https://wodolei.ru/catalog/rakoviny/
Ти звикнеш. Я допоможу тобі. – Він погладив моє волосся. – Я буду ніжним, обіцяю. Поїхали додому!
Ми спускалися сходами. З вікон віяло нічною прохолодою, я здригнулася, і наступної миті Костянтин уже вкутав мене своїм піджаком. Знайомий жест.
– Костю, сьогодні я розмовляла з Сергієм, – ми вийшли надвір.
– І що?
– І ми посварилися. – Він відчинив переді мною дверцята машини.
– Це добре.
– Для кого? – Я сіла. Він обійшов машину, сів за кермо, завів мотор.
– Для тебе і для нього. Може, нарешті, зрозуміє, що ти не на його зуби.
Я не витримала. Лють, що повільно жевріла в мені ще від розмови з Сергієм, вирвалася на волю:
– Боже мій, яка самовпевненість! В тебе криза віку, ти знаєш? Бачив би свій вираз обличчя, коли це говорив! «Ти не на його зуби». Ну справжній Дон Жуан. Аякже! Двадцяти-однорічний синок пролетів, а я – сорок сім років, голова сива, вдвічі старший за неї, – скрутив, завалив дівчинку! Та ще й перший! Ого-го! – Машину помітно трусонуло. – Костю! Костянтине, не їдь так швидко! – Різкий поворот, він процідив крізь зуби:
– Не вказуй мені, як їхати. Не забувай, хто за кермом. – Я глянула на спідометр. За сто. Нічні вулиці чорним мереживом пролітали повз вікна.
– Костю, ми в місті, а не на аеродромі! – Я вчепилася йому в плече, але він скинув мою руку. – Тут є люди, ти не можеш… – ще один різкий поворот – і раптом сильний поштовх. Чийсь тонкий, високий крик, машина здригнулася двічі.
Ми щось переїхали. Не щось, а когось, Марго. Істотна різниця. Крик не вщухав. Довгий, болісний плач. Костянтин насипав чортів і натиснув на гальма. Машина зупинилася. Я обернулася. Позаду, майже на межі між світлом фар та нічною темрявою лежав пес. Великий, здається, гончак. Він намагався встати, але не міг. Все ясно, хребет зламаний.
Давай називати речі своїми іменами, Марго! Ми зламали йому хребет. Його жалібний крик був схожий на людський. Він проникав у самісіньке серце, а звідти відлунював на всі тили. Я зустрілася з його поглядом – ні страху, ні звинувачення, ні ненависти, лише безмежний біль і нерозуміння. А й справді, за що? Від суперечок сильних завжди страждають слабкі. Я повернулася до Костянтина.
– Боже, Костю, що ж ми наробили? Ми ж його вбили!
– Ще ні. Що, не чуєш, як скиглить? – Він увімкнув магнітолу на повну міць, щоб музикою заглушити виття пса. Салон машини вибухнув звуком.
Я роззирнулася: ні душі. Тільки ми і пес. В колі світла, оточені темрявою. Як на сцені. Одна відмінність – ми не грали.
– Костю, що ж тепер робити? – Він докурив цигарку, викинув її у вікно і поставив ногу на газ:
– Що, що? Здавати назад.
Це вже було занадто. Я вчепилася в кермо і почала його викручувати на себе.
– Ні, Костю! Не треба! Будь ласка! Він ще живий. Ми ще можемо його врятувати. Ми відвеземо його у лікарню. Йому допоможуть.
Костянтин відштовхнув мене.
– Ти що, збожеволіла? Ми розтрощили йому хребет і задні лапи. Хто рятуватиме якогось собаку? Та й нащо? Навіщо жити калікою? Ти це пропонуєш? Це здається тобі не таким жорстоким? Спустись на землю, янголе. Ти чуєш, як він скиглить, чуєш? – Він вимкнув звук, і мої вуха знов пронизав болісний крик. Я затулила їх руками.
– Не треба, Костю! Не треба! – Музика повернулася. Здається, Queen. «Хто хоче жити вічно». Недоречно. Сюди б Реквієм. Костянтин почав трусити мене за плечі.
