«Давайте пошукаємо», — сказав Дєд і запустив свою руку в ящик так, як дитина залазить в торбу з подарунками. Він витяг буси. «Гляньте», — сказав він. «Я думаю, шо це перли, — сказав Джонатан, — справжні перли». Перли, якшо вони й були справжніми, виглядали брудними, жовтими і з крупинками якогось болота між окремими бусинками, от як 'їжа застрягає між зубами. «Вони здаються дуже старими», — сказав Дєд. Я переклав це Джонатану. «Так», — відповів Джонатан в унісон. «І ше вони брудні. Напевне, вони були захоронені». — «Що значить захоронені?» — «Ну лежали в землі, як трупи». — «Так, я вже зрозумів. Це треба до того персня з ящика ЗАЛИШКИ». — «Точно». Дєд підніс буси до свічки на нашому столі. Перли, якщо це були справжні перли, були дуже поплямлені й більше не блищали. Дєд спробував відчистити перлини великим пальцем, але вони лишилися брудними. «Дуже гарні перли, — сказав він, — колись я купив дуже подібні твоїй бабці, коли ми перший раз влюбилися одне в одного. Це було багато років тому, але я пам'ятаю, як ті перли виглядали. Я на них потратив усю получку, як же я можу його забути?» — «А де вони зараз? — поцікавився я. — Вдома?» — «Не, — сказав він, — перли і зараз на ній. Це ж була непроста річ, як би вона сама до нього не відносилася». Дєд поклав перли на стіл, і я побачив, шо ця знахідка не навіяла на нього меланхолію, як то можна було прогнозувати, а навпаки — задовольнила його. «А тепер ти», — сказав він мені і стукнув мене по спині, без умислу зробити мені больно, хоч мене і заболіло. «Він каже, шоб я шось звідтам витягнув», — сказав я Джонатану, бо мені було цікаво, як він оцінить те, шо ми присвоїли собі привілегію ритися в ящику нарівні з ним. «Давай», — відповів він. Тоді я засунув руку в ящик.
Я відчув, шо там є багато чудернацьких речей, хоча й не міг зрозуміти, яких саме. Ми не змовлялися, але дотримувалися правила, шоб не заглядати в ящик, коли вибираєш річ, коли її витягаєш на поверхню. Деякі речі, яких я торкався, були гладенькі, ніби скляні кульки або галька з пляжу. А ше були холодні речі, як метал, і теплі, як хутро. Траплялося багато клаптиків паперу. Я це розумів, навіть не дивлячись на них. Правда, я не знав, чи це фотографії, чи записки, чи сторінки з книжок або журналів. Я витягнув те, шо витягнув, — найбільшу річ у ящику. «От», — сказав я і почав розмотувати папір, який був перев'язаний зверху шнурком і білою стрічкою. Забравши шнурок, я розгорнув папір на столі. Джонатан притримував за один край, а я за другий. Зверху писало — КАРТА СВІТУ — 1791. Попри те, шо контури земель на карті трохи відрізнялися від сучасних версій, було ясно, шо це — той самий світ, шо і зараз. «Оце серйозна штучка», — сказав я. Така карта коштує багатьох сотень, а якшо повезе, то й багатьох тисяч доларів. Але це ж додатково й пам'ять про ті часи, коли наша планета ше не була такою маленькою. Я думаю, шо коли зробили цю карту, кожен міг спокійно жити, навіть не знаючи, де він живе. Це знов змусило мене думати про Трохимбрід і про Лісту, про жінку, від якої ми так хотіли, шоб вона була Августиною, і про те, шо вона ніколи не чула про Америку. Можливо, думав я, вона остання людина на землі, яка не знає про Америку. Думати про це було гарно. «Мені вона подобається», — сказав я Джонатану і, мушу зізнатися, шо я не мав ніяких інших причин так говорити. Просто мені подобалася карта. «Можеш забрати собі», — сказав він. «Ти шо, серйозно?!» — «Забирай і тішся». — «Ти мені не можеш її от так віддати. Всі ці речі мають бути разом», — сказав я йому. «Та ну, — відповів він, — вона твоя». — «Впевнений?» — перепитав я його, бо не хотів, шоб він напрягався, даруючи мені карту. «Абсолютно. Нехай це буде пам'ятка про нашу подорож». — «Пам'ятка?!» — «Так, щось, що тобі про неї нагадуватиме». — «Нє, — сказав я тоді, — краще я передарую її Ігорчику, якшо ти тільки на це погодишся», — я знав, шо Ігорчику карта сподобається так само. «Дарую йому її від щирого серця, — сказав Джонатан, — нехай це буде його пам'ятка».
