) круглою
фiзiономiдю - прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до
нез: "Що, ще не починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила
"Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось
нестрашно понаскакувавши на нез, мусив, нiчого не вдiдш, i собi зробитись
неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше
дихнуло полегкiстю - вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в
спорожнiлiй залi, не подумала - зрозумiла: значить, несерйозно це все -
нащот самогубства. Ще несерйозно.




Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумiдться,
вона нададться радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i
я вже бачу, як, один по одному, ви залишадте аудиторiю, саркастично
пiдiбгавши вуста: crazy stuff61, типовий
Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я прошу ще
тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо
наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки,
з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв,
що хотiв бути автором.
Ледi й джентльмени, в цiй кразнi, котра вiд початкiв була людським
творивом i де авторство кожноз людини над власною судьбою д пiдставовим
постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв,
Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отрузлася чадним газом у
себе в гаражi, попередньо записавши цiлий мадток - 10 мiльйонiв доларiв,
неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi
листи: обод тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть
безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та
медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи зх
також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з зхнiх
мiльйонiв, одмолятьтаки в Бога зхнi душi? Темне це дiло - так
розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi
черговоз "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в
того лишалося вдома двод синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i
той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва
його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й мадш! - ах, пасторе
Кольбе, Ви вплуталися не в свод дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили
правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не
влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не
смiйтеся - потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони
принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь
Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй
лабораторiз, до якоз дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiз
на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить
голос? Шкода, що ваша кразна, властиво, не знала порядноз вiйни - вiйна дад
змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi
бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую,
в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись,
iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але
приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не
примирившися з невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися
свого хоч хай би там що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх
i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там
собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, -
зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi
безецнiстю цього нахаби - чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од
яких не мав ключа, чи розбещеноз дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить:
"Дай!" - ну й спiймав облизня, i добре йому так), - в цiй кразнi, ледi й
джентльмени, з зз дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними
сектами, а на поверхнi - психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько
застановитися над питанням авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо,
а до чого нам зась?
Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну преронативу Бога.
Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ятадмо
приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психолонiз - русалка,
напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька
фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися:
куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все,
що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi,
франменти, подробицi, кольоровi фiшки якозсь великоз, неосяжноз
головоломки, по яких рачкудмо, не пiдводячи зору, обмацудмо, облизудмо,
обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й придмне заняття, - тiльки штука
в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче
ненiям!) вдадться стулити за невiдь-звiдки-взятим,
нiкому-неозброднимоком-невидним планом, у якому знати пульсацiю
самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубудться наша
авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ноношимось i уявлядмо себе творцями, -
а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного
генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт - з
нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому
доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й
пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не
стане й тiдз?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiз,
тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi
ринористи - iконокласти, пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи
храмовоз скульптури профануд божество, - спiлка релiгiз з мистецтвом дiйсно
д з боку релiгiз компромiс, неминуча поступка - вiд незмоги - уже! -
встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам,
вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений
негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих
лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт - був, але що вже тепер за
ним побиватися... Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси,
- в церквi, куди я поволiклася одного дня в надiз трошки розсiяти обложну
темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодноз
прохолодноз думки, панував виразний дух замкненоз спiльноти: цiкавi позирки
на чужинку, товариське пристоювання гуртами на нанку пiсля служби,
витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами - люди приходили як на свого
роду вечiрку - to socialize62, i молитися в
них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще
зберiгадться, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за
останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочудться все далi й далi (чи не
з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче!
Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе
поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм
чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то
двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту
яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба,
тiлькино пiдступадмося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiгад,
потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором,
- йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно
на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в'зхати, i стокрот
безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та
грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi
комбiнацiз, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи
на б'дннале нумовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на
сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок - однакових
зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже
не вiршiв - текстiв) про першу позздку на велосипедi, про перше мiсячне а
чи й геть нi про що, - нiчого, interesting63,
нелноче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських
професорiв, докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз
присутнiх, - кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то
в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени,
вiдкрию вам страшну тадмницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку
сходить на пси - тому що бозться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки
вона ддина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо зз в собi, тодi...
Тодi... (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим
чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого
мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, -
"чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся:
побачиш - оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на
ножi показувалася кров, а ми тепер спромагадмося хiба засвинячити кухонним
рiзаком у коханого мужчину, - жест воно нiби той самий - жест-копiя,
жест-iмiтацiя, рефлекс родовоз пам'ятi з убитим всерединi смислом, - жест,
яким, замiсть вiдгородитися, тручадш себе з розмаху в самий вир "чортячого
весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск
безлюбоз краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi дднадмо. "О слiпуче,
прекрасне i дике! / Грай вогнями, заводь i мани / На бистрiнь, на невидимi
рiки - / Тiльки ж - Господи! - не обмани: / Не осунься з-пiд стiп
сухостодм, / В мить на гранi жаского злиття / З твозм сяйвом - не стань
пустотою: / Трухлим духом сипкого смiття / (Як заманка, личкована чортом /
Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, / Буде жовто згоряти нiщота / Мозх нидом
звакованих днiв. / Кожну кару прийму, як розраду, - / Тiльки, сили небеснi,
не це: / Ощадiть од Вкразнського Аду - / Мусового томлiння живцем / Без
надiз, без дiз, без часу, / В порожнечi, на безвiсти - там, / Де ще прiють
по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б - життям, / Стрепенувшись,
рвонутись зi шкiри, / Здерши в кров зз з стiп i долонь, - / Як стратенча
душа з-пiд сокири - / На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала,
допросилася називадться, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був -
не лише Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас
любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужчад тунель, котрим захоплено
женемось, i все тяжче стад протискатися, i вже не летимо, як видавалося
попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що
колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на
полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власноз отрути, i давимося
дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з
нами козтися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому
пощастить!), i от уже iно й зостадться, що - скочити з мосту (Пауль Целян),
зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цвдтадва), упхнути
голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на
повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море
якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк тривад, to be continuedhref="#s64">64, ви що ж, уважадте, це нормально, так iз ними, пiзтами й
прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не
доживад до свого "Фауста", що ж ви гададте, це випадковiсть, гададте, зм
просто - менше дано? Зменшуються зхнi шанси - зменшуються шанси кожного з
вас.
Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму
любов?


(I все бiльшад, бiльшад з року в рiк - секс-шопiв, механiчних
причандалiв, о переваги технологiчноз цивiлiзацiз, секс по телефону, мене
також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як ддвочку,
так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос -
прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?"
- нiяка то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило:
еге, я, - й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужоз квартири, тут двод,
хочуть мене знвалтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я
боюсь, "Де ти д? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це
показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою,
молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не
трогал? Так постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорогоз подруги,
фу, гидота, - спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все
одно що пiсеньку попросили б заспiвати, але коли, на все-таки
безпорадно-болiсному зойковi приниження [ти кричиш - од наруги, а вони
думають - то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю
вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз
крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки
смiшками, але знвалтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також
боявся живоз жiнки?).


Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало всiх
чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий
К-Б, аби вивiдати, про що у вас розмовлядться вдома, а потiм знову прийдуть
тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були тi, хто
заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi з
лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичноз школи -
вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд
ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов
шовк, дiвочi вiз, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то бувад з дуже
нервовими, iнтелiнентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися
самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа
вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було
ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i
вiдмiнник з математичноз школи, невмiло-старомодно, наче протезом,
пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники
щокрок поблискували пiдступно вислизнаною чорнотою, - мав необережнiсть
згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17