– Здається, тобі потрібен невеличкий урок. За собою треба прибирати, дівчинко. Ми тут трішечки насмітили, час навести чистоту.
Я відбивалася від його рук.
– Ти не розумієш, ти зовсім нічого не розумієш! Це не сміття, це жива істота! Не нам вирішувати його долю.
– Ми вже її вирішили, Марго. В твоєму удаваному милосерді – найвища жорстокість. Ти тільки уяви собі, як йому боляче. Кожна хвилина нашої глибоко філософської розмови здається йому годиною, бо він агонує. Хіба ти не хочеш це припинити? Може, навпаки, ти хочеш, щоб йому боліло якнайдовше? Розтягнути цей біль на транспортування До лікарні, пошуки лікаря, нікому не потрібну операцію і кілька жалюгідних років скаліченого життя? Ти цього хочеш? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!
– Ні, я хочу йому допомогти!
– Ах, допомогти! Тоді сиди й не заважай! – Він натиснув на педаль газу і здав назад. Поштовх. Біль, скільки болю у одному короткому крикові. Такі звуки не зникають безслідно. Вони блукають темними коридорами твоєї пам'яти. Як безпритульна луна. Я затулила вуха долонями і міцно заплющила очі.
– Марго!
Підібгавши ноги, я ще дужче стиснула скроні, у відчаї замотала головою.
– Марго! Ну будь ласка, дівчинко! Не лякай мене! – Костянтин спробував розв'язати міцний вузол, на який перетворилося моє тіло. Я пручалася з останніх сил. Я не можу. Не можу більше! Я не хочу чути цього крику. Не слухатиму його! Не слухатиму! Не слу… Не… му!!!
– Все, все! Подивись на мене, будь ласка. Все закінчилося. Нічого й не було. Це я, старий дурень, все вигадав. Пробач мені. Я не хотів тебе налякати. Ну, Марго, розплющ очі! Не бійся, сонечко!
Я дозволила йому опустити мої руки і повільно розкле-пила повіки. А й справді, машина стояла коло мого будинку. Крім Костянтинового голосу було чути тільки тиху музику магнітоли. Костянтин відчинив дверцята з мого боку і тепер сидів переді мною навпочіпки, зосереджено заглядаючи в моє обличчя.
– Тобі краще, крихітко?
Мабуть, так божеволіють. Я заплющила очі і знов почула той крик, той зойк, той писк…
– Так. Мені краще. Мені просто чудово. Я завжди чудово почуваюся після того, як розчавлю на дорозі безпритульного пса.
Він спробував пригорнути мене до себе:
– Ну, годі, Марго! Не край себе. Ти нічим не завинила. Це я все… Ти тут ні до чого. Забудь. Нічого не було.
Я відштовхнула його і вийшла з авто:
– Єдиний, кого я мрію забути, Костянтине, це – ти. Забути про тебе, наче тебе й не було – який недосяжний рай! – Я розсміялася.
Костянтин торкнувся моєї щоки:
– Ну що ти таке кажеш, дівчинко!
Мені стало ще смішніше:
– Так! А знаєш, чому я не можу про тебе забути? Знаєш, чому, Костянтине? – Він стурбовано подивися на мене і хотів щось сказати, проте я йому не дала. – Ні! Стривай! Тобі це сподобається. Це дуже цікаво! Я вперше у житті намагаюся бути щирою. Є одна людина, яка мені дуже-дуже тебе нагадує. І я так часто спілкуюся з цією людиною, що просто не в змозі забути тебе. Ви такі схожі!! – Я майже зайшлася реготом. – Знаєш, хто ця людина, Костянтине? Це – я! Я!!! Ми з тобою, як дві краплі води. Чи багнюки. І мені сподобалося вбивати собак уночі і слухати, як вони вищать! Єдине, про що шкодую, – треба було все-таки зупинитися і подивитися, як він вмиратиме. Мабуть, цікаве видовище! – Мій голос майже зірвався. – Я впевнена, що мене це завело б. І тоді ми кохалися б з тобою просто посеред дороги у першій ліпшій калюжі. Бо… Бо ми бридкі й брудні. І такі схожі! Господи, такі схожі!! – Я обхопила голову руками і сіла на капот машини.
