Я привіз тобі декілька книг із Луцька, — говорив Янкель і зачиняв двері у надвечір'я та до решти світу.
Ми не можемо цього собі дозволити, — відповідала вона, беручи в нього важкого портфеля, — завтра я поверну їх назад.
Але ж ми так само не можемо дозволити собі їх не мати. Чого ми не можемо дозволити собі більше — мати їх чи не мати? Мені здається, ми в програші в обох випадках. Тоді давай уже залишимося в програші разом з книжками.
Ти просто з глузду
Я знаю , — відповідав він, — тому що я привіз тобі ще й компас від мого друга-архітектора та кілька томиків французької поезії.
Але ж я не знаю французької.
То маєш чудову нагоду її вивчити.
А хіба в мене є підручник?
О, я знав, що купив його недаремно! — казав Янкель, дістаючи товсту коричневу книгу з самого дна портфеля.
Янкелю, ти неможливий!
Я можливий, можливий.
Дякую, — говорила вона й цілувала його в чоло, тобто в єдине місце, куди вона коли-небудь цілувала й куди її цілували; вона би й надалі думала, що це єдине місце для поцілунку, якби не романи, які їй ще трапиться прочитати.
Дуже багато з тих речей, які Янкель купував їй, вона таємно від нього повертала назад. Він цього ніколи не помічав, бо не запам'ятовував, що саме купив. Власне, ідея перетворити їхню приватну бібліотеку на публічну і брати за користування книжками невеличку плату належала саме Брід. На ці гроші, а також на кошти, які їй передавали закохані в неї чоловіки, їм вдавалося якось зводити кінці з кінцями.
Янкель всіляко намагався чинити так, щоби Брід не почувалася в його домі чужою, не відчувала різницю в їхньому віці чи статі. Він залишав двері відкритими, коли пісяв (при цьому завжди сідав і завжди витирався), час від часу навмисне проливав собі воду на білизну, щоби сказати, — Дивись, таке і в мене трапляється, — не знаючи, що вона також виливає на себе воду, аби йому не було незручно. Коли Брід упала з гойдалки в парку, Янкель також подряпав собі коліна об наждак на дні ванни, щоби показати їй зі словами: Я також був упав. А коли в неї почали рости груди, він підіймав сорочку й демонстрував їй свої, старечі й запалі, зі словами: Та і в мене так само.
Таким був світ, у якому вона росла, а він старівся. Вони жили окремо від Трохимброда, неначе у святилищі, у якому все було не так, як у решті світу. Тут не вимовляли слів, повних ненависті, і ні на кого не піднімали руки. Більше того, тут не говорили сердитих слів і нічого не забороняли. І ще більше, тут не говорили слів, не проникнутих любов'ю, і кожен рух був покликаний стати маленьким доказом того, що можливо жити саме так і не обов'язково жити інакше; якщо у світі немає любові, то ми витворимо новий світ, ми оточимо його міцними стінами, зсередини застелимо м'якими червоними килимами, а назовні повісимо дверний молоточок, звук котрого відлунюватиме, як падіння діаманта, котре почує тільки золотих справ майстер, а ми — ні. Люби мене, тому що насправді любов не існує, але я надбав для тебе всього, що таки є. Однак моя пра-пра-самотня-бабуся не любила Янкеля, не любила у найпростішому й найнеможливішому сенсі цього слова. У дійсності вона заледве знала його. А він так само погано знав її. Вони бачили одне в одному власні риси, але не риси іншого. Чи міг Янкель уявити собі, про що Брід мріє? Чи могла Брід уявляти, чи взагалі хотілося їй уявляти собі, куди Янкель мандрує ночами? Вони були чужими одне одному, як моя бабуся і я.
Але…
Але кожен з них був найбільшою подобою тієї особи, котрій вони могли б подарувати свою справжню любов. Тому вони й віддавали одне одному сповна. Тому він тер собі коліно й казав: Я також упав. А вона проливала воду на білизну, щоби він не почувався незручно. Він подарував їй намисто. І вона носила його. А коли Янкель казав, що помре за Брід, то звісно ж саме це й мав на увазі, проте помирав би він не за саму Брід, а за свою любов до неї. Так само й вона, коли говорила, — Батьку, я люблю тебе, — то не була ні наївною, ні нечесною, а якраз навпаки: вона була достатньо мудрою і щирою, щоби змогти збрехати. Вони обмінювалися великою рятівною брехнею — що наша любов до різних речей є більшою, ніж наше замилування нашою любов'ю до цих речей, — добровільно розігруючи ролі, які самі ж для себе й написали, добровільно створюючи й нав'язуючи собі вигадки, без яких жити неможливо.
Їй було дванадцять, а йому щонайменше вісімдесят чотири. Тож, розважав сам собі Янкель, навіть якщо йому судилося дожити до дев'яноста, їй тоді буде всього лиш вісімнадцять. А він добре знав, що до дев'яноста йому не дожити. Вже довгий час він приховував свої слабості й болі. Хто ж буде піклуватися про неї, коли він помре? Хто співатиме для неї і лоскотатиме її спину саме так, як вона те любить, коли засинає? Як вона дізнається про її справжнього батька? Як можна бути впевненим, що її омине щоденне насильство, ненавмисне і навмисне насильство? Як йому впевнинитися, що вона ніколи не зміниться?
