скiлькох
iз них, справдi, ти потрапиш на сводму вiку воскресити, i скiльки таким
робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш - i
це щонайбiльше! - долучитись до зхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним
томиком, а вкледнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date duename="37a">37 безсторонньо редструють абсурднiсть цiлого
цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася
п'ятою, хто випозичав "Брiфiнн iз сходження в пекло" Дорiс Лессiнн - роман,
який згадудться в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, - i
другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, - бiльшiсть же
виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних
шухлядах пiд вiконечком "До запитання"), - жодне з тих життiв не мад до нез
стосунку, жодне не вiдповiдад на ддине питання, котре зй нiяк не пiд силу
обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiз на
зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?




Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не
згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам'ятадться - думками,
а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ
вироджудться, - тлуми, що заповняють кизвськi автобуси, всi отi сутулi,
пом'ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд
тюленистим коливанням сиром'ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i
вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдступишся -
зiб'ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри
личинами (зчисть шмаровидло - i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня,
як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якозсь липкуватоз недомитостi, -
то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у
кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або
просто трахнулися десь у парадняку чи, по п'яному дiлу, в тамбурi поззда
(вона зхала колись у такому позздi, з Кидва до Варшави, на фестиваль
поезiз, здумати лишень! - хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон,
затарений бебехами попiд стелю, - товар, ось як воно все у них звалося,
зовсiм-таки науково, на радiсть Карлику Марксу, - сморiд клозета, провислi
на однiй завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн
тарахкотiння iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично
бридливий вираз на свiжопоголенiй пичцi польського митника, який бере - по
пляшцi водки вiд "пшедзялу", i це ще харашо, запевняють помолодiлi на
радощах тiтки, обтрушуючись i витягаючи - уфф, пронесло! - з бездонних
спортивних рейтузiв по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в
Хелмi на десять баксiв: оно в Ягодинi було раз - давайте, кажуть, по бабi
вiд автобуса, то пропустимо! - I-i, та ви шо, та й дали? - А шо робить
було? - вночi вона лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю
рiзнотонного хропiння, й болiсно любила свiй нещасний народ, i народ -
почув i вiдгукнувся: масивна постать забовванiла в спертiй пiвтемрявi,
вiйнуло по лицю тяжким, збудженим вiддихом: "Мамочка... малишка... Ну iдi
сюда, слиш? слиш мдня? - заводячись дедалi дужче: - Ну чо ти? Iдi,
пдрдпiхньомся, слиш? - рука шурнула пiд простирадло: - Ну дай я твоз грудкi
прiласкаю",
- скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом:
"Атстаньтд, пажаллста!" - а на сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi
страху - за товар, мабуть? - тiльки од проходу тремтячим голосом обiзвалася
старенька бабця: "Дайте зй спокiй, чого ви причепилися до дiвчини?" -
"Маммаша! - гарикнув, розвертаючись: - Нд лдзьтд нд в свайо ддло!" - але -
вiдволiкся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрiмко наростаючоз
анресiз, й тут вона закричала на цiлий вагон, i вiн, так само не збавляючи
вже тону, проревiв, вiдступаючись: "Ну учтi, казлiна, я тя вдздд дастану! Я
тя так дастану, шо буддт тд в Хелмд пiзддц, ти мдня поняла?" - в Хелмi була
пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд пахву, втiкала через вагони в хвiст
состава, провiдниця, хирляве, мов запране на виду дiвча, по-старечи скрушно
похитуючи головою - таке робиться в цих позздах, що страх Божий! -
випустила зз через якийсь запасний вихiд - пiднiжки не було, довелося
стрибати, вслiд кинутiй сумцi - в здку вогкiсть туманного поранку, просто в
насипаний мiж рейками щебiнь, в кров обдерши об нього долоню, - i просто до
рук розлюченому, пiдтягнутому в ходi як хорт польському полiцiянтовi -
тутай ндма вийшьця, проше показаць документи! - котрому мало що не кинулась
на шию, як рiдному братовi). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних
фантазiях (коли розлучалася з чоловiком - спершу-бо вивiльнилась,
заметавшись, голодна тiлесна уява, i з того й посунулося-покотилося, - а
дiтвацька, чи то дiвоцька, двадцятилiтня сливе, цiкаво задивлена в свiт
готовнiсть-до-новоз-любовi увiмкнулася вже згодом, довершивши
вiдокремлення), - повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам'ятi
ту нiч у плацкартному вагонi, вона пробувала прокрутити собi незнятий
ролик: як то могло б бути, як то воно у них вiдбувадться - в тамбурi, пiд
стук колiс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупi з
нею? чи, мо', в клозетi, осiдлавши унiтаз, вище пiдошов у розковезянiй круг
нього рiдкiй багнюцi? що вони при цьому почувають, що почувають зхнi жiнки