– Йди-но сюди. – Костянтин обережно притулив мене до себе. – Ти втомилася. Ти знесилена. Ти слабка. Проте хоч що кажи про себе, я завжди, чуєш, завжди буду поруч з тобою. – Він узяв мене на руки і поніс додому.
«Він завжди буде поруч зі мною». Так. Здається, це – єдине, у чому я могла бути впевненою.
Наступного ранку я розплющила очі рівно о п'ятій. Костянтин міцно спав. Мені б такі нерви! І таке сумління… Однак щойно я спробувала звільнитися з його обіймів, як він прокинувся і швидко спитав:
– Ти куди? – Уважний погляд. Наче й не спав. Мій Аргусе.
– У ванну, пусти. – Я підвелася.
– Марго, ще й півні не співали, – він спробував затягнути мене назад у ліжко.
– Облиш! – я випручалася і пішла до ванної.
Бібліотека працює із сьомої. Якщо я зберуся за годину і піду пішки, чекати не доведеться. Заодно й прогуляюся. Я почистила зуби, роздягнулася і стала під душ. Вода була ласкавою, як… він.
Хто «він», Марго? Хто з них? І де він? Тут, Там? З ким ти була сьогодні вночі? Де ти була? Що ти робила? Що ти відчувала? Що казала? Кого ти кохала? Без кого ти не можеш? Де ти живеш? А чи живеш ти взагалі? Що з тобою коїться? Господи, та ти контролюєш бодай ЩОСЬ із цієї ситуації??!
Я зціпила зуби, щосили притислася лобом до холодного кахлю і закрутила гарячу воду, перетворюючи душ на крижаний водоспад.
До реальности (?) мене повернув Алі, який відчайдушно нявкав і дряпав двері у ванну. Мабуть, зголоднів. Я ж обіцяла йому вчора банку шпротів. Швиденько вкутавшися рушником, я вийшла з ванної, підхопила Алі на руки і понесла на кухню годувати.
– Я можу сподіватися, що після того, як нажереться цей пухнастий непотріб, черга дійде до мене?
Ви тільки послухайте! Його Величність озвалися!
Я зайшла до спальні. Костянтин лежав у ліжку цілком голий і, демонстративно відкинувши ковдру, курив свій улюблений «Davidoff». Я мовчки переводила погляд то на цигарку в його руці, то на беззаперечний доказ його вранішньої ерекції. Є чоловіки, які закінчуються вранці. Або просто закінчуються, коли закінчуєш. Костянтин був саме таким.
Я відвернулася і підійшла до шафи.
– По-перше, Костю, в моїй спальні, а тим паче в моєму ліжку не курять. А по-друге, якщо це не надто велике перенапруження для тебе, зроби мені послугу, вдягни труси.
У дзеркалі шафи я побачила, як він усміхнувся, повільно розчавив цигарку у попільничці і зміряв мене уважним поглядом:
– А що, це тебе збуджує?
Я зосереджено перебирала сукні:
– Твоя цигарка?
– Ні, моє бажання.
Нарешті я зупинилася на чорних штанях і сірому светрі, витягнула їх з шафи і повернулася до нього.
– Мене це дратує. І перше, і друге. – Наші погляди зустрілися. Він відверто сміявся. Та-ак. Мою спальню окуповано. Що ж, перевдягатися доведеться у вітальні.
Я вже закінчила збирати сумочку, коли пан Яновський нарешті спромоглися одягнутися і вийти «в світ».
– Де мій сніданок?
Я задумливо подивилася на люстерко у своїй руці. Цікаво, якщо жбурнути, не обертаючись, влучу? Я повагалася, повагалася і не жбурнула.
– У магазині, Костю.
Він хмикнув і почалапав до ванної:
– Ти знов не поснідаєш зі мною?
– Ні. Мені треба в бібліотеку.
– Вчорашня книжка?
– Так.
Костянтин відчинив двері до ванної, завмер на порозі, озирнувся:
– Якщо та книжка про чаклунство, ти не знайдеш у ній нічого нового, повір мені.
Я засміялася і почала взуватися.
– Марго-о-о!
– Що ще?
– Ходи сюди, крихітко!
