Це щось таке, як туга за батьківщиною.
Ага, добре. Значить, туга за батьківщиною. А тепер спробуйте простежити очима за моїм пальцем. Ні, ні. За оцим пальцем… Дуже добре. А перейти зі мною через кімнату зможете?… Прекрасно.
І тут чоловік з Колок без жодної на те підстави зненацька грюкнув кулаком по столу й закричав: Ти, товстий засранцю!
Перепрошую? Що?
А що тільки що сталося?
Ви назвали мене засранцем.
Що справді?
Так і було.
Пробачте. Ви зовсім ніякий не засранець. Я дуже перепрошую.
Можливо, ви просто…
Але ж це правда! — знов заревів чоловік з Колок, — ти справжній пихатий засранець! Та ще й жирний, якщо я тільки не казав цього раніше.
Боюсь, що я не розу…
Я щось тільки що сказав? — чоловік з Колок обвів кімнату безумним поглядом.
Ви сказали, що я пихатий засранець.
Ви маєте мені повірити… Та ти ж глянь, який в тебе жирний тухес!… Пробачте, це сказав не я… Мені дуже шкода, але ти жирнотухесний засранець, я…
Ви сказали, що я маю жирний тухес?…
Ні!… Так!
Може, це через штани? Вони надто тісно облягають…
Твою жирну задницю!
Жирну задницю?
Так, жирну задницю!
Як ви думаєте, хто ви?
Ні!… Так!
Ану забирайтеся звідси!
Ні!… Так!
Так, циркулярка чи ні — вже немає значення, — сказав, спалахнувши, лікар, з шумом закрив папку й ринувся зі свого власного кабінету, гнівно топчучи підлогу кожним зі своїх важких кроків.
Так лікар-постачальник став першою жертвою дивного безумства чоловіка з Колок, єдиним симптомом якого залишалося колесо циркулярної пилки, котре глибоко засіло в його черепі строго перпендикулярно до лінії горизонту і мало залишатися в тому місці до кінця його життя.
Подружнє життя помалу входило у свою колію, після того як з ліжка зняли узголів'я, а в Брід народився перший з її трьох синів, однак чоловік з Колок змінився, і цього не можна було не визнати. Тепер той самий чоловік, який масажував її передчасно постарілі ноги, коли в сім'ї ще панував мир і спокій, який розтирав молоком, якщо більш нічого не було під руками, її обпалені сонцем плечі, який рахував пальчики на її ногах, бо вона це так любила, — тепер він за найменшої нагоди обзивав і лаяв її. Він починав шипіти, що грудинка недостатньо просмажена або що на комірці сорочки залишилося мило. Але Брід передбачала це й навіть ставилася до таких присікувань із замилуванням.
Брід, де мої довбані шкарпетки? Ти знов не кладеш їх на місце.
Я знаю, — відповідала вона, всередині себе підсміюючись над задирками та криками чоловіка. — Ти правий. Наступного разу так не робитиму.
Чому я, до задниці, ніяк не можу запам'ятати назву того гнутого музичного інструмента?!
То все через мене. Це моя вина.
З часом він ставав усе гіршим. Тепер його прокльони могло викликати навіть те, що бруд брудний. Надто вогка вода у ванні викликала в нього такий гнів, що він кричав на Брід, аж доки сусіди не зачиняли віконниць, щоби не чути їх сварки (прагнення дрібки миру і спокійного існування — це чи не єдині речі, котрі цінували всі жителі штетля). Менш ніж за рік після того трафунку на млині він почав бити її. Але вона казала до себе, що таке трапляється вкрай рідко. Раз чи двічі на тиждень. Не більше. Втім, якщо він був «не в настрої», то ставився до неї навіть краще, ніж чоловіки зазвичай ставляться до своїх дружин. Та і його настрої йому не належали. Це були настрої іншого чоловіка з Колок, того, що народився під металевими зубами в його мозку. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.
Ах ти ж шльондро, ти курво отруйна! — кричав той інший з піднятими на неї руками, а потім той справжній обіймав її так, як це було в першу їхню ніч.
