https://wodolei.ru/catalog/unitazy/roca-victoria-nord-342nd7000-39173-item/
"2, яким колись раз
уперезала була того чоловiка, - взагалi, з тим чоловiком саме ця,
вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось
невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на
переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той
чоловiк визволяв, викликав зз на себе з найдальшоз камери - щойно зачувши,
в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi
скажи - на хера я сюди зхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав - отак-о!"
- лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в
цьому вони й були партнерами, - i вже невгавала, розпаношившись в умовах
нiколи ранiше не звiданоз свободи: "Я вчора голову почав лiпити", - брався
вiн розповiдати в зз присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася
наперед, гублячи шпильки й нудзики в нестримному захватi словесного
виверження: "Авжеж, злiпи собi , серце, голову, злiпи - не завадить!" - вiн
темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся зй
до вуха: "Перестань мене пiдйобувати!" - вiдьма, пускаючи дим, реготалася
зсередини нез, вперше за довший час хоч чимось задоволеноз: "Гой-го, серце,
- де твод почуття гумору?" - "Я його на тiй квартирi залишив", - бовкав
вiн: з тоз квартири вони, Богу дякувать, визхали, i найлiпше було б зз по
них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, - "Ну збiгай,
принеси, - шкiрилася вiдьма, - я тут зачекаю", - "Ключа здав", - бовкав
вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала - я, а в
тебе був дублiкат", - вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками,
за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була
пара, нема що! А тепер - тепер, коли тiй, клятiй i м'ятiй, просмаленiй
бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом
виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над
цiлою в'язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй
сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi - зась,
а оце смiття - зараз же на фiн повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о -
провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут
вештадться й слинить - ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), -
лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь
найдальшiй стiночцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщеннях
сталоз отвором в'язницi розлягадться зовсiм iнший, квильний i безпорадний,
потерчачий якийсь, голос: смикадться туди-сюди нерiвними крочками,
туп-туп-туп - i стало, - i б'дться об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з
кожним разом спадаючи на силi, - i скоголить, скоголить, скоголить бiдна,
нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто
скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi,
- от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася
тримати зз в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не
поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як зз тепер
втишиш - тепер, коли здадться, що, крiм нез, iншоз тебе - нема, не
лишилося?..
Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла -
третiй мiсяць у м'язах трем не вщухад, вранцi, прокидаючись (а надто тепер,
коли прокидадшся - сама), перше, що вiдчувадш, - свод прискорене
серцебиття, якого нiчим не заспати, - гаразд, хоч спиш уже без
транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухоз блювоти, якi змагали були
ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовудш щiтку
- коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам'яттю про власне тупе
улягання негайним, вiд першоз хвилини, - попервах iще хоч збудно-пристрасно
вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням:
"Вiзьми в ротика... Глибше вiзьми... Глибше, ну!" - суха ложка рот дере -
еге ж, оце воно, - попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися,
розтлумачити, що зй теж би, сводю чергою, спершу дечого хотiлося, i не
тiльки "там": крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить?
I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати
менi про це знати до того, як я пiшла спати, - замiсть сидiти шкробати свою
графiку, i взагалi, я, знадш, не люблю роздягатися сама... Добре, - весело
обiцяв вiн, - ми тобi завтра таку увертюру закатадм! - завтра, одначе, так
нiколи й не настало. Iди сюди - але я взяла снодiйне - ну значить, на
"ньому" й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт
людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi
кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, - "Розкрий "зз"", ти одразу
переносишся всiма змислами в нiнеколонiчне крiсло, - бо це не "вона", це ти
розкривадшся - або закривадшся: як у цьому випадку - намертво. Та ти знадш,
скiльки в мене жiнок було! - i жодного разу не було такого, щоб - погано,
просто погано! Авжеж, тобi не було, а - зм, чи ти коли питався? Я також не
уявляла, що таке бувад, - тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це
ти кусадшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля
кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це
за дiла, - тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи,
гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi
дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на свозх жердинах мали б на вид таких
нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз
штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних,
червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям - шрами, порiзи, опiки,
навiч представлена iсторiя дев'ятимiсячноз (атож, дев'ятимiсячноз!!!) mad
love3, iз якоз вийшла - правдива madnessname="4a">4, а тодi ти просто гладила його ногою по головi,
переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський "йоржик" придмно
поколював тебе в ступню, - i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис
твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подобадться кусатися? А якщо
менi зараз сподобадться тебе пiдпалити, що тодi? - i ти вгледiла
приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд
прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому - якось
iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд
горiшньоз губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше
боронилася - смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно -
дивно, до якоз мiри його присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi,
доти таки незлецьки розвиненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба
горiчерева, поки рiку й далi стрясало - вибух за вибухом.