«Тепер ти», — сказав я Джонатану — якраз була його черга зачерпнути речі з ящика «НА ВИПАДОК». Він відвернувся від ящика і вставив туди свою руку. Довго він не рився. «Ось», — сказав він і витягнув книжку. Поклав її на стіл. Книжка виглядала дуже старою. «Що це?» — запитав він. Я витер пилюку з обкладинки. Ніколи до того я таких книжок не бачив. Написи були на обох обкладинках і навіть всередині обох обкладинок і, звичайно, на кожній сторінці. Здавалося, шо книжка не вміщалася в самій книжці. На корінці писало по-українськи: Книга Минулого. Я сказав це Джонатану. «Прочитай мені що-небудь з неї», — відізвався він. «Від початку?» — «Звідки хочеш — немає значення». Тоді я відкрив книжку посередині й почав читати з середини сторінки. Було дуже тяжко, але я умудрявся на ходу перекладати на англійську. «Вулиці містечка ставали кольоровими від вчинків його жителів, — читав я, — і через те, що використовували всі кольори, скоро було неможливо розрізнити, що помалювали люди, а що — природа. Ґетцель Ґ., як казали, переграв на всіх скрипках — хоч і грати він не вмів зовсім — але струни на всіх скрипках були кольору його пальців. Так само перешіптувалися, що Ґеша Р. готується стати акробаткою, бо як ще роздільна лінія між єврейським і людським кутками могла би стати такою жовтою, як її долоні. А коли на щоках школярок проступав рум'янець кольору рук місцевого святого отця, то дівчат називали поганими іменами». Джонатан підхопив книжку і вивчав її, доки я переказував Дєду прочитане. «Це прекрасно», — проголосив Джонатан, і мушу вам сказати, він дивився на ту книжку, як Дєд раніше дивився на фото ае
(Можеш розцінювати це, як мій подарунок тобі Джонатан. І от так, як я рятую тебе, врятуй і мого Дєда. Ми ж відділені від тебе тільки двома абзацами. Будь ласка, пошукай якусь її
«А тепер ви», — сказав Джонатан Дєду. «Він каже шо тепер знов ти», — переказав я. Дєд ві вернувся й засунув руку в ящик. Ми нагадували трьох дітей. «Там стільки всього, — сказав мені дєд — я навіть не знаю, шо витягувати». — знає шо витягнути», — переклав я Джонатану. «Нам вистачить часу на все», — відповів він «О, може, оце, — відізвався Дєд, — а ні, краще це Щось таке м'яке і гарне. І ше з якимись рухомими частинками». — «Нам буде час на всі речі» — сказав я Дєду, бо ж, Джонатан, згадай, де ми зараз в нашій історії. Тоді нам здавалося шо ми маємо дуже багато часу. «Вот!» — сказав Дєд і витяг фотографію. «А-а, от шо це таке Не везе. Я думав, шо то шось зовсім друге».
Він поклав фото на стіл, навіть не глянувши на нього. Я тоді також не глянув, бо подумав, а нашо мені? Дєд був правий: нічого незвичайного в ньому не було. У ящику лежали ше десь сто подібних фото. Я квапливо глянув на 4 і не побачив у ньому нічого ненормального. На картці красувалися три чи чотири чоловіки. “Давай ліпше ти», — сказав Дєд і я слухняно повернув голову і вставив руку. Саме тому, шо я відвернувся, я міг, поки порпався в ящику, спостерігати за Джонатаном. От моя рука натрапила на м'яку річ, а далі на шорстку. Джонатан, у той момент підняв фото собі до обличчя, але не тому, шо був цікавим чоловіком, а тому, шо просто не мав чим зайнятися, поки я досліджував вміст пачки. От шо я пам'ятаю. Наш герой з'їв повну руку арахісу, а пару горішків опустив вниз для Семмі Дейвіса Молодшого. Потім він зробив малюсінький ковточок горілки У той момент на фото він не дивився. Я почув на руках якесь пір'я і кістку. Далі я пам'ятаю таке: герой знов подивився на фото, а я відчув шось гладеньке, якусь мацюпусіньку штучку. Він знову відвів очі від фото, знову глянув на нього, знову відвів очі. Я намацав якусь ва: ку штукенцію, потім свічку, потім — шось квадратне, вколовся шпилькою.