Який батьківський тон! Здається, він знайшов привід для чергової сварки. Я зайшла до ванної. Костянтин стояв, спершись на раковину, і розглядав кахлі під ногами. Запитання пролунало тихо і, я сказала б, не лагідно:
– Що мої квіти роблять у твоїй ванній?
Хай тобі грець! Забула. Ну все, сюжет класичної трагедії!
– Це не твої квіти. Ти сам мені їх подарував. Тепер вони – мої.
– Логічно. І все-таки, що вони роблять у ванній?
– Відпочивають від тебе! – Я повернулася і хотіла вийти, проте він ухопив мене за руку. – Костю, припини! В мене не знайшлося ваз для таких величезних букетів! Ну, чому ти змушуєш мене постійно виправдовуватися?! Це – мої квіти. Що хочу, те й роблю! І це моя квартира, не забувай! Я поклала їх у ванну, бо тільки туди вони вміщаються!!! – Я вирвалась і вийшла в коридор. Він – за мною.
– Ну чому ж тільки в ванну? Контейнер для сміття теж немаленький!
– Я розгляну цю пропозицію. – Вхопивши сумочку, я підійшла до вхідних дверей. – Зачиниш, як будеш виходити. Замок автоматичний.
– Ти не даси мені ключів?
– І не мрій!
«І ходили землею мадярів циганські племена. Багато племен. Торгували кіньми, підробляли на ярмарках, ворожили, час від часу, бувало, на розбій ішли. Але було серед них одне таємниче, темне плем'я. Мало хто його бачив. Якщо й бачив, то здалеку: дивні кострища у вигляді вогняних кіл у найглухіших ущелинах, незрозумілі споруди на верхівках неприступних скель, чорні силуети в молоці непроглядного туману. Ще дід мого діда свідчив, що ті люди й не цигани, а зовсім іншого походження. Чужого звичайним людям. Рідного землі мадярській, бо народжувалися вони начебто з граніту найгостріших скель і темряви найчорнішої ночі. Стародавнє, прадавнє плем'я. Перевесник сивої землі. Чутки ходили, що кожний з цього племені – чаклун і силою своєю може піднімати величезні кам'яні брили і закидати їх на високі гори».
Так. Чи споруджувати з них високі будинки. Я перегорнула сторінку. Тут нічого такого. Тут теж. І тут. Раптом на очі потрапило слово «ктарх».
Руки вже тремтять. Я перегорнула сторінку назад. Тут нічого. Ще одну. Ось воно.
«Мадярська легенда розповідає про стародавнє плем'я, яке начебто мандрувало їхньою землею, видаючи себе за звичайних циган. Звалися вони ктархами і були могутніми чаклунами. Ніхто не знав, звідки вони прийшли. Здавалося, вони існували вічно, як каміння в землі, вода в озерах, зірки на небі, були добрими, мудрими і величними, недарма люди шепотіли, що «ктарх» означає «князь». Так і називали їх – князями. Селяни ж боялися і люто ненавиділи їх, бо вклонялося те плем'я нечистій Богині – зірці кохання Венері. Зірці блуду і розпусти, як казали прості люди, проте князів не чіпали. Боялися, а ще бачили, що повільно вмирає сивий народ. Вироджується, щезає з землі, а з ним – його велична мудрість і магія. Настав час і залишилася від таємничого племені купка одинаків. Справжні князі не відмовилися від своєї погорди, сховалися в найтемніших лісах і забрали своє знання з собою, яке, як відомо, лише сум. Та були серед них і виродки, плоди повільного занепаду племені впродовж багатьох століть. Вони злякалися своєї долі і, намагаючись утекти від смерти, приєдналися до бродячих банд, змішуючись з місцевим населенням. Свіжа кров не зупинила їхнього занепаду, вона лише подарувала їм трохи часу. Одне чи два століття, впродовж яких вони грабували і вбивали людей, крали дітей і жінок, зурочували, проклинали силою свого повільного розкладу і сіяли зло. Вони перетворили свою віру на жорстокий кривавий культ. їхня Венера була Вавилонською блудницею, а її кохання – брудом і попелом. Вони вже не були князями, проте й не стали іншими. Мертві душі, які вбивали від огиди до самих себе. Вбивали, бо, крім себе, нікого не бачили. Вони називали себе катулами. Ніхто не знав, що означало це слово.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37
Ми спускалися сходами. З вікон віяло нічною прохолодою, я здригнулася, і наступної миті Костянтин уже вкутав мене своїм піджаком. Знайомий жест.
