герой гриз нігті на пальцях, а псина гризла свого хвоста. «Я не знаю, куди їхати», — сказав я. «Так запитай єврея», — наказав Дєд. Я так і зробив. «Не знаю», — відповів герой. «Він не знає». «Шо значить не знає? — запалився Дєд, — ми в машині, ми приготувалися їхати. Як же він може не знати?» Дєд розійшовся і налякав своїм гучним голосом псину, яка почала гавкати. ГАВ! Я запитав героя: «Шо значить, ти не знаєш, куди їхати?» — «Я розповів вам усе, що я знаю. Я думав, що хтось із вас є професійним і поінформованим гідом зі „Спадщини". Я ж заплатив, щоби мене супроводжував професійний гід». Тут Дєд натиснув на сигнал і машина загуділа. БІ-І! «Так у нас же Дєд професіонал», — видав я героєві. ГАВ! І це була чистісінька правда, хоча професіоналом Дєд був у водінні автомобіля, а не в пошуках втраченої історії. БІ-І! «Припини!» — сказав я Дєду. ГАВ! БІ-І! «Будь ласка, це стає нестерпним!» БІ-І! ГАВ! «Заткнися, — відповів мені Дєд, — і заткни цю суку. І єврей хай тоже заткнеться!» ГАВ! «Я вас прошу!» БІ-І! «А ви впевнені, що він професіонал?» «Та понятно», — сказав я. БІ-І! «Я ж вам не брешу». ГАВ! «Зроби ж шо-небудь», повернувся я до Дєда. БІ-І! «Та не це!» — крикнув я, втрачаючи контроль над собою. ГАВ! Дєд завів машину, оскільки був сертифікованим шофером. «Куди ми?» — одночасно спитали ми з героєм. «ЗАТКНІТЬСЯ!» — цього герою і перекладати не треба було.
Дєд поїхав на бензозаправку, яку ми бачили, коли під'їжджали до готелю вчора вночі. Ми здійснили зупинку перед бензозаправкою. До віконця підійшов мужчина. Він був витонченим, а в його очах хлюпався бензин. «Так», — сказав мужчина. «Нам потрібен Трохимбрід», пояснив йому Дєд. «Ми таким не заправляємо», — відповів мужчина. «Це таке місце. Нам треба його знайти». Заправник обернувся до інших чоловіків, які зібралися біля канторки і запитав: «У нас тут є який-небудь трохимбрід?» Всі чоловіки познизували плечима і продовжили свої балачки. «Прошу вибачити, — сказав заправник, — але весь трохимбрід у нас уже скінчився». «Та нє, — вліз тут я, — це назва місцевості, яку ми шукаємо. Ми пробуємо знайти дівчину, яка врятувала он його діда від нацистів». З цим я показав на героя. «Шо-шо?» — перепитав заправник. «Прошу?» — перепитав герой. «Заткнися», — стукнув мене Дєд. «У нас є карта», — випалив я чоловікові. «Дай сюда карту», — звернувся я до героя, і той поліз у свій чемодан. «Семмі Дейвіс з'їв усі карти». «Це неможливо», — автоматично відказав я, хоча дуже добре розумів, шо це якраз дуже навіть можливо. «Тоді скажи йому декілька назв міст і сіл, може, йому хоч шось видаватиметься знайомим». Заправник просунув свою голову в машину. Герой сказав: «Ковель, Ківерці, Сокирці». «Колки», — доповнив Дєд. «Ага-ага, — підтримав їх заправник, — всі ці назви я чув». «А можете показати нам дорогу?» — поцікавився я. «Ну, звичайно, — пожвавішав заправник, — всі вони дуже недалеко. Кілометрів по тридцять, не більше. Вам просто треба буде їхати прямо на північ по шосе, а потім — наліво через фермерські поля». «Але про Трохимбрід ви не чули?» — «Ану повторіть». — «Трохимбрід…» — «Нє, але багато міст зараз мають інші назви». — «Шарабан, — повернувся я до героя, — згадай, як ше називали той населений пункт». — «Соф'ювка». «А про Соф'ювку не чули?» — запитав я заправника. «Нє-а, — сказав той, — але це вже звучить ближче до того, шо я колись чув. Тут кругом повно сіл. Може, навіть дев'ять чи й більше. Наближаючись до них, ви зможете запитати у місцевих, і вони вас легко поінформують про те, шо ви шукаєте». (Зрозумій, Джонатан, цей заправник зовсім погано
говорив по-українськи. Це тільки в моєму викладі для твоєї повісті він розмовляє виключно гладенько. Але якшо тобі це потрібно, я сфальсифікую його примітивні конструкції назад.) Заправник накинув карту тих місць, куди нам належало їхати, на клаптеві паперу, який Дєд дістав з бардачка, куди я, як буду мати машину своєї мрії, складатиму презервативи супервеликих розмірів. (Не ці прості кондоми з пухирцями, щоб від них дівка балділа, бо вона й так буде… ти ж розумієш, про шо я.)