«О, Господи!» — вигукнув у цей момент г рой і підніс фото ближче до світла, поклав його, а потім знову підняв, але так, шоб міг побачити разом з фото і моє обличчя. «Та шо ж він робить?» — запитав Дєд. «Шо ти робиш?» — перепитав я. Джонатан поклав фото на стіл. «Це ти на ньому», — сказав він. Я забрав руку з пачки. «Хто, я?!» — «Оцей чоловік на фотографії це ти!». Він передав мені картку. Цього разу я обстежив її з надзвичайною уважністю. «Так шо ж там?» — питав Дєд. На фото було четверо людей: двоє чоловіків, жінка і ше дитина, яку вона тримала на руках. «Глянь на того, що зліва — сказав Джонатан, — отут». Він приставив палець нижче обличчя одного з чоловіків, і я не міг вигадати нічого іншого, як припустити, шо він виглядав точнісінько як я. Ніби я як в дзеркало дивився. Знаю, шо в останньому моєму реченні криється ідіома, але зараз я вживаю ці слова дослівно. Ніби в дзеркало. «Шо?» — спитав Дєд. «Секунду», — буркнув я і сам підніс фото до світла. Чоловік на фото навіть стояв у такій самій серйозній позі, у якій люблю стояти я. І щоки в нього нагадували мої, і очі були такі, як мої. Його волосся, губи, руки, ноги — все було як у мене. Та навіть не «як у мене», вони були мої. «Та скажи ж мені, — заволав Дєд, — шо там у вас?!» Я передав йому фото, і тепер найтяжча штука — дописати цю історію.
Спочатку Дєд просто дивився на фото, шоб побачити, шо ж там таке є. Оскільки він дивився на картку, опустивши очі на стіл, то я не міг бачити, шо в них відбувалося. Потім він відірвав очі від фотки, глянув на мене і на Джонатана — і засміявся. Підняв плечі, як то часом роблять діти, ше раз коротко засміявся і знову взявся до фотокартки. Одною рукою він тримав фото, а другою — підносив до самого свого обличчя свічку. її вогник кидав різні тіні на складки його шкіри, яких, як я побачив, було набагато більше, ніж я підозрював. Цього разу я бачив, як його очі мандрують по фотографії. Вони спинялися на кожній особі на фото й оглядали її з голови до ніг. Потім він знову глянув на мене й на Джонатана, знову засміявся і знову знизав плечима.
«Він схожий на мене», — сказав я.
«М— да, справді схожий», -відізвався Дєд.
На Джонатана я не дивився, бо був упевнений, шо він дивиться на мене. Тому я дивився на Дєда, який і далі вивчав фото, хоча я знав, шо він розуміє, шо я дивлюся на нього.
«Точно нагадує мене», — сказав я. «І він теж це помітив», — сказав я про Джонатана, бо не хотів залишатися сам у цьому спостереженні.
(Подальше продовження мене лякає. До цього місця я переписував частини багато разів, змінював їх, прогнозуючи твої інструкції, вставляв більше приколів, додавав колізій, коротше, писав так, ніби це ти пишеш; але коли я доходжу до цього місця, у мене починають дрижати пальці і я більше не можу тримати ручку. Так шо прав замість мене, будь ласка, дальше — це вже твоє.)
Дєд заховав своє обличчя за фотофафією.
(Мені навіть не здається, шо це вчинок боягуза. Джонатан. Ми б теж у такій ситуації поховали свої обличчя, хіба ні? Правду кажучи, я впевнений, шо ми б зробили то саме.)