- сласну розкiш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись, чи,
чого доброго, i це ще гiрше, взагалi нiчого не почувають? а може, чорт його
зна, може це i д - здорова сексуальнiсть в чистому виглядi, без комплексiв,
не спаралiзована культурою з усiма зз схибнутими дiлами, - тiльки ж, хай
йому грець, чого в них виходять по тому такi негарнi дiти, дiти-лiлiпути: з
обличчями маленьких дорослих, уже рокiв з трьох-чотирьох застиглими, як
схололий пластик, у формах тупостi й злоби? Колись, i нестак-то й давно,
всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас
запевнити, ми були iнакшi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на
екранi - якщо в аудиторiз знайдеться екран i проектор - бодай кiлька кадрiв
- тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у
ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по-школярськи
складеними на колiнах руками, регуляцiз народжуваностi, звiсно, жодноз, i
над ними височiд цiлий лiс постатей - хлопи як дуби, один в одного, мов
перемитi, однаково зосереджено сурмоняться в об'дктив з-пiд нахмарених
брiв, старанно, "на мокро" зачесанi чуприни, волячi шиз розпирають тiсно
защiпнутi комiрцi празникових сорочок, молодший, що, здадться, досi
пропiкад знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це
коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо
воно змалечку вдалося бистре на розум, - а вони потiм гинули пiд Крутами,
пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, - дiвчата ж
здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть
ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно вишиванi
полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укривад пишноти
здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на
обличчя, ледi й джентльмени, - це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими
попрацював - i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, - якщо лиш не
доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як
д, як погоду й негоду, - помалу-малу стесуд з виду вториннi навалькування,
оголюючи скупу чистоту первiсноз - Божоз-таки? - горорiзьби: все лишнд
пiдтягадться, пiдчищадться, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все
глибше висвiчуються - очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з
вiддалi часу - страшний i спитуючий, - що з ними всiма потiм сталося,
вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи
просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим
народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим,
самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якоз нас довго видирали з м'ясом, аж
нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах
обстрапаним пiр'ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на
придане, - ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком,
слово до слова, i так упродовж всенькоз iсторiз, - ну от i довишивалися. В
рабствi народ вироджудться, кажу ще раз, прожовую цю думку до повноз втрати
смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого
лона, - виживання, скоро пiдмiняд собою життя, обертадться виродженням,
авжеж, браття-дврез, милi моз ашкеназi (в разi хто з вас випадком затесався
серед публiки), - це й до вас п'дться: можете собi скiльки хочте згорда
пирхати на сабрiв - тупицi, мовляв, рогулi, чи як вони там у вас значаться,
- а менi назавжди вбився в пам'ятку заздрий, знизу вгору, погляд
колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жiночно вузенькими,
високо пiдiбганими плiчками, що невловно накидали йому профiльну поставу
горбаня, - ми вешталися з ним по +русалиму, переходили попри стонадцятий на
дню патруль, i бiдака - не стримався, заламався: шiстдесятирiчний, ще
брежндвського розливу, професор, хлопчисько, що жадiбно витрiщадться крiзь
дiрку в парканi на вiйськовий парад, став горбатим слупиком, i вихопилося
вслiд патрулевi - глибше власних полукровочних комплексiв укрите, аж
присьорбнув слиною: "Якi вони... красивi!" - а вояки там i правда як на
пiдбiр - мiфологiчнi велетнi, помилково вбранi в плямистий однострiй з
автоматами через плече, розложистi гiрськi плато спин, рухомi стовбури
стегон, мiцнi, з синюватим, проти оливковоз засмаги, вiдливом, зуби, мов
сама земля ожила й заходила в рiст, ах якi мужики, бенкет для зору! - в
Схiднiй +вропi пiди-но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу,
- нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала,
нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi - в
одностроях i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали,
посуваючись по осонню з облудно лiнькуватою грацiдю ситих хижакiв, - могли
бути нащадками Авраама i Якова, мiй же професор - вже самими отими
мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догiдливо
пiдхихикнути й злитися з меблею) плiчками - заперечував достеменнiсть
Старого Заповiту: з такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi
нiчого неможливо, окрiм як бiгти "по вдрьовочкд", що вiн цiлий вiк i робив,
що робили, з колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну
клiтину, мiльйони ашкеназi, а вдрьовочка лопнула i жида прихлопнула,
гай-гай! Але в них - в них усе-таки д випаленi до вохряноз жовтизни
пагорби, на яких тривад iсторiя: хто скаже менi, де наш +русалим, де його
шукати?