Довгенько Дєд і заправник дебатували над картою. «Будь ласка», — герой взяв і простягнув заправнику пачку «Мальборо». «Шо він, блін, робить?» — спитав Дєд. «Шо він, блін, робить?» — спитав заправник. «Шо ти, блін, робиш», — спитав я героя. «Це, думаю, допоможе, — сказав він, — я прочитав у своєму путівнику, що цей сорт цигарок тут важко дістати і що краще взяти їх із собою кільканадцять пачок, аби роздавати в таких випадках як чайові». — «Шо за чайові?» — «Ну це щось, що ти даєш комусь за його допомогу». — «Почекай, тобі ж сказали, шо за поїздку ти будеш розплачуватися валютою, га?» — «Ну так, але це того не стосується, — уточнив герой, — чайові — це плата за дрібні послуги, от, наприклад, коли тобі показують напрямок або для парковщиків». — «Парковщиків?» — «Він не їсть м'яса», — повідомив Дєд заправникові. «Та ви шо?!» — «Парковщик — це той, хто знаходить місце для твого автомобіля». Америка на кожному кроці доводить, шо вона глибша, ніж я думав.
Було вже приблизно 7.10, коли ми рушили далі. Всього за декілька хвилин ми надибали на шосе. Мушу вам сказати, шо день був прекрасний, збагачений сонячним промінням. «Хіба ж не гарно?» — спитав я героя. «Що саме?» — «Ну, день. Я кажу, шо гарний день». Тоді він опустив скло, шо було цілком можливо, бо ж Семмі Дейвіс Молодший-Молодший спав, і висунув голову у вікно. «Так, — сказав герой, — день і справді прекрасний». Я запишався, шо все вийшло так добре, і сказав про це Дєду, а Дєд теж усміхнувся, шо я подумав, шо й він запишався. «Проінструктуй його про Одесу, — рекомендував Дєд, — розкажи йому, як там красиво». — «В Одесі, — сказав я, обертаючись до героя, — ше красивіше, ніж навіть тут. Ніколи ти нічого подібного ше не бачив». — «Радий про це чути», — сказав герой і розкрив свого щоденника. «Він дуже хоче почути про Одесу», — сазав я Дєду, оскільки бажав, шоби він теж полюбив героя. «Скажи йому, шо пісок на наших пляжах м'якший, ніж жіноче волосся, а вода така сама, як поцілунок всередині жіночого рота». — «Пісок у нас, як поцілунок жіночого рота». — «Скажи йому, — наполягав Дєд, — шо Одеса — це найліпше місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». Тут я переклав усе дослівно. «Одеса, — сказав я, — це найкраще місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». «А ви коли-небудь закохувалися?» — запитав мене герой, і це було таке дивне запитання, шо я відразу ж спитав його самого: — «А ти?» — «Не знаю», — сказав він. «От так і я», — відповів я. «Колись я майже закохався». — «Ага». — «Майже-майже, начебто вже дійсно покохав». — «Начебто?» -«Так, але щоб точно, то ніколи». — «Ага». — «Можливо, мені потрібно поїхати до Одеси, — знову сказав герой, — напевне, туди би було більше сенсу поїхати, ніж шукати Трохимбрід». Ми обидва засміялися. «Шо він там каже?» — запитав Дєд, я йому переклав, і він теж посміявся. Все це було дуже навіть гарно. «Покажи карту», — сказав Дєд. Він дивився на неї і їхав, так шо я, якшо чесно, знову засумнівався, шо він сліпий.