«Світ насправді дуже маленький», — сказав Дєд.
(Ти пам'ятаєш, шо тут він знову засміявся, але вставляти це в історію — нереально.)
«Та він же такий схожий на мене», — озвався я.
(А тут, як ти пам'ятаєш, він заховав руки під стіл, але ця деталь вказує на його слабкість, і хіба комусь буде погано, якшо ми про це взагалі не скажемо?)
«Схожий, як суміш твоїх тата, мами, Брежнєва і тебе самого?»
(От тут якраз можна було й сміятися. Це було правильно.) І я засміявся.
«Як ти думаєш, хто це?» — спитав я.
«А як ти думаєш, хто це?» — спитав Дєд.
«Не знаю».
«Не бреши мені, Саша, я ж не пацан якийсь сопливий».
(Але я мусив брехати. От цього ти не зможеш зрозуміти. Я брешу, шоб захистити тебе. І саме тому я так відчайдушне й дурнувато намагаюся жартувати. Все, шоб захистити тебе. Я існую, на випадок, якшо тебе прийдеться захищати.)
«Я не зрозумів», — сказав я (хоча все я розумів).
«Ти не зрозумів?» — перепитав Дєд. (Але ж ти все зрозумів.)
«Де зробили це фото?» — спитав я. (Мало ж бути якесь пояснення).
«У Колках».
«Там, де ти народився?» (Завжди казав, шо в Одесі… до того, поки почали говорити про любов…)
«Так. Ше перед війною». (От воно, як усе насправді є. І от насправді на шо все це подібно.)
«А Джонатанова бабка?»
«Я не знаю, як її звати, і знати того не хочу».
(Мушу повідомити тобі, Джонатан, шо я насправді дуже сумна особистість. Я думаю, я завжди був сумним. Хоча, може, це й означає, шо я взагалі-то не сумний, бо сум — це шось таке, шо гірше від твого нормального стану, а мені завжди однаково. Може, тоді я одна-єдина істота у світі, яка не буває сумною? Напевне, мені повезло.)
«Я не погана людина, — сказав Дєд, — я добра людина. Яка жила в погані часи».
«Я знаю», — сказав я. (Навіть якби ти був поганим, я би розумів, шо ти насправді добрий.)
«Давай, перекажи йому все, шо почуєш від мене», — сказав Дєд, і це мене безмежно здивувало, але я не перепитував, нашо мені це робити, я взагалі нічого не сказав. Просто зробив, як він наказав. Джонатан відкрив свій зошит і наготувався писати. Він записував кожне сказане слово. От шо він записав:
«Все, шо я робив, було зроблено мною, бо я думав, шо так буде правильно».
«Все, шо він робив, було зроблено ним, бо він думав, шо так правильно», — переклав я.
«Я, звичайно, не герой».
«Він ніякий не герой».
«Але я і не поганець якийсь».
«Але він і не негативний персонаж».
«Жінка на фото — це твоя бабка. У неї на руках — твій батько. Чоловік, який стоїть коло мене — мій кращий друг Гершель».
«Жінка на фото — моя бабка. У неї на руках — мій батя. Чоловік біля Дєда — його кращий друг Гершель».
«Гершель носить спеціальну шапочку, бо він єврей».
«Гершель — єврей».
«І він так само — мій найкращий друг».
«Він був його найкращим другом».
«І я вбив його».
Закоханість, 1934 — 1941
Коли вони кохалися востаннє, а це було за сім місяців до того, як вона покінчила з життям, а він одружився з іншою, Дівчина-циганка запитала мого діда, як він упорядковує свої книжки.
Вона була єдиною жінкою, до якої він повертався без нагадувань і прохань. Вони зустрічалися на базарі — він міг годинами, не лише із замилуванням, але і з гордістю, спостерігати, як вона виманює змій з вовняних баулів під тріскучу музику радіоли. Або вони могли зустрітися в театрі, або перед її хижею з солом'яним дахом на циганському хуторі за річкою, (їй, звісно, не можна було з'являтися біля його дому.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41