Нi, передчуття - були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки
цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебивад зхнiй голос, заважад
дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й
почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав:
"Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на
замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшоз
прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих
вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний
фрадр, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра,
доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику -
котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи
приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi
мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов
був процес витворення тоз спiльноз мiфолонiз, без якоз жоднiй парi не
остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними
дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала
- валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але
iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi
того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного
бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не
полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в
самому розповнi фестивальноз програми, в густих випарах поту й алкоголю,
куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши свод - два вiршi, два холдрно добрi
вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних
фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не
вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це
називадться, але вставляд публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто
нi фiна не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала
колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй кразнi, де тебе з
чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not Russianname="5a">5? - i ти стала читати, з обиди й розпуки
(остопранцюватiли зi свозм Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний
текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за
собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у
дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки
стяглася довкола тебе в прозору, мiнливоряхтючу, немов iз рiдкого шкла
виплавлювану, кулю, всерединi якоз, це вони бачили, чинилась якась ворожба:
щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало
вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання,
ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити,
що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й
знад, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не
судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi,
чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не
даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд зхньоз млосно-пряноз кухнi твiй
шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли
годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч
перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний
текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос,
ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не
допускадться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймад, i те
фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло
шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд
оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому
дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали
розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по
келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе
мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув
горiлчаним духом: "Ну, ти й дадш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись,
спробував стиснути тобi руку, перехопити зз, сягаючу по цигарку (чи
келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому
стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок
твого власного, наче в'зздом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок,
вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся
тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту
сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй
спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить
тобi боляче".
Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець,
i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти,
вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень
перед тою позздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви,
болiсно-жаждиво, як бувад тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його
вигасаючим барвам i тадмничим шерехам в засинаючому листi, - запеленнували
були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося
в свiтi: хтось кричав /Крiзь нiч мод iм'я, неначе на тортурах, /I хтось на
нанку листям шарудiв, /Перевертався i не мiг заснути. /Я вчилася науки
розставань: /Науки розрiзняти бiль недужний /I бiль животворящий (хтось
писав /Листи до мене й кидав зх у грубку, /Рядка недописавши). Хтось чекав
/Чогось вiд мене, але я мовчала: /Я вчилася науки розставань", - от i
збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - iз життям,
iз собою, з даром свозм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужадш
пiдняти - якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штанну на висоту
повного ривка.
Ай, мать його за лапу...
Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт
жiнкою (та ще й в Укразнi!) - iз цiдю блядською залежнiстю, закладеною в
тiло, як бомба сповiльненоз дiз, з несамостiйнiстю цiдю, з потребою
перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу,
завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе
остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiдю свiтових
просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли
вона, здавалось, от-от починала в'зжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав зз
згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не
бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на
вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б
з двома мужиками спробувати, знадш, як би це тебе вставило!" - цiлком
можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися,
впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення
доглибним цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в
попередньому життi, але в цьому - в цьому, серце, менi ох як не все одно, з
ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою
поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на
сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар'дрчика, - i мене вмить
пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного
еротичного заклику, що плоть туттаки вiдiзвалася збудженим набряканням,
розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17
уперезала була того чоловiка, - взагалi, з тим чоловiком саме ця,
вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось
невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на
переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той
чоловiк визволяв, викликав зз на себе з найдальшоз камери - щойно зачувши,
в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi
скажи - на хера я сюди зхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав - отак-о!"
- лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в
цьому вони й були партнерами, - i вже невгавала, розпаношившись в умовах
нiколи ранiше не звiданоз свободи: "Я вчора голову почав лiпити", - брався
вiн розповiдати в зз присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася
наперед, гублячи шпильки й нудзики в нестримному захватi словесного
виверження: "Авжеж, злiпи собi , серце, голову, злiпи - не завадить!" - вiн
темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся зй
до вуха: "Перестань мене пiдйобувати!" - вiдьма, пускаючи дим, реготалася
зсередини нез, вперше за довший час хоч чимось задоволеноз: "Гой-го, серце,
- де твод почуття гумору?" - "Я його на тiй квартирi залишив", - бовкав
вiн: з тоз квартири вони, Богу дякувать, визхали, i найлiпше було б зз по
них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, - "Ну збiгай,
принеси, - шкiрилася вiдьма, - я тут зачекаю", - "Ключа здав", - бовкав
вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала - я, а в
тебе був дублiкат", - вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками,
за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була
пара, нема що! А тепер - тепер, коли тiй, клятiй i м'ятiй, просмаленiй
бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом
виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над
цiлою в'язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй
сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi - зась,
а оце смiття - зараз же на фiн повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о -
провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут
вештадться й слинить - ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), -
лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь
найдальшiй стiночцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщеннях
сталоз отвором в'язницi розлягадться зовсiм iнший, квильний i безпорадний,
потерчачий якийсь, голос: смикадться туди-сюди нерiвними крочками,
туп-туп-туп - i стало, - i б'дться об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з
кожним разом спадаючи на силi, - i скоголить, скоголить, скоголить бiдна,
нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто
скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi,
- от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася
тримати зз в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не
поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як зз тепер
втишиш - тепер, коли здадться, що, крiм нез, iншоз тебе - нема, не
лишилося?..
Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла -
третiй мiсяць у м'язах трем не вщухад, вранцi, прокидаючись (а надто тепер,
коли прокидадшся - сама), перше, що вiдчувадш, - свод прискорене
серцебиття, якого нiчим не заспати, - гаразд, хоч спиш уже без
транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухоз блювоти, якi змагали були
ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовудш щiтку
- коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам'яттю про власне тупе
улягання негайним, вiд першоз хвилини, - попервах iще хоч збудно-пристрасно
вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням:
"Вiзьми в ротика... Глибше вiзьми... Глибше, ну!" - суха ложка рот дере -
еге ж, оце воно, - попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися,
розтлумачити, що зй теж би, сводю чергою, спершу дечого хотiлося, i не
тiльки "там": крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить?
I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати
менi про це знати до того, як я пiшла спати, - замiсть сидiти шкробати свою
графiку, i взагалi, я, знадш, не люблю роздягатися сама... Добре, - весело
обiцяв вiн, - ми тобi завтра таку увертюру закатадм! - завтра, одначе, так
нiколи й не настало. Iди сюди - але я взяла снодiйне - ну значить, на
"ньому" й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт
людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi
кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, - "Розкрий "зз"", ти одразу
переносишся всiма змислами в нiнеколонiчне крiсло, - бо це не "вона", це ти
розкривадшся - або закривадшся: як у цьому випадку - намертво. Та ти знадш,
скiльки в мене жiнок було! - i жодного разу не було такого, щоб - погано,
просто погано! Авжеж, тобi не було, а - зм, чи ти коли питався? Я також не
уявляла, що таке бувад, - тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це
ти кусадшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля
кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це
за дiла, - тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи,
гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi
дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на свозх жердинах мали б на вид таких
нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз
штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних,
червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям - шрами, порiзи, опiки,
навiч представлена iсторiя дев'ятимiсячноз (атож, дев'ятимiсячноз!!!) mad
love3, iз якоз вийшла - правдива madness
переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський "йоржик" придмно
поколював тебе в ступню, - i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис
твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подобадться кусатися? А якщо
менi зараз сподобадться тебе пiдпалити, що тодi? - i ти вгледiла
приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд
прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому - якось
iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд
горiшньоз губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше
боронилася - смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно -
дивно, до якоз мiри його присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi,
доти таки незлецьки розвиненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба
горiчерева, поки рiку й далi стрясало - вибух за вибухом.
Нi, передчуття - були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки
цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебивад зхнiй голос, заважад
дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й
почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав:
"Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на
замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшоз
прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих
вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний
фрадр, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра,
доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику -
котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи
приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi
мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов
був процес витворення тоз спiльноз мiфолонiз, без якоз жоднiй парi не
остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними
дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала
- валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але
iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi
того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного
бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не
полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в
самому розповнi фестивальноз програми, в густих випарах поту й алкоголю,
куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши свод - два вiршi, два холдрно добрi
вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних
фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не
вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це
називадться, але вставляд публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто
нi фiна не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала
колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй кразнi, де тебе з
чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not Russian
(остопранцюватiли зi свозм Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний
текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за
собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у
дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки
стяглася довкола тебе в прозору, мiнливоряхтючу, немов iз рiдкого шкла
виплавлювану, кулю, всерединi якоз, це вони бачили, чинилась якась ворожба:
щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало
вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання,
ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити,
що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й
знад, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не
судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi,
чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не
даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд зхньоз млосно-пряноз кухнi твiй
шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли
годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч
перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний
текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос,
ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не
допускадться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймад, i те
фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло
шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд
оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому
дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали
розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по
келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе
мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув
горiлчаним духом: "Ну, ти й дадш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись,
спробував стиснути тобi руку, перехопити зз, сягаючу по цигарку (чи
келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому
стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок
твого власного, наче в'зздом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок,
вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся
тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту
сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй
спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить
тобi боляче".
Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець,
i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти,
вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень
перед тою позздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви,
болiсно-жаждиво, як бувад тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його
вигасаючим барвам i тадмничим шерехам в засинаючому листi, - запеленнували
були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося
в свiтi: хтось кричав /Крiзь нiч мод iм'я, неначе на тортурах, /I хтось на
нанку листям шарудiв, /Перевертався i не мiг заснути. /Я вчилася науки
розставань: /Науки розрiзняти бiль недужний /I бiль животворящий (хтось
писав /Листи до мене й кидав зх у грубку, /Рядка недописавши). Хтось чекав
/Чогось вiд мене, але я мовчала: /Я вчилася науки розставань", - от i
збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - iз життям,
iз собою, з даром свозм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужадш
пiдняти - якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штанну на висоту
повного ривка.
Ай, мать його за лапу...
Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт
жiнкою (та ще й в Укразнi!) - iз цiдю блядською залежнiстю, закладеною в
тiло, як бомба сповiльненоз дiз, з несамостiйнiстю цiдю, з потребою
перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу,
завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе
остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiдю свiтових
просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли
вона, здавалось, от-от починала в'зжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав зз
згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не
бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на
вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б
з двома мужиками спробувати, знадш, як би це тебе вставило!" - цiлком
можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися,
впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення
доглибним цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в
попередньому життi, але в цьому - в цьому, серце, менi ох як не все одно, з
ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою
поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на
сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар'дрчика, - i мене вмить
пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного
еротичного заклику, що плоть туттаки вiдiзвалася збудженим набряканням,
розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17