Смердюча видра! — і бив її навідліг по щоці, а потім ніжно вів її, або вона його, до спальні.
Під час любощів він також міг обізвати її, чи вдарити, чи скинути її з ліжка на землю. Вона знову поверталася на ліжко, тулилася до нього, і вони знову починали там, де скінчили перед тим. І ніхто з них не знав, що йому спаде на думку зробити наступної миті.
Удвох вони обійшли всіх лікарів у шести містечках довкола Луцька — у самому Луцьку чоловік з Колок розбив носа самовпевненому молодому лікарю, котрий запропонував їм спати окремо, — і всі вони були певні, що зарадити можна, лише витягнувши колесо, що неодмінно призведе до смерті пацієнта.
Жінки штетля, спостерігаючи за стражданнями Брід, були щасливі. Навіть тепер, через шістнадцять років, вони пов'язували її появу з тією дірою в стіні, через яку жодна з них не могла її бачити, через яку не можна було її пізнати і виявити до неї материнське тепло, через яку вони всі вчилися її ненавидіти. Ширилися чутки, що чоловік б'є її, бо вона холодна в ліжку (подумайте, лише двоє дітей за три роки шлюбу!) і тому що вона не вміє належно вести господарку.
Якби я так порпалася в хаті, як ото вона, то мій би мені вже давно очі попідбивав!
Ви бачили, на що перетворилося їхнє подвір'я? Та то ж свинюшник!
А все-таки є правда на світі!
Чоловік з Колок ненавидів себе чи ту іншу свою частину. Часом вночі він міряв кроками кімнату, затято сперечаючись з тим іншим всередині себе, кленучи його з усього духу легенів, які вони ділили на двох, б'ючи себе в груди, де ті легені ховалися, або даючи ляпаси їхньому спільному з іншим обличчю. Після кількох нічних бійок, коли він серйозно побив Брід, чоловік з Колок вирішив (проти волі дружини), що лікар з розбитим носом правий: їм варто спати окремо.
Я не хочу.
Навіть нема про що говорити.
Тоді покинь мене взагалі. Так буде краще, ніж отак. Або забий мене. Це буде ще краще, ніж коли б ти пішов.
Ти смішна, Брід. Я ж всього-на-всього спатиму в іншій кімнаті.
Але кохання — це також кімната для двох, — сказала вона. — Так і є.
Але ми мусимо так зробити.
Ні, ми не мусимо так робити.
Мусимо.
Це допомогло рівно на кілька місяців. Вони провадили звичне денне життя, котре лише зрідка порушувалося його грубощами, а під вечір розходилися і йшли переодягатися та спати поодинці. Наступного ранку, за кавою з хлібом, вони переповідали одне одному свої сни і скаржилися на своє самотнє безсоння, їхній дочасний шлюб раніше такої можливості їм не давав: тепер вони вивчали одне одного спокійно, повільно, приглядаючись здаля. Тоді ж відбулися їхні сьома, восьма і дев'ята розмови. Чоловік з Колок ретельно намагався сказати те, що хотів, але в нього завжди все виходило неправильно. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.
Його стан все погіршувався. З часом він став сильно бити Брід кожного ранку, перед тим, як іти на роботу, — де він, на подив усім лікарям, умудрявся утримуватися від вибухів гніву — а потім і після повернення додому, перед тим, як сідав обідати. Бив її на кухні, перед усіма каструлями та сковорідками, у вітальні, перед обома їхніми дітьми, у їдальні, перед дзеркалом, у якому відображалися вони обоє. Вона ніколи не тікала від його ударів, вона приймала їх, підставляла під них своє тіло, бо була переконана, що синці — то насправді не знаки спалахів його тупої сили, а свідчення сили його кохання. Чоловік з Колок був ув'язнений у власному тілі — як любовне послання між товстими стінками пляшки, в якій його рядки не збліднуть і не зітруться, але ніхто їх і не прочитає, — він був приречений приносити біль тій, до котрої хотів би виявляти найбільшу ніжність.
