Нi, то щось iнше хотiло ним тебе
любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я,
розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче,
чудш?


Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в'зду. Ти що ж -
справдi вважадш, що коли у тебе - стозть, i не зразу кiнчадш, то ти вже й
князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до
нез доторкнутися - серед ночi, по тому як позгортадш, акуратненько так,
своз рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його призздом
зй перестали снитися сни - точнiш, вона перестала зх пам'ятати: клубочились
якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але
жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить
пробудження падало важке вiко, - свiдомiсть його присутностi поруч
перекривала канали зв'язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув'язненою
в клiтцi голоз наявностi - свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло
його друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти
завше свiтилася в снах i вiршах, - тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно,
вiршiв: вона втратила орiднтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла
чи ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким,
якимось одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна - пакетом базарного
м'яса в кров'яних пiдтьоках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо
дивувалась вона - i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно
бубонiв над вухом: "А знадш, ти, виявлядться, можеш бути дуже навiть
"прiятной женщиной" - тiльки з сексом наладити треба", - "Секс, - спросоння
мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, - це тiльки
показник якозсь глибшоз незгоди", - "Сумнiваюсь", - обтинав вiн - i тим
закривав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це дiло знадш, радiсть
моя, - попри весь свiй уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити,
звичайненько собi дiйти згоди було неможливо - оскирявся з мiсця, займаючи
оборонну стiйку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки
стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитаноз рiвноваги -
наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що
сипонула з тролейбусноз зупинки, - вiн-бо "не любив, коли його обмацують",
далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту ("I не соромно
тобi оце, - насмiшкувато скалив око з подушки, - обмацувати мужчин?"), - на
той час вона ладна була вже не те що говорити - голосити, нескiнченним
двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена зжа пре з отрудного
органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це
таке, чувак, - а чувак, мiж iншим, сiм'ю будувати призхав, сурйозно, без
дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! - i все випоминав зй, що, поки
вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають,
"Ти що, - бралась руками в боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не
пiдозрювала себе такою, - хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?" - ах
холдра, ну як мислимо, щоб двод недурних людей, якi начебто ж кохають одне
одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала
йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого
коштувала зй та зима в Кембрiджi, - негоднi були е-ле-мен-тар-но
порозумiтися, - на голову не налазить! I - як об мур без пробозн, от пiд
такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був
обмовився знехотя, - премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт
укразнськоз iнтелiненцiз: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть
силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так,
- визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця
злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую тобi, серце, - вiдтепер,
здадться, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить,
тепер i менi - лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на
вiдстань подиху? Ти навчив мод тiло - каструвати кривдника: вся моя, з
колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла
(найдорожча пам'ять з минулих кохань - сонце в чорному небi: таким воно
бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя
утла посудинка), з тобою - вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась
нищiвною - смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в
папiрцi. "Вклякну, де стою: о, бих / Страшний, переступний грiх - / Донинi
трясе вiдриг, / Мов труться тороси криг / У нутрощах! Пiд грудьми! / Кого
благати: Задми / Цей синiй, сухий пожар, / З грудей вiдвали тягар?" Бо я -
винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кембрiджi, станула по веснi з
глибокими снiгами, а на лiто, на час твого приззду, лишився вже тiльки
рубець - i надiя, що ти його - вiдживиш. Мала б ранiше втямити: вiдживляти
- не твiй фах.