– Костю, сьогодні я розмовляла з Сергієм, – ми вийшли надвір.
– І що?
– І ми посварилися. – Він відчинив переді мною дверцята машини.
– Це добре.
– Для кого? – Я сіла. Він обійшов машину, сів за кермо, завів мотор.
– Для тебе і для нього. Може, нарешті, зрозуміє, що ти не на його зуби.
Я не витримала. Лють, що повільно жевріла в мені ще від розмови з Сергієм, вирвалася на волю:
– Боже мій, яка самовпевненість! В тебе криза віку, ти знаєш? Бачив би свій вираз обличчя, коли це говорив! «Ти не на його зуби». Ну справжній Дон Жуан. Аякже! Двадцяти-однорічний синок пролетів, а я – сорок сім років, голова сива, вдвічі старший за неї, – скрутив, завалив дівчинку! Та ще й перший! Ого-го! – Машину помітно трусонуло. – Костю! Костянтине, не їдь так швидко! – Різкий поворот, він процідив крізь зуби:
– Не вказуй мені, як їхати. Не забувай, хто за кермом. – Я глянула на спідометр. За сто. Нічні вулиці чорним мереживом пролітали повз вікна.
– Костю, ми в місті, а не на аеродромі! – Я вчепилася йому в плече, але він скинув мою руку. – Тут є люди, ти не можеш… – ще один різкий поворот – і раптом сильний поштовх. Чийсь тонкий, високий крик, машина здригнулася двічі.
Ми щось переїхали. Не щось, а когось, Марго. Істотна різниця. Крик не вщухав. Довгий, болісний плач. Костянтин насипав чортів і натиснув на гальма. Машина зупинилася. Я обернулася. Позаду, майже на межі між світлом фар та нічною темрявою лежав пес. Великий, здається, гончак. Він намагався встати, але не міг. Все ясно, хребет зламаний.
Давай називати речі своїми іменами, Марго! Ми зламали йому хребет. Його жалібний крик був схожий на людський. Він проникав у самісіньке серце, а звідти відлунював на всі тили. Я зустрілася з його поглядом – ні страху, ні звинувачення, ні ненависти, лише безмежний біль і нерозуміння. А й справді, за що? Від суперечок сильних завжди страждають слабкі. Я повернулася до Костянтина.
– Боже, Костю, що ж ми наробили? Ми ж його вбили!
– Ще ні. Що, не чуєш, як скиглить? – Він увімкнув магнітолу на повну міць, щоб музикою заглушити виття пса. Салон машини вибухнув звуком.
Я роззирнулася: ні душі. Тільки ми і пес. В колі світла, оточені темрявою. Як на сцені. Одна відмінність – ми не грали.
– Костю, що ж тепер робити? – Він докурив цигарку, викинув її у вікно і поставив ногу на газ:
– Що, що? Здавати назад.
Це вже було занадто. Я вчепилася в кермо і почала його викручувати на себе.
– Ні, Костю! Не треба! Будь ласка! Він ще живий. Ми ще можемо його врятувати. Ми відвеземо його у лікарню. Йому допоможуть.
Костянтин відштовхнув мене.
– Ти що, збожеволіла? Ми розтрощили йому хребет і задні лапи. Хто рятуватиме якогось собаку? Та й нащо? Навіщо жити калікою? Ти це пропонуєш? Це здається тобі не таким жорстоким? Спустись на землю, янголе. Ти чуєш, як він скиглить, чуєш? – Він вимкнув звук, і мої вуха знов пронизав болісний крик. Я затулила їх руками.
– Не треба, Костю! Не треба! – Музика повернулася. Здається, Queen. «Хто хоче жити вічно». Недоречно. Сюди б Реквієм. Костянтин почав трусити мене за плечі.
– Здається, тобі потрібен невеличкий урок. За собою треба прибирати, дівчинко. Ми тут трішечки насмітили, час навести чистоту.
Я відбивалася від його рук.