До останнього дня у нього траплялися смуги просвітління, котрі тривали інколи по кілька днів.
Я дещо маю для тебе, — казав він Брід, ведучи її за руку через кухню в сад.
А що? — запитувала Брід, навіть не намагаючись триматися від нього на безпечній відстані. (Тоді взагалі не мали уявлення, що таке безпечна відстань. Все було або надто близько, або надто далеко.)
Я приготував тобі подарунок. На день народження.
А сьогодні мій день народження?
Ну так, сьогодні твій день народження. \ То мені вже сімнадцят ь?
Вісімнадцять.
І що ж то за несподіванка, яку ти приготував?
Якщо я скажу, то несподіванки не буде.
Я ненавиджу несподіванки, — казала Брід.
Зате я їх люблю.
Але ж подарунок для кого? Для мене чи для тебе?
Подарунок для тебе, — казав він. — А право зробити несподіванку я дарую собі.
А що як я тебе здивую і попрошу залишити подарунок у себе? Тоді несподіванка належатиме мені, а подарунок буде тобі.
Але ж ти ненавидиш несподіванки.
Та знаю. Ну то давай уже свій подарунок.
Він передав їй маленький пакуночок, загорнутий у блакитний пергамент і перев'язаний світло-блакитною стрічечкою.
Що це? — запитала вона.
Ми вже через це пройшли, — відповів він. — Це і є несподіванка. Розгортай.
Ні, — сказала вона, показуючи на обгортку, — що оце?
Що ти маєш на увазі? Це ж просто обгортка.
Вона впустила пакуночок і почала плакати. До того він ніколи не бачив, щоб вона плакала.
Ну що таке, Брід? Що сталося. Я хотів тебе потішити.
Вона затрясла головою. Плакати видавалося їй дивним.
Ну що, Брід?Що сталося?
Вона не плакала з того самого Трохимового дня п'ять років тому, коли її дорогою додому зі святкування перестрів божевільний поміщик Соф'ювка і зробив її жінкою.
Я тебе не кохаю, — сказала вона.
Що?
Я не кохаю тебе, — і вона відіпхнула його геть. Мені дуже прикро.
Брід, — сказав він, кладучи руку їй на плече.
Відчепися від мене! — закричала вона, скидаючи його руку. — Не торкайся мене! Я не хочу, щоби ти ще коли-небудь торкався до мене! — Вона відвернулася, і її вирвало на траву.
Вона побігла. Він намагався її наздогнати. Багато разів вона оббігла будинок, пробігала повз вхідні двері, покручену стежку, ворота за будинком, свинюшник подвір'я, бічний садочок і знову вхідні двері. Чоловік з Колок не відставав, однак хоча й був швидшим за неї, вирішив не наздоганяти її і не зачаюватися на одному із закрутів, з тим щоби зловити її на наступному колі. Отак вони й бігали коло за колом: вхідні двері, покручена стежка, свинюшник подвір'я, бічний садочок. Нарешті, коли пообіддя вже надягнуло вечірню сукню, Брід знеможено впала на траву в садку. Я стомилася.
Чоловік з Колок присів біля неї: Ти любила мене коли-небудь?
Вона відвернулася: Ні. Ніколи.
А я завжди тебе любив, — відповів він.
Тим гірше для тебе.
Та ти жахлива людина.
Я знаю, — відказала вона.
Я лише хочу, щоб ти знала, що я це знаю.
Ну і знай, що знаю.
Він провів їй рукою по щоці, начебто витираючи піт з її обличчя. Чи зможеш ти мене коли-небудь полюбити? Не думаю. Я тобі не підхожу? Не в тому справа. Це тому, що я мало знаю. Ні.
Тому що ти не можеш мене покохати.
Тому що я не можу тебе покохати.
Тоді він пішов у будинок.