Він зробив усе можливе, щоби запобігти своєму передчасному відходу. Він намагався добре їсти навіть тоді, коли не був голодним, випивав між стравами чарку горілки, навіть якщо відчував, що від цього його шлунок зав'яжеться у вузол. Кожного дня по обіді він пускався в довгі прогулянки, переконуючи себе, що біль у його ногах — то добрий біль, а кожного ранку розрубував бодай одне поліно, кажучи собі, що в його руках струмує не хвороба, а здоров'я.
Побоюючись частих напливів забудькуватості, він почав записувати уривки історії свого життя на стелі своєї спальні, використовуючи для цього письма одну з губних помад Брід, котру одного разу знайшов замотаною в панчішку дівчини в її комоді. Тому найперше, що він бачив кожного ранку, коли прокидався, і кожного вечора, коли лягав до сну, — було його власне життя. Над бюро писало: Ти колись був одруженим, але вона покинула тебе. А в дальньому кутку кімнати: Ти ненавидиш зелені овочі. Там, де стеля нависала над дверима, виднілося: Ти Приземлений. А довкола лампи кружком писало: Ти не віриш у потойбічне життя. Він повсякчас намагався приховати від Брід, що його розум перетворився на подобу мутного скельця, і що він часто просто закипає від плутанини всередині нього, і що думки постійно перескакують з місця на місце, і що він не може зрозуміти багато з того, що вона йому розказує, а інколи навіть забуває своє ім'я чи навіть її ім'я, і тоді йому здається, що ще одна якась частинка його вже померла.
4:812 — Сон про вічне життя з Брід. Цей сон приходить до мене кожну ніч. Я знаю, що він наснився мені, навіть тоді, коли на ранок нічого не можу згадати, адже він залишає в мені слід, як залишає відбиток голова коханки на подушці коло тебе, навіть коли вона сама вже пішла. Це сон не про те, як я разом з нею старію, а про те, як не старіє жоден з нас. Вона ніколи не покидає мене, а я ніколи не залишаю її. Це правда: я просто боюся смерті. Я боюся, що світ рухатиметься далі без мене, що моя відсутність залишиться непоміченою або, ще гірше, що якась природна сила й далі творитиме життя довкола. Хіба це егоїстично? Хіба можна мене назвати лихим, якщо я б хотів, аби світ закінчився разом зі мною? Ні, я не маю на увазі, щоби світ припинив існувати для мене самого, я б хотів, аби всі очі закрилися одночасно з моїми навіки. Інколи мій сон про вічне життя з Брід перетворюється на сон про смерть разом із нею. Я знаю, що потойбічного світу не існує. Я не дурень. І я знаю, що немає Бога. Це не мені потрібна Брід, це я їй колись стану непотрібен або не непотрібен. Я уявляю, як вона житиме без мене, і страшенно ревную. Вона одружиться, і в неї буде багато дітей — все це залишиться недосяжним для мене, всі ці речі й події, які могли б зробити мене щасливим. Я, звісно ж, не можу розповісти їй про цей сон, але я так відчайдушне мрію, щоби він став дійсністю. Вона і тільки вона має значення для мене.
Він читав їй на ніч оповідання і слухав, що вона про них думає, ніколи не перебиваючи її навіть для того, щоби сказати їй, як він гордиться, що вона така розумна й красива. Поцілувавши її, побажавши їй на добраніч і поблагословивши, Янкель пішов на кухню, випив кілька ковтків горілки — стільки, скільки міг витримати його шлунок, — і задув лампу. Далі він повільно пішов через темряву коридору, прямуючи па м'яке світло, котре пробивалося з-під дверей його кімнати. Він перечепився раз через купку книжок перед кімнатою Брід і вдруге — через її портфель. Увійшовши до своєї кімнати, він уявив, що цієї ночі йому судилося померти в цьому ліжку. Він уявив, як Брід знайде його вранці. Він уявив, у якій позі він лежатиме і який вираз буде в нього на обличчі. Він уявив, що він буде відчувати або ж відчувати не буде. Вже пізно, - нараз подумав він, — я мушу піднятися завтра вранці, щоби приготувати Брід попоїсти, перед тим, як вона сяде до свого навчання. Тоді він опустився на підлогу і тричі відтиснувся від неї — на більше його не вистачало. Вже пізно, — знову подумав він, — і я повинен бути вдячним за все, що маю, і змиритися з усім, що втратив або не втратив. Сьогодні я дуже старався бути хорошою людиною, я робив лише ті речі, які б хотів від мене Бог, якби Він існував. Дякую тобі за дарунок життя і за Брід, — подумав він, — і дякую тобі, Брід, бо заради тебе варто жити. Я більше не сумую. Він пірнув під червону вовняну ковдру й підняв очі просто над собою: Тебе звати Янкель. Ти любиш Брід.