Шосе ми скоро минули. Дєд повернув мені карту: «Ми проїдем ше кілометрів з дванадцять, і там когось спитаємо про Трохимбрід». — «Це мудро», — сказав я. Звучить дивно, але я ніколи не говорив з Дєдом так, шоб це не звучало дивно. «Так, я знаю, шо це мудро», — сказав він. «Та я поняв, шо це мудро». — «А можна мені ше раз глянути на Августину?» — запитав я героя. (Тут я маю зізнатися, шо бажав подивитися на неї з того самого моменту, коли герой показав картку вперше. Але я соромився йому зізнатися.) «Звичайно», — сказав герой і витяг свою сідалишну сумку. Там у нього було багато копій фото і він простягнув мені одну штуку, ніби гральну карту: «Будь ласка».
Я милувався фото, а він — прекрасним днем. В Августини було дуже гарне волосся. Таке ніжне волосся. Мені навіть не треба було його торкатися, шоб це зрозуміти. А очі в неї були блакитні. Фото, звичайно, було чорно-біле, але я просто був упевнений, шо очі в неї блакитні. «Погляньте на он ті поля, — герой показував пальцями кудись вдалину, — вони такі зелені!» Я переклав це Дєду, а той сказав: «Розкажи йому, шо наша земля для сільського господарства просто найліпша». — «Дєд каже, шоб я переклав тобі, шо наша земля найкраща для сільського господарства». — «І скажи йому, шо коли нацисти прийшли, то багато тут всього напаскудили, а до того земля була ше ліпшою. Вони бомбили її з літаків і їздили по ній на танках». — «Але зараз вона вже не виглядає сплюндрованою». — «Після війни все відновили, але до того все було по-іншому». — «Дєд, а ти шо тут був до війни?» — «Погляньте, — сказав герой зі свого заднього сидіння, — он там люди працюють на полі в самій спідній білизні». Я спитав Дєда про це. «Ну це нормально, — сказав Дєд, — зранку знаєш яка жара. Така спека, шо ніхто про лахи не думає». Я переклав це герою. Він уже списав багатенько сторінок у своєму щоденнику. Я прагнув продовжити розмову про те, чи був тут Дєд до війни, але по всьому було видно, шо ця тема закрита. Тут герой знову сказав: «Більшість із цих людей дуже старі. Он ті жінки мають, напевне, по шістдесят-сімдесят років». Про це я теж запитав Дєда, бо так само не розумів, який у цьому сенс. «У цьому є смисл, — сказав Дєд, — якшо ти робиш у селі, то спину гнеш на полях, поки можеш робити. Твій пра-дєд так і вмер на полі». — «А прабабка теж трудилася на полях?» — «Ага, вона робила біля нього, коли він умер». — «Що він говорить?» — встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.
До того я ніколи не чув, шоб Дєд розповідав про своїх батьків, а я ж дуже хотів про них знати. Шо ж вони робили під час війни? Кого вони врятували? Але я розумів, шо добрим тоном буде зараз помовчати. Коли Дєд захоче, то сам почне говорити, а до того часу мені треба зануритися в тишу. Тоді я зайнявся тим, чим займався герой — втупився у вікно. Не знаю, сіль-ки часу минуло, але напевно багато. «Красиво, правда?» — спитав я, не повертаючи голови. «Так». Наступних кілька хвилин ми нічого не говорили, тільки роздивлялися поля. «Було би добре вже запитати когось про цей Трохимбрід, — сказав Дєд, — думаю, шо ми від нього кілометрів за десять, не більше».