Брід, моя пра-пра-пра-пра-прабабця, залишилася в саду одна. Вітер тріпотів листям і гнав хвилі по траві. Він торкався її обличчя, висушував піт на ньому і спонукав її плакати далі й далі. Вона відкрила пакуночок, який, насправді, увесь час залишався в неї в руках. Блакитна стрічка, блакитний обгортковий пергамент. Пляшечка духів. Напевне, він купив їх у Луцьку на тому тижні. Як мило з його боку. Вона побризкала трошки собі на зап'ястя. Запах був ледве вловним. Не надто різким. Що? — вона сказала це спершу в умі, а далі і вголос, — що? Опора зникла у неї під ногами, так начебто земну кулю нараз хтось спинив одним дотиком пальця. Як вона дійшла до такого життя, що сидить зараз отут? Як могло минути так багато всього — стільки миттєвостей, стільки людей і речей, бритв і подушок, годинників і похоронів — чого вона зовсім не помічала? Як сталося, що її життя жило само собою без неї?
Вона склала до коробки пляшечку з духами, блакитний обгортковий пергамент і таку ж стрічку й пішла до будинку. Чоловік з Колок перевернув на кухні все уверх дном. На підлозі були розсипані спеції. Погнуте срібло валялося на вкритих подряпинами кришках кухонних тумб. Шафки були позривані з петель, довкола був бруд і бите скло. Тут було стільки роботи: позбирати все й повикидати; а після збирання і викидання — порятувати все, що ще можна порятувати; а після рятування всього, що можна порятувати, — все те почистити; а після чищення — помити у теплій воді з милом; а після миття у теплій воді з милом — все повитирати; а після витирання лишалося ще щось; а після того щось — ще щось. Багато-багато дрібниць. Сотні і мільйони дрібниць. Здавалося, все у всесвіті потребувало її роботи. Вона розчистила на підлозі невелику місцину, сіла там і спробувала подумки скласти список необхідних дій.
Було вже майже темно, коли її розбудило сюрчання цвіркунів. Тоді вона запалила Суботні свічки, оглянула тіні на своїх руках, закрила очі й промовила благословення — далі пішла до ліжка чоловіка з Колок. Його обличчя було дуже збитим і напухлим.
Брід, — почав він, але вона втишила його. Принесла шматок льоду з підвалу і приклала йому до ока; тримала так доти, доки його обличчя вже нічого не відчувало і її рука вже нічого не відчувала.
Я кохаю тебе, — сказала вона. — Справді кохаю.
Ні, не кохаєш, — відказав він. Але я справді кохаю, — сказала вона, торкаючись його волосся.
Ні. Але це нічого. Я завжди знав, що ти набагато розумніша за мене, Брід, і що я тобі не пара. Я постійно чекав, що ти мені колись це скажеш. Кожного дня чекав. Я почувався, як той служник, що куштує цареву їжу і завжди чекає на той вечір, коли страву отруять.
Перестань, — сказала вона. — Це неправда. Я люблю тебе. Ти перестань. Але я люблю тебе.
Це добре. І зі мною все добре. Вона торкнулася чорної пухлини довкола його ока. Ворсинки, котрі зубці колеса повиривали з подушки, тепер чіплялися до сліз на їхніх щоках. Слухай, — сказав він, — скоро я помру. Перестань.
Ми обоє це знаємо.
Перестань.
Нема сенсу уникати цієї розмови.
Перестань.
Я б тебе лише просив, чи не могла б ти хоча б на трошки, чи не могли б ми хоча б на якийсь час робити вигляд, що ми любимо одне одного. Доки мене не стане. Тиша.
Вона відчула це знову, те саме, що і в ту ніч, коли вперше його побачила, коли його за її вікном освітила блискавка, коли вона перестала затулятися руками й повернулася, щоб він її бачив.
Так, ми можемо це зробити, — сказала вона. Вона пробила в стіні маленьку дірочку в його кімнату, щоби він міг говорити до неї з сусідньої спальні, куди він замкнув себе на добровільне ув'язнення, а в його дверях зробили отвір, щоби можна було крізь нього передавати їжу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41