне.
Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.
– На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. – Він наче розмірковував вголос. – А це – непогана форма допиту. Згоден.
Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.
– Що таке «кетара»?
Його очі блукали моїм тілом.
– Чоловік, якого кохає Богиня.
– Венера? Богиня Кохання?
– Так.
– Чому ж це слово так злякало старого цигана?
Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:
– Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.
– Це не та відповідь, яка мені потрібна. – Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.
– Гаразд! «Кетара» – це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови. За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» – людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серці стародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.
Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.
– Але ж ти – не почвара, Яне.
Він усміхнувся.
– Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! – він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. – Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.
– Це погано?
Він знизав плечима:
– Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.
Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?
– Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.
– І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?
– Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.
Я відвернулася від нього:
– Припини, Яне! Я не хочу цього чути.
Він пригорнув мене до себе:
– У нас угода. Ти запитуєш – я відповідаю. І дивлюся.
Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:
– Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.
– Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?
– Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.
– Злий?
– Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.
– Як сутінки?
– Точно. Як сутінки.
– Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.
– Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося – купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.
– А Богиня, Яне? Вона теж померла?
– Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!
– Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.
– Слухаю.
– Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?
Ян голосно розсміявся:
– Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. – Він накрив мене своїм тілом.
Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. – Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:
– Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!
Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:
– Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. – Він простягнув слухавку. – Це тебе.
– Не може бути! – Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. – Здрастуй, Альошо. Щось сталося?
Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.
– Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…
Я перебила його:
– Потім уявлю. В чому проблема?
– Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.
– Коли вони прибувають?
– О дев'ятій. – Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.
– Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.
О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.
– Нічого страшного, Альошо.
– О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?
– Звичайно.
– Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.
– До зустрічі. – Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:
– Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?
– Угу. – Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. – Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.
– Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.
Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.
– Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?
Я подивилася на нього над чашкою з кавою:
– Якщо є для кого.
Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки – небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.
– Ти нічого не їси, крихітко.
– Не хочеться зранку.
Костянтин нахилився і поцілував мене:
– Нічна людина?
Я поцілувала його у відповідь.
– Скоріше, сутінкова. Котра година?
– Пів на дев'яту.
Я підвелася:
– Мені треба йти.
Він здивовано глянув на мене:
– Так рано??
– Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.
– Коли ти повернешся?
– Не знаю.
Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: – З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні – твій водій.
А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.
Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.
Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?
Ну що ж, грати, так грати!
У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:
– Гей! Куди це ти без жетона?
Я закліпала віями, вдаючи здивування:
– Якого жетона?
Міліціонер розвів руками:
– Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?
Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок:
– Так. Вибачте.
Він аж почервонів від обурення:
– Не «Вибачте», а штраф! Двадцять гривень!
За спиною міліціонера виросла постать Ігоря.
– Що сталося?
Я підбігла до нього:
– Ігоре, ти дуже доречно! Уяви собі: я порушила закон і мене штрафують! Ти не позичиш мені двадцять гривень?
– Звичайно. – Він витягнув гаманець.
Я представила Ігоря:
– Мій охоронець, водій і час від часу найманий вбивця. Я саме хотіла вас попрохати, щоб ви подивилися, чи нема його в розшуку. – Не чекаючи на відповідь міліціонера, я швиденько розвернулася і стрілою побігла до електричок.
Проїхавши одну станцію, я вийшла на поверхню, взяла таксі і дісталася аеропорту за п'ять хвилин до дев'ятої. Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?
– Привіт! Я не спізнилася?
– Ні, літак саме прибуває.
– До речі, тебе тут запитували.
– Хто?
Він вийшов з машини.
– Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. – Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв Ігор. Наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Нікудишній з тебе детектив, Марго.
День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»
Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.
Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.
Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.
Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.
У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.
– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.
– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.
– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.
– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.
– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.
– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.
– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.
Він сумно похитав головою:
– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.
Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.
– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.
– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?
– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…
– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37