– Ти не розумієш, ти зовсім нічого не розумієш! Це не сміття, це жива істота! Не нам вирішувати його долю.
– Ми вже її вирішили, Марго. В твоєму удаваному милосерді – найвища жорстокість. Ти тільки уяви собі, як йому боляче. Кожна хвилина нашої глибоко філософської розмови здається йому годиною, бо він агонує. Хіба ти не хочеш це припинити? Може, навпаки, ти хочеш, щоб йому боліло якнайдовше? Розтягнути цей біль на транспортування До лікарні, пошуки лікаря, нікому не потрібну операцію і кілька жалюгідних років скаліченого життя? Ти цього хочеш? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!
– Ні, я хочу йому допомогти!
– Ах, допомогти! Тоді сиди й не заважай! – Він натиснув на педаль газу і здав назад. Поштовх. Біль, скільки болю у одному короткому крикові. Такі звуки не зникають безслідно. Вони блукають темними коридорами твоєї пам'яти. Як безпритульна луна. Я затулила вуха долонями і міцно заплющила очі.
– Марго!
Підібгавши ноги, я ще дужче стиснула скроні, у відчаї замотала головою.
– Марго! Ну будь ласка, дівчинко! Не лякай мене! – Костянтин спробував розв'язати міцний вузол, на який перетворилося моє тіло. Я пручалася з останніх сил. Я не можу. Не можу більше! Я не хочу чути цього крику. Не слухатиму його! Не слухатиму! Не слу… Не… му!!!
– Все, все! Подивись на мене, будь ласка. Все закінчилося. Нічого й не було. Це я, старий дурень, все вигадав. Пробач мені. Я не хотів тебе налякати. Ну, Марго, розплющ очі! Не бійся, сонечко!
Я дозволила йому опустити мої руки і повільно розкле-пила повіки. А й справді, машина стояла коло мого будинку. Крім Костянтинового голосу було чути тільки тиху музику магнітоли. Костянтин відчинив дверцята з мого боку і тепер сидів переді мною навпочіпки, зосереджено заглядаючи в моє обличчя.
– Тобі краще, крихітко?
Мабуть, так божеволіють. Я заплющила очі і знов почула той крик, той зойк, той писк…
– Так. Мені краще. Мені просто чудово. Я завжди чудово почуваюся після того, як розчавлю на дорозі безпритульного пса.
Він спробував пригорнути мене до себе:
– Ну, годі, Марго! Не край себе. Ти нічим не завинила. Це я все… Ти тут ні до чого. Забудь. Нічого не було.
Я відштовхнула його і вийшла з авто:
– Єдиний, кого я мрію забути, Костянтине, це – ти. Забути про тебе, наче тебе й не було – який недосяжний рай! – Я розсміялася.
Костянтин торкнувся моєї щоки:
– Ну що ти таке кажеш, дівчинко!
Мені стало ще смішніше:
– Так! А знаєш, чому я не можу про тебе забути? Знаєш, чому, Костянтине? – Він стурбовано подивися на мене і хотів щось сказати, проте я йому не дала. – Ні! Стривай! Тобі це сподобається. Це дуже цікаво! Я вперше у житті намагаюся бути щирою. Є одна людина, яка мені дуже-дуже тебе нагадує. І я так часто спілкуюся з цією людиною, що просто не в змозі забути тебе. Ви такі схожі!! – Я майже зайшлася реготом. – Знаєш, хто ця людина, Костянтине? Це – я! Я!!! Ми з тобою, як дві краплі води. Чи багнюки. І мені сподобалося вбивати собак уночі і слухати, як вони вищать! Єдине, про що шкодую, – треба було все-таки зупинитися і подивитися, як він вмиратиме. Мабуть, цікаве видовище! – Мій голос майже зірвався. – Я впевнена, що мене це завело б. І тоді ми кохалися б з тобою просто посеред дороги у першій ліпшій калюжі. Бо… Бо ми бридкі й брудні. І такі схожі! Господи, такі схожі!! – Я обхопила голову руками і сіла на капот машини.