Він зупинив машину на краю дороги, хоча було досить важко визначити, де кінчається дорога і де починється узбіччя. «Йди когось спитай, — сказав Дєд, — і єврея тоже з собою забирай». — «Ати шо не йдеш?» — запитав я. «Нє-а», — сказав він. «Ну, прошу тебе». — «Не». — «Йдемо», — звернувся я до героя. «Куди?» Я показав на бригаду чоловіків, які курили в полі. «Ви хочете, щоби я пішов з вами?» — «Звичайно», — сказав я, бо я хотів, шоб герой був задія-ний у кожній дрібниці нашої подорожі. Але якщо чесно, то йти до мужиків у полі мені теж було страшнувато. Я ніколи не спілкувався з людьми такого типу, бідними сільськими трудівниками, а також із простими людьми в Одесі. Я ж розмовляю російсько-українським суржиком, а вони — тільки по-українськи; і хоч російська й українска на слух дуже навіть подібні, люди, які розмовляють тільки українською, часто ненавидять тих, шо розмовляють російсько-українським суржиком, бо ті, шо говорять суржиком, частіше всього міські й відчувають себе вищими за тих, шо говорять тільки по-українськи і як правило живуть у селах. Ми так думаємо, бо ми вище, ніж вони, але то вже інша історія.
Я сказав герою, шоб він мовчав, бо деколи люди, які говорять тільки українською і які ненавидять людей, шо розмовляють російсько-українським суржиком, ненавидять заодно й тих, шо говорять по-англійськи. З цих же міркувань я взяв з нами Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, хоча псина не розмовляла ні українською, ні російсько-українським суржиком, ні по-англійськи. АВ! «Чому? — запитав герой, — чому ж це? Чому я не можу розмовляти?» — «Деякі люди дуже засмучуються, коли чують англійську. Ми швидше настріляємо потрібної інформації, якшо ти триматимеш рот на замку». — «Прошу?» — «Заткнися». — «Ні, яке слово ви щойно сказали?» — «Яке?» — «Ну оце, шо починається з наст…» Я відчув гордість, оскільки знав англійське слово, яке герой-американець не знав. «Настріляти — це значить отримати, дістати, набути, отримати і одержати. А тепер заткнися, пуц».
«Я про таке ніколи не чув», — сказав один із чоловіків з самокруткою в кутику рота. «І я так само», — сказав другий і вони повернулися до нас спинами. «Дякую», — сказав я. Тут герой штовхнув мене ліктем під бік. Він намагався шось сказати без слів. «Та шо таке?!» — прошептав я. «Соф'ювка», — сказав він беззвучно, хоча правду сказати, то так і не треба було. Не треба, бо чоловіки все одно більше на нас жодної уваги не звертали. «Ага, так», — знову я звернувся до чоловіків. Вони на мене навіть не глянули. «Той населений пункт ше називали Соф'ювка. Може, знаєте?» — «Ми ніколи про нього не чули», — сказав один із них, навіть не питаючи про це в других. Він кинув цигарку на землю. Я покрутив головою, шоб показати герою, шо вони нічого не знають. «А може, ви бачили цю жінку», — сказав герой, витягаючи з сумки фото Августини. «Ану поклади назад!» — зашипів я. «Та шо вам тут треба?» — спитав ше один з мужиків і теж кинув свою цигарку на землю. «Що він сказав?» — спитав герой. «Ми шукаємо Трохимбрід», — сповістив я чоловікам, хоча відчував у горлі здоровенний ґудз. «Я вже тобі сказав, шо такого села тут нема». «Перестаньте до нас лізти», — сказав ше один з них. «Може, хочете „Мальборо"?» — запитав я, бо більше нічого мені в голову не йшло. «Забирайтеся звідси, — сказав один з мужиків, — давайте назад у Київ». «Я з Одеси», — сказав я, і на шо вони злобно розреготалися. «Тоді забирайся в Одесу». — «Вони можуть нам допомогти? — запитав герой, — вони що-небудь знають?» — «Ідем», — я взяв його за руку, і ми пішли до машини. Я був просто капітально приниженим. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, пішли!» Але псина не рушила з місця, хоча мужики, які курили, намагалися її відігнати. Залишався тільки один засіб. «Біллі Джин мені не коханка, вона тільки любить мене». Так приниження з просто капітального стало капітальним.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41