Несподiваний дзвiнок iз дому - вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес
i, ддина з-помiж усiх кизвських приятелiв-друзiв, може собi дозволити
телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну
звiстку, питад вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падад,
стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а
за ними й усеньке тiло отерпад, як при анестезiз: нi! (А десь на днi
свiдомостi дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка:
щасливиця, вiдмучилась! - бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця,
ох як зй пасували "по-молодицьки" вив'язанi терновi хустки з випущеними
поверх кожушка тороками - рум'янець на розложистих вилицях, як
яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька,
суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвськоз "Ночi перед
Рiздвом", i гумор у нез був - також гоголiвський, класично-укразнський:
коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, - i
цiлу молодiсть мучилася - з дурепою-матiр'ю, що позвихала мiзки й
чоловiковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по
дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з'ясувалось, i
женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по-озхала нiнеколонiя,
мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м'якуш, i цiлий вiк
не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу,
- репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по
винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от,
бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько-укразнськiй
фундацiз, три мiсяцi як стала на ноги, зхали автом з Борисполя, а
назустрiч, по тiй самiй смузi - в дупель п'яний "жигуль": четверо душ, усi,
хто сидiв ув автi, - на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий
голос виводить - без слiз! - у порожньому закадровому просторi: ой якби я
знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на
чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й
почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або
порубайте, або порубайте - або тiло дайте...). Стоячи серед кухнi зi
слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який укотре повторюд: що тепер
буде з Талею, що буде, - Талi п'ятий рочок, вилицювата, в маму, дiвчинка,
тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще немовлям, вона вразила тебе
свозм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий нiби шукав, за
що зачепитися, - Дарка переповивала зз, й зринуло, мов невидимим вiтром
нашелещене: "Як це дивно - дiвчинка. Дитя. / Вираз невдоволення на личку: /
Впорядкуйте спершу це життя - / А тодi, мовляв, мене i кличте. / Лялечко,
людинонько, прости - / Свiт, що не бiливсь хтознавiдколи, / I батькiв, що
вкинули - рости! - / Наче помирати в чистiм полi", - стоячи так, вона
виразно чуд той iнший, закадровий голос - не Дарчин, нi, хоч Дарка -
спiвала, i саме народнi пiснi лепсько зй удавалися, була в нез,
бозна-звiдкiль, ота природна, жiноцьки-грудна - колодязним провалом углиб -
етнiчна iнтонацiя, яку фiн пiдробиш, i найупитiша компанiя розм'якала,
занишкала хляками в крiслах, щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою,
смiхотливо сiпнувши бровою: "нiкотинчик - вiтамiнчик", - заводила, на диво
чисто, обличчя зй випогоджувалось лагiдним смутком, - осипалися долi
платочки тернового цвiту, чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi,
похитувався в березi човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд
чидюсь скрадливою ступою, i зносила вода вербове листя, i все-все, скiльки
свiту, зносила вода, жили на цiй землi якiсь безiменнi люди, до чогось
прагнули, кохали й страждали, i тiльки розрiзненi мокрi слiди голосiв
(голосiнь?) зостались по зхнiх життях - ще можна напитись iз того слiдочка,
ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм
проблиском смислу, - не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадуд,
що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а
двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть
(поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая - дитина малая; лягай,
мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди...), була ще
молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, - а ти, обурюдться Сана, ти що,
зовсiм там вiд'зхала, iдiотко, подумадш, трагедiя - невдачно трахнулись, -
нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як
переповiдадться, тiльки Сана не знад, i нiхто не знад, що розповiла тобi
Дарка незадовго перед твозм вiд'зздом, - то був чи не перший раз, коли вона
розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед
тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат, депутат i, свого часу,
ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн
став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому
дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста
укразнською мовою - хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи,
"здоровенькi-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в сiрому костюмi -
несхвально мовчав: жоден м'яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому
водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, - лящала
мати, скидаючи пальто в передпокоз, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од
токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой сводй соображадш?" -
i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий
сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь
общественнополитический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди,
невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх
газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав
"Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня
дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в
зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? -
я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо
свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за
все розплачудться, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець
стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом зз жорстокоз вiдваги
насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого
посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього
шеляга! - потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи
металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не
Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi,
громадивсь комусь на колiна, по-озхали! - як сказав пдрвий совдцкiй
космонавт, - i - позхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а
Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту
на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб
утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя,
розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу:
мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чудш мене? Не було на тобi вини, що покликана в цей
свiт - не любов'ю. Помолися там, де ти зараз д, за нас усiх - нам iще жити.




Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на
животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом
виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв,
вiдштампувати зм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до
банку, до drugstore38 - скiнчилися вiтамiни, i
колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до
travel agency39, ой блiн! - десь загубився
замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли
подумати, на фiн зй здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на сцену, ну
прочитад по-англiйському парочку свозх, з таким скрипом перекладених
стихiв, ну вип'д потiм навстоячки келих вина i зазсть вмоченими в
помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних
лiтературних анентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на
годинку-другу до колись улюблених музезв ("На фiна менi тi музез, - весело
горлав у телефон, коли дзвонив до нез до Кембрiджа, з Укразни ще, - менi в
тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" - тодi це здавалося
бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi
життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав
усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове
- мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю
тему вийшла була якась безтолкова: "ду до Америки - позхали разом?" - "Ага,
- смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що
я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i
ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкано, дзеркальнi октаедри
космiчно-гiгантських сталанмiтiв, що громадяться на обрiз, коли пiд'зжджадш
до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз
фантастичного фiльму чи сну, жаскуватобезмежний, нема ж йому впину, розгiн,
прерiю без ковбозв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному
жахтiннi реклам:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17