– Йди-но сюди. – Костянтин обережно притулив мене до себе. – Ти втомилася. Ти знесилена. Ти слабка. Проте хоч що кажи про себе, я завжди, чуєш, завжди буду поруч з тобою. – Він узяв мене на руки і поніс додому.
«Він завжди буде поруч зі мною». Так. Здається, це – єдине, у чому я могла бути впевненою.
Наступного ранку я розплющила очі рівно о п'ятій. Костянтин міцно спав. Мені б такі нерви! І таке сумління… Однак щойно я спробувала звільнитися з його обіймів, як він прокинувся і швидко спитав:
– Ти куди? – Уважний погляд. Наче й не спав. Мій Аргусе.
– У ванну, пусти. – Я підвелася.
– Марго, ще й півні не співали, – він спробував затягнути мене назад у ліжко.
– Облиш! – я випручалася і пішла до ванної.
Бібліотека працює із сьомої. Якщо я зберуся за годину і піду пішки, чекати не доведеться. Заодно й прогуляюся. Я почистила зуби, роздягнулася і стала під душ. Вода була ласкавою, як… він.
Хто «він», Марго? Хто з них? І де він? Тут, Там? З ким ти була сьогодні вночі? Де ти була? Що ти робила? Що ти відчувала? Що казала? Кого ти кохала? Без кого ти не можеш? Де ти живеш? А чи живеш ти взагалі? Що з тобою коїться? Господи, та ти контролюєш бодай ЩОСЬ із цієї ситуації??!
Я зціпила зуби, щосили притислася лобом до холодного кахлю і закрутила гарячу воду, перетворюючи душ на крижаний водоспад.
До реальности (?) мене повернув Алі, який відчайдушно нявкав і дряпав двері у ванну. Мабуть, зголоднів. Я ж обіцяла йому вчора банку шпротів. Швиденько вкутавшися рушником, я вийшла з ванної, підхопила Алі на руки і понесла на кухню годувати.
– Я можу сподіватися, що після того, як нажереться цей пухнастий непотріб, черга дійде до мене?
Ви тільки послухайте! Його Величність озвалися!
Я зайшла до спальні. Костянтин лежав у ліжку цілком голий і, демонстративно відкинувши ковдру, курив свій улюблений «Davidoff». Я мовчки переводила погляд то на цигарку в його руці, то на беззаперечний доказ його вранішньої ерекції. Є чоловіки, які закінчуються вранці. Або просто закінчуються, коли закінчуєш. Костянтин був саме таким.
Я відвернулася і підійшла до шафи.
– По-перше, Костю, в моїй спальні, а тим паче в моєму ліжку не курять. А по-друге, якщо це не надто велике перенапруження для тебе, зроби мені послугу, вдягни труси.
У дзеркалі шафи я побачила, як він усміхнувся, повільно розчавив цигарку у попільничці і зміряв мене уважним поглядом:
– А що, це тебе збуджує?
Я зосереджено перебирала сукні:
– Твоя цигарка?
– Ні, моє бажання.
Нарешті я зупинилася на чорних штанях і сірому светрі, витягнула їх з шафи і повернулася до нього.
– Мене це дратує. І перше, і друге. – Наші погляди зустрілися. Він відверто сміявся. Та-ак. Мою спальню окуповано. Що ж, перевдягатися доведеться у вітальні.
Я вже закінчила збирати сумочку, коли пан Яновський нарешті спромоглися одягнутися і вийти «в світ».
– Де мій сніданок?
Я задумливо подивилася на люстерко у своїй руці. Цікаво, якщо жбурнути, не обертаючись, влучу? Я повагалася, повагалася і не жбурнула.
– У магазині, Костю.
Він хмикнув і почалапав до ванної:
– Ти знов не поснідаєш зі мною?
– Ні. Мені треба в бібліотеку.
– Вчорашня книжка?
– Так.
Костянтин відчинив двері до ванної, завмер на порозі, озирнувся:
– Якщо та книжка про чаклунство, ти не знайдеш у ній нічого нового, повір мені.
Я засміялася і почала взуватися.
– Марго-о-о!
– Що ще?
– Ходи сюди, крихітко!
Який батьківський тон! Здається, він знайшов привід для чергової сварки. Я зайшла до ванної. Костянтин стояв, спершись на раковину, і розглядав кахлі під ногами. Запитання пролунало тихо і, я сказала б, не лагідно:
– Що мої квіти роблять у твоїй ванній?