Там, у +русалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога
сили - бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час
догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй
кiмнатi, нарештi розпався), а головне - бездомний, весь у нарваних скоках
вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в
мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти
власне тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть - мусило, хоч ти лусни,
займати певний кубiчний об'дм простору! - ночами снилась собi хлопом -
високим, довговолосим чорнявим самцем-Маунлi, що волочить у койку стару
вiдьму в звислих блакитнаво-сивих космаках - i не може зз взяти! - ото б
утiшились американськi психоаналiтики, аби зм таке доповiсти! - тодi-то й
стало зринати - промельком, скидом, вихопиться й спорсне - вiдчуття якозсь
наскрiзноз вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла
себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! - а вiршi обiцяли: "Цiдз
ночi, певно, прийде жах. / Гарячий дрож - любовний чи блювотний - /
Передчуттям збоченського зв'язку / Чи крику смертного стенад кволе тiло. /
Розрив, розрив - всiх зв'язок, нервiв, жил: / Моя беззахиснiсть така тепер
зовсюдна, / Немов одвертий заклик злу: Приходь! / Я вже себе побачила
будинком, / З якого в нiч оголеним вiкном / Горить жовтогарячий прямокутник
/ Iз планками упоперек грудей / I низу живота - як на рентненi, / I камiнь
той, котрий розтрощить шибку, / Вже десь лежить, чекаючи руки". Во блiн -
що тут ще скажеш... А в +русалимi якось було попустило, зрештою, й
симпозiум видався цiкавий, так що поперек-горла-вгороджену кiстку власного,
вже зафаховiлого екзгибицiонiзму: щоразу заново демонструвати вишкiреним
захiдним iнтелектуалам, що й укразнцi, бач, годнi висловлюватися
складнопiдрядними реченнями, - вона тодi проковтнула порiвняно безболiсно,
- тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на вiдкритiй терасi за столиком,
блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю вперемiж iз балачкою -
сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство, це не антисемiтизм -
це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! - й з укритою посмiшкою
розглядаючи спiврозмовцiв крiзь золотинки змружених вiй, вона зненацька
почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi взявся
антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь
загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим
вереском, - бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? -
а воно, стерво, скерувалося просто до зхнього гурта - вигнувши спину,
плигицьнуло зй на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло,
посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло,
кого шукало. Посмiялись тодi, та й вже, - з несвiдомим острахом, мов на те,
щоб загодити, вона обережно погладила звiрюку, - котище розплющив на нез
жорстко заскленi золотi очиська з чорними прорiзами зiниць, як у навспак
поставлених свiчок, охнула подумки: святсвят-свят! - попалась, золотце, от
коли попалась - акурат за пiвроку до того, як - оглушило, завертiло
вихором, пiдхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила,
жоною-мироносицею, так? Ну то мадш - прицiльно, просто в той свiтляний
прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер -
вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17