Повторювані таємниці, 1791 — 1943
Перша таємниця народилася тоді, коли Янкель запнув годинника чорним. Інша таємниця постала, коли Доброчесний Рабин прокинувся вранці, а з його язика ледве не злетіли слова: А ЩО ЯК? І коли найщиріша приземлена Ракель Ф. прокинулася, роздумуючи: А що як? Не було таємницею те, що Брід і не подумала сказати Янкелю про червоні плямки, котрі з'явилися на її спідній білизні, і що вона через те була впевнена, що вже помирає, і що вона вирішила, що померти так було б дуже поетично. Однак таємниця постала тоді, коли вона спершу вирішила йому про це сказати, а потім передумала. Таємницями залишалися бодай деякі з тих випадків, коли Соф'ювка мастурбував, через те й був він найбільш таємничим на увесь Грохимбрід, а можливо, і на увесь світ. Таємницею було, коли жалібниця Шанда не сумувала. А ще більшою — коли близнючки Рабина наполягали, що вони нічого не бачили того вікопомного дня, 18 березня 1791 року, коли віз Трохима Б. придавив або й не придавив його тіло на дні річки Брід.
Янкель ходив по хаті, зодягнувшись у чорне. Він покрив чорним великий годинник у вітальні й затягнув у чорну облямівку свій срібний кишеньковий хронометр. Він перестав зважати на Шабот, котрий позначав прихід наступного тижня, й уникав сонця, адже тіні — це також Годинники. Я б хотів, коли трапиться нагода, налупцювати Брід, — думав він сам до себе, — і не тому, що вона чинить щось погане, а тому, що я так сильно люблю її. І це також було таємницею. Він запнув вікно своєї спальні чорною тканиною. Він загорнув календар у чорний папір, неначе то був якийсь подарунок. І він читав щоденник Брід, доки вона купалася, що також було таємницею, що було, як він розумів, жахливою річчю, проте є деякі жахливі речі, котрі дозволені батькові, навіть якщо батько не справжній.
18 березня 1803 року
…Почуваюся переповненою. До завтра мушу закінчити читати перший том біографії Коперні-ка, бо книжку треба повернути чоловікові, в якого Янкель її придбав. Далі спробую навести у своїй голові лад з грецькими та римськими героями і пошукати сенсу в Біблійних оповіданнях, а ще потім — от якби мати кілька зайвих годин на день — залишається математика. Сама ж і винна…
20 червня 1803 року
…«Глибоко всередині молоді є набагато самотнішими, ніж старі». Я прочитала цю фразу в одній із книг, і вона мене дуже вразила. Можливо, це правда. А можливо, й неправда. Більш схоже, що і молоді, і старі кожне самотнє по-своєму, у власний спосіб…
23 вересня 1803 року
…Сьогодні по обіді я зрозуміла, що ніщо у світі я так не люблю, як писати свій щоденник. Він ніколи не зрозуміє мене помилково, і я ніколи не обмануся щодо нього. Ми схожі на досконалих коханців, які удвох — неначе одне. Інколи я беру його з собою до ліжка і пригортаю до себе аж поки не засну. Інколи я одна за одною цілую його сторінки. Принаймні, відтепер я робитиму це частіше…
Все це, звісно, також було таємницею, адже Брід ховала від себе власне життя. Подібно до Янкеля вона говорила собі про щось, поки воно не ставало правдою або поки вона не втрачала гадки про те правда це чи ні. Вона стала просто майстром зі сплутування того, що є і що було, того, що мало б статися і що могло б статися. Вона уникала дзеркал, а себе досліджувала у надпотужний телескоп. Дивлячись у небо, вона бачила або думала, що бачить крізь синяву й чорноту, та навіть крізь суцвіття зірок, прозирає інші чорноту та синяву, а далі — арку, котра починається її оком і закінчується невеличким будиночком. Вона ретельно вивчала його фасад, підмічала, що дерево дверей покоробилося й вицвіло там, де вода від старих ринв вибила на них білі рівчачки, а потім — по черзі заглядала в кожне з вікон. Через нижнє вікно зліва вона могла бачити жінку, яка вичищає тарілку ганчіркою. Здавалося, що жінка тихенько співає сама до себе так, як це в уяві Брід могла б робити її матір, коли вкладала б її спати, якби вона тільки не померла при народженні, як запевняв Янкель, безболісно. Якусь мить жінка звіряє, чи тарілка вимита досконало, а потім кладе її зверху на гірку посуду. Вона відгортає рукою волосся з чола, щоби Брід, як вона собі те уявляє, могла бачити її обличчя. Здається, що обличчя жінки має забагато складок, як на її тендітні вилиці, і забагато зморщок, як на її роки, так, начебто її обличчя — це якась чудернацька тварина, котра існує сама по собі і щодня поволі сповзає з черепа, щоби котрогось ранку, перечепившись об виступ щелепи, впасти жінці на руки — і тоді вона скаже: Це обличчя, яке я зношувала впродовж усього життя. У правому нижньому вікні не видно нічого, окрім широкого бюро, захаращеного книжками, паперами та мініатюрними портретами — зображеннями чоловіка та жінки, їхніх дітей та дітей їх дітей.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41