Хай тобі грець! Забула. Ну все, сюжет класичної трагедії!
– Це не твої квіти. Ти сам мені їх подарував. Тепер вони – мої.
– Логічно. І все-таки, що вони роблять у ванній?
– Відпочивають від тебе! – Я повернулася і хотіла вийти, проте він ухопив мене за руку. – Костю, припини! В мене не знайшлося ваз для таких величезних букетів! Ну, чому ти змушуєш мене постійно виправдовуватися?! Це – мої квіти. Що хочу, те й роблю! І це моя квартира, не забувай! Я поклала їх у ванну, бо тільки туди вони вміщаються!!! – Я вирвалась і вийшла в коридор. Він – за мною.
– Ну чому ж тільки в ванну? Контейнер для сміття теж немаленький!
– Я розгляну цю пропозицію. – Вхопивши сумочку, я підійшла до вхідних дверей. – Зачиниш, як будеш виходити. Замок автоматичний.
– Ти не даси мені ключів?
– І не мрій!
«І ходили землею мадярів циганські племена. Багато племен. Торгували кіньми, підробляли на ярмарках, ворожили, час від часу, бувало, на розбій ішли. Але було серед них одне таємниче, темне плем'я. Мало хто його бачив. Якщо й бачив, то здалеку: дивні кострища у вигляді вогняних кіл у найглухіших ущелинах, незрозумілі споруди на верхівках неприступних скель, чорні силуети в молоці непроглядного туману. Ще дід мого діда свідчив, що ті люди й не цигани, а зовсім іншого походження. Чужого звичайним людям. Рідного землі мадярській, бо народжувалися вони начебто з граніту найгостріших скель і темряви найчорнішої ночі. Стародавнє, прадавнє плем'я. Перевесник сивої землі. Чутки ходили, що кожний з цього племені – чаклун і силою своєю може піднімати величезні кам'яні брили і закидати їх на високі гори».
Так. Чи споруджувати з них високі будинки. Я перегорнула сторінку. Тут нічого такого. Тут теж. І тут. Раптом на очі потрапило слово «ктарх».
Руки вже тремтять. Я перегорнула сторінку назад. Тут нічого. Ще одну. Ось воно.
«Мадярська легенда розповідає про стародавнє плем'я, яке начебто мандрувало їхньою землею, видаючи себе за звичайних циган. Звалися вони ктархами і були могутніми чаклунами. Ніхто не знав, звідки вони прийшли. Здавалося, вони існували вічно, як каміння в землі, вода в озерах, зірки на небі, були добрими, мудрими і величними, недарма люди шепотіли, що «ктарх» означає «князь». Так і називали їх – князями. Селяни ж боялися і люто ненавиділи їх, бо вклонялося те плем'я нечистій Богині – зірці кохання Венері. Зірці блуду і розпусти, як казали прості люди, проте князів не чіпали. Боялися, а ще бачили, що повільно вмирає сивий народ. Вироджується, щезає з землі, а з ним – його велична мудрість і магія. Настав час і залишилася від таємничого племені купка одинаків. Справжні князі не відмовилися від своєї погорди, сховалися в найтемніших лісах і забрали своє знання з собою, яке, як відомо, лише сум. Та були серед них і виродки, плоди повільного занепаду племені впродовж багатьох століть. Вони злякалися своєї долі і, намагаючись утекти від смерти, приєдналися до бродячих банд, змішуючись з місцевим населенням. Свіжа кров не зупинила їхнього занепаду, вона лише подарувала їм трохи часу. Одне чи два століття, впродовж яких вони грабували і вбивали людей, крали дітей і жінок, зурочували, проклинали силою свого повільного розкладу і сіяли зло. Вони перетворили свою віру на жорстокий кривавий культ. їхня Венера була Вавилонською блудницею, а її кохання – брудом і попелом. Вони вже не були князями, проте й не стали іншими. Мертві душі, які вбивали від огиди до самих себе. Вбивали, бо, крім себе, нікого не бачили. Вони називали себе катулами. Ніхто не знав, що